Входження Криму до складу радянської України в 1920 році: нереалізований проект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Входження Криму до складу радянської України в 1920 році: нереалізований проект

Єфіменко Геннадій (м. Київ)

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Інституту історії України НАН України

Анотація

Автор аналізує проблему статусу Криму в контексті формування кордону між радянською Україною та РСФРР у 1918-1920 рр. Визначаються основні критерії територіального розмежування, при цьому наголошується, що вони не були сталими. Підкреслюється, що зміна політичного статусу УСРР, що відбулася наприкінці грудня 1920 р., стала основним чинником, що завадив включенню Криму до складу радянської України.

Ключові слова: Крим, кордони України, відносини між радянською Україною і РСФРР.

Аналізуючи минуле, історик не лише вивчає подієву історію, а й намагається встановити причинно-наслідкові зв'язки, зрозуміти логіку та закономірності історичного процесу, з'ясувати різного роду фактори, що зумовили вчинки дійових осіб цього процесу. Нерідко одна закономірність розвитку подій входила у нерозв'язувану шляхом компромісу суперечність з іншою, і тоді головні дійові особи були змушені від чогось відмовлятися. Через це не відбувалася подія, яка мала постати наслідком «переможеної» закономірності. Однак це жодним чином не заперечує її наявності у попередній період та не скасовує тих подій, що були втілені у життя до вказаного вибору. Врешті, на долю того чи іншого рішення нерідко впливав випадок, який не вписувався у жодну із закономірностей.

Названі вище особливості мали місце у визначеній нами тематиці. Вживаючи у назві термін «проект» щодо питання про приєднання Криму до УСРР, маємо на увазі «щось незакінчене», «намічене лише в загальних рисах», «задуманий план дій; задум, намір». Підтверджень наявності більш розповсюдженого в сучасному публічному дискурсі значення терміну «проект» як «попереднього тексту якого-небудь документа, що виноситься на обговорення, затвердження»¹ автору розшукати не вдалося, а сама логіка подій підказує, що до цього у владних органів не дійшли руки.

Щоб розкрити тему, потрібно простежити еволюцію підходів більшовицької влади впродовж 1917-1920 рр. до питання про територіальне розмежування між радянською Україною і РСФРР та окреслити причини цих змін. За цей час більшовики встигли тричі здобути і двічі втратити Україну. Зазнала корекції й лінія кордону між республіками. А це вже саме собою наштовхує на припущення, що принципи територіального розмежуванням не були сталими. Варто також визначити місце Криму в цьому процесі. Особливу увагу слід приділити 1920 року, зокрема, проаналізувати обставини, за яких стала актуальною і ледь не була реалізована ідея входження Криму до складу УСРР.

Проблема кордону між УСРР та РСФРР у 1917-1920 рр., в тому числі аналіз підходів до їх формування, автором цих рядків проаналізована у низці праць, оприлюднених у наукових², довідкових³ та науково-популярних виданнях⁴. Тому у цьому дослідженні вся повнота аргументації для того чи іншого твердження не наводитиметься - за бажання читач може її з'ясувати у згаданих дослідженнях.

У перший період існування радянської України її кордони не були формально затверджені, але існувало бачення шляхів вирішення цієї проблеми. У ноті до уряду РСФРР від 6 квітня 1918 р. позицію радянської УНР лаконічно охарактеризував М. Скрипник: «Народний секретаріат завжди намагався об'єднати для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх місцевостей, на які претендує Центральна Рада»⁵. В свою чергу Українська Центральна Рада (далі - УЦР) означила свій підхід до територіального питання у ІІІ Універсалі: «До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшості Українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воро- ніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів»⁶.

Бачимо, що основним УЦР визнала етнічний критерій. Відповідно, до складу радянської України мали увійти і межуючі з названими губерніями території, де більшість населення становили українці. Такий підхід перейняло і керівництво радянської УНР. Саме цим можна пояснити наступні рядки із вже згаданої ноти уряду радянської УНР, підписаної М. Скрипником: «Стосовно вимоги Наркома Сталіна, щоб Народний Секретаріат залишив Таганрог, ми лише вкажемо, що Таганрог є територією Української Народної Республіки і лише населення цієї території може заявити, до якої Совітської Федерації воно бажає належати, до Української чи Російської»⁷. Таке твердження Скрипника було відбитком загальної настанови Народного секретаріату у цьому питанні.

При суворому дотриманні запропонованого УЦР критерію мова про Крим, здавалося б, не мала йти. Однак на ставлення керівників радянської УНР до проблеми кордонів впливала політична доцільність та економічні потреби. Аналіз діяльності уряду радянської УНР свідчить про те, що Крим часом розглядався як частина України. Приміром, у телеграмі Народного секретаріату за підписом народного секретаря у продовольчих справах Емануїла Лугановського, надісланій у повітові центри 6 лютого (24 січня) 1918 р., наголошувалося: «Отримав від Голови РНК Леніна, що очолює Російську Федерацію, повідомлення, що в арміях Південно-Західного фронту голодують. Ленін прохає застосувати іменем революції все, що необхідно зробити для порятунку армії». Далі народний секретар звертався до повітових центрів, які він вважав підпорядкованими собі, із вимогою прискорити відправлення продовольства. Окрім міст, що входили у міжвоєнний період (у тому числі і до 1925 р.) до складу радянської України, у цій телеграмі вказані також Сімферополь, Євпаторія, Керч, Перекоп, Феодосія, Ялта (тобто весь Крим)⁸.

Більшовицькі керманичі певний час не давали чітких директив з територіального питання. Лише на засіданні ЦК РКП(б) від 15 березня 1918 р., на якому були присутні В. Затонський та В. Шахрай, позиція Кремля з територіального питання набула чітких обрисів. Було вирішено, що на ІІ Всеукраїнський з'їзд рад мають «поїхати товариші з усієї України, в тому числі й з Донецького басейну. На з'їзді необхідно утворити один уряд для всієї України. Всі партійні працівники зобов'язуються працювати спільно над створенням єдиного фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України». Тоді ж було ухвалено проголосити окрему Кримську республіку⁹. Питання, здавалося б, було вирішене. Однак реальність була складнішою. Керівництво радянської УНР відчайдушно сподівалося організувати спротив німецько-українському війську, яке займало Україну за умовами Брестського мирного договору і тому часом діяло на власний розсуд.

ІІ Всеукраїнським з'їздом рад, що відбувся 17-19 березня 1918 р. у Катеринославі, була проголошена незалежність радянської УНР, а сама радянська Україна мала перетворитися на федеративну республіку. На з' їзді в Катеринославі, з огляду на згадане рішення ЦК РКП(б) від 15 березня, не було представників Криму. Там грали свою гру. Того ж таки 19 березня 1918 р. на засіданні ЦВК рад Таврійської губернії було проголошено незалежність радянської Тавриди, до складу якої було включено і материкові повіти цієї губернії. Та вже 22 березня було оприлюднено декрет ЦВК рад Таврійської губернії, у якому належними до «Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди» називалися лише повіти Кримського півострова.

Складні перипетії навколо територіального питання детально простежила Т. Бикова¹⁰. Ми лише зазначимо, що навіть серед керівників радянської України єдиного узгодженого курсу у питанні Криму не було. Частина їх і надалі вважала радянську Тавриду складовою частиною України, про що, зокрема, свідчать такі рядки із статті в урядовій газеті «Вестник УНР» від 30 березня 1918 р.: «Федерування окремих Республік України, власне Української, Донецької і Таврійської, стає предметом практичної зручності, викликаної умовами нашестя на Україну австро-німецьких полчищ та гайдамацьких банд». Однак незабаром питання взагалі втратило актуальність: наприкінці квітня 1918 р. радянська Україна зникла як суб'єкт відносин.

Підсумовуючи ситуацію в перший період існування радянської влади в Україні, слід відзначити, що більшовицьке керівництво було змушене визнати етнічний критерій основним при визначенні кордонів з Україною. Однак послідовне його втілення вимагало змін в губернському та повітовому поділі, внаслідок чого територія РСФРР мала зменшитися. Тому Кремль ще навесні 1918 р. намагався обмежити етнічний критерій губернським поділом (тобто територію України - «українськими губерніями»). Приміром, у постанові РНК РСФРР від 17 квітня, в якій йшлося про роззброєння військ, які переходять на територію Росії з України, зазначалося: «Губернії: Курська, Орловська, Тульська, Воронезька, Область війська Донського та Крим навіть за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. З огляду на це на їх територію не повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуть на Україні»¹¹.

Згодом у суперечці з Українською Державою Кремль не був занадто категоричним і значна частина території з переважаючим українським населенням на північному сході України була визнана частиною Української Держави. Ці зміни лаконічно означила О. Бойко: «Порівняно з добою Центральної Ради на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на деякі нові території: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно постанови Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта - до Харківської губерній»¹².

Однак, коли на початку 1919 р. постало питання про кордони з радянською Україною, то, незважаючи на те, що частина дореволюційної Воро- ніжчини та Курщини вже була визнана територією Української Держави, залишити ці території у складі УСРР Кремль не погодився. Попри доволі затятий спротив уряду УСРР, більшовицькі керманичі вирішили обмежити визнаний ними етнічний критерій дореволюційним губернським поділом. Але таке обмеження було одностороннім: у той час, як населені українцями волості та повіти «неукраїнських» губерній залишалися у складі РСФРР, ті повіти «українських» губерній, у яких українці не становили більшості, були в України відібрані. Остаточно це питання було вирішене на засіданні комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною», яка відбулася 25 лютого 1919 р.¹³ Там було вирішено кордони між Україною та Росією, за винятком чотирьох північних повітів Чернігівської губернії, затвердити довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими УЦР своїм ПІ Універсалом. Від Таврійської губернії українськими залишалися материкові повіти. Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. Ці положення і стали основним змістом

Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Рад- наркомом 10 березня 1919 р.¹⁴

Підсумовуючи аналіз проблеми кордону між УСРР та РСФРР у 1919 р., слід зазначити, що, попри вказані обмеження, основним у її вирішенні залишився етнічний критерій. За такого підходу питання про входження Криму до складу радянської України, як і про збільшення території утвореної в квітні 1919 р. Кримської радянської республіки, не мало б підніматися. Щоправда, у практичній роботі бувало всяке. Насамперед слід визначити тривалі суперечки щодо підпорядкування партійних органів Криму, якими за часів підпільної роботи керував ЦК КП(б)У. Після захоплення Криму більшовиками компартійні органи начебто були перепідпорядковані безпосередньо Кремлю, однак не все було так однозначно. ЦК КП(б)У і надалі мав на них вагомий вплив, тоді як сам нерідко діяв на власний розсуд, незважаючи на те, що мав статус обласної організації РКП(б). Економічно та географічно Крим теж був дуже тісно пов'язаний з Україною, що не могло не посилити вплив на нього керівництва УСРР. Ці питання, а також наміри кримських органів влади приєднати до себе три повіти материкової України, детально розглядає у своїй розвідці Т. Бикова¹⁵. Зауважимо лише, що радянська влада в Криму протрималася всього два з половиною місяці. І попри усі наміри та бажання чи то кримської, чи то української сторони, визначена у Договорі про кордони між УСРР та РСФРР лінія розмежування не була змінена. Формально (на державному рівні) це питання навіть не розглядалося. Водночас слід визнати, що доки саме етнічний критерій залишався головним у територіальному наповненні УСРР, реально на включення Криму до її складу сподіватися не доводилося.

На початку 1920 р. статус УСРР як державного утворення у порівнянні з 1919 р. відчутно змінився¹⁶. Незважаючи на публічні гасла про незалежність радянської України та визнання Кремлем української мови рівноправною з російською, управлінська автономія УСРР була ліквідована. 27 січня 1920 р., після відповідних настанов більшовицького центру, за підписом членів Все- укрревкому була ухвалена постанова «Про об'єднання діяльності УСРР та РСФРР». У ній відзначалося: «Всі декрети і постанови УСРР, що стосуються органів влади і підвідомчих установ, зв'язаних з вищевказаною угодою (як- то: Військових, ВРНГ, Продовольства, Праці, Шляхів сполучення, Пошти та Телеграфу) анулюються й замінюються декретами РСФРР, що вступають у дію на усій території України з моменту публікації цього і підлягають негайному виконанню»¹⁷. Вказані галузі мали напряму керуватися з центру і жодних їхніх загальнореспубліканських відповідників в Україні не було.

Якщо в 1919 р. йшлося насамперед про вивезення продукції з менш економічно зруйнованої України до Росії, то в 1920 р. постало нагальне завдання відновлення вщент зруйнованої економіки, насамперед вугільної промисловості та транспорту Донбасу. Керувати усіма економічними процесами з Москви не було жодної змоги. Постала на часі потреба утворення бодай якогось економічного центру, з якого можна було б здійснювати більш ефективну відбудову економіки в Україні. У ньому мали б зосереджуватися частина тих повноважень, які були відібрані в уряду УСРР постановою від 27 січня. Таким центром стала очолена Й. Сталіним Українська рада трудової армії (Укррадтрударм). З діяльністю цього органу найбільш безпосереднім чином пов'язані і територіальні зміни.

Укррадтрударм було створено 21 січня 1920 р. У положенні про цей орган відзначалося: «1) З метою об'єднання роботи органів Наркомпроду, Вищої ради народного господарства, Наркомзема, Наркомшляху, Наркомпраці в районі Південно-Західного фронту (Україна) створюється військово- трудова рада України> Укррадтрударм. ... 6) Район діяльності Військово- трудової ради України співпадає з районом Південно-Західного фронту плюс

Олександрівсько-Грушевський вугільний район колишньої Донської області» .

Фактично йшлося про нагальну потребу зосередити під одним началом усю вугільну промисловість. Саме це завдання стало тим остовом, навколо якого було створену Донецьку губернію. Через потребу забезпечувати робітників продовольством (нагадаю, що ринкові механізми постачання були ліквідовані більшовиками) спочатку деякі сільськогосподарські повіти прикріпили до цього промислового регіону у продовольчому відношенні, а згодом, після певної корекції, деякі повіти приєднали і в адміністративному порядку. У Москві добро на такі принципи створення Донецької губернії було дано рішенням РНК РСФРР від 16 березня 1920 р., яким Адміністративній комісії при Всеросійському ЦВК було запропоновано скласти план створення Донецької губернії таким чином, щоб вона включала у свій склад «всю гірничу промисловість і достатню для повного забезпечення місцевого населення кількість продовольчих повітів і волостей із сусідніх губерень»¹⁹. крим радянський україна розмежування

Межі Донецької губернії були остаточно визначені в результаті обговорень, консультацій та узгоджень між керівниками УСРР та РСФРР. Ті території, що передавалися від Донської області РСФРР, в узгодженій із центром постанові ВУЦВК від 16 квітня були названі так (цитуємо за україномовним варіантом постанови): «Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці: Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білока- литвинська, волость Карпово-Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Кременська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості»²⁰. При цьому був застосований такий принцип: від Донецького та Черкаського округів передавалися ті їх частини, де була розвинута промисловість, а весь Таганрозький округ був переданий для забезпечення промислових робітників продовольством.

Таким чином, аналіз вирішення питання про кордон між РСФРР та УСРР навесні 1920 р. дозволяє впевнено стверджувати, що ті чинники територіального розмежування, які діяли в 1919 р., до нової лінії кордону стосунку не мали. Головний критерій попередніх років (етнічний) апріорі не міг спричинити приєднання промислових районів Донської області до України. Адже в той час навіть на території українського Донбасу серед робітників переважали росіяни, а відсоток українців у приєднаних промислових регіонах був ще меншим. Мало того, навіть приєднання Таганрозького округу, де більшість становили українці, теж обумовлювалося не етнічним критерієм, а економічними (продовольчими) потребами. Зрозуміло, що в новому розмежуванні відпадав і критерій дореволюційного губернського поділу, оскільки саме цей поділ і змінювався.

Поєднання цих двох чинників, доповнених географічно-управлінським (адміністративна зручність), спричинило приєднання до Донецької губернії ще однієї невеличкої території - станиці Луганської, яка об'єднувала колишні землі Луганського юрту Донецького округу Області війська Донського. Ця територія знаходилася у безпосередній близькості до губернського центру Донецької губернії Луганська, але у квітні 1920 р., через свій сільськогосподарський характер (земля донських казаків) до Донецької губернії не увійшла, адже тоді від Донецького округу відходили лише промислові регіони. Як свідчить телеграма голови Станично-Луганського виконкому Козюбердіна від 11 жовтня 1920 р. до Донського Облвиконкому та ВЦВК, перехід станиці до Донецької губернії відбувся з ініціативи Донської (з центром у Ростові-на-Дону) обласної адміністративної комісії, яка, як сказано у телеграмі, на своєму засіданні від 9 серпня 1920 р. вирішила станицю Луганську передати Донецькій губернії і 30 серпня це рішення затвердив ВЦВК²¹. Щоправда, як зазначав Козюбердін, керівників Донецької губернії, що перебували буквально поряд зі станицею Луганською, повідомити про це забули, в результаті чого «станиця висить у повітрі. Становище в Станиці наполегливо диктує потребу термінового вирішення про приналежність станиці області чи губернії. Станичний виконком просить відповідного розпорядження»²².

Про те, що приєднання до Донецької губернії станиці Луганської в Кремлі завчасно не проектувалося і водночас, що восени 1920 р. воно стало вже доконаним фактом, свідчить телеграма заступника Наркому внутрішніх справ НКВС Владимирського до виконкому Донської області від 25 жовтня: «Наркомвнусправ пропонує вказати, коли і за якими мотивами відбулася постанова Доноблвиконкому про приєднання станиці Луганської до Донецької губернії»²³. Окремої постанови українських органів влади з цього приводу нам відшукати поки що не вдалося, але з цього часу станиця Луганська скрізь стала позначатися як частина радянської України. Таким чином, у випадку із приєднанням станиці Луганської основною стала адміністративно-територіальна близькість і, відповідно зручність управління нею, яка, підкреслимо, не лише не заперечувалася, але навіть доповнювалася економічним чинником: сільськогосподарська продукція була Донбасу і надалі потрібна.

Донецька губернія в кордонах 1920 р. могла і не виникнути, якби у Кремля зберігалися побоювання стосовно втрати України чи перетворення її на рівноправну з РСФРР республіку. В проаналізованих нами постановах, за винятком квітневої телеграми відділу управління НКВС РСФРР, не йшлося про перехід частини територій Донської області до УСРР. Натомість постійно відзначалася потреба їх включення до Донецької губернії. Хоча належність Донецької губернії до УСРР не заперечувалася, але сама Україна на той час розглядалася більшістю керманичів Кремля як автономна частина РСФРР, тобто вказані зміни мали характер внутрішніх змін в АТП єдиної держави.

Ставлення до України як складової частини РСФРР, однієї з її областей, простежується у багатьох датованих 1920 р. рішеннях²⁴. Одним з його проявів стала спроба створити представництво України при Наркомнаці на однакових з автономними республіками РСФРР підставах. Таке зведення статусу України до автономії у складі РСФРР ледь не спричинило приєднання Криму до УСРР. Відразу по захопленню Червоною армією Криму на засіданні ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. було вирішено створити Кримський раднаргосп та підпорядкувати його Промбюро України. Голова Промбюро В. Чубар отримав завдання виділити в розпорядження Крим- раднаргоспу в авансовому порядку певні кошти. Останній пункт рішення звучав так: «Зобов'язати усі главки і центри, що відряджають своїх уповноважених до Криму, спрямовувати їх через Укрпромбюро»²⁵. Нагадаємо, що на початку 1920 р. підпорядкування Укррадтрударму «Олександрівсько- Грушевського вугільного району» стало першим кроком до включення його до складу УСРР. До того ж Крим, як це з' ясовано вище, не був чужим для радянської України і під час перших двох спроб опанування України більшовиками.

Підтвердженням того, що Кремлем Крим бачився частиною значно більшого господарського цілого, став презентований І. Александровим у 1921 р. план економічного районування, за яким уся підконтрольна більшовикам територія до Уралу мала бути розділена на 13 економічних областей, причому дві з них - Південно-Західна (з центром у Києві) та Південна гірничо-промислова (з центром у Харкові) повинні були поділити Україну навпіл. Територія Південної області у проекті була означена так: «Сюди входить нижній басейн Дніпра від Кременчука, басейн С. Дінця у більшій його частині, нижня течія Дону і басейни низки дрібних річок, що впадають в Азовське море між Ростовом та Мелітополем та Крим. Характерною особливістю району є наявність величезних покладів кам' яного вугілля в Донецькому басейні, червоного залізняка в Кривому Розі, бурого залізняка в Керчі, марганцю в Нікополі і кам'яної солі в Бахмуті»²⁶. Оскільки Крим і в 1921 р. бачився складовою певного цілого з центром у Харкові, то немає підстав стверджувати, що наприкінці 1920 р. економічний чинник, який, нагадаємо, був того року визначальним у зміні лінії кордону, міг впливати інакше. Однак на процес перетікання економічної інтеграції Криму з УСРР в політико-адміністративну площину вплинули нові події.

Наприкінці грудня 1920 р. під тиском міжнародних і частково внутрішніх обставин Кремль наважився на формальне визнання незалежності України. 28 грудня 1920 р. підписами В. Леніна та Г. Чичеріна з російського боку та Х. Раковського з українського було завізовано «Союзний Робітниче- Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою». У преамбулі цієї угоди наголошувалося на взаємному визнанні незалежності і суверенності обох договірних сторін.

Реакція президії ВРНГ РСФРР на договір була миттєвою. Вже на її наступному засіданні, яке відбулося 31 грудня 1920 р., було вирішено підпорядкувати Кримський раднаргосп безпосередньо президії ВРНГ РСФРР. Ймовірно, якби Крим вдалося опанувати у ситуації, схожій з початком 1920 р., коли УСРР бачилася як невід'ємна складова РСФРР, то такого рішення не було б і півострів незабаром приєднався б до УСРР. У будь- якому разі економічних підстав для цього вистачало. Однак політичні обставини змінилися. Україна підвищила власний статус державного утворення. До такої УСРР приєднувати Крим більшовицьке керівництво остереглося. Економічні потреби, що визначали закономірності у зміні лінії кордону до кінця грудня 1920 р., поступилися політичній доцільності.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел; 250 тисяч слів. - К.; Ірпінь, 2005. - С. 1152.

2. Єфіменко Г. Визначення кордону між УСРР та РСФРР (1917-1920) // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. - К., 2011 - Вип. 20. - С. 135-176; Його ж. Проблема кордону між УСРР та РСФРР в 1919-1920 рр. як дзеркало статусу УСРР // Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. - К., 2012. - С. 315-354.

3. Єфіменко Г., Кульчицький С. Кордони державні України, принципи і історична практика їх визначень // Енциклопедія історії України: У 10 т. - К., 2008. - Т. 5. - С. 141143; їх же. Кордони України // Україна в міжнародних відносинах: Енциклопедичний словник-довідник. - Вип. 3: Предметно-тематична частина: К-О. - К., 2012. - С. 101112.

4. Єфіменко Г. Про кордон між радянською Україною і більшовицькою Росією. 1919 рік // Історична правда. - 2014. - 10 березня // Електронний ресурс: http://www.istpravda. com.ua/articles/2014/03/10/141801/.

5. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 57. - Оп. 2. - Спр. 170. - Арк. 8.

6. Третій Універсал Української Центральної Ради // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. - Т. 1: 4 березня - 9 грудня 1917 р. - К., 1996. - С. 398399.

7. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 2. - Спр. 170. - Арк. 8. Оригінал зберігається: Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф. 1. - Оп. 1. - Спр. 7в. - Арк. 57.

8. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февраль 1917 - апрель 1918: Сборник документов и материалов: В 3 т. - К., 1957. - Т. 3. - С. 543.

9. Из протокола заседания ЦК РКП(б) о положении партийной работы и состоянии советских организаций на Украине // Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 - апрель 1918): Сборник документов и материалов. - К., 1962. - С. 66.

10. Бикова Т.Б. Коротка історія радянської соціалістичної республіки Тавриди (1918 р.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип. 12. - К., 2004. - С. 124.

11. Декреты Советской власти (далі - ДСВ) - Т. II: 17 марта - 10 июля 1918 г. - М., 1959. - С. 123.

12. Бойко О. Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918) // Регіональна історія України: Збірник наукових статей. - 2009. - Вип. 3. - С. 223-224.

13. Протоколи засідання комісії в дещо скороченому вигляді опубліковані: Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива. - С. 123-125.

14. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 15. - Арк. 70.

15. Бикова Т. Організація Кримської соціалістичної радянської республіки у 1919 р. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. - 2005. - Вип. 13. - С. 118-159.

16. Детальніше про це див: Єфіменко Г.Г. Еволюція державного статусу УСРР наприкінці 1919 - у 1920 рр.: нетрадиційний погляд // УІЖ. - № 6. - К., 2011. - С. 80104.

17. Собрание узаконений и распоряжений Всеукраинского Революционного Комитета. - № 1. - Ст. 7.

18. ДСВ.- Т.УЛ: (10 декабря 1919 - 31 марта 1920). - М., 1968. - С. 121.

19. Там же. - С. 586.

20. Постановление Совета Украинской Трудовой Армии № 15 15 марта 1920 года // Сталин И.В. Сочинения. - Т. 17. - Тверь, 2004. - С. 106; Трудовая Армия. - 1920. - № 3. - 27 марта; ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 555. - Арк. 1; Про усталення меж і складу Донецької губернії // Вісті ВУЦВК. - 1920. - 18 квітня.

21. Державний архів Російської Федерації (далі - ДАРФ). - Ф. Р-1235. - Оп. 95. - Спр. 628. - Арк. 10 (у телеграмі - «ЦИК», без літери «В», що означала «Всеросійський». Ми визначили це як ВЦВК тому, що адресування цієї телеграми, яку вдалося віднайти у фондах ВЦВК, теж позначено як «ЦИК»).

22. ДАРФ. - Ф. Р-1235. - Оп. 95. - Спр. 628. - Арк. 10.

23. ДАРФ. - Ф. 5677. - Оп. 1. - Спр. 83. - Арк. 35.

24. Детальніше див.: Єфіменко Г. Шлях до формування договірних відносин між УСРР та РСФРР // Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. - С. 251-263.

25. Протоколы Президиума Высшего Совета Народного Хозяйства. 1920 год: Сборник документов. - М., 2000. - С. 318.

26. Экономическое районирование России. - М., 1921. - С. 13.

27. Про союзний договір поміж УСРР та РСФРР // Збір Законів і Розпоряджень Робітниче-Селянського Уряду України. - 1921. - Ст. 93.

Размещено на Allbest.ru