Революційний синдикалізм vs реформізм: практика і теорія "нової революції" в Європі в кінці ХІХ – початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ СИНДИКАЛІЗМ VS РЕФОРМІЗМ:

ПРАКТИКА І ТЕОРІЯ «НОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» В ЄВРОПІ

В КІНЦІ ХІХ - ПОЧАТКУ XX СТ.

Бобіна О. В.,

кандидат історичних наук,

доцент, завідуючий кафедрою

соціально-гуманітарних дисциплін,

Національний університет кораблебудування

ім. адмірала Макарова (Україна, Миколаїв)

Кінець ХІХ -- початок ХХ ст. став переломним для європейського суспільства у розумінні феномену соціалізму. Соціалізм став «звичайним» і перетворювався у все більшу реальність. Більшою мірою обговорювалось питання шляхів досягнення соціалізму. В цій дискусії особливе місце належало теоретикам і практикам французьких Бірж праці. Практика діяльності Бірж праці, в зазначений період, оформилась в теорію прямої дії, в політичний рух революційного синдикалізму і спробу сформулювати теорію пролетарської революції. Ця теорія не була подібна до парламентської моделі легальної соціал-демократії, радикальних марксистських і анархістських моделей. Автор аналізує роботи А. Лабріоли (1843-1904), Ж. Сореля (1847--1922), Е. Пуже (1860--1931), Е. Пато (1869--1935), Е. Леоне (1875--1940) відповідно до поставлених питань.

Ключові слова: революція, теорія, революційний синдикалізм, пряма дія, всезагальний страйк, Європа.

У колі дискусій європейських інтелектуалів на переломі ХІХ - ХХ ст. чільне місце займало питання утвердження соціалізму, його реальності і шляхів досягнення. Соціалізм, як в теорії так і на практиці уже не ставився під сумнів. Це пов'язано було із зростанням робітництва в соціальній структурі провідних країн; сильними соціал-демократичними партіями і їхніми фракціями в парламентах; з входженням соціал-демократів до буржуазних урядів; розширенням соціального законодавства. Ми вже звертали увагу на широкі дискусії з цього приводу [1]. Складовою частиною цих дискусії з «лівого» боку стали ідеї і практика синдикалістів Франції та їхніх послідовників в Італії, Германії, Іспанії та США. Б. Рассел в своїй роботі «Революція синдикалістів» (1918) зазначав, що синдикалізм, на початку був аналогом тред-юніонізму в Британії. Та наприкінці ХІХ ст. французький рух розділився на два крила. Одне стало реформістським, а за другим, радикальним закріпилась назва «синдикалізм», воно стало революційним [2]. соціалізм синдикалізм пролетарський революція

Зародження ідеології революційного синдикалізму, відмінної від пануючих соціал-демократичних ідей, можна прослідкувати у профспілковому русі Франції з кінця 70-х рр. ХІХ ст. На другому конгресі синдикатів у Ліоні делегат профспілки механіків Боліве доказував, що парламентаризм не несе ніякої користі робітникам, адже робоча меншість в парламенті нічого не може зробити. Боліве пропонував не брати участь в парламентських виборах, а створювати профспілки-синдикати. Такі синдикати мали б боротись не лише за підвищення заробітної платні, але і знищення всієї системи найманої праці [3]. Підтримка робітниками ідеї непарламентської боротьби збільшувалась. Свою роботу революційні синдикати зосередили в Біржах праці які розповсюдились по всій Франції, а згодом і в Італії. В 1896 р. була утворена всефранцузька Федерація бірж праці (FBT), а в 1895 р. всефранцузька Всезагальна конфедерація праці (CGT). В 1902 р. відбулося об'єднання цих організацій в єдиний центр синдикалістського руху. В 1906 р. оголошено принципи революційного синдикалізму в Ам'єнській хартії [4]. До початку Першої світової війни революційні синдикалісти об'єднували, за різними підрахунками, від 600 тис. до 1 млн. робітників Франції [5, с. 385; 9, с. 30].

Історіографія революційного синдикалізму має велику кількість праць. Роботи охоплюють різноманітні питання історії феномену революційного синдикалізму. В сучасній російській історичній науці вони ґрунтовно проаналізовані в роботі В. В. Дамьє [6, с. 10-24]. На нашу думку, вирізняються певні етапи розвитку історіографії революційного синдикалізму в Російській імперії і СРСР. На початку ХХ ст. праці теоретиків революційного синдикалізму активно видаються в Росії [7; 11; 12; 13]. Найбільшими носіями революційного синдикалізму в Росії стали анархісти. Сформувалась російська течія анархо-синдикалістів, що мало нагадували французьких революціонерів. Вони мали декілька центрів в Лондоні, Женеві, Цюріху, Нью-Йорку. В 1906-1914 рр. ці групи видавали за кордоном, і в Росії ряд періодичних видань: «Буревісник», «Хліб та воля», «Робітничий прапор», «Голос праці». В 1917-1918 рр. анархісти, анархо- синдикалісти, інші течії, більшою мірою підтримали більшовиків. Але громадянська війна, утвердження більшовицької диктатури, підтримка, частиною анархістів селянського руху під керівництвом Н. Махна перетворили союзників на опонентів, а згодом ворогів. З 1920-1921 рр. починається переслідування анархістів всіх напрямків. У 1924 р. закривається останнє анархо-синдикалістське видавництво в СРСР «Голос труда». В 1929-1930 рр. більшість анархістів арештовані вчергове і відправлені в концтабори. В суспільстві, історичній науці утверджуються негативні оцінки колишніх соратників більшовиків-комуністів. Незважаючи на визнання досягнень революційного синдикалізму комуністичні історики в своїх висновках були безапеляційні: «... анархо-синдикалізм з усією його революційною крикливістю не відкривав жодних серйозних перспектив масовому робітничому руху, не давав профспілкам вірного орієнтиру у боротьбі, прирікав робітництво тупцюватись на місці» [8, с. 234]. Разом з тим, в 60-80-ті рр. ряд сюжетів з історії революційного синдикалізму знайшли відображення в монографіях, присвячених соціальному руху в окремих країнах. Сучасна російська історіографія активно досліджує різноманітні аспекти діяльності анархістського руху, зокрема й революційних синдикалістів [6, с. 13-14]. Українська історіографія тільки починає таку роботу. Самими відомими стали роботи одеського дослідника В. А. Савченко [9]. Ці роботи носять узагальнюючий характер, зосереджуються на персоналіях. Таким чином, означена тема залишається достатньо актуальною і потребує подальшого дослідження. Наша робота присвячена теорії революційного синдикалізму, а конкретніше обґрунтуванню постулату революції в теорії і практиці робітничого руху.

Для революційних синдикалістів принцип революційності (досягнення соціалізму методом революції) сприймається безапеляційно. Більш того, революційність синдикалістської боротьби стала виходом із лещат парламентського соціалізму («лінивої революції») з одного боку, «якобінства» з ліворадикального боку, «неготовності суспільства» до соціалізму з іншого і безсумнівним радикалізмом робітництва на зламі ХІХ - ХХ ст. Згодом у 60-70-ті рр. ХХ ст. на місце радикалізму робітників прийшов радикалізм молоді Європи, радикалізм найбіднішого селянства і пролетарських фавел Латинської Америки. Для висвітлення революційної складової ми обрали класичні зразки теоретичної спадщини революційних синдикалістів. А саме роботи Е. Леоне «Синдикалізм» (1907) [11], Ж. Сореля «Роздуми про насилля» (1907) [12], А. Лабріоли «Реформізм і синдикалізм» (рос. видання, 1907) [10], Е. Пато і Е. Пуже «Як ми здійснимо революцію» (1909) [13].

Особливою рисою робітничого руху на зламі ХІХ - ХХ ст. стало масове поширення забастовок, які набували нових характеристик. Забастовки ретельно готувалися профспілками, з'являлись фінансові фонди підтримки тих хто бастував, збільшувалась кількість учасників, забастовки в різних галузях могли координуватись в часі, з'являлись нові форми забастовок, відбувалось поєднання забастовок і саботажу, з'явилась особлива форма боротьби - лабель (лейбелизм) і т. ін. Самими відомими стала всезагальна забастовка у Бельгії 1902 р., і «травнева тривога» 1906 р. в Парижі. Страх і паніка охопила буржуазію Парижу перед запланованою на 1 травня 1906 р. всезагальною забастовкою. В двадцятих числах квітня багатії почали тікати із столиці на узбережжя Франції, місця в потягах брали штурмом. Ті хто залишився скупали продовольство і робили запаси. Почався відтік капіталів з Франції. Тому рано, чи пізно виявилась необхідність теоретичного усвідомлення-аналізу нової практики робітничої боротьби.

На нашу думку, самою суттєвою в такому аналізі, стала спроба трансформувати-переосмислити ідею самої пролетарської революції («якобінства», «бланкізму», «комуни») через призму насилля. Докладно про це говорив і писав Ж. Сорель (1847-1922) на шпальтах журналу Le Mouvement Socialiste (1899-1914). Для Ж. Сореля революція, в звичайному розумінні, звужує явище насилля. Поняття насилля ширше поняття революції. Насилля повинне включати в себе не лише революцію, а і те, що французи стали називати прямої дією (action directe). З боку пролетаріату насилля має здійснюватися постійно. Насилля має припинити дегенерацію капіталізму і дегенерацію соціалізму [14]. На думку Ж. Сореля, буржуазія перестала боротись з пролетаріатом, стала занадто поступливою і гуманною задовольняючи потреби пролетаріату. Таким чином буржуазія розбещує пролетаріат і зберігає свою владу. Для соціалізму потрібне насилля. Але це не насилля зразка французької революції кінця XVIII - початку XIX ст. Те насилля було освячено державою, йшло від імені держави, керувалось державою. Пролетарське насилля не освячене державою. Пролетаріат виступає проти держави. Пролетаріат, через діяльність синдикатів, показав, що держава йому не потрібна. Майбутня робітнича, соціалістична революція не ставить перед собою економічних завдань (як от задоволення матеріальних потреб людини), адже матеріальний розвиток західних суспільств досяг величезних розмірів. Майбутня соціалістична революція має реалізувати гуманістичні ідеали. Цим пролетарська насилля відрізняється від буржуазного. Пролетарське насилля має збудити буржуазію, підняти її на боротьбу з пролетаріатом. В ході цієї боротьби, яка має йти постійно, завдяки action directe, через таке пролетарське насилля, через «нефізичне» знищення буржуазії буде досягнуто соціалізму. Складовою частиною «прямої дії» є «міф насилля - міф революції». Формулювання необхідності такого міфу, його поширення в суспільстві і постійне підтримування на певному рівні інтенсивності - це вибір Ж. Сореля. Згодом цей «міф насилля - міф революції» трансформувався в «міф постійної загрози». Цей психолого-маніпулятивний концепт використовується і дотепер. Ідеї Ж. Сореля про міф і його значення стали віддзеркаленням і продовженням дискусій про психічну складову революції, про взаємозв'язок ідеї - свідомості - революції. Теоретичні надбання французької психосоціології на чолі з Г. Лебоном (1841-1931), Г. Тардом (1843-1904), Е. Дюркгеймом (1858-1917) стали живильним ґрунтом для теорії Ж. Сореля. Згодом, цю лінію можна прослідкувати в роботах К. Юнга (18751961) з його колективним безсвідомим і архетипом, і ідеях К. Маннгайма (1893-1947) про значення ідеології і утопії та ін. В основі «міфу насилля - міфу революції» лежить відмова від можливості раціоналістичного розуміння-інтерпретації історії людства; відмова від формалізовано-бюрократичних структур-партії для реалізації соціальних домагань і представництва; перевага спонтанності, стихійності, ірраціональності.

Для Ж. Сореля міф, це певна соціально-психологічна цілісність в якій виражаються почуття, інтереси, потяги, впевненість визначеної соціальної групи. Зрозуміло, що цей міф неможливо осягнути за допомогою знання і розуму, він базується на вірі. «Міф насилля - міф революція» протистоїть «прісному» демократично-парламентському мирному життю. Таке мирне життя не може виховати пролетарського бійця. «Міф насилля - міф революції», це ідея постійної загрози масового всезагального страйку. Міф підтримує віру робітників, і страхи буржуазії, а прямі дії тренують пролетаріат. Таким чином Ж. Сорель «отримує» тренованого, мотивованого пролетаря-революціонера. Як на нашу думку досить цілісна концепція, що відкривала нові можливості для розвитку пролетарської боротьби.

Ідеї Ж. Сореля підтримує А. Лабріола (1843-1904). В своїх роздумах про революцію він виходить з того, що «на жаль, в історії один час насилля вартує більше ніж ціле століття поступового розвитку» [10, с. 79]. В своїй праці «Реформізм й синдикалізм» він висловлює, на нашу думку, ряд методологічних принципів щодо революції, революційного процесу. По-перше, революція - це засіб, подібний до законодавства, до сили переконань, до моралі. Революція складається з кількох етапів. Перший етапи революції - етап руйнації. Другий етап - перехід влади до нових груп, до нових органів, формування нових функцій. Цей період може бути найдовшим. Якщо революція зупиняється на першому етапі, її можна вважати невдалою. Такою незакінченою і невдалою, на думку автора є революція в Германії 1848 р.: «класичний приклад незавершеної революції, яка обмежилась першою фазою, руйнівною і допустила, хоча і поволі, реставрацію і посилення старої влади» [10, с. 27]. Запорукою успіху робітничої революції, крім її об'єктивних основ, є ментальні і культурні основи. Взагалі, відмінною рисою революційних синдикалістів було постійне звернення до свідомості робітництва. А. Лабріола зазначає, що рішучий акт, за допомогою якого беруть в свої руки економічне підприємство настане лише тоді коли робітники досягнуть високого ступеня розвитку і виховання. Головне завдання синдикалістського руху, ... розвинути технічні, інтелектуальні і моральні якості робітників роблячи їх здатними до керівництва суспільними функціями [10, с. 202-203].

Теоретичні дискусії і практика «action directe» вінчає праця Е. Пато і Е. Пуже «Як ми здійснимо революцію».

Це опис конкретних кроків революційних синдикалістів, відправною точкою яких є опис всезагального економічного страйку, що охопив Париж.

Автори починають свою працю описом звичайної, для Парижу стачки будівельників. Один з маршів страйкарів закінчується стріляниною і смертю робітників. З цього епізоду починається розгортання революції. Автори зауважують, що оптимізм і сліпота завжди характеризували уряд напередодні революції, а спроба силою придушити масові виступи подіяла в зворотньому напрямку. Таким чином влада не спрогнозувала ні розвиток подій, ні свою політику. Першими виявами нового етапу боротьби стали: 1) активізація всіх опозиційних сил; 2) по вулицях стали блукати збуджені натовпи в пошуках новин; 3) натовп почав відбивати затриманих у поліцейських; 4) місцеві синдикальні комітети відправили представників в стратегічні промислові і торгові центри; 5) оголошено про початок загального страйку в Парижі. Особливою частиною страйку стала стачка газовиків і електриків Парижу.

У цьому описі безпосередньо виявляється досвід Е. Пато, який 1904-1910 рр. був секретарем Союзу робітників електричної промисловості. Цей синдикат намагався об'єднати всіх електриків Парижу і навколишніх районів. За свою активну діяльність Е. Пато прозвали «королем пітьми». Відомою стала забастовка електриків Парижу 8 березня 1907 р. Вона почалася без підготовки і попереджень о шостій вечора. Через день капітал пішов на поступки і зрівняв електриків в правах з муніципальними працівниками.

Стачки газовиків, електриків, а згодом залізничників, телеграфістів і поштовиків, не були мирними. Уряд намагався замінити робітників армією, оголосив мобілізацію. Але армії, на всі галузі економічного життя, не вистачало. Тим більше, що робітники руйнували механізми, розбирали залізничні шляхи, підривали комунікації. Таким чином стачка від оборонної переросла в наступальну. Черговими кроками в ній стали реквізиція і розподіл продовольства, створення продовольчих комісії [13, с. 66-75]; бунт в армії, захоплення повсталими арсеналів; формування народних військовий загонів, диверсії в казармах [13, с. 80-89]; захоплення банків [13, с. 95-99]. Радикалізація народних мас призвела до захоплення і розпуску натовпом парламенту, префектур, міністерств. Вся влада перейшла до Біржі праці, Всезагальної конфедерації праці, місцевих синдикальних центрів [13, с. 89-95]. Так закінчилось повстання в Парижі. Стояла справа перенести повстання - всезагальний страйк в провінцію і втягнути в цей процес селянство: «з'єднати робітників і селян» [13, с. 99-112].

Виходячи із революційного досвіду Е. Пато і Е. Пуже передбачили зовнішню збройну боротьбу. Так, проти революції виступили Германія, Австрія, Англія. Адже вплив революції був вагомим: «в латинських країнах скинули королівську владу, ... іспанці і італійці ... намагалися не зупинятися на цьому; ... але в саксонських країнах народ не наважувався на рішучі дії» [13, с. 199216]. Автори сподівались в зовнішній війні лише на власні сили і виходили з того, що війна буде безжальною, немилосердною і чим жахливіші будуть засоби війни (аж до хімічної зброї, авіації, спеціальних променів) тим вони будуть дієвіше, і тим коротшою буде війна [13, с. 203-207]. Аналізуючи цю працю відчуваєш оптимізм і віру авторів в розвинуту соціально-економічну систему, свідомість і культуру не лише робітництва, а і всього населення. Розумієш, що ця праця не пройшла мимо російський більшовиків. Розумієш, що соціалізм для Європи початку ХХ ст. не абстрактне питання, а російські більшовики були абсолютно не першими хто намагався втілити його в життя. Але щодо перспектив революції, то як зазначили автори, «так було з усіма попередніми революціями: вони були несподівані для їхніх супротивників, а іноді, для їхніх самих великих прихильників» [13, с. 32].

Таким чином розгляд основних теоретичних постулатів революціонерів-синдикалістів щодо революції дозволяє зробити ряд висновків. В основу своєї теорії революції революціонери-синдикалісти поклали принцип насилля, що не було чимось оригінальним. Але вони намагались по своєму трактувати насилля як це робив Ж. Сорель або Е. Леоне (1875-1940). Останній писав, що насилля не є творчим фактором в історії [11, с. 151]. На думку Е. Леоне, шлях до нового соціального ладу, це складний процес заперечення, який, як сказав би Гегель - аиШоЬеї капіталізм, зруйнував його існування і зберіг би в той же час грандіозні виробничі сили, їм же створені. В зв'язку з цим реформізм надає надзвичайного значення «збереженню». Бо своєю відразою до постійних забастовок і міжкласових зіткнень реформізм не бажає порушити траєкторією розвитку буржуазії, а революціонізм старого зразка, і анархізм бачить свою місію соціалістичної діяльності виключно в руйнації, але не в творчості і розбудові суспільства [11, с. 6-7]. Вихід - у синдикаті і всезагальному страйку: «Синдикат - повсякденна зброя перевороту, навіть без обов'язкового застосування насилля; ... це зброя як захисту, так і нападу на пануючий клас; ... це повернення соціалізму до економічної концепції, . що звільнює робітничий рух від трагічних ілюзій і від загрозливих забобонів» [11, с. 154156]. Тому, практика і теорія революційних синдикалістів була реальною альтернативою «лінивій революції» парламентських спеціалістів з одного боку, і тих хто кликав до пролетарських революцій зразка 30-70-х рр. ХІХ ст. Теоретики революційного синдикалізму сформували оригінальну ідею пролетарської революції, яка базувалась на свідомих і підсвідомих структурах людської психіки. Основними постулатами цієї теорії стали такі поняття як: страх, загроза, насилля, психологічний тиск, пряма дія, бойкот, саботаж, страйк, пролетарська мораль, свідомість, культура. Ці теоретичні побудови мали великий вплив на практику і теорію, як революцій так і контрреволюції по всьому світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бобіна О. В. Е. Бернштейн, К. Каутський і їхній погляд на революцію [Текст] / О. В. Бобіна // Гілея: наук. вісник / Нац. пед. ун-т ім. Драгоманова, Укр. акад. наук. - Київ: ВІР УАН, 2013. - Вип.77 (№10). - С.4-7;

2. Бобіна О. В. Погляди Р. Люксембург на соціалістичну революцію в дискусії з Е. Бернштейном [Текст] / О. В. Бобіна. - Марксизм та сучасність: політекономічний, філософський та соціологічний вимір глобальної кризи (до 100- річчя виходу книги Рози Люксембург «Накопичення капіталу») (21-22 листопада 2013 р., м. Київ, Україна) / Уклад.: Новіков Б. В., Піхорович В. Д., Деревянко А. В. - К.: НТТУ «КПІ», 2013. - С.27- 29;

3. Бобіна О. В. Погляди європейських інтелектуалів кінця ХІХ - початку ХХ ст. на феномен революції [Текст] / О. В. Бобіна // Гілея: науковий вісник. - 2014. - Вип.90. - С.15-20.

4. Рассел Б. Революция синдикалистов // Режим доступу: http://basiliobasilid.livejoumal.com/27601.html; http://basiliobasilid.

livejoumal.com/32969.html

5. Lйon de SEILHAC, Les Congrиs ouvriers de 1876 а 1897 [archive] // Режим доступу: http://www.orange.fr/bin/frame.cgi?u=http%3A// pp.auto.search.ke.voila.fr/

6. The Charter of Amiens [Електронний ресурс] // The CGT. - Режим доступу: https://www.marxists.org/history/france/cgt/ charter-amiens.htm#n1.

7. Новая история Т.3: 1870-1918. [Текст] / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова. Ист. фак. Каф. новой истории; ред.: И. С. Галкин, Н. Е. Застенкер, В. М. Хвостов. - М.: Изд-во соц.- экон. лит., 1960. - 848 с.

8. Дамье В. В. История анархо-синдикализма [Текст]: краткий очерк / В. В. Дамье; предисл. канд. ист. наук Д. И. Рублева. - Изд. 2-е, испр. и доп. - М.: URSS: ЛИБРОКОМ, 2010. - 148 с.

9. Лабриола А. Синдикаты и социальное реформаторство [Текст] / А. Лабриола. - К.: Изд. кн. изд-ва «Гудок» Ю. А. Бельке. [Тип. И. И. Чоколова], 1906. - 27 с.;

10. Лабриола А. Социализм и синдикализм [Текст] / Ант. Лабриола; Пер. В. Цветаева. - К.: Тип. С. А. Борисова, - 24 с.;

11. Новомирский Д. И. Из программы синдикального анархизма [Текст] / Д. И. Новомирский. - Б. м. и б. и., 1907; Раевский М. Анархо-синдикализм и «критический синдикализм» [Текст] / М. Раевский. - Нью-Йорк, 1919. - 68 с.;

12. Фернан Пелутье и революционный синдикализм во Франции. - М.: Голос Труда, 1920.

13. Международное рабочее движение. Вопросы истории и теории [Текст]: В семи томах. Т.3: Начало революционных битв ХХ века. - М.: Мысль, 1978. - 701 с.

14. Савченко В. О. Анархістський рух на Україні в 1905-1907 рр. [Текст] / В. О. Савченко // Наукові праці з питань політичної історії. Республіканський відомчий науковий збірник. Вип.169. Більшовики і непролетарські партії Росії на етапі буржуазно-демократичної революції. - Київ: «Либідь», 1991. - 153 с.;

15. Савченко В. А. 100 знаменитых анархистов и революционеров [Текст]: сборник биографической информации / В. А. Савченко. - Х.: Фолио, 2010. - 510 с.;

16. Савченко В. А. Анархісти Півдня України 1910-1914 рр.: від економічного терору до таємних профспілок [Текст] / В. А. Савченко // Інтелігенція і влада. - 2011. - Вип.22. - С.48-56.

17. Лабриола А. Реформизм и синдикализм [Текст]: с предисл. авт. к рус. изд. / А. Лабриола; пер. с итал. Г. Кирдецов, ред., послесл. А. В. Луначарский. - СПб.: Т-во «Вольная тип.», 1907. - 267 с.

18. Леоне Э. Синдикализм [текст]: с предисловием авт. к русскому изданию / Энрико Леоне; пер. с итал. Г. Кирдецова. - М.: Издательство С. Дороватского и А. Чарушникова, 1907. - 175 с.

19. Сорель Ж. Размышления о насилии [Текст]: Пер. с фр. / Ж. Сорель. Под ред. В. М. Фриче. - Изд. 2-е. - М.: КРАСАнД, 2011. - 168 с.

20. Пато Э., Пуже Э. Как мы совершим революцию [Текст] / Э. Пато, Э. Пуже. - Изд. 2-е. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2011. - 264 с.

21. Сорель Ж. Социальные очерки современной экономики. Дегенерация капитализма и дегенерация социализма [Текст]: с предисл. авт. к рус. изд. / Ж. Сорель; пер. с итал. Г. Кирдецов. - М.: Изд. С. Дороватовского и А. Чарушникова, 1908. - 356 с.

Размещено на Allbest.ru