Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення української адвокатури: історичний нарис

На підставі аналізу історичних джерел вчені стверджують, що вже в Київській Русі роль захисників у судах виконували рідні, приятелі сторін - послухи (особи, які могли посвідчити про попереднє життя звинуваченого).

Визнати згадану форму участі при вирішенні долі своїх близьких зародком адвокатури в Україні було б дуже сміливим припущенням, адже історія не донесла до нас відомостей про існування на той час судів. Суддівська функція виконувалася князем та його ставлениками на місцях. Але це вже було реальним кроком до формування судочинства в майбутньому. Лише наприкінці XIII ст. на південній околиці Суздальської землі виникає Московське князівство. Ця подія, як нам відомо, відбулася майже за півтисячоліття до Люблінської унії.

Водночас у літописах зазначається, що перелом у житті руських слов'ян відбувається за Володимира Великого і пов'язаний з прийняттям християнства, яке мало великий вплив на державну розбудову та громадське життя країни. У правові поняття християнство внесло нові елементи церковного та римського права.

Отже, незаперечним (це зафіксовано провідними російськими істориками) є той факт, що християнство виявилося саме тим історичним провідником, через який окремі положення римського права стали відомі Київській Русі ще на початку другого тисячоліття. Положення римського права, а відтак і відомості про існування адвокатури стали надбанням Київської Русі завдяки зусиллям Володимира Великого шляхом прийняття християнства. Події, що відбулися у XII-ХШ ст., - постійна міжусобна боротьба за владу серед мономаховичів, призвели до розколу та відтоку населення у кращі, більш спокійні місця та до значного послаблення Київської Русі.

З середини другого тисячоліття шляхи правобережної та лівобережної України надовго розійдуться, а мрія про возз'єднання країни майже півтисячоліття буде залишатися лише в серцях поневолених українців.

По-різному, залежно від "патронату" земель українських, розвивалась і судова система. Правобережна Україна була надовго анексована Литовсько-польським князівством. Тому всі державні інститути будувались тут за зразком метрополії. Відомо, що за Третім литовським статутом обов'язки воєводи були потрійними: військові, адміністративні і судові. До того ж, кожний воєвода сам вирішував, як йому вчинити - допускати будь-кого до суду чи ні. Відомо також, що від Люблінської унії, тобто з середини XVI ст., хід історії т.зв. Литовської Русі повністю визначається історичним життям Польщі яка, на той час також керувалась Литовськими статутами та Магдебурзьким правом.

Водночас, існують певні документальні підтвердження того, що Магдебурзьке право проникало і на територію лівобережної України. Сталося це раніше, ніж Україна набула повної залежності від Москви. "... Образец такого самоуправления в торговом и промышленном сословии Петр нашел в старом европейском муниципальном городском строе, который уже прежде его перешел в Малороссию в виде Магдебурге ко го права".

Норми ж Магдебурзького права регулювали не тільки організацію управління містом, але і цивільно-правові відносини, порядок судочинства та судоустрій, встановлювали міри кримінального покарання. І хоча збірник феодального міського права м. Магдебурга було видано ще у XIII ст., на момент об'єднання України з Росією він являв собою досить прогресивний документ.

Природно, що Магдебурзьке право, за всієї своєї прогресивності, на той час не могло бути сприйняте до кінця українською психологією. Для нас важливо зафіксувати, що Україна, навіть будучи розірваною на шматки, ніколи не залишалася нижчою на інтелектуальному рівні від своїх покорителів.

Існування інституту адвокатури на території усіх частин України, незалежно від їхньої політичної орієнтації, не могло бути відірваним від системи судочинства та судоустрою.

Історія розвитку судочинства та судоустрою, принагідно й української адвокатури на правобережній Україні, як і на лівобережній, не дає підстав для висновків щодо бурхливого розвитку згаданих інститутів.

У правобережній частині України справа дійшла до підготовки в 1743 р. проекту кодексу "Правил, за якими судиться малоросійський народ", але він не став юридичним актом а коли і застосовувався, то радше як звичаєвий документ.

Цікаво, що у "Правилах" вперше в Україні використано термін "адвокат". Кодекс містив такі положення, як прийняття присяги, необхідність дотримання етичних норм щодо конфіденційності, передбачалась безоплатна допомога для неспроможних.

У лівобережній частині України перебіг подій складався не найкраще через недотримання Росією угоди про українську автономію. Фактично імперія ігнорувала угоду між нею та Україною про збереження на території останньої автономного устрою. Тут діяли імперське законодавство та судова система з її "ходатаями" і "стряпчими" - людьми, які часто-густо не мали уявлення про істинні цілі та завдання адвокатури.

Про суди, що існували в дореформеній царській Росії, багато сказано і написано видатними російськими юристами, істориками та письменниками: А.Ф. Коні, М.І. Костомаровим, А.П. Чеховим та ін. Фактично суди були своєрідними вотчинами, які віддавалися на відкуп призначеним суддям без належної освіти та будь-яких знань з юриспруденції. Відоме грибоєдівське "А судьи кто?", сказане на адресу тогочасних вершителів обивательського суду, цілком стосувалося і суддів, призначених згори.

Перебуваючи у складі Російської імперії, Україна однією з перших відчула на собі всі нововведення на території метрополії. Більше того, трапилося так, що талановиті і працелюбні представники України виявилися чи не най видатнішими провідниками російських реформ усіх часів. Відтак історію української адвокатури неможливо відділити від судової реформи 1864 р., яка поклала початок діяльності інституту присяжних повірених на всій території Російської імперії. Напевно, мало хто знає, що про створення в Росії суду присяжних, невід'ємною складовою якого завжди була адвокатура, мріяв і видатний поет О.С. Пушкін. Ще у 30-ті роки ХГХ ст., випереджаючи майбутнє, у своєму листі до Соболевського він писав:"... після звільнення селян у нас з'являться гласні процеси, присяжні та ін.".

Ми з вдячністю і гордістю можемо сьогодні сказати, що основний тягар здійснення судової реформи І 864 р. на території Російської імперії виніс на своїх плечах видатний діяч Російської імперії, українець за походженням Сергій Іванович Зарудний.

Цікава деталь: усі російські самодержці з певним страхом і побоюваннями ставилися до адвокатури, вбачаючи в ній мало чи не революційний інститут. Цей страх підігрівався поширеною в Росії чуткою, що адвокатами були Мірабо, Марат і Робесп'єр, хоча насправді це стосувалося лише останнього. Тим вагомішою постає перед нами постать Сергія Івановича Зарудного, який зумів задля підняття авторитету створюваної ним присяжної адвокатури домогтися від Олександра II "Высочайшего повеления", датованого 22 лютим 1866 р. "О сохранении за камерюнкерами и камергерами придворного звания при поступлении их в число присяжных поверенных".

Важливу роль у здійсненні судової реформи в Росії відводять А.Ф. Коні і представникові давнього українського роду, "давшего российскому обществу несколько деятелей, которые выделяются умом и твердостью, моральной целостностью характера и глубокой любовью к отечеству", Павлові Євграфовичу Ковалевському, який керувався у своїй діяльності "человеколюбием, уважением к личности ближнего и отвращением к угнетению".

Приємно також усвідомлювати сьогодні, що з поміж найбільш авторитетних адвокатських колегій на гігантському просторі царської Росії були Харківська і Одеська.

Історично Росія вже наблизилася до створення інституту судового захисту, хоча і зробила це зі значним запізненням порівняно з іншими європейськими країнами. Розуміння необхідності судового захисту вже відчувається в більш ранніх законодавчих актах. Так, "Памятник из законов" у главі "Осуждение" містить такі рядки: "... Когда по всем правам натуральным каждому причина ознаменается и к обороне своей и оправданию допущен бывает, в чем никому запретить не можно, ниже не объявя причины наказание учинить; ибо надлежит челобитчику и ответчику определить термин, когда с оным в суд явиться и потом с оными в суд вступать", що в перекладі українською мовою означає: "Коли за всіма правами природно кожному повідомляється причина і він допускається до захисту та виправдання, в чому нікому забороняти не можна, недопустимо чинити покарання; тому що слід позивачеві та відповідачеві визначити термін, коли з'явитися у суд і тоді приступати до суду" і трохи далі: "... Но понеже к свидетельствованию явные и довольные требуются доказы, того ради судье надлежит в смертных делах пристойным наказанием его наказать опасаться, но толь паче наказать, понеже лучше есть 10 винных освободить, нежели одного невинного к смерти приговорить" - в перекладі: "Але коли для засвідчення потрібні явні та достатні докази, то судді слід у смертних справах (йдеться про смертний вирок) остерігатися карати означеною карою, тим більше, що краще 10 винних звільнити, аніж одного невинного засудити до страти". Йдеться про високу відповідальність судді, особливо у справах, де можлива кара у вигляді позбавлення людини життя, а також про необхідність кожному надати право захищатись від обвинувачення.

Саме завдяки реформі 1864 року в Росії виник інститут присяжних повірених, що замінили колишніх ходатаїв, "писак" і "строчилок", які отиралися в судах, заповнюючи вакуум професійних юристів. Присяжні повірені, тобто особи, яким довірялося вести справи в усіх судах на території Росії, вступаючи до колегії, складали присягу. Слід одразу зазначити, що існування присяжного повіреного поза межами будь-якої колегії не передбачалося законом. Хоча таке поняття, як Рада присяжних, ще тривалий час було притаманне лише трьом найбільшим в імперії центрам: Санкт-Петербургу, Москві і Харкову. Звертає на себе увагу така обставина - ні спеціальна література, ні преса того часу не містять свідчень про невдоволення корпоративною організацією присяжних повірених.

Водночас заслуговує на увагу атмосфера високої поваги присяжних повірених до свого керівного органу, до честі і достоїнства своєї професії. Вважалося, що "на присяжному повіреному лежить насамперед обов'язок захищати честь, достоїнство та привілеї того стану, до якого він належить. Водночас він зобов'язаний вважати для себе за правило, що будь-яке зазіхання на стан є зазіханням на нього особисто, і навпаки, всяке зазіхання на нього як члена адвокатури є зазіханням на увесь стан".

Підсумовуючи сказане, слід, на наш погляд, зазначити, що підтримані царським урядом титанічні зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів і за своїми морально-етичними принципами та вимогами залишила позаду деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то вона була настільки суворою, що за свідченням А.Н. Маркова,"... такой строгой и беспощадной дисциплины не знает ни одно сословие в России".

Саме така організація дала змогу розквітнути на судовій арені Росії плеяді справжніх ораторських талантів, слава про яких не затьмарена і досі. Серед них також назавжди викарбувані імена представників України. Це - Сергій Олександрович Андріївський, випускник Імператорського Харківського університету, Микола Платонович Карабчевський, що блискуче закінчив юридичний факультет С. Петербурзького університету, Олександр Якович Пасовер з м. Умані, Микола Йосипович Холева з м. Керчі та ін.

Адвокатура в нинішньому розумінні була створена на території Російської імперії згідно з IX розділом Судових статутів (1864 р.) у формі колегіуму присяжних повірених та приватних повірених, що практикували паралельно. Адвокатура сформувалась як окрема категорія осіб, що володіють процесуальними правами, саме з моменту прийняття цього акта. Особливо значною була роль адвокатів у кримінальному процесі. Це пояснювалося тим, що широкі цивільні правовідносини в Росії на той час були ще в зародку. З іншого боку, стан справ у кримінальному судочинстві вимагав серйозного оздоровлення. І саме адвокатура мала стати тим ефективним лікувальним заходом, який дав би змогу шляхом гласної критики існуючих в судочинстві хабарництва і самоправства та збудженням свідомості суспільства примусити представників судової системи повернутися лицем до неупередженості і справедливості.

У дореформеній Росії Україна перебувала у складі регіонів, що входили до так званого Західного краю. Сюди належали дев'ять губерній західної частини європейської Росії, з-поміж яких 6 - білоруських та литовських (Північно-західний край) і 3 - українських (Південно-західний край).

У цих губерніях адвокатура була створена і діяла на ґрунті польських конституцій 1726 і 1764 рр. та литовського Статуту. Згідно з цими актами, адвокати були не лише при головних (губернаторських) та нижчих (повітових і міських) судах, але і при судах духовних.

Введення адвокатури в Західному краї не дало бажаних результатів, адже адвокати не мали поваги у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: "... Трудно встретить сословие более несимпатичное в западной России, чем адвокаты," - йшлося у "Киевлянине".

У такому вигляді адвокатура існувала у Західному краї до того часу, поки царським указом від 25 липня 1840 р. дію російських цивільних законів було поширено на цю територію. Отже, після судової реформи 1864 року місце адвокатів посів чинний на території усієї імперії інститут присяжних і приватних повірених. дуалізм адвокатура судовий

Присяжними повіреними не могли бути:

а) особи, які не досягли двадцятип'ятирічного віку;

б) іноземці;

в) особи, проголошені неспроможними боржниками;

г) такі, що перебувають під слідством, а також засуджені. Створена Судовими статутами 1864 р. присяжна адвокатура діяла, спираючись на низку принципів:

1) сумісництво правозаступництва з судовим представництвом;

2) відносна свобода професії;

3) відсутність зв'язків з магістратом;

4) частково станової організації, а частково дисциплінарної підпорядкованості судам;

5) визначення гонорару за згодою.

Експеримент щодо створення власної моделі адвокатури виявився одним із найбільш вдалих як на території Росії, так і на території Європи. В руслі судової реформи 1864 р. на базі судових округів були створені незалежні ради присяжних повірених. "Присяжних" тому, що складали присягу. Рада створювалася там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. Присяжні повірені користувалися певними перевагами. Лише їм дозволялося у питаннях провадження конкретної справи виїжджати до судів за межі власного округу. Справді, чи є доцільним і виправданим дозволяти незрілому і слабопідготовленому адвокату презентувати той чи інший регіон за його межами чи у найвищих судових інстанціях? Очевидно, ні.

Така організація адвокатури дала змогу радам присяжних ще до кінця XIX століття набути досить високої ваги у суспільстві. Ними були напрацьовані доволі прогресивні етичні вимоги, актуальні й сьогодні. Були відпрацьовані заходи корпоративної відповідальності порушників цих вимог. Хоч би як було, але В. І. Ульянову (з невідомих причин) не вдалося стати присяжним повіреним. Його кар'єра обмежилась посадою помічника присяжного повіреного. Звідси, мабуть, і його люта ненависть до російської адвокатури.

Слід наголосити, що творцем присяжної адвокатури в Російській імперії був виходець з незаможної української родини, уродженець Куп'янського району Харківської губернії, математик за професією Сергій Іванович Зарудний, який зумів досягти високих державних посад у царській Росії. Як згадував А.Ф. Коні,"... первый камень к возведению величественного здания Судебных Уставов был заложен - и душою, страстною и неутомимою, всего дела стал Зарудный". Саме завдяки йому в Росії був заснований інститут присяжних повірених, якому було призначено вирости в нинішню адвокатуру.

Введення в дію Судових статутів одразу виявило недостатню кількість присяжних повірених. Це призвело до того, що натомість розквітла своєрідна і зовсім некерована законом приватна адвокатура в особі різноманітних ходоків, переважно, з цивільних справ.

У травні 1874 р. поряд з присяжною адвокатурою народжується інститут приватних повірених. Приватні повірені присягу не складали. Для того щоб стати приватним повіреним і здобути право на участь у провадженні цивільних справ як мирових, так і в загальних судових установах, треба було отримати особливе свідоцтво, яке надавалося судом, в окрузі якого приватний повірений здійснював клопотання по справі. Цими ж судами накладалося дисциплінарне стягнення на приватного повіреного, який вчинив недостойно. Стаття 406-19 Судових статутів забороняла надавати звання приватного повіреного жінкам.

З 1890 р. в Росії почала розвиватися колективна форма роботи у вигляді юридичних консультацій. Третього березня 1890 р. було прийнято закон, що обмежував допуск в адвокатуру євреїв. Вони могли, таким чином, практикувати лише як помічники приватних повірених чи стряпчих. Слід зауважити, що цей дискримінуючий закон не викликав колективного протесту елітних правознавців Росії.

Отже, адвокатура в Росії складалася з двох груп: присяжних повірених (асоціації адвокатів, що складали професійну присягу) та приватних повірених (займалися адвокатською практикою індивідуально). Професійні об'єднання присяжних повірених створювалися за територіальною ознакою, тобто за належністю до конкретного окружного суду. Рада та загальні збори присяжних були органами самоврядування.

Рада виникала там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. На відміну від присяжних повірених, що користувались правом виступати в будь-якому суді Російської імперії, приватні повірені могли виступати лише в судах, які надали їм таке право. Робота адвоката складалася з підготовки позовів та виступів перед судом у цивільних справах, а також у здійсненні захисту з кримінальних справ.

Поділ адвокатури на присяжну та приватну являв собою на той час найбільш прогресивну і демократичну модель адвокатури у Європі. Ніяк не обмежені процесуальна гласність та незалежність присяжних адвокатів, що дали Росії цілу плеяду професійних ораторських світил, які відкрито піддавали нищівній критиці кріпосницьку суть імперської політики, змусили владу піти на значні обмеження прав адвокатів. Контрреформи 1874 р. значно ослабили адвокатуру. Наприкінці XVIII ст. щодо адвокатури почав використовуватися новий термін - "стан" (сословие), що означало співтовариство юристів, які "об'єднані освітою та поводженням і виконують специфічну суспільну функцію". Проте на той час про наявність такого стану можна було говорити лише щодо адвокатури Санкт-Петербурга, Москви і Харкова. В інших регіонах Росії фактично адвокатура не відбулася через брак освічених юристів. Діяли, в основному, лише окремі адвокати, але ніяк не "співтовариства професіоналів".

Жінки в Росії аж до Лютневої революції 1917 р. до юридичної практики як присяжні повіренні не допускалися. Де-юре, реформи 1864 р. не заважали жінкам стати присяжними повіреними, але їм заборонялося відвідувати лекції з права в університеті. Статус же присяжного повіреного передбачав наявність університетської освіти.

Усі спроби імператорських осіб і царського уряду обмежити гласність судочинства та свободу адвокатської професії вже не могли вплинути на зміцнілий і високорозвинений корпус російської адвокатури, яка, до того ж, була досить активною на політичній арені Росії,

Лише кілька прикладів з практики російської адвокатури, які здатні створити правдиве уявлення про сміливість, дотепність, елегантність мислення і ефективність роботи адвокатів того часу, які постійно виступали в політичних і резонансних судових процесах.

Приклад. Судили священика, що скоїв тяжкий злочин, в якому його повністю було викрито, а він не заперечував своєї провини. Захист підсудного здійснював відомий у ті часи адвокат Ф.Н. Плевако.

Після громової обвинувальної промови прокурора виступив адвокат. Він повільно піднявся з місця, блідий та схвильований. Промова його складалася всього з декількох фраз... "Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор в усьому абсолютно правий. Всі ці злочини підсудний скоїв і в них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала на сповіді всі ваші гріхи. Тепер вона чекає від вас: чи відпустите ви йому його єдиний гріх? Присяжні визнали підсудного невинним.

Резюме. Це був тонкий, але бездоганний психологічний розрахунок. Адвокатові у цій справі не було на що розраховувати, крім як на прозорий натяк кожному з присяжних на його власні гріхи, про які підсудний добре знав. І це безвідмовно спрацювало.

Приклад. Старенька вкрала залізний чайник вартістю менше 50 копійок. Через те що вона була потомственою почесною громадянкою, то підлягала суду присяжних. Чи то за нарядом, чи за власною примхою захисником старенької виступав присяжний повірник Ф.Н. Плевако.

Прокурори боялися Плевако. Отже, маючи на меті випередити грізного захисника, обвинувач вирішив сам промовити все, що можна було сказати на захист підсудної: "бідна старенька, гірка нужда, крадіжка незначна, підсудна викликає не обурення, а лише жаль. Але власність священна! Весь наш добробут тримається на власності, отже, коли ми дозволимо людям це ігнорувати, то країна загине ".

Піднявся Плевако. "Багато бід, багато випробувань довелося пережити Росії за її більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги шматували її, половці, татари та поляки. Двунадесять мов навалились на неї, взявши Москву. Все стерпіла, все переборола Росія, тільки міцніла та росла від випробувань. Але тепер, тепер... старенька вкрала старий чайник вартістю 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине незворотно".

На що, окрім відвертої посмішки над своїм обвинувачувальним пафосом, міг розраховувати прокурор після такого виступу адвоката?

Резюме. Обставини справи та хитромудрий виступ обвинувача не залишали адвокатові нічого іншого, як вдатися до нищівної іронії, що останній блискуче і використав.

Підсудну визнали невинною.

Приклад. У 1915 р. в Санкт-Петербурзі розглядалася судова справа за позовом прокуратури до сатиричної газети "Свисток" за обвинуваченням редактора у друкуванні "мерзких карикатур и пасквилей на царствующих персон и государственных мужей".

З боку прокуратури участь у судовому засіданні здійснював відомий на той час своїми монархічними поглядами прокурор Камишанський (пізніше був розстріляний більшовиками). Захист інтересів редакції здійснював присяжний повірений О. Грузенберг. Після палкого обвинувачувального виступу прокурора, який вважав, що за друкування "карикатур і пасквілів" газету слід закрити і стягнути з редакції дуже велику суму грошей, суд надав слово присяжному повірнику Грузенбергу.

Присяжний почав свій виступ на захист інтересів редакції досить незвичайним способом. "Уявіть собі, панове присяжні, - сказав він, - що я стою собі на вулиці і шматочком крейди малюю на паркані фігуру віслюка. Саме у цей момент до мене підходить якийсь перехожий і каже: "Як вам не соромно, пане повірнику, малювати на паркані шановного пана прокурора Камишанського?".

У залі звучать гнівні вигуки на адресу адвоката. Кричить обурений прокурор. Суд нагадує пану адвокату про необхідність поважати присутніх. Адвокат О. Грузенберг спокійно продовжує:"... панове присяжні, прошу вас відповісти самим собі на питання - хто у цьому випадку злочинець: я, що без усяких поганих намірів малював крейдою ослика, чи той дурень, який побачив у моєму малюнку не віслюка, а шановного пана прокурора? ... Така ж ситуація вбачається і в позові прокурора, -продовжив свій виступ адвокат, - редакція друкує на сторінках газети якісь безіменні карикатури та спотворені фігурки, а пан прокурор віднайшов у них схожість з високою царственою персоною. То хто ж тут більше винен? Отже, прошу суд притягнути до відповідальності за образу царственої особи пана прокурора Камишанського".

Резюме. Виявившись у дуже скрутному становищі (образа царственої персони була на той час досить серйозною провиною), адвокат не став на повному серйозні заперечувати сам факт друку в газеті карикатур, а обрав шлях сатиричного нівелювання самого методу доведення прокурором позову. Задовольняючи позов прокурора, суддя дав би привід думати, що він поділяє його думку про схожість карикатур з царственою особою.

Суд відмовив прокуророві у позові.

Про роль присяжної адвокатури та судів присяжних часів Російської імперії свідчать виправдувальні вироки судів того часу за справами, які тепер іменують резонансними і до яких була прикута увага як вищої влади, так і всього суспільства. Досить згадати такі політичні процеси, як "Справа Віри Засулич", "Справа Люторичеських селян", чорносотенську акцію у "Справі Бейліса" та багато інших.

Українська адвокатура часів радянського союзу

З приходом до влади у Петербурзі Тимчасового уряду на чолі з юристом за фахом О. Керенським були здійснені певні кроки щодо лібералізації адвокатури в Росії. Так, були відмінені всі обмеження на доступ євреїв до адвокатури, азі липня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв закон, який скасовував статеву нерівність у цьому питанні, - жінкам дозволялося займатися адвокатською діяльністю.

Прихід до влади більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним), також юристом за фахом знаменував собою початок нищівної якобинської оргії переможців - змореного голодом та озлобленого затяжною кривавою війною натовпу, яким уміло маніпулювали вчорашні політкаторжани та політемігранти. Здоровий глузд поступився місцем лютій ненависті до всього, що було пов'язане з царизмом.

Жовтневі події 1917 р. призвели до створення на території колишньої імперської Росії "держави робітників і селян" на чолі з більшовиками, під керівництвом яких була, поряд з іншими державними інститутами, "до основания" зруйнована і стара судова система. Натомість народи новоствореної держави на десятиріччя були втягнуті в добре організовану систему беззаконня і терору.

Саме В. І. Леніну належать слова: "Безумовним обов'язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести до підґрунтя весь старий суд і його апарат". Виконуючи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя з буквальною точністю, потопивши всі демократичні досягнення, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї ж інтелігенції.

Судова система Російської імперії була замінена системою різних "трійок" та трибуналів, сформованих із безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м'ясорубку потрапляли і самі вчорашні виконавці ленінської волі.

Після розпаду СРСР суспільство дістало можливість ознайомитися зі страшною "судовою" статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл визнавався звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни "соціальної ізоляції" - чи не головним методом вирішення народногосподарських завдань. З нинішніх позицій очевидно, що вести мову про достойне місце професійної етики юриста, у європейському розумінні цього поняття, в той період було б просто недоречно та й небезпечно. Всі видатні теоретики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбутню постреволюційну систему правосуддя. Особливо значної уваги надавали цьому питанню основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс, що однозначно визнавали лише наявність класової моралі, маючи на увазі "мораль" пролетаріату і засновану на ній диктатуру.

До чого призвели ці теоретичні обгрунтування права на існування класової диктатури пролетаріату сьогодні добре відомо. Вміло маніпулюючи численними масами безграмотних, голодних та втомлених війною людей, більшовики скористалися захопленням влади для того, щоб створити бездушні жорна, в яких загинула значна більшість їхніх творців.

Одним із найбільш непримиренних прихильників терору та відвертим ворогом старої адвокатури як соціального поняття був А.Я. Вишинський. Виступаючи Прокурором СРСР на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: "Революційне насильство є одночасно і проявом високого акту людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний лад життя. У цьому виправдання революційного насильства, у цьому виправдання наших репресій, якими б вони не були часом різкими і рішучими. У цьому виправдання тих ударів нашого закону, у вигляді наших репресій, котрі ми кидаємо на голови і наших ворогів, і недисциплінованих, непокірливих пролетарській державі, синів самого робітничого класу".

Наведене висловлювання колишнього прокурора СРСР краще за десятки найбільш красномовних документів говорить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме А.Я. Вишинському належить відродження де-юре відомої за часів інквізиції лиховісної тези:

"Зізнання - цариця доказів". Зізнання ж здобувалися, як тепер стало загальновідомим, за будь-яку ціну.

Частково розкриті архіви органів НКВД розповідають про неабияку активність останніх у розкритті змов проти радянської влади і особисто проти вождя всіх часів та народів И.В. Сталіна, що перевершила, мабуть, усі відомі на той час рекорди зі знищення власного народу. Дослідження дають підстави для жахливих висновків цієї тривалої практики каральних органів "країни рад", яка обійшлася країнам, що добровільно увійшли до складу Радянського Союзу, в мільйони закатованих та знищених безвинних людей.

Наставляючи адвокатів, як слід виконувати свій професійний обов'язок із захисту в судових інстанціях, та розвиваючи цитовану вище думку, перший "законник" держави повчав адвокатів "... уміти відстоювати свій погляд і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що він вірить, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика адвоката в тому сенсі, як її сприймає цивілізований світ, була геть відкинута і забута, як шкідливий "пережиток капіталізму".

Водночас було б неправильним повністю заперечувати спроби окремих учених і практиків повернутися до питань етичного плану в діяльності адвокатури, хоча б у дозволених системою межах.

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду зробили вчені-юристи: M. М. Полянський, Ю. Елькінд, M. С. Строгович, а пізніше В.В. Леоненко, О.С. Кобликов та ін.

Створення нової політичної влади в Росії призвело до зміни напряму розвитку держави взагалі та адвокатури зокрема. Більшовики відкинули вікові традиції, згідно з якими правова система мала рахуватися з етичними обмеженнями. Право почали трактувати як продовження політичної влади, а правові інститути перетворювались на "буржуйські видумки".

З перших днів післяреволюційної Росії адвокатура пройшла дуже складний шлях розбудови. Беручи до уваги ту обставину, що новий фактичний диктатор Росії, юрист за фахом і помічник присяжного повіреного в минулому, В. І. Ленін (Ульянов) люто ненавидів увесь адвокатський стан, легко пояснити усі поневіряння, які пройшла у своєму розвитку радянська адвокатура.

Декрет № 1 "Про суд" який було прийнято 24 листопада 1917 p., скасовував адвокатуру, прокуратуру, відділи кримінальних розслідувань і практично всю судову систему царської Росії. Без каральних органів, які багато років у радянській державі іменувались як судові та слідчі установи, нова держава існувати не могла. Але якщо більшість юридичних установ повинна була швидко перебудовуватися на нових революційних засадах, то відновлення адвокатури революційне законодавство не передбачало взагалі. У зв'язку з цим загальні збори московської колегії присяжних повірених постановили продовжувати адвокатську діяльність на основі законодавства 1864 р.

Згідно зі ст. З Декрету № 1 "Про суд", на роль обвинувачів та захисників допускались "усі незаплямовані громадяни обох статей, що користуються громадянськими правами". Такий невизначений стан адвокатури проіснував до прийняття 7 березня 1918 р. Декрету № 2 "Про Суд", який обмежив коло осіб, що можуть виконувати функцію захисту. Приписувалося організовувати при місцевих радах колегії правозахисників із досить обмеженими можливостями. Але й останні створювалися вкрай повільно.

У тому ж 1918 р, Раднарком видав декрет, яким приписував місцевим органам влади створити єдину організовану корпорацію захисників у рамках субсидованих державою колегій правозахисників. Основною метою держави у цей час було розірвати зв'язок матеріального характеру між адвокатом та його клієнтом, що і було досягнуто. Це мало своїм наслідком повну втрату адвокатом зацікавленості і обов'язку твердо обстоювати інтереси клієнта.

У листопаді 1918р. ВЦВК прийняв Положення "Про народний суд", яке замінило існуючі закони про суди та адвокатуру. Колегії правозахисників замінялись колегіями обвинувачів, захисників та представників сторін у цивільному процесі. Члени нових колегій перетворювались на державних службовців з оплатою, розмір якої встановлювався місцевими радами і прирівнювався до окладів судей народних суддів. Клієнти вносили плату за послуги на рахунок Комісаріату юстиції, з бюджету якого і виплачувалася заробітна плата.

Заборонялося звертатися по юридичну допомогу безпосередньо до адвоката. Звернення про забезпечення адвокатом потрібно було направляти керівництву колегії чи до суду, а ці інстанції призначали адвокатів. Головною метою всіх перелічених тут нормативних актів було повне зосередження в руках держави важелів впливу на судові органи шляхом відлучення від участі у справі захисника.

З кінця 1918 р. захисника, за рідким винятком, перестали допускати до участі на попередньому слідстві. Якщо за Декретом № 2 "Про суд" присутність адвоката допускалась при провадженні в суді всіх кримінальних справ, то за Положенням "Про народний суд" 1918 р. судді мали право не допускати захисника до суду з метою представлення інтересів клієнта, за винятком невеликої кількості випадків, коли на суді був присутній державний обвинувач або коли справа розглядалася судом у складі 6 засідателів.

11 травня 1920 р. Раднарком видає постанову "Про реєстрацію осіб з вищою юридичною освітою", згідно з якою, в триденний строк після опублікування цієї постанови, зазначені особи зобов'язані зареєструватися у підвідділах обліку та розподілу робочої сили за місцем проживання. Особи, що не зареєструвалися в зазначений строк, вважалися дезертирами і каралися судом. У такий спосіб діяльність адвокатів замінюється трудовою повинністю.

У червні 1920 р. на третьому Всеросійському з'їзді працівників юстиції приймається рішення про внесення змін до Положення "Про народний суд РСФРР" від 30 листопада 1918 р., згідно з яким колегії захисників та обвинувачів замінюються системою періодичного залучення юристів до провадження справ. Але вже 21 жовтня 1920 р. ВЦВК приймає доповнення до Положення "Про народний суд РСФРР", яким повністю знищується навіть той паліатив, якими були колегії правозахисників. Як результат, буйно розквітає підпільна адвокатура, що не дуже влаштовує нову владу.

На четвертому Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції комісар юстиції Д. Курський змальовує перспективи подальшого розвитку адвокатури: "Або ми створимо організацію адвокатів, яка буде перебувати під нашим контролем, або візьме гору приватна практика". Саме на цьому з'їзді була запропонована для обговорення реформа адвокатури.

Положення "Про адвокатуру" було прийняте 25 травня 1922 р.. Воно лише в загальних рисах озвучувало ідею створення колегій захисників, і тому вже 5 червня 1922 р. Нарком'юст приймає більш детальне Положення "Про колегії захисників". Колегії створювались у кожній губернії при губернських судах, а нагляд за їхньою діяльністю покладався на суд, виконком та прокуратуру. Отже, після десятків невдалих спроб вигадати щось нове більшовики повернулися до форми організації адвокатури, створеної реформою 1864 р. Різниця виявилася лише в тому, що новій владі адвокатура була потрібна ще менше, ніж царському режимові. Але вона була змушена її терпіти з метою надання своїм діям видимості законності. Тому, повернувшись до зруйнованої дореволюційної моделі, більшовики запровадили щодо адвокатури потрійний державний нагляд.

Через те що навчальні заклади, які готували юристів, не діяли, то цілком природно, що членами нових колегій були в основному т. зв. "буржуазні спеціалісти", які здобули освіту за царських часів. За цих умов правляча партія більшовиків, маючи на меті зберегти тотальний контроль над адвокатурою, вводила до складу колегій, переважно на керівні пости, більшовиків. Найчастіше це були люди неосвічені і темні, єдиним вмінням яких була відданість більшовицькій ідеї. Ця тенденція збереглась упродовж існування радянської системи аж до її розпаду В адвокатуру, наче у штрафний батальйон, на посаду завідувачів юридичних консультацій, як правило, направлялися вигнанці і "погорільці" з прокуратури, судів і навіть міліції. Колегії очолювали вихідці з партійних органів чи вищих судових та прокурорських структур.

З кінця 1927 р. здійснювалися спроби перетворити колегії у т. зв. "трудові колективи", що не мало успіху. В 1934 р. було підготовлено проект закону про адвокатуру, надрукований у часописі "За социалистическую законность" за 1935 р. під № 1. Поряд з колективною формою організації адвокатури передбачалась можливість приватної адвокатури. Але цьому законові не судилося з'явитися.

Може скластися враження, що більшовики, знищивши всі судові установи попередньої влади, турбувалися про відновлення адвокатури і не знали, як це краще зробити. Але це не так. Більшовики на чолі з колишнім помічником присяжного повірника В. І. Ульяновим (Леніним), що екстерном закінчив юридичний факультет при Петербурзькому університеті, на 73 роки втягнули народи створеної ними держави в добре організовану систему беззаконня і терору.

У бурхливі часи цієї організаційної невизначеності були здійснені спроби деформувати фундаментальні принципи існування адвокатури. На сторінках державного видання "Щотижневик Радянської Юстиції" у 1927 р. з'явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва, яку він зробив у московському клубі відповідальних працівників юстиції про те, що твердження, начебто можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням неправди у промовах захисників. Згадана заява спровокувала широку дискусію

Однією із досить сміливих в умовах того часу спроб стати на шляху прокурорського твердження виявилася вже згадувана раніше робота М.М. Полянського "Правда и ложь в уголовном процесе", де було піддано досить сміливій для тих часів і обґрунтованій критиці позицію прокурора Б.Я. Арсеньєва, а також був здійснений виступ проти так званої "теорії моральної розбірливості" Є. Васьковського. Останній стверджував: "Через те, що для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат - не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв торжеству неправди над правдою, то в момент, коли він переконається у неправоті прийнятого ним процесу, він зобов'язаний відмовитися від подальшого його ведення".

М.М. Полянський беззастережно відкинув як безперечно помилкове твердження, що "адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно до того, як прокурори являють собою уповноважених держави".

Одним із найвідоміших авторів спотворення адвокатської ідеї, її ідеологізації і вихолощення був А.Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: "Ви старші від нас на два дні, хоча багато в чому ми вас випередили і перегнали, і насамперед у справі здійснення завдань, які покладаються на органи пролетарської диктатури. Потрібно рости, товариші, і як можна швидше". І трохи далі, формулюючи основний, на його погляд, обов'язок адвоката, А.Я. Вишинський додавав, що адвокат повинен "... вести свій захист так, щоб підняти його на висоту інтересів пролетарської держави - ось в чому полягає ця позиція; захищаючи обвинувачуваного, не випускати з поля зору, що радянська держава оточена ворогами, що вона не звільнилася ще повністю від багатьох залишків капіталістичних класів, які намагаються підірвати цю державу зсередини, що всякий більш-менш серйозний злочин має антидержавний характер... принципами радянського захисту мусять бути принципи соціалістичного будівництва".

Але на цьому "поради" головного прокурора Радянської держави не закінчилися. В тій же доповіді він висловився вже зовсім відверто. Торкнувшись знаменитих політичних судових справ Шахтинського процесу та Промпартії, А.Я. Вишинський сказав: "У цих процесах наші захисники зуміли надати усі свої аргументи на захист підсудних, не відходячи від принципової основи, спільної з обвинуваченням, з усією державою, з підґрунтя саме інтересів соціалістичного будівництва, інтересів держави пролетарської диктатури". І ще він, відверто погрожуючи, закликав: "Якою б помилковою не здавалась захисникові позиція обвинувача, він (адвокат) мусить пам'ятати, що перед ним - представник радянської влади... що у результаті того, як він буде відбивати удари свого суперника, він сприятиме організації, формуванню суспільної думки, що він може об'єктивно, навіть сам того не бажаючи, стати прапором обивательських, міщанських, контрреволюційних, ворожих радянській країні настроїв". Спробував би адвокат після такої настанови генпрокурора покритикувати державного обвинувача.

Отже, на думку керівництва держави, адвокатом міг бути той, хто вміє відстоювати свої погляди і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що вірить, з огляду не на інтереси клієнта, а на інтереси соціалістичного будівництва, на інтереси держави. Професійні принципи адвокатури в тому вигляді, як їх сприймає цивілізований світ, були відкинуті і забуті як шкідливий "пережиток капіталізму".

За цих обставин більшовикам потрібно було створити видимість законності під час судової розправи з політичними супротивниками. Для цього в судовому процесі мав бути присутнім адвокат, але такий, який би був абсолютно контрольованим і ручним. Більш того, влада хотіла знайти в адвокатах своїх помічників у масових розправах. Але через наповнення колегій адвокатів юристами дореволюційного ґатунку досягнути бажаного було нелегко.

16 серпня 1938 року було прийнято закон "Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік". Нарком'юст СРСР, якому була підпорядкована адвокатура, 22 грудня 1938 р. видав директиву "Про роботу колегій захисників". Цей документ започаткував систему заходів з остаточного перетворення адвокатури на вірнопіддану радянську установу.

Затверджене 16 серпня 1939 р. нове положення "Про адвокатуру" 1939 р. було "типовою" моделлю для всіх наступних законів про корпорацію. Адвокатам заборонили суміщати роботу в держустановах на повну ставку з роботою в адвокатурі, що змусило останніх вибирати між роботою в держсекторі і в адвокатурі. Усі питання, пов'язані з діяльністю адвокатів, почали вирішуватися загальними зборами членів колегії адвокатів та її президією. Ці органи обирались таємним голосуванням.

Нагляд за діяльністю адвокатури з боку державних органів було передано Наркомату юстиції СРСР, республіканським наркоматам юстиції та регіональним управлінням Нарком'юсту.

23 квітня 1940 р. затверджується інструкція НКЮСРСР№ 47 "Про порядок проходження стажистами практики в юридичних консультаціях колегій адвокатів". Стажисти проходили практику протягом одного року, після чого, при успішному виконанні стажистської програми, президія колегії адвокатів зараховувала стажиста до членів колегії адвокатів, а іноді зарахування відбувалося і до закінчення строку стажування. Народному комісару юстиції СРСР та Народному комісару юстиції союзної республіки належало право відводу прийнятих президією адвокатів. Так здійснювався контроль з боку органів юстиції за прийняттям до адвокатури.

Періодично влада нагадувала адвокатам, що вони перебувають під особливим контролем держави. Так, наказом Народного комісаріату юстиції СРСР № 65 "Про контроль за прийняттям до адвокатури СРСР" від 22 квітня 1941 р. призначено дослідження роботи ряду колегій адвокатів, за висновками якого встановлено, що "... президії колегій формально ставляться до прийняття в члени колегій адвокатів і нерідко приймають в колегію без перевірки матеріалів про попередню діяльність тих, хто вступає до колегії. За такого несерйозного ставлення до прийняття до адвокатури в її лави проникають особи, що не відповідають ні політичним, ні діловим вимогам".

За роки війни кількісний склад адвокатури значно скоротився. Юридична допомога інвалідам війни та членам їхніх сімей за визначеними категоріями справ надавалася безкоштовно. З цією метою НКЮ СРСР листом № Д-21 від 6 березня 1943 р. зобов'язав президії колегій для надання такої допомоги виділяти найбільш кваліфікованих адвокатів.

Під час війни виникла необхідність працевлаштовувати інвалідів війни, часто-густо ще молодих людей, яких війна зробила нездатними до фізичної праці, а інших професій вони ще не встигли опанувати. У цей час були створені дворічні юридичні школи, куди направлялися інваліди з середньою освітою для здобуття професії юриста. Багато таких людей працювали суддями, прокурорами, адвокатами, згодом завершили свою освіту у вищих навчальних закладах і стали фахівцями високої кваліфікації.

Після смерті И.В. Сталіна та історичного XX з'їзду КПРС, на якому було викрито та засуджено культ особи Сталіна, комуністичною партією, яка була втягнута своїм вождем у практику свавілля та беззаконня, здійснено певні кроки з підвищення законності у державі.

Природно, що ці кроки були дуже обережними і нерішучими. Найвищим законом у державі, де тотальною силою була єдина і незмінна протягом майже тридцяти років КПРС, залишалося слово партії. На цій хвилі 25 грудня 1958 р. було прийнято Основи кримінального судочинства Союзу СРСР та союзних республік. Нарешті, захисник допускався до участі у справі при закінченні попереднього слідства для ознайомлення підзахисного з матеріалами справи. Передбачалося право адвоката-захисника на зустріч зі своїм підзахисним віч-на-віч.

Прийняттю Основ передувала широка дискусія щодо подальшого розвитку інституту судового захисту. Важливим здобутком цього, першого такого масштабного документа з питань судочинства, було вирішення питання про допущення адвоката-захисника у кримінальний процес зі стадії попереднього слідства. Вершиною радянських перебудов у сфері кримінального судочинства було прийняття Кримінально-процесуального Кодексу. В Україні цей кодекс було затверджено 28 грудня 1960 р. Одним із найважливіших нововведень цього документа було допущення адвоката до участі у кримінальному судочинстві на стадії попереднього слідства з моменту його закінчення. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1970 р. та від 31 серпня 1972 р. були внесені зміни, які розвивали інститут захисту в кримінальному процесі.

Серед багатьох функцій адвокатури участь адвоката-захисника у кримінальному процесі на попередньому слідстві стала однією з найважливіших. Уже в 1972 р. на стадії попереднього слідства адвокати України брали участь більш як у 45,4% від загальної кількості кримінальних справ у республіці.

Надалі, аж до розпаду Радянського Союзу, законодавство про адвокатуру практично не змінювалося, але не можна було не помітити підвищення ролі адвокатури в судочинстві і ставлення до неї з боку суспільства. Можна з упевненістю стверджувати, що в останні 15-20 років існування компартійного верховенства, грамотний і бойовий адвокат (а такі за радянських часів були) за наявності правової позиції здатен був домогтися досить відчутних результатів. Навіть тоді, коли його запеклим ворогом у відстоюванні сфабрикованої справи виступала всемогутня прокуратура. Тобто можна дійти висновку - від адвоката таки щось залежало.

Періодично Верховний Суд СРСР повертався до питань забезпечення прав на захист обвинувачуваного. 16 червня 1978 р. відбувся

Пленум Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами законів, що забезпечують обвинувачуваному право на захист", де наголошувалось, що суди зобов'язані забезпечувати підсудному можливість захищатися усіма встановленими законом засобами та способами від пред'явленого обвинувачення, а також зазначено, що порушення права на захист слід вважати суттєвим порушенням норм кримінально-процесуального закону, що тягне за собою скасування судового рішення.

В останні роки існування Радянської держави здійснилися сподівання кількох поколінь учених та практиків-юристів, а, отже, і населення величезної держави. Відбулися події, що мали велике значення і для зміцнення ролі адвокатури, і для розвитку та лібералізації судочинства. 10 квітня 1990 р. першим президентом СРСР (він же і генеральний секретар ЦК КПРС) було підписано закон СРСР "Про внесення змін та доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу PCP та союзних республік". Цей закон втілив мрії кількох поколінь радянських вчених-юристів.

Захисник допускався до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, що підозрюється у скоєні злочину, чи застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголошення її протоколу затримання чи постанови про застосування цього заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на території СРСР. З цього часу для підозрюваного чи обвинувачуваного на ранніх етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався правом бути присутнім при пред'явленні обвинувачення, брати участь у допитах підозрюваного чи обвинувачуваного, а також інших слідчих дій, виконуваних з їх участю; ознайомлюватися з протоколом затримання, постановою про застосування запобіжних заходів; з моменту допущення до участі у справі захисник здобував право також після першого допиту затриманого чи такого, що утримується під вартою, підозрюваного, обвинувачуваного мати з ним побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості й тривалості.