Запорожці і російське завоювання Криму в 1771-1774 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРОЖЦІ І РОСІЙСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ КРИМУ

в 1771-1774рр.

Грибовський Владислав, кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України

Анотація

запорожець окупація крим російський

У статті проаналізовано участь запорожців в окупації Криму російською армією протягом 1771-1774 рр. Визначені специфічні функції козацьких підрозділів, які не проводилися регулярним військом у ході воєнних дій у степових і гірських зонах Кримського півострова.

Ключові слова: Запорозька Січ, 1771-1774, Кримське ханство.

Протиправне відокремлення від України території Автономної Республіки Крим та її включення до складу Російської Федерації стали потужним поштовхом до зміни масових історичних уявлень. Абсолютне переважання в інформаційному просторі сучасної Росії твердження про її виключні «історичні права» на Кримський півострів формує нову агресивну наративну практику, спрямовану на суцільне глушення українських, кримськотатарських, ногайських та інших голосів, тотальне вилучення їх зі строкатої палітри подій, що відбувалися у Північному Причорномор'ї в останній третині ХУТТТ ст. Треба наголосити: йдеться саме про нову практику, котра не має прямих відповідників у історіографії часів монархії Романових, малочутливій до національних аспектів. Сьогодні ж наявна гіпертрофія уодноманітнення завойованих Російською імперією просторів і редукція їхнього різнорідного етнічного складу до одного лише російського етнічного складника. Увиразненням цього є сучасні політичні конструкти на кшталт «Новоросії» і пов'язання з ними «славы русского оружия», яку уявна проекція спрямовує до «времен Очаковских и покоренья Крыма», не переймаючись складною будовою тієї «славы».

Зазначена тенденція набуває обертів в умовах наявності численних темних плям, ще не висвітлених науковими засобами. Проблематика, пов'язана з власне «покореньем Крыма» у 1771 р., становить чи не найбільшу з них. На сьогодні найбільший загальний фактографічний розгляд російсько-турецької війни 1768-1774 рр. містить книга А.Н. Петрова (1874). У ній подані окремі констатації участі запорозьких та гетьманських козаків у кримській кампанії [1], однак без пояснення їхньої ролі в перебігу подій. А. О. Скальковський (1886), задля демонстрації причетності запорожців до тієї «славы», навів чимало джерел з Архіву Коша[2], втім, так само не вийшов за межі простої констатації. Ґрунтовний розгляд подієвого боку питання, що нас цікавить, подано у невиданій до цього часу кандидатській дисертації О.М. Апанович (1949)[3]; цінним внеском цієї дослідниці було синхронічне простеження дій запорозьких команд на усіх театрах війни, включно з кримським. Монографія Г.Г. Шпитальова містить важливі доповнення і уточнення стосовно результатів дослідження Апанович[4]. Втім, напрацювання цих двох авторів, котрі, на жаль, лишаються маловідомими для російських істориків, лише схематично окреслюють характер взаємодії запорозьких військових команд зі збройними силами Росії, а також слабко висвітлюють ситуацію по інший бік «фронту»: власне у Криму. Розгляд вказаних аспектів становить завдання цієї статті.

Білградський мирний договір 1739 р. і пов'язані з ним внутрішні акти Російської імперії регламентували перебування Війська Запорозького у її складі та його функції щодо охорони кордонів. Буферне становище цієї козацької спільноти визначалося як збереженням значного обсягу автономного самоврядування, так і підпорядкуванням Колегії іноземних справ[5]. Ця обставина вирізняла Військо Запорозьке з-поміж інших козацьких військ, які від початку ХУІІІ ст. перебували у відомстві Військової колегії Російської імперії. Порівняно менша інтегрованість Запорожжя обмежувала його керування з боку російського командування під час війни 1768-1774 рр. Г. Шпитальов до певної міри справедливо зауважив «найнижчий рівень дисципліни [запорожців] серед інших козацьких з'єднань російської армії», пояснюючи це «незацікавленістю запорожців у конфронтації з потенційним супротивником Росії» [6].

Щоб зрозуміти причину зазначеного, звернемо увагу на те, що на початку війни усі козацькі війська Російської імперії - від Запорожжя до Яїку були охоплені масовими протестами проти зростання обсягів військових повинностей та інших форм державної регламентації. Повстання на Січі наприкінці грудня 1768 р. стало першим симптомом розладу системи буферних козацьких спільнот, яка устійнилася після 1739 р. Під час того повстання частина запорожців заявила про намір перейти до турецького підданства[7]. Прикметно, що напередодні повстання кошовий отаман П.І. Калнишевський приймав на Січі турецьких послів, попри застереження російських урядовців[8]. У серпні 1769 р. калмицька кіннота самочинно залишила театр воєнних дій у Північному Приазов'ї (верхів'я р. Конка), чим оголила фронт і дозволила кримцям здійснити спустошливий набіг на українське Присамар'я[9]. Міграція калмиків до Джунгарії у 1771 р. не лише позбавила російську армію значної частки легкої кавалерії в самий розпал війни, але й спричинила ланцюгову реакцію заворушень, що охопили майже все степове прикордоння імперії. Одне з них проявилося у вкрай повільних темпах мобілізацій донських козаків військовим отаманом С.Д. Єфремо- вим[10]. Його арешт і звинувачення у зраді призвели до хвилювань у ногайців, яких російське командування у 1771 р. переселило з Північного Причорномор'я на правобережжя Кубані[11]. Та найбільший соціальний вибух стався на Яїку, де тамтешні козаки відмовилися переслідувати калмиків, які тікали до Китаю, та частково приєдналися до них[12]. Подальше розгортання конфлікту яїцького козацтва з урядом імперії переросло у військовий виступ на чолі з Омеляном Пугачовим (1773-1775), котрий помітно впливав на перебіг воєнних дій у Північному Причорномор'ї.

Відновлення контролю імперського уряду над Запорожжям і Доном відбувалось у різний спосіб. На Січі проблема вирішувалася засобом надання військової підтримки запорозьких еліт під час придушення повстання, шляхом зміцнення їхньої влади та відмови втручатися в питання внутрішнього управління. На Дону ж здійснили заміну військового отамана та встановили жорсткіший контроль з боку Військової колегії. Останнє дозволило здійснювати у Війську Донському мобілізаційні заходи в значно більших обсягах[13], ніж у Війську Запорозькому, де під час війни не вщухали внутрішні конфлікти, супроводжувані відмовою частини козаків брати у ній участь[14. Інша ж, більша частина вимушено зголошувалася на мобілізацію і навіть відзначилась у воєнних діях на Північно-Західному Причорномор'ї[15]. Посвідченням цього стали колективні та персональні нагороди, отримані від Російської монархії[16]. Глибше втягування запорожців у військовий конфлікт з Османською імперією та Кримським ханством сталося внаслідок спустошливих нападів кримців на запорозькі поселення у січні та вересні 1769 р., що завдали значних людських і матеріальних втрат. За висновком О. Апанович, у війні 1768-1774 рр. взяли участь від 7 до 15 тис. запорожців[17].

Різні масштаби мобілізації на Запорожжі та на Дону виразно проявилися під час підготовки до окупації Криму 1771 року. Твердження П.Н. Краснова про те, що у кримській кампанії брало участь 7 тис. донських козаків[18], не витримує перевірки. Більша частина кінноти Другої армії була зосереджена в авангардному корпусі кн. О.О. Прозоровського; в його складі перебувало мінімум 7 донських полків: П'ятницького, 3 Грекових, Іловайського, Крас- нощокова і Кутейнікова[19]. Якщо зважити, що на той час у штаті найкраще укомплектованого донського полка перебувало 550 осіб (в середньому - до 500) [20], загальне число донців у корпусі Прозоровського могло сягати ледь більше 3 тис. Комплектування і діяльність решти полків цього корпусу - Борисоглібского драгунського, Чорного і Жовтого гусарських, Донецького, Сумського, Лубенського і 500 запорожців[21] - прямим і безпосереднім чином були пов'язані з Україною; їхній особовий склад мав досягати приблизно того ж числа, що і донських полків.

Командувач Другої російської армії В.М. Долгоруков зі своєї штаб- квартири у Полтаві 2 і 8 березня надіслав на Січ ордери про формування п'ятисотенного загону запорожців, наголошуючи на тому, що він має складатися з «людей, знающих положение мест до Перекопу и за Перекоп», і що всі козаки мають бути забезпеченими «как лошадми и прибором военним, так и всем до того припасом потребним» [22]. Себто, йшлося про те, що козаки цього загону мали виступити в ролі провідників і розвідників. На його чолі мав стати запорозький полковник Опанас Ковпак, на чому наполіг Долгоруков.

Комплектування цього загону розтягнулося на три місяці. Найшвидше зібралися козаки Шкуринського куреня, до якого належав Ковпак; не маючи ще повного комплекту особового складу, він 21 травня прибув на р. Білозерка, звідки й написав листа до Коша з проханням пришвидшити мобілізацію. Наступного дня задля того зібралася загальновійськова сходка, на якій курінні отамани мали вирішити питання про мобілізації рівного числа козаків від кожного куреня. Однак Каніловський, Титарівський, Рогівський і Тимошівський курені не змогли спорядити жодного комонного козака, Ниж- честебліївський дав всього двох, решта - від 10 до 15 чоловік. Лише 7 червня Ковпак доповів, що його команда прийшла «в полное пятисотное число» [23].

До 10 червня Ковпак надсилав роз'їзди на Каланчак і Сиваш, облаштував бекети до самого Перекопу, чекаючи на прибуття основних сил Другої армії. 12 червня, вже перебуваючи під командою кн. Прозоровського, запорожці здійснили вилазку для обстеження стану перекопських укріплень і виявлення в них найуразливіших місць[24]. На основі зібраної ними інформації Долгоруков розробив план здійснення корпусом Прозоровського фальшивої атаки з боку Сиваша і основної атаки з боку Чорного моря. З настанням темряви корпус Прозоровського, що складався з російської легкої кавалерії та запорозьких і донських кіннотників, здійснив відволікаючий маневр, який кримці сприйняли за основний. Це дозволило головним силам росіян непомітно перетнути вали в західній частині й оточити Перекоп. Після проведення фальшивої атаки запорожці провели корпус Прозоровського через відмілини Сивашу, що дозволило йому зайняти позицію південніше перекопського валу. Лишаючи основні сили корпусу позаду, запорожці та донці рушили вперед. Кримці, зважаючи на їхню незначну кількість, зважилися атакувати, однак були оточені рештою кіннотників Прозоровського; тим часом з боку Чорного моря почали стріляти російські гармати, що й вирішило результат битви. Переслідування розбитого війська кримського хана розтяглося на 30 верст; запорожці разом з іншими кіннотниками Прозоровського знищили до 1 тис. ханських вояків. Прикметно, що в тому бойовищі брали участь колишні кримські підданці - єдисанські та буджацькі ногайці, котрі уклали «союз» з російським командуванням[25].

Наступною після Перекопу ціллю Долгоруков визначив фортецю Гезлеве (сучасна Євпаторія). З команди Ковпака було відряджено двох запорожців, котрі, добре знаючи кримські шляхи, провели призначений для її зайняття загін. 100 запорозьких козаків, обізнані з місцевим ландшафтом, знаходили місця з водою та пашею, прокладаючи тим самим маршрут пересування армії[26]. Основна ж частина запорозької команди рухалася в авангарді, зупинилася за 3 версти від м. Карасубазар (сучасний Білогорськ), чекаючи на підхід основних сил Долгорукова, котрий згодом без бою зайняв місто.

Опісля того загін Ковпака в авангарді рухався до найбільшої турецької фортеці в Криму - Кафи (сучасна Феодосія) і зупинився на віддалі 30 верст від неї. Вгледівши дрібні групи озброєних кримських татар, котрі ховалися у горах, запорожці рушили за ними «и доволное сражение с неприятелем имели... неприятеля положенно много». Під час сутички козаки захопили в полон до 30 осіб обох статей, відігнали 285 коней, 214 голів великої рогатої худоби і багато гарб, запряжених биками. Втім, усіх полонених вони мусили відпустити і повернути власникам усю військову здобич, за чим прослідкував спеціально задля того відряджений штаб-офіцер[27].

29 червня на світанку загін Ковпака підійшов до Кафи і за 3 версти від міста, на кам'яних мостах кілька годин витримував перестрілку з супротивником, очікуючи підходу російських підрозділів. Углядівши їх наближення, кримські татари і турки почали безладно відступати, чим скористалися запорожці «и з болшую часть неп[р]ияте[ля], не допустя до города, перехватили и вибили, так что малое число в город его убралось», - писав О. Ковпак[28]. Тим часом російська артилерія розташувалася на вигідній висоті і почала вести прицільний вогонь по різних укріпленнях і турецьких кораблях, не дозволяючи їм наблизитися до фортеці. Подавивши артилерією найбільші осередки спротиву, росіяни примусили оборонців до панічної втечі до моря, аби вплав дістатися до кораблів, що стояли на рейді. Запорожці разом з іншими кіннотниками Прозоровського рушили їм навперейми і «многочисленно вибили, а других в морі витопили». Турецькі кораблі, не ризикуючи наближатися до берега на гарматний постріл і побоюючись втратити супутній вітер, підняли вітрила й відпливли. Залишки каф- ського гарнізону капітулювали. Під час боїв запорожці захопили в супротивника три знамена і одну булаву[29].

Окупацію східної частини півострова здійснював підрозділ кн. Щербатова, до складу якого входило 8 ескадронів гусарів, 1000 донских, 100 гетьманських і 200 компанійських козаків. 18 червня він захопив фортецю Ара- бат, згодом - Керч та Єнікале[30]. Розташування «малороссийского компанейского полка» задля охорони побережжя між Кафою и Керчю фіксується у березні 1772 р. [31].

Підсумовуючи свій досвід воєнних дій у Криму, через п' ять років по тому Прозоровський писав про особливе значення козаків у його завоюванні: «Как я испытал в последнюю кампанию в Крыму, где будучи сряду трое суток атакован татарами, не мог им никакого должного вреда причинить, не имевши при себе, как самое маленькое число казаков. А регулярная конница, которой также было у меня недостаточно, хотя малое сделают движение, то тотчас отступят и опять остановятся в некоторой дистанции, и так сие может с ними продолжаться целый день без всякого успеха. Сами же они своею толпою не подъезжают ближе, как верстах в двух, а высылают только от себя перестрельщиков доброконных» [32]. Отут якраз і потрібні були рухливі козацькі кіннотники, котрі кидалися їм навперейми, чого не могли зробити інші підрозділи російських військ.

Після здобуття Кафи Долгоруков розмістив військові гарнізони у найбільших кримських містах, однак був неспроможний контролювати більшу частину півострова, включно зі шляхами, на яких розташувалися козацькі пости. Мешканці Криму залишали свої оселища, відганяли худобу у гори; ті, хто жив біля моря, вантажили своє майно на човни, відпливали й дрейфували тривалий час вздовж берега, сподіваючись у такий спосіб перечекати нашестя росіян. Ніхто з місцевих нічого не продавав окупантам; худоба, збіжжя - все, що можна було використати для провіанту, вивозилося до важкодоступних місць. Росіяни, намагаючись налагодити комунікацію вздовж південного узбережжя Криму, не могли знайти жодного справного човна. Колодязі були зіпсовані, річки запиралися гатями в горах, від чого в низинних пасовищах забракло трави, яку ворог міг використати як фураж для своїх коней. Так себе поводили навіть православні кримські греки, на яких росіяни мали певні надії, втім виявилося, що вони «татарам... подобострастны, ибо без их позволения ничего сделать не имеют». Тактика «випаленої землі» справляла свою дію, перешкоджаючи концентрації ворожих сил на теренах Криму[33].

Не маючи постійного державного забезпечення і здебільшого перебуваючи на власному утриманні, запорозькі й донські козаки потерпали від скрути сильніше за солдатів регулярної армії. Як писав Прозоровський, «дороги [в горах] такие, что ... казаки ... остались совсем пешие и это, не видав их, описать невозможно» [34]. Ускладнювало їхнє становище й те, що російське командування категорично забороняло брати трофеї, аби досягти порозуміння з місцевим населенням. Це, звісно, було б справедливим, якби проблема постачання провіанту, зброї та амуніції коштом держави вирішилася у припустимий спосіб. Оскільки ж це виявилося неможливим, командування мусило відпускати козаків із Криму в першу чергу. До 15 липня загін Ковпака пройшов Перекоп і зупинився в Каланчаку. Усі трофеї, здобуті в Криму, в запорожців відібрав перекопський комендант; вдалося вберегти лише 2 кримських коней, яких тихцем привели у подарунок кошовому ота- манові[35]. Новим місцем призначення загону Ковпака стала турецька фортеця Кінбурн, яка перекривала вхід з Чорного моря до гирла Дніпра. Сам же загін був розділений на дві частини: 200 запорожців лишалися у складі російських підрозділів, що блокували Кінбурн, 300 - перебували в Каланчаку й чинили регулярні роз'їзди в районі Перекопу[36]. Тут загін, маючи кілька ротацій, пробув до самого закінчення війни, виконуючи ті важливі функції, котрі, у комплексі з іншими, дозволили російській армії поступово посилювати свою присутність у Криму.

Останній епізод із участю запорожців у боротьбі за Крим був пов'язаний із висадкою турецького десанту біля Керчі та Ялти і початком потужного збройного виступу кримців проти російського панування влітку 1774 р. 24 червня до Перекопу відряджено 1000 запорожців на чолі з військовим старшиною Андрієм Порохнею, котрий отримав наказ прямувати до Ак-Мечеті (сучасний Сімферополь). Згодом з Січі відрядили ще 500 запорожців під командою полковника Івана Кулика[37]. Звістка про те, що ціле «Войско Запорожское великими силами идет в Крим», справила враження на кримців, хвалився Ковпак у своєму листі до Коша від 12 липня. Як він писав, мурзи прохали Долгорукова не допустити того; з огляду на це, він наказав Порохні «с полторатисячною командою стоять по сю (північну. - В.Г.) сторону Перекопа при Каланчаке в каменого мосту»[38]. На той час збройний виступ кримців набув масового характеру. Були розладнані комунікації, перервані шляхи постачання провізії для російських військ у Криму. А. Порохня, перетнувши перекопський вал, так відобразив побачене: «кишла їхні стоять порожніми, а по шляхах скрізь і біля самих соляних озер [бачив] вирізаних чумаків і вози, що лежали складені, а харчові провізії, що в них були, - розсипані. Від солоних озер до Салгира дорога людськими тілами встелена». В 30 верстах південніше Перекопа на команду І. Кулика напало близько 200 кримських татар. Вони оточили зусібіч запорожців, попри їхню чисельну перевагу, та змусили їх тікати; при цьому кількох запорожців убили, 44 тяжко поранили, відігнали 129 коней. Тим часом загін А. Порохні теж зазнав втрат і змушений був відступати в районі Перекопу. Ці поразки завдали шкоди репутації запорожців, котрі раніше демонстрували перевагу над кримцями. В самий розпал партизанської війни до Криму надійшла звістка про укладення російсько-турецького мирного договору в Кючук- Кайнарджі [39]. Цей договір зафіксував позірно незалежний статус Кримського ханства і особливі прерогативи Росії стосовно нього, що дозволило їй в результаті вправних маніпуляцій остаточно приєднати Крим у квітні 1783 р.

Наведений матеріал лише частково характеризує використання людських і матеріальних ресурсів України у боротьбі Російської імперії за Північне Причорномор'я й Крим. Зламавши опір українського державницького осередку у 1709 р., монархія Романових впродовж наступних 65 років здійснювала докорінну реорганізацію його військового потенціалу, який врешті спромоглася перетворити на позбавлений суб'єктності інструмент, що губить рештки своїх осібних інтересів мірою його використання. Величезний досвід різнобічної взаємодії українського козацтва з тюркомовним світом Північного Причорномор'я Росія використала задля руйнування цього світу, а згодом утилізувала й знаряддя цієї руйнації. З іншого боку, Російська імперія переструктуровувала завойований нею простір під засади власного державного існування, важливою складовою яких була кооптація місцевих еліт до своєї панівної верстви[40]. Невипадково, що і Опанас Ковпак з частиною запорозької старшини, і дехто з кримськотатарських та ногайських мурз, проти яких йому довелося воювати, здобули російське дворянство і в такий спосіб інтегрувалися до одного станово-монархічного простору. Втім, цей простір нескінченно далекий від уявних гомогенностей сучасності, котрі пристосовують візії минулого до завдань власної легітимації.

Література

1. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769-1774 г. - Т. 3. - Спб., 1874. - С. 176-177.

2. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 508-516.

3. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768-1774 гг.: Дис. ... канд. ист. наук. - К., 1949. - С. 172-185.

4. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735-1739 та 1768-1774 років. - Запоріжжя, 2004. - С. 171-177.

5. Мільчев В. Соціальна історія запорозького козацтва кінця ХУІІ-ХУПІ століття: джерелознавчий аналіз. - Запоріжжя, 2008. - С. 71-72.

6. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах... - С. 213.

7. Греков В.О. Бунт сіроми на Запорожжі 1768 р. // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. - Кн. ХІ. - К., 1927. - С. 211.

8. Грибовський В.В. Донос Павла Савицького на Петра Калнишевського: спроба верифікації // Січеславський альманах: Збірник наукових праць з історії українського козацтва. - Вип. 4. - Дніпропетровськ, 2009. - С. 108-115.

9. Российский государственный военно-исторический архив (далі - РГВИА). - Ф. 846. - Оп. 16. - Д. 1853. - Л. 6-6 об.

10. РГВИА. - Ф. 846.- Оп. 16. - Д. 1853. - Л. 70-70 об.

11. Всевысочайшие рескрипты императрицы Екатерины ІІ и министерская переписка по делам крымским из семейного архива графа В.Н. Панина. - Т. 1. - М., 1872. - С. 154.

12. Alexander T.J. Emperor of the Cossacks: Pugachev and the Frontier Jacquerie of 17731775. - Lawrence, 1973. - Р. 35.

13. Спеціальні дослідження щодо визначення числа донських козаків у складі Першої і Другої російських армій під час війни 1768-1769 р. нам невідомі. Твердження основане на аналізі похідних журналів кн. О. Прозоровського (Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского, 1756-1776 / Редкол.: С. А. Биговчий и др. - М., 2004). Також потрібно зважити, що значна частина донських козаків була задіяна на війні з Пугачовим.

14. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия. - С. 1718. Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 403-404, 409-410.

15. Шпитальов Г.Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах... - С. 149-208.

16. Грибовський В.В. Колективні та персональні нагороди запорозького козацтва російськими фалеристичними знаками // Чорноморська минувшина. Записки відділу історії козацтва на півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України: Зб. наук. праць. - Одеса, 2012. - Вип. 7. - С. 38-52.

17. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия. - С. 31-32.

18. [Краснов П.Н.] Картины былого Тихого Дона: Краткий очерк истории Войска Донского для чтения в семье, школе и войсковых частях. - СПб., 1909. - С. 193.

19. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского... - С. 396-397.

20. Агафонов А.И. Донское казачество в Отечественной войне 1812 г. и Заграничных походах русской армии 1813 и 1814 гг. - Ростов н/Д., 2014. - С. 38.

21. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского. - С. 396.

22. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК України). - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 284. - Арк. 2, 3, 6.

23. Там само. - Арк. 11, 15, 26.

24. Там само. - Арк. 26 зв .-27.

25. ЦДІАК України. - Арк. 27 зв.-33; Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия... - С. 173-179; ШпитальовГ.Г. Військова служба запорозького козацтва... - С. 172-175.

26. ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 284. - Арк. 28, 33.

27. Там само. - Арк. 28-28 зв.

28. Там само. - Арк. 28 зв.

29. Там само. - Арк. 28 зв.-31 зв.

30. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами с 1769-1774 г. - Т. 3. - С. 182, 183-184.

31. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского... - С. 444.

32. Присоединение Крыма к России. Рескрипты, письма, реляции и донесения / Изд. Н.Ф. Дубровин. - СПб., 1885. - Т. 1: 1775-1777 гг. - С. 87-88.

33. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского... - С. 415-420, 423, 447; ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 284. - Арк. 33.

34. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского... - С. 422.

35. ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 284. - Арк. 29-29 зв.

36. Записки генерал-фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского... - С. 426, 476.

37. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия. - С. 224-226.

38. ЦДІАК України. - Ф. 229. - Оп. 1. - Спр. 284. - Арк. 220.

39. Апанович Е.М. Запорожское войско, его устройство и боевые действия. - С. 227-230.

40. Каппелер Андреас. Мала історія України. - К., 2007. - С. 84-85.

Размещено на Allbest.ru