Історія держави чи історія народу: до питання щодо концепцій історії Криму в працях дослідників ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія держави чи історія народу: до питання щодо концепцій історії Криму в працях дослідників ХІХ століття

Новікова Людмила (м. Одеса) Кандидат історичних наук, доцент Одеського національного університету ім. І. Мечникова

Анотація

У статті зміни історичних парадигм розглядаються головним чином на прикладах загальних праць С. Сестренцевича Богуша «История царства Хер- сонеса Таврийского» («История о Таврии») та Ф. Хартахая «Исторические судьбы крымских татар». С. Сестренцевич Богуш простежує історію Криму від давніх часів до 1783 р., вважаючи її в цей період самобутнім процесом. Він звертає увагу на зв 'язок історії півострова зі світовою, як західною, так і східною.

Ключові слова: Кримське ханство, історіографія, кримські татари, Південна Україна.

Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство було приєднане до Російської імперії. Внаслідок цього перестала існувати самобутня держава, а її територія та суспільство пройшли складний процес інтеграції до імперського адміністративно-політичного та соціального простору. Наслідком цих процесів стало осмислення сучасниками 1783 р. як переламної епохи в історії Криму (ханства та півострова), пов'язаної з припиненням існування колись у різних сенсах впливової по відношенню до Східної та Центральної Європи державності в Північному Причорномор'ї. Автори відповідних праць показували цей процес як до певної міри історично визначений попередньою, ще до Кримського ханства, динамікою зміни на півострові народів та держав.

іншого боку, наступний важливий етап в історії Криму був пов'язаний з різким скороченням чисельності кримських татар на півострові у другій половині ХІХ ст., що викликало певну еволюцію в інтерпретації історії півострова, зі зміною пріоритетів у визначенні предмету дослідження. Мета роботи полягає у визначенні особливостей відповіді історіографії на ці два історичні виклики в історії Кримського ханства та кримських татар. Ці виклики, незважаючи на те, що зароджувалися у різний час, були посилені романтичними настроями, що полягали в усвідомленні необхідності порятунку на рівні історичної пам' яті, культур та державностей, що стали об'єктом процесів асиміляції або суб'єктами масової міграції з територій, з якими пов' язані століття етнічної та державної історії.

Головними джерелами нашої розвідки є історичні праці ХІХ ст., присвячені історії Криму, серед них головне місце займають дослідження відомого діяча римсько-католицької церкви у Російській імперії Станіслава Сестренцевича Богуша (її російський переклад під назвою «История царства Херсонеса Таврийского» («История о Таврии») з'явився у 1806 р.). Цей твір, поряд з працею другої половини XVIII ст. А. Нарушевича, отримав високу оцінку ще у ХІХ ст. з боку одеського історика А. Скальковського¹. Особливе значення для нашої студії має праця Феоктіста Хартахая «Исторические судьбы крымских татар»². Окремі аспекти проблеми висвітлені в працях таких відомих дослідників кримської історіографії, як А. Непомнящий³. Однак питання про концептуальне значення праць, присвячених історії Криму, і, зокрема, С. Сестренцевича Богуша та Ф. Хартахая, вимагає порівняння для визначення концептуальної динаміки.

Одна з перших спеціальних робіт належить польському історику Адаму Нарушевичу, який написав свій твір «Taurika» для подання Катерині ІІ у 1787 р. і присвятив його переважно політичній історії Кримського півострова⁴. Твір С. Сестренцевича Богуша певною мірою успадкував запропонований підхід. Концептуальна структура цього твору є достатньо складною. В першу чергу це робота, яку у цілому можна класифікувати, як приклад регіональної історіографії (у сенсі історіографії локальної, що зображує історичний процес в межах певної території). Для С. Сестренцевича Богуша історія Кримського півострова (він вживає частіше термін Таврія, Херсонес Таврійський) чітко поділяється на дві частини: до і після 1783 р. Дослідник обирає період до 1783 р. і розглядає історію Кримського півострова як регіоноцентричну (з виділенням специфіки історії регіону), а також пост- державну (присвячену регіону з державним минулим). Свою мету він визначав у тому, щоб показати всю глибину предмету, виявити унікальність історії «Таврії», яка є «одна из славнейших по числу различных народов, по очереди ее занимавших, и по быстроте своих преобразований». Зустрічається пряме ототожнення історії Таврії з історією багатьох народів⁵. Значну частину другого тому праці складає історія «О Таврии под властью Моголов или Татар с 1223 г. по 1783», що містить як етнічну (автор вважав, що назва «татари» є невірною, у порівнянні з назвою «моголи», які, на його думку, і заснували Кримське ханство), так і (головним чином) політичну складові⁶. Історія Кримського ханства розглядається С. Сестренцевичем Богушем як останній фрагмент історії «величної імперії Моголів».

Крім того, дослідник наголошує на ролі подій на півострові і суміжних територіях в історії Європи. Наприклад, він вказує на те, що кельти вважалися «прабатьками» європейців, а Крим складав частину Кельтики, кіммерійці були кельтськими народами, яких грецькі письменники змішали зі скіфами, і т. п.⁷ Щодо історії Кримського ханства як історії постдержавної історик висловився достатньо чітко: «... Политическая История Таврийского царства, будучи доведена до 1783 года, доведена до конца ее»⁸.

С. Сестренцевич Богуш починає свою працю з найдавнішого відомого йому населення Криму - народу таврів. Автор наводить багато різноманітних гіпотез, виходячи з того, що «здравая критика не должна бояться слова догадки»⁹. Такий підхід апріорі створював достатньо міфологізовані образи і без того, в умовах відсутності історичних джерел, майже міфологічних, на час написання його книги, народів. Взагалі, фактор відсутності джерельної бази був одним з вирішальних при формуванні міфологізованого інформаційного поля доби Просвітництва та романтизму. Для історика «образність» історії і через це її прикладний характер для сучасності були достатньо зрозумілі.

Зображення історії Криму як поліетнічного та полікультурного феномену, якому багато уваги приділив С. Сестренцевич Богуш, було далі розвинуто у роботах Петра Кеппена, який, зокрема, описує пам'ятки південного узбережжя Криму, що належали грекам, вірменам, караїмам, татарам, а також знаменували проникнення Російської імперії¹⁰. Ця ж тема повторюється у численних одеських виданнях, у працях окремих істориків на півдні України. Вже у 1830-х роках з'являлися і роботи, присвячені окремим народам, що, безумовно, було підготовлено романтизмом та об' єктивно визначалося самою історією півострова¹¹.

До публікації джерел з історії монголів та Кримського ханства й появи спеціальної літератури з історії держави моголів й оформлення вивчення історії монголів, Золотої Орди в окремий історіографічний напрям ця праця початку ХІХ ст., поряд з більш ранньою роботою А. Нарушевича, впливала на історіографію історії Криму або подій, пов'язаних з півостровом, державою Кримське ханство або кримськими татарами. Зокрема, як і у С. Сест- ренцевича Богуша, історія Кримського ханства в одеському науковому осередку розглядається як останній етап в історії держави моголів, або як результат останнього переселення народів з Азії до Європи. Історія Криму в уяві місцевих дослідників поставала як бурхлива зміна до 70 племен у різні часи, яка після переходу «Тавриди» до Російської імперії була позбавлена «волнений и переворотов политических». Доля Криму у часи «так шаткой самобытности и отдельности» протиставлялася його становищу і розвитку у складі «могучей России»¹².

Вплив на історіографію мала й праця М. Карамзіна, орієнтована переважно на висвітлення державної історії. Це простежується і у регіональних, і в загальних роботах з історії Російської держави, народу, з історії «Малоросії» або «Малої Росії» (Дмитра Бантиша-Каменського, Миколи Маркевича), і у спеціальних дослідженнях, зокрема, з історії донського козацтва¹³. крим історія поліетнічний

Для дальшого розвитку історіографії велике значення мали публікації джерел. Одні з перших були зроблені зусиллями Одеського товариства історії і старожитностей, в архівах якого збереглися документи, що обґрунтовують необхідність зосередження спеціальної уваги на історії Криму як території¹⁴. Внаслідок такого підходу вже у першому томі «Записок

Одеського общества истории и древностей» (1844) було вміщено низку джерельних публікацій, серед яких однією з найважливіших було «Извлечение из Турецкой рукописи Общества, содержащей историю Крымских ханов». Рукопис не мав заголовку, ім'я автора також залишилося невідомим. Розповідь в ньому починалася з народного родоводу від Адама до Чингіс- хана та його нащадків, історія кримських ханів починається з 46-ї сторінки рукопису, з розповіді про четвертий улус «Джуджи-Хана»¹⁵. Подібні матеріали публікувалися і у наступних випусках «Записок»¹⁶. Представляє інтерес, що при публікації «Извлечения...» аспект народної історії не був відзначений у назві, яка дає нам уявлення про політичну історію Криму, але політичній історії передувала народна генеалогія у зв'язку з генеалогією правителів. Слід відзначити, що цю публікацію згодом активно використав у своєму дослідженні Ф. Хартахай. Загалом вміщені в «Записках» матеріали, створювали образ поліетнічної й поліконфесійної історії Криму, продовжуючи тим самим традицію С. Сестренцевича Богуша, і вповні відтворюючи романтичний образ, тобто унікальний у порівнянні з іншими регіонами імперії.

У пізніших працях, у зв'язку з масовими міграційними процесами серед кримських татар та зі змінами історичної парадигми, на перший план у висвітленні історії Криму виходить концепція «народної історії», разом з поняттям «народного історика», особливо стосовно періоду існування Кримського ханства. Цей перехід, на нашу думку, був здійснений певною мірою під впливом формування народного (народницького) напряму у розвитку української історіографії, хоча і враховував традиції, закладені ще С. Сест- ренцевичем Богушем. Подібна тенденція, що на Наддніпрянщині почала виявлятися ще в «Истории Русов», особливо помітна у працях М. Костомарова, який приділяв увагу не тільки історії України, але й питанням, пов' язаним з історією представників інших етносів та конфесій на території українських земель (так званих «інородців»). Концепція народної історії як історії етнічної, що народжувалася у творчій лабораторії М. Костомарова, очевидно, сприяла появі «народної» історії Криму як історії кримськотатарського народу. Її автором став грек за походженням Феоктіст Хартахай, який, зокрема, присвятив пасаж своєї роботи завданням «народного історика»¹⁷. Для Ф. Хартахая питання «народності», очевидно, значною мірою поєднувалося з традиціями Кирило-Мефодіївського товариства, члени якого зібралися у Санкт-Петербурзі наприкінці 1850-х - на початку 1860-х років. Так, Ф. Хартахай, будучи студентом Петербурзького університету, вшанував пам'ять Т. Шевченка у 1861 р.¹⁸ З іншого боку, його праця з історії кримських татар була оприлюднена М. Костомаровим, стосовно чого останній залишив спеціальний коментар, де вказав на особливий інтерес обраного предмету дослідження для «вітчизняної» історії¹⁹.

Про вагоме значення для Ф. Хартахая сучасних йому процесів, які відбувалися у Криму, свідчить сам історик, відзначаючи у своїй праці, що «Крымский юрт, некогда грозный своими набегами, в 1783 г. кончил свое существование, а в 1861 г., на наших глазах, его народ перестал для нас существовать и фактически: он оставил Крым и примкнул к массе мусульманства в Турции»²⁰.

Перші кроки до народної кримсько-татарської історії Ф. Хартахай здійснив ще у праці, присвяченій історії християнства в Криму (1864 р.). У цій праці він вказує на те, що історики, звинувачуючи кримських татар у кризових явищах в становищі християнства у ханстві, «не хотели видеть борьбу двух религий, двух враждебных цивилизаций»²¹. На відміну від праць інших тогочасних авторів, які продовжували використовувати термін політичного характеру - «Кримське ханство»²², Ф. Хартахай використовує термін «юрт» (півострів), однак фактично під юртом розуміє і кримських татар, і ногайців²³. Зустрічається у його праці й словосполучення «історія Криму»²⁴. Він майже відмовився від концепцій М. Карамзіна і С. Сестренцевича Богуша (хоча і використовує фактаж останнього). Його кредо - очевидна перевага опублікованих та архівних джерел, таких, зокрема, як ханські ярлики та генеалогія кримських ханів, що опрелюднені в «Записках» тощо²⁵. Його позиція як історика - подолати всі хибні висновки стосовно історії Кримського ханства та суспільства, про що ми вже згадували.

Ф. Хартахай розглядав кримських татар як народ, який почав свою етнічну історію до переселення в Крим, називає його «патріархальним» (давнім). Широко користуючись історико-порівняльним методом, часто порівнює його еволюцію з романо-германськими племенами, вказуючи на гносеологічне значення такого порівняння²⁶. Зміни у національному складі населення Криму, за Ф. Хартахаєм, відбуваються ще за Баут-хана, тому початок юрту він відносить, всупереч поширеній тоді думці, не до часів Орам- Тимура, а до більш раннього періоду²⁷.

Дослідник вказує на еволюцію кримсько-татарського суспільства, на непростий процес проникнення в його побут елементів осілого способу життя²⁸, приділяє увагу деяким соціологічним проблемам, «юридичному побуту», історії культури, історіографії²⁹, філософії, ролі «турецьких взірців» державного життя, питанням економічного характеру, соціальній історії тощо. Привертають його увагу матеріали щодо історичних досліджень в Кримському ханстві. Історик намагається спростувати низку, на його погляд, міфів в історії Криму, в першу чергу виступаючи проти «несправедливого твердження» про виключно важке становище християн у Криму від самої появи тут татар. Автор відзначає, що ситуація навколо них починає ускладнюватися тільки з падінням Генуезької республіки. Ф. Хартахай вбачає підстави для появи подібних оцінок становища християн в Криму в творчості, наданій з боку духовних письменників, які змішують місцевих християн з християнами-полоненими. З іншого боку, дослідник звертає увагу на впливи асиміляційних процесів татаризації, що поступово мала б поглинути християн³¹: «Из инородцев, живших между татарами, уцелели только армяне и евреи (караимы)», передумовою чого стала замкненість їх релігійних громад («сект»). У світлі цих міркувань він позитивно оцінює переселення греків до Російської імперії у 1778 р.

Водночас Ф. Хартахай відмічає, що до кінця свого існування татарська держава зберігала військовий характер, тому що, на думку історика, війна завжди була метою цієї держави. Держава завжди продовжувала залишатися, за його висновками (які не відрізнялися у даному випадку новизною), «хорошо организованной шайкой разбойников». Народ у історика іноді виступає як певна антитеза державному управлінню, яке не враховує інтереси народу (як соціальної категорії). З іншого боку, апеляція до категорії «народ» дозволила Ф. Хартахаю, засновуючись на праці Карла Пейсонеля, стверджувати, що стосовно XVIII ст., коли, на його думку, культура кримських татар була в повному розквіті, несправедливо говорити про те, що кримські татари існували виключно за рахунок набігів, вони використовували внутрішні ресурси і господарські традиції інших народів. Позитивні зрушення в побуті суспільства підкреслюються автором і за допомогою твердження, що набіги з XVII ст. стали прерогативою ногайських татар.

Отже, праці С. Сестренцевича Богуша та Ф. Хартахая стали відповіддю на потреби осмислення історії Криму в умовах ліквідації Кримського ханства та подальшого різкого зменшення кількості кримських татар на півострові на середину ХІХ ст. Кожна з цих праць має свою специфічну концепцію стосовно історії Криму. Якщо С. Сестренцевич Богуш, не відмовляючись від етнічної історії, пріоритет надає державно-політичним утворенням на теренах Криму, то для Ф. Хартахая головним предметом вивчення виступає історія кримсько-татарського народу.

Література

¹ Сестренцевич Богуш С. История царства Херсонеса Таврийского (История о Таврии) (далі - ИЦХТ-1). - СПб., 1806. - Т. 1. - 440+2 с; Його ж. История царства Херсонеса Таврийского (История о Таврии) (далі - ИЦХТ-2). - СПб., 1806. - Т. 2. - 442+2 с.

² Хартахай Ф. Исторические судьбы крымских татар. Ст. 1 (далі - ИСКТ-1) // Вестник Европы. - 1866. - Т. 2 (июнь). - С. 182-236 (Отд. 1); Его же. Исторические судьбы крымских татар. Ст. 2 (далі - ИСКТ-2) // Вестник Европы. - 1867. - Т. 2 (июнь). - С. 140-174 (Отд. 3).

³ Непомнящий А.А. Подвижники крымоведения. - Симферополь, 2008. - Т. 2. - С. 185, 287.

⁴ Naruszewicz A. Taurika czyli wiadomosci starozytne i poznieysze o stanie i miesz- kancach Krymu do naszych czasow. - Warszawa, 1805. - 540+25 s.

⁵ ИЦХТ-1. - С. 93.

⁶ ИЦХТ-2. - С. 219, 407.

⁷ ИЦХТ-1. - С. 49.

⁸ ИЦХТ-2. - С. 408-409.

⁹ ИЦХТ-1. - С. 45, 51.

¹⁰ Кеппен П. О древностях Южного берега Крыма и гор Таврических. - СПб., 1837. - 9+409+3 с.

¹¹ Мурзакевич Н. История генуэзских поселений в Крыму. - Одесса, 1837. - Ш+91+У с.; Скальковский А. Армяне-католики в Новороссийском крае // Новороссийский календарь на 1850 год. - Одесса, 1849. - С. 375-378; Его же. Записка о крымских татарах // Одесский вестник. - 1837. - № 7 (23 янв.), 8 (27 янв.), 9 (30 янв.).

¹² А.Т. О новой карте Крыма // Одесский вестник. - 1837. - № 24 (24 марта).

¹³ Броневский В. История Донского Войска, описание Донской земли и Кавказских минеральных вод. - СПб., 1834. - Ч. 1. - С. 24-25, 32.

¹⁴ Торжественное собрание Одесского Общества любителей истории и древностей, 4 февраля 1840 года. - Одесса, 1840. - С. 65-66.

¹⁵ Извлечение из турецкой рукописи общества, содержащей историю крымских ханов [Негри А.Ф.] // Записки Одесского общества истории и древностей. - Одесса, 1844. - Т. 1. - С. 379.

¹⁶ Малиновский А.Ф. Историческое и дипломатическое собрание дел, происходивших между Российскими Великими Князьями и бывшими в Крыме татарскими царями с 1462 по 1533 год // Записки Одесского общества истории и древностей. - 1863. - Т. 5. - С. 178-419.

¹⁷ ИСКТ-2. - С. 159.

¹⁸ Мельниченко В. Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті. - М., 2006. - С. 307, 309.

¹⁹ ИСКТ-1. - С. 182, прим.

²⁰ Там же. - С. 182.

²¹ Хартахай Ф. Христианство в Крыму. Посвящ. незабвенной памяти Игнатия, митрополита Готии и Кафы. - М., 2003. - С. 2-3.

²² Вельяминов-Зернов В. В. Материалы для истории Крымского ханства, извлеченные из Московского главного архива Министерства иностранных дел. - СПб., 1864.

²³ ИСКТ-1. - С. 197.

²⁴ ИСКТ-2. - С. 159.

²⁵ ИСКТ-1. - С. 198, 203.

²⁶ Там же. - С. 184.

²⁷ Там же. - С. 189.

²⁸ Там же. - С. 206.

²⁹ ИСКТ-2. - С. 157-159.

³⁰ ИСКТ-1. - С. 221, 224; ИСКТ-2. - С. 140.

³¹ ИСКТ-2. - С. 150-151, 153.

³² ИСКТ-1. - С. 208, 232.

³³ ИСКТ-2. - С. 168.

Размещено на Allbest.ru