Кримська стратегія анархо-махновського руху (1920 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримська стратегія анархо-махновського руху (1920 р.)

Савченко Віктор

Анотація

Питання про плани анархо-махновського керівництва щодо поширення свого впливу на окремі території поза "махновського району" (зокрема, на терени Криму) в історичній літературі серйозно не розглядалися. Сучасні історики, які займаються історією махновського руху, в кращому випадку вказують на "перекопський прорив" махновців (листопад 1920 р.), рейди махновців територією України (1919-1921 рр.), залишаючи поза своєю увагою стратегічні завдання махновського руху, головною метою якого було проведення на підконтрольних махновцями територіях "анархістського експерименту"1. анархіст крим махновський

Починаючи з вересня 1917 р., Н. Махно і його анархістське оточення робило все, щоб відійти від "руйнівної програми" анархізму і приступити до будівництва нового анархістського суспільства на Гуляйпільщині. Особливих успіхів у формуванні анархістського суспільства махновці домоглися, створивши в жовтні-грудні 1919 р. Південноукраїнську трудову федерацію на теренах кількох південних українських губерній (включаючи райони Північної Таврії). Навесні 1920 р., відроджуючи свою Революційно-повстанську армію України, Н. Махно знову поставив перед нею завдання: розгром частин Червоної Армії і знищення владних радянських установ на Півдні України, займання і закріплення територій для проведення "анархістського експерименту у вільному районі".

На початку червня 1920 р. до повстанської армії Н. Махна "для анархістської роботи" прибули член Секретаріату Конфедерації анархістських організацій України "Набат" і фактично голова цієї конфедерації А. Барон, "набатівці" Я. Алий, І. Тепер та ін. Конфедерація "Набат" намагалася очолити махновську політичну систему. На попередньому засіданні секретаріату "Набату" було вирішено перетворити "махновщину" в знаряддя для виконання своїх ідей. "Набатівці" висунули до Н. Махна вимогу - припинити "беззмістовні і безцільні пересування з місця на місце" й заснувати постійну безвладну територію для здійснення там анархістського експерименту.

Сам Н. Махно схилявся до оборону гуляйпільского "вільного" району, але А. Барон та Я. Алий переконували його в необхідності зібрати тисячу тачанок з піхотою та кілька тисяч кавалерії і прориватися в тил "Русской армии" генерала П. Врангеля для того, щоб розгромити її із середини. Лідери "Набату" пропонували махновським повстанцям увірватися до "білого" Криму, захопити весь півострів і заснувати там безкласове анархічне суспільство, здійснивши нарешті анархістські мрії на практиці2.

У червні 1920 р. Н. Махно відновив свій контроль над гуляйпільским районом, відтворив свою Революційно-повстанську армію і Раду революційних повстанців України. 11 липня 1920 р. махновці вирушили до "біло-червоного" фронту з метою прорватися в тил білогвардійцям у Північній Таврії. Можливо Н. Махно, приставши на пропозиції А. Барона, вирішив прориватися до Криму. Перша група під командою махновських командирів Ф. Щуся і Ф. Кожі (200 шабель) прорвалася через "червоний" та "білий" фронти. Але головна група Н. Махна (1 тис. шабель), що спробувала прорватися в тил "білих" біля с. Успенівка, була атакована двома кавалерійськими полками "червоних", які відтіснили махновців від передової і своїм раптовим нападом завдали значної шкоди повстанцям. Зрозуміло, що "червоне" командування зважилося на удар по армії Н. Махна, який рвався до Криму, враховуючи небезпеку анархістських експериментів у тилу "білих" для подальшого просування "диктатури пролетаріату". Більшовики вважали більшою небезпекою модель "вільного району" Криму Н. Махна, аніж тамтешній режим генерала П. Врангеля.

Не зважаючи на тимчасові невдачі махновців і їхні спроби створити "вільний район" на Полтавщині "набатівці" продовжували запевняти Н. Махна, що Крим за своїми природними умовами є ідеальним місцем для "анархістського експерименту". "Батькові" доводили, що Перекоп можна боронити незначними повстанськими силами, що з Криму можна контролювати приазовські степи та Гуляй-Поле, що в Криму вже розгорнулась широка партизанська боротьба під керівництвом анархістів 3.

Дійсно, позиції анархістів у кримському революційному підпіллі того часу були досить сильними. За інформацією чекістів, Кримська федерація анархістів - Південно-російська федерація анархістів, - яка була створена В. Воліним у квітні 1918 р. у Сімферополі, нараховувала сотні бійців. У кримських лісах гірської частини півострова анархісти сформували свої бази ще "за германців - влітку 1918 р. і продовжували партизанські дії в 1919 р."4.

Улітку 1920 р. у "білому" Криму діяли "Південна група анархістів-комуністів", група Конфедерації анархістських організацій України "Набат", численна група кримських анархістів-синдикалістів. У керівництві Кримського підпільного ревкому спільно з чотирма більшовиками перебували три анархісти - Л. Луговік (голова бойових груп Кримського ревкому), Г. Столяров - "Жорж" (колишній махновець, член групи "Набат", голова Севастопольського ревкому), О. Улановський - "Буланов" (член ревкому Феодосії, командир підривної команди ревкому та окремого партизанського загону). Поза тим, у Кримських горах діяло кілька дрібних партизанських загонів анархістського спрямування. Найбільший з них під командою С. Захарченка нараховував близько 100 повстанців 5.

Махновські лідери також докладали зусиль для реалізації "кримського сценарію" за допомогою створення в лавах "Русской армии" генерала П. Врангеля своєрідної повстанської "п'ятої колони". У червні 1920 р., повіривши в каяття махновця, генерал П. Врангель звільнив із в'язниці махновського авторитетного комбрига В. Володіна 6, котрий тоді заявив, що спокутує провину перед батьківщиною та "Русской армией" і сформує загін з колишніх махновців для боротьби з "червоними". За розпорядженням генерала П. Врангеля з кримських в'язниць було випущено близько 500 махновців, котрі побажали воювати проти "червоних" під керівництвом "отамана" В. Володіна 7.

У кримський газеті "Крестьянский путь" було надруковано панегірик "Кто такой Махно?". Інші газети також друкували зведення з "повстанського фронту", в яких прославляли подвиги махновців. У газеті "Южные ведомости" була надрукована об'ява про набір у лави загону В. Володіна у Сімферополі, Севастополі, Керчі.

На шпальтах газет "білого" Криму розгорнулася ціла пропагандистська кампанія, стверджувалося, що Н. Махно - "селянський герой" став союзником "Русской армии" П. Врангеля 8. Але Н. Махно ніколи не лише не співпрацював із білогвардійцями, а й не розпочинав з ними жодних перемовин, вважаючи їх головними ворогами анархістського будівництва.

Ще у квітні 1920 р. повстанський махновський загін В. Володіна (близько 700 бійців), переховуючись у плавнях Дніпра, здійснював напади на "білі" та "червоні" тили під чорним прапором, на якому було вишите "Смерть усім гадам!". Утім білогвардійці, вирішивши зробити ставку на селян, намагалися побачити у постаті В. Володіна "відданого союзника". П. Врангель розраховував, що земельна реформа його уряду залучить до військового союзу з "Русской армией" не тільки махновські загони, а й приверне селян Півдня України на бік білого руху. В середині травня 1920 р. генерал П. Врангель видав наказ, в якому від частин "Русской армии" вимагалося "входити з частинами Махна в оперативний союз"9.

У серпні 1920 р. в Таврійський губернії розпочалася мобілізація до лав "Русской армии". Наказом по гарнізону Сімферополя "набір до війська отамана Володіна" міг проводитися тільки за рахунок залучення на службу полонених червоноармійців, без зарахування до нього "стройових солдатів" і призваних за офіційною мобілізацією. За наказом штабу "Русской армии" генерала П. Врангеля в Криму також розпочалося формування декількох дрібніших загонів із полонених махновців під керівництвом отаманів, що відійшли від Н. Махна, хоча і використовували назви "полків ім. Батьки Махна": О. Савченка, Г. Яценка, Протчана, Гришина, Чалого.

Незабаром В. Володін з частиною підлеглих опинився у Сімферополі, де формувався його полк - "Первый отряд из Крымских Долин им. батьки Махно тов. Володина". У вересні 1920 р. загін В. Володіна налічував близько 300 бійців, займаючись відловом червоноармійців, які втікали з врангелівського полону. В. Володін зв'язався з анархістським підпіллям та повстанцями Сімферопольського району, до яких звернувся із закликом до спільного повстання проти білих. Таємні наміри В. Володіна диктувалися можливістю, ввійшовши в контакт з кримськими партизанами та вступивши в угоду з партизанським загоном червоних про спільні дії, провести напад на частини П. Врангеля 10.

12 жовтня 1920 р. В. Володін отримав секретний наказ зі штабу Н. Махна - почати громити тили наступаючої групи "білих" генерала А. Кутепова в районі Нікополя. Проте, за наказом генерала А. Кутепова, загін В. Володіна було розгромлено, він сам і семеро його найближчих поплічників були віддані військово-польовому суду і 25 жовтня розстріляні в Мелітополі, 70 чоловік з його загону - кинуті до в'язниці. Про якесь "махновське повстання" в Криму повідомляли окремі джерела. Інформація про страту В. Володіна за зв'язок з партизанами була опублікована в кримських газетах 4 листопада 1920 р.11.

Начальник штабу повстанської армії Н. Махна В. Білаш згадував про "кримський резерв" махновців: "Штаб віддав і цим загонам розпорядження (Володіну, Прочану, Савченку, Іщенку, Самку, Чалому, Яценку) про припинення військових дій проти Червоної Армії, звертаючи їхню увагу на наш союз і виступ на Врангеля. Пам'ятаю, я писав, щоб вони тимчасово не пориваючи "миролюбного" зв'язку з Врангелем, готувалися вдарити йому в тил, як тільки буде наказано Радою". На початку жовтня 1920 р. у резерві "білої" Донський армії стояли повстанські загони: Самка - 400 багнетів, Іщенка - 700, Голика - 200. У резерві 1-шої білогвардійської армії генерала А. Кутепова: бригада Чалого - 1000 багнетів, бригада Г. Яценка - 500, бригада О. Савченка - 700. Разом 3300 багнетів і 200 шабель 12.

Командир "Бригади ім. батька Махна" отаман Чалий в середині жовтня 1920 р., кинувши білогвардійських союзників, перейшов лінію фронту і прибув до Н. Махна. Бригада Чалого пропустила через фронт і вивела в тил "білій" Дроздовській дивізії махновську кінноту Марченка - Петренка, що пошматувала тили "Русской армии".

Ідея махновського повстання в Криму захоплювала анархістів-"набатівців", і, можливо, у зв'язку саме з нею варто розглядати діяльність "Зеленої армії" Криму. Улітку 1920 р. в "білому" Криму підпільним Кримревкомом була створена ця армія (близько 800 багнетів, главком - більшовик М. Бабахан), від Південної групи анархістів до керівництва "Зеленої армії" входили Л. Луговік і О. Буланов, від синдикалістів - Литвин, від лівих есерів-боротьбистів - Трегубов.

Восени 1920 р. анархісти покладали надії на свого однодумця - Х. Мокроусова 13, котрий прибув до "білого" Криму в серпні 1920 р. для того, аби прийняти командування Кримською партизанською армією. Ще наприкінці травня 1920 р. Х. Мокроусов виконував окремі доручення анархістів, роблячи спроби примирення між махновцями і українською радянською владою у Харкові, обговорюючи з анархістами "план захоплення Криму із середини"14.

Х. Мокроусов прибув до Криму з компанією матросів-анархістів. Серед них був анархіст І. Папанін, а також "набатівець" М. Адольф - "Яковлєв" (з 1906 р. - анархіст-синдикаліст, з 1921 р. - співробітник Кримського ЧК), котрий деякий час був у загонах Н. Махна. М. Адольф запровадив у Кримській партизанській армії анархістські гасла і не визнавав більшовицького партійного керівництва. Х. Мокроусов, ставши командуючим кримських партизан, підтримував таємні зв'язки зі штабом Н. Махна 15.

2 жовтня 1920 р. у Харкові між радянським керівництвом, командуванням Робітничо-селянської Червоної армії (далі - РСЧА) і махновськими лідерами було підписано військовий договір про спільну боротьбу проти "Русской армии" генерала П. Врангеля. Армія махновців входить до складу РСЧА в якості самостійного партизанського з'єднання з підпорядкуванням вищому командуванню РСЧА лише в оперативному відношенні. Н. Махно дав згоду на спільний з військами РСЧА штурм Криму. Можливо, даючи згоду на спільний похід на Крим, Н. Махно враховував перспективи можливого формування "вільного" анархістського району в Криму.

22 жовтня 1920 р. махновські загони увірвалися в тили білогвардійців і вже через тиждень вийшли до Перекопу. З 28 жовтня Н. Махно почав готувати похід свого війська на Крим. Вже на етапі підготовки кримської операції по форсуванню Сиваша, штаб Н. Махна мав надію почати впливати на події в Криму не тільки силами Кримської групи армії махновців, але й "зелених" партизан Кримських гір Х. Мокроусова та анархістського підпілля у кримських містах. Не дарма М. Герасименко вказував, що "зелені" Криму "вважали себе махновцями"16.

Кримську групу махновців, яку було виділено з Революційно-повстанської армії махновців (5 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 16 гармат, 800 кулеметів), очолив С. Каретніков. Участь у Кримському наступі кращих махновських сил (4/5 всієї армії Н. Махна) вказує на значущість Криму у подальших планах анархістів і махновців. Разом з Кримською групою, у похід виступила майже вся розвідка і контррозвідка махновців на чолі із Л. Голиком (начальник військово-польової контррозвідки) та Л. Зіньківським - "Задовим" (начальник корпусної контррозвідки).

9 листопада 1920 р. махновці форсували Сиваш і захопили Литовський півострів у тилу Перекопських укріплень "білих". У районі Ішуні махновці взяли активну участь у розгромі кінного корпусу "білого" генерала І. Бар- бовича, що призвело до повного розгрому білогвардійців у Криму. Кримська група махновців включилася в переслідування відступаючого супротивника на степових просторах Криму. 13 листопада 1920 р. махновські формування в числі перших увійшли до Сімферополя, 15 листопада - зайняли Євпаторію, окремі махновські загони у складі ІІ-гої Кінної армії "червоних" увійшли до Севастополя і Ялти 17.

Радянське командування для унеможливлення "спілкування" Кримської групи махновців і "зелених" Х. Мокроусова, вже 16 листопада 1920 р. наказало махновцям сконцентрувати всі свої сили на великій відстані від Кримських гір - у степовому Криму біля м. Саки.

Чекістські інформатори попереджали владу про контакт Н. Махна і Х. Мокроусова, вказуючи, що в типографії Сімферополя в середині листопада 1920 р. було надруковано одне число махновської газети "Путь к свободе"; що Х. Мокроусов у 25 кілометрах від Сімферополя в колонії Булганш організував таємну нараду кримських анархістів всіх напрямів і представників "зеленої" армії; що існували певні домовленості між Х. Мокроусовим, місцевими анархістами і Штабом армії махновців про закріплення в Криму і боротьбу проти комуністів 18.

Більшовики планували підступно вдарити по своїх союзниках махновцях 29 листопада 1920 р. і "остаточно ліквідувати махновщину", але прискорили операцію, і вже 22 листопада викликали до штабу командирів Кримської групи, де вони були арештовані і розстріляні. 26 листопада 1920 р. частини РСЧА оточили Кримську групу махновців, виставивши ультиматум про їхнє роззброєння. Але більшій частині Кримської групи вдалося вирватися на материкову Україну.

27 листопада 1920 р. командувач 4-тою армією Південного фронту РСЧА підписав до військ армії наказ № 34/п, в якому виголошувалося: "Кримську Повстанську армію Х. Мокроусова розформувати, звернувши її частини на поповнення: 1-й Кримський кінний полк і 3-й Сімферопольський піхотний полк - 3-ої дивізії, кавполк і 3-й татарський полк - 46-ої дивізії, Чорноморський загін - у розпорядження начальника тилу Чорноморського та Азовського флотів в місті Севастополі". "Зелена армія" Х. Мокроусова була роззброєна за наказом військового командуючого, а сам Х. Мокроусов залишився поза справ. Цей "фінал" вказує на підозру в контрреволюційності, яку вбачали більшовики з боку кримських "зелених"19.

Навіть після знищення махновської загрози в Криму більшовики продовжували непокоїтися з приводу кримських анархістів. У грудні 1920 р. Кримська федерація анархістів розпалася, залишивши окремі групи у Севастополі, Сімферополі, Євпаторії. Анархісти зберегли вплив лише у профспілці металістів у Сімферополі та серед портовиків і судноремонтників Севастополя, але більшовицька влада все одно відчувала приховану небезпеку "лівої контрреволюції". Чекісти, які втерлися в анархістські лави, повідомляли, що на початку 1921 р. місцевих анархістів очолював відомий махновець М. Черняк. Серед анархістів-синдикалістів виділялися О. Гестрін (в підпіллі підривник загону Х. Мокроусова), бойовики кримського підпілля з 1919 р.: Ліза Саф'ян, О. Фокін - "Льонька", О. Сідорін - "Сашка" (пов'язаний з Н. Махном). Було відомо, що на початку 1921 р. анархісти розповсюджували в Севастополі і Сімферополі листівки проти більшовицької диктатури 20.

Чекістам стало відомо, що лідери кримських анархістів М. Уралов і Л. Луговік "окопалися" в наркоматі земельних справ радянського Криму, а в агітпросвіті "при Мокроусові" сформувалася група анархістів-індивідуалістів. М. Уралов, уповноважений з організації радгоспів, був відомим анархістом-синдикалістом і махновцем, Л. Луговік, робітник міськкомзема, був анархо-синдикалістом і таємним секретарем федерації анархістів Криму. Ці два анархістських лідера, користуючись своїм становищем радянських службовців, "об'їжджають міста Криму, збираючи підпілля"21.

Звіти чекістів твердять, що в кримському анархістському підпіллі "1-е місце - анархісти-синдикалісти, 2 - анархісти-махновці й індивідуалісти, 3 - анархісти-комуністи", а особливу небезпеку складають "синдикалістські підпільники", а надто - Х. Мокроусов, які зміцнилися ще за П. Врангеля.

Також зазначалося, що Х. Мокроусов за поглядами залишився анархістом-синдикалістом, продовжував бути "активним ворогом", небезпечний тим, що мав "величезну популярність у чорноморських матросів". Ще влітку 1921 р. анархісти групувалися навколо Х. Мокроусова. Вказувалося, що він мав злочинні зв'язки з місцевим червоним командуванням з Реввоєнради Південного фронту, бо розраховував після кримських перемог на посаду комдива 22.

На особливу увагу заслуговує чекістська інформація про те, що за часів Кронштадтського повстання (березень 1921 р.) опозиційні матроси Севастополя просили Х. Мокроусова, аби "він повів їх проти більшовиків"; що Х. Мокроусов вагався з цього приводу і "радився з Л. Луговіком". Подібна інформація вказує на довіру радикально налаштованої опозиції до Х. Мокроусова, який, очевидно, вважався потенційним лідером спротиву 23.

Отже, "кримське питання" у 1920 р. для анархістів конфедерації "Набат" і махновських лідерів було тісно пов'язано з пошуками "вільного району" для "анархістського експерименту". Плани, щодо Криму, будувалися на рейді махновської армії на півострів при підтримці внутрішніх резервів - "зеленої" повстанської армії Х. Мокроусова у Кримських горах і "засланих козачків" з численних махновських отаманів, що зі своїми загонами, тимчасово переходили на бік генерала П. Врангеля. Але, виходячи із складності самостійної "кримської операції", махновці були вимушені вв'язатися у військовий союз з РСЧА, який підступно обірвався нападом "червоних" на своїх махновських союзників. Н. Махно не встиг розіграти "кримську карту" з причин блискавичності операцій РСЧА проти Кримського корпусу махновців і "зеленої" Кримської армії 26-27 листопада 1920 р.

Література

1. Верстюк В.Ф. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (19181921). - К., 1991;

2. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенды и реальность. - К., 1994; Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н. Махно. Сентябрь 1917- август 1921. - Симферополь, 1996;

3. Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917-1921 рр.: Проблеми ідеології, суспільного та військового устрою: Дис. ... канд. іст. наук. - Запоріжжя, 2002.

4. Теппер (Гордеев) И. Махно: от "единого анархизма" к стопам румынского короля. - Харьков, 1924. - С. 20-23.

5. Там же.

6. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБ України). - Ф. 13. - Спр. 415. - Т. 1. - Арк. 266.

7. Там само.

8. Центральный государственный архив Российской федерации. - Ф. 393. - Оп. 1. - Д. 13. - Л. 2-4; Оболенский В. Крым при Врангеле // На чужой стороне. - Берлин; Прага, 1925. - Кн. 9. - С. 14.

9. Крестьянский путь. - Симферополь, 1920. - 13 сентября; Южные ведомости. - Симферополь, 1920. - 28 июля.

10. Гражданская война на Украине: Сборник документов и материалов. - К., 1967. - Т. 3. - С. 115.

11. Макаров Л. Крутой дорогой. - Симферополь, 1940. - С. 22.

12. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. - К., 1993. - С. 502.

13. Там же. - С. 493.

14. Мокроусов А. 90 дней в горах Крыма // Революция в Крыму. - 1924. - № 1. - С. 12.

15. ГДА СБ України. - Ф. 13. - Спр. 428. - Т. 1. - Арк. 216; Мокроусов А. Указ. соч. -

16. С. 18-19; Гавен Ю. Борьба большевистского подполья за Советский Крым // Революция в Крыму. - 1930. - № 1. - С. 138-159; Бабахан С. Партийное движение в тылу Врангеля. - М., 1930. - С. 157-165; Бирюкова. Политическое обеспечение разгрома Врангеля. Розгром Врангеля. - М., 1930. - С. 138.

17. Герасименко Н.В. Батька Махно. - М., 1990. - С. 86.

18. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Указ. соч. - С. 523.

19. ГДА СБ України. - Ф. 13.- Спр. 415. - Т. 1. - Арк. 266.

20. Брошеван В. Мокроусов: Жизнь в борьбе. Историческая экспертиза // Ьто 8Иеуап. сот/А^/р^/токтошоу

21. ГДА СБ України. - Ф. 13. - Спр. 415. - Т. 1. - Арк. 267.

22. Там само.

23. Там само. - Арк. 270-271.

24. Там само. - Арк. 287-290.

Размещено на Allbest.ru