Размещено на http://www.Allbest.ru/

Індійська цивілізація

У наш час продовжують своє існування дві найстародавніші цивілізації - індійська та китайська. Так само як і Китай, Індія зараз прискорює темпи свого зростання, насамперед демографічного й економічного, посилює свій вплив на стан справ на міжнародній арені. На території у 3,28 млн. кв. км проживає близько 1,2 млрд. мешканців (плюс понад 20 млн. - індійська діаспора в усьому світі). На відміну від китайців, індійці не здійснюють жорстку політику обмежування народжуваності, навпаки, вони сприяють цьому, ураховуючи не тільки давні традиції, але й непросту зовнішньополітичну ситуацію, пов'язану з тим самим Китаєм а також постійною напругою у відносинах з Пакистаном, який є форпостом усього мусульманського світу на цьому напрямі. Індійці вважають, що велика маса населення відіграватиме стримуючу роль для можливого агресора. Нині населення Індії зростає щорічно на 1,9%, а відповідний показник у КНР -1,1%. З такими темпами, за підрахунками демографів, через певний час - приблизно до 2030 р. - найбільш населеною у світі може стати країна Бхарат (самоназва Індії). До цього важливо додати: останнім часом вона демонструє небачену динаміку" що може виглядати дивним для такої традиційної статичної цивілізації.

Уже в давнину про Індію знали як про "країну мудреців". її жителі першими у світі навчилися вирощувати рис, бавовник, цукрову тростину, першими почали розводити домашню птицю. Індія подарувала світу цифри, відомі як "арабські", бо перейшли через посередництво арабів, десяткову систему лічби, а також таку велику гру, як шахи. Тут відсутнє усвідомлення приниженості, яке так крає серце представників тропіко-африканської або арабо-мусульманської цивілізацій. І як наслідок цього - відсутні вияви догідливості або, навпаки, агресивності. Індія - одна з найвидатніших цивілізацій світу, і вона, разом із деякими іншими, уособлює людський розвиток протягом 4,5 тис. рр., що ніколи не забувалося в азіатських країнах. А гегемонія Півночі нараховує не більше 300 рр. В Азії взагалі не сприймають Європоцентричний погляд на світ і його історію.

Археологічні дослідження свідчать, що вже в епоху нижнього палеоліту (понад 100 тис. рр. тому) на Індостані існували дві культури: на півночі - соанська, на півдні - мадраська. Вважається, що в той період на теренах сучасної Індії мешкали переважно представники негроїдної раси. Згодом на сході з'явилися монголоїди, а на заході - європеоїди. Відтоді бере початок велике розмаїття етнічних груп, які в наш час користуються 834 мовами і діалектами. Виникнення перших осілих культур в Індії науковці відносять до кінця IV тис. до н.е.

У XXV або XXIII ст. до н.е. (щодо датування думки розійшлися) на території долини Інду розпочала своє існування велика стародавня цивілізація. її називають Індською, або Хараппською, - за назвою однієї з найбільших рік або одного з найбільших міст. Це була міська цивілізація, яка за своїм рівнем не поступалася Стародавньому Єгипту або Месопотамії. її головні центри - міста Хараппа і Мохенджодаро - мали будинки із двох і більше поверхів з водопостачанням і каналізацією. Існувала писемність у 400 знаків, проте її досі не дешифровано. Містами керували не військові, а жреці. На межі XVIII-XVII ст. до н.е. Індська цивілізація зникає. Причини зникнення залишаються остаточно нез'ясованими. Раніше вчені вважали, що воно було викликане навалою чужинців - індоаріїв. Однак арійські племена з'явилися на півострові тільки через кілька століть після занепаду Хараппської цивілізації. Не так давно антропологи, використавши нову методику аналізу залишків скелетів прадавнього місцевого населення, дійшли висновку, що причиною їх смерті стала хвороба - малярія. Можливо, діяли й інші фактори, що погіршували ситуацію. Важливо відзначити, що загибель давньої цивілізації позначилася на подальшій історії Індостану. Занепад відпрацьованої державної машини хараппського періоду; невідворотні за таких умов господарський занепад і тяжкі нестачі, лиха; розчарування в колишніх культах і системі цінностей; а потім панування прийшлих, іноетнічних племен позначилися на такій, характерній для усієї наступної індійської філософії, песимістичній оцінці людського буття у світі.

З кінця II тис. до н.е. починається проникнення на Індостан індоарійських племен. Низка дослідників вважає, що вони прийшли із Середньої Азії, інші - з південних російських й українських степів (деякі вітчизняні ентузіасти доводять спорідненість старовинної індійської мови санскрит з українською мовою). Друга офіційна назва індійської держави - Бхарат - походить від назви арійського племені бхаратів, жрецтво якого створило древню збірку ведійських гімнів "Ригведу". Період з кінця ІІ - першої половини І тис. до н.е. називають ведійським, віддаючи шану першій за часом появи релігії мешканців Індії. Слід зазначити, що загалом зараз в Індії існує вісім провідних релігій: ведизм, індуїзм, буддизм, іслам, сикхізм, джайнізм, парсизм, християнство. На понад мільярд індусів припадає 330 млн богів, тобто по три на кожного. Понад 83% населення Індії в наш час вважають себе індуїстами. За індійськими законами, кожен житель країни вважається індуїстом, якщо він не обумовив приналежність до іншої конфесії. Коріння цієї віри сягають ведичного періоду. Можна вважати, що саме індуїзм найбільше вплинув на специфіку індійської цивілізації.

За часів ведійської епохи були закладені підвалини такого специфічного індійського феномену, як кастова система, що досі освячується індуїзмом. Каста - відокремлена група людей, пов'язаних походженням і правовим статусом своїх членів. Точної кількості каст, в Індії їх називають "джаті", ніхто не знає. Проте з упевненістю можна говорити, що їх існує понад 5 тис. Кожна каста входить до однієї із чотирьох варн. Терміном "варна" позначають основні стани індійського суспільства, про які говориться в "Ригведі". У її X частині йдеться про чотири варни, які виникли від "першолюдини" - Пуруші. До найвищої належать касти брахманів (жреців) - ця варна з'явилася з вуст "першолюдини". Наступна - вона народилася з його рук - об'єднує касти кшатріїв (воєначальників). Варна вайшьїв з'явилася з його стегон, до неї входять торговці, ремісники, землероби. Четверта варна - з його ступнів - касти шудр, тобто рабів і служників. Люди, які стоять на соціальних сходах нижче четвертої варни, вважаються поза "пірамідою". Вони приречені на муки і їх називають "недоторканими".

Кастова філософія базується на теорії ритуального очищення і тілесного забруднення. З неї випливає, що прибиральники сміття просякнуті брудом, а чоботарі, які обробляють шкіру, - різними відходами. На найвищому "рівні чистоти" знаходяться брахмани. Дотик до представника касти, яка стоїть на нижчому рівні, навіть прийом їжі поруч з ним ведуть до забруднення членів вищої касти. Аби позбутися забруднення, необхідно виконати обряди спокути або детально розроблений процес омовіння.

Критеріями, які визначають ступінь "чистоти" або "висоти" касти, є прийняті за традицією заборони або дозволи на три форми взаємного спілкування (окрім ділових):

а) від кого можна і від кого не можна брати питну воду;

б) те ж саме, що стосується сирих продуктів - "качча" або "очищених вогнем" - "пакка";

в) з ким можна і з ким не можна разом палити, передаючи один одному мундштук від традиційного прибору для паління "хуккі".

Якщо вдуматися, то всі ці заборони виявляться глибоко пов'язаними із правилами гігієни. Імовірно, вони були запроваджені як релігійно-поведінкові норми брахманами-лікарями в ті часи, коли арії зустрілися на землі Стародавньої Індії з новими для себе тяжкими хворобами, від яких страждало місцеве населення. Надалі, у процесі розвитку кастового ладу, особливістю якого було те, що трудові прошарки аборигенного населення перетворювалися головним чином на рабів, членів низьких каст і "недоторканих", старі заборони гігієнічно-санітарного порядку перетворилися на етичну межу між елітарними й основними групами населення.

Приналежність до тієї чи іншої касти передається у спадок. Традиція категорично забороняє брати шлюб з представником іншої касти. Індуїст не може вийти зі своєї касти, проте він вірить, що після смерті настане його наступне народження, і на цей раз він, можливо, опиниться в касті на розряд вищій. Проте все залежить від того, як він прожив попереднє життя.

Саме кастова система допомогла зберегти язичницьку релігію індуїзму, а також забезпечувала протягом століть стабільність індійської цивілізації. В її історії було менше соціальних конфліктів порівняно з іншими соціумами. В основу індуїзму закладено такі важливі поняття, як карма - загальна сума здійснених індивідом вчинків у попередніх народженнях і відплата за них у сучасному і майбутньому, а також дхарма - обов'язок людини, її статус та права. Відповідно до цих понять індивід не може покладати відповідальність за свої негаразди ані на суспільство, ані на конкретних людей - тільки на себе за недотримання норм у житті чи то теперішньому, чи в попередніх життях.

Нема чого заздрити багатим і знатним: вони заслужили таке становище своєю кармою. Удосконалюй власну карму - станеш у новому переродженні іншим, тобто цивілізація виховувала миролюбство. Ці норми невдовзі визначили особливості національно-визвольного руху, які базувалися в основному своєму потоці на принципах ненасильства. А саме цей рух найактивнішим чином вплинув і впливає на політичні традиції, орієнтації, масову свідомість і культуру індійського суспільства.

Існування варнової системи протягом тисячоліть призвело до збігу також економічного статусу з кастовим: бідні в сучасній Індії у величезній масі походять із традиційно бідних каст. Хоча, звичайно, це не є абсолютним: в історії траплялися і раджі з "недоторканих", не кажучи вже про випадки перетворення їх на мільйонерів. Завдяки багатовіковій кастовій замкненості й ендогамії1 людина з варни брахманів стає спадкоємцем сотень генерацій предків, які займалися інтелектуальною працею. З огляду на це Індія має колосальний інтелектуальний потенціал на верхньому щаблі соціальної ієрархії і висококваліфікованих фахівців світового рівня. Водночас у пересічного даліта ("недоторканого") за тисячоліття не було жодного предка, який би мав будь-яку освіту і професійно займався розумовою діяльністю. Більш того, характер його фізичної праці, а отже і знаряддя, залишалися примітивними. Саме тому сучасна Індія помітно програє багатьом азіатським країнам за якістю кваліфікації масової робочої сили.

Важливою історичною подією в житті Стародавньої Індії стало виникнення Маурійської імперії, яка у Ш ст. до н.е. підкорила собі майже весь півострів Індостан, за винятком південного краю. Особливої могутності держава Маур'їв досягла за царювання Ашоки (268-232 рр. до н.е.), який залишив по собі добру пам'ять. Підкоривши сусіднє царство Калінгу, він, побачивши людські страждання, жахнувся заподіяному і наказав для нащадків вибити на камені слова: "Не до завоювань має прагнути мудрий правитель, а до благоденства людей. Якщо ж йому доведеться підняти зброю, хай не забуде він - перемагає тільки істина". Ці слова Ашоки "Сатьямева джайте" - "Перемагає тільки істина" - накреслені на державному гербі Республіки Індія. За його наказом було зведено колону з капітеллю (верхня частина колони) у вигляді левів. "Капітель левів" - головний елемент сучасного гербу. А колесо із 24 шпицями, яке теж належить до колони Ашоки, знаходиться в центрі жовто-біло-зеленого державного прапору Індії.

Ашока прийняв буддизм, який невдовзі перетворився на одну з трьох світових релігій. Ця віра виникла в Індії ще раніше - у VI-V ст. до н.е. Це зумовлювалося кризовим станом тодішнього індійського суспільства, коли безправ'я і зубожіння, невпевненість у завтрашньому дні, тяжке становище великих мас населення породжували бажання знайти вихід із безвиході. Буддизм учить, що життя - це страждання, яке виникає внаслідок нездійснених бажань і прагнень до земного існування з його радощами. Страждання не припиняється і після смерті людини, оскільки людину чекають нові відродження, форма яких визначається за законом карми. Тільки вступ на зазначений Буддою благородний шлях порятунку і відмова від бажань може привести до "сприятливого відродження" і навіть до здійснення ідеалу - до повного закінчення перероджень, небуттю - "нірвани". В основі буддійської моралі - терпимість й усвідомлення внутрішньої віддаленості суб'єкта від усього, що його оточує. Буддійський ідеал поведінки пов'язаний з уявленням про справжнє знання, головною рисою якого є відсутність спрямування назовні і споглядання внутрішнього буття. Таким чином, його центральною ідеєю є ідея про необхідність звільнення від пут земного існування. Буддизм - проти кастового поділу і за рівність людей від народження. Його фундаментальним принципом е ахимса - принцип відмови від насильства у ставленні до всіх живих істот. Буквально: не можна наступити навіть на мурашку, бо це може бути в новому переродженні один із твоїх родичів.

Хоча буддизм виник в Індії, провідною релігією він там не став. Вів був включений до сфери індуїзму. За індуїстською вірою бог Вішну кілька разів сходив у світ, кожного разу в різних образах. У дев'ятій аватарі (сходженні на Землю) він з'явився у вигляді Будди. Для індуїзму як релігійно-міфологічної системи взагалі притаманне включення вірувань різних етнічних груп. З одного боку, індуїзм і буддизм багато в чому споріднені та підтримують єдину індо-буддійську культурну традицію. Вона основний сенс існування людини вбачає в її релігійно-детермінованій індивідуальній поведінці. Кожний - сам творець свого щастя. Звільнення від матеріального світу і злиття з Верховним Абсолютом (Брахма, нірвана) - найвища мета в житті, а досягнення її залежить як від карми кожного, так і від його власних зусиль. Найвища соціально-духовна цінність (злитися із позафеноменальною Реальністю) вела до того" що генеральна настанова тут завжди спрямовувалася не на організацію соціуму або створення міцної держави, а на відхід від світу. Внаслідок цього індійське суспільство не стимулювало надлишкову активність у межах звичного феноменального світу, хоч і вражало своєю яскравою і вигадливою багатоманітністю форм існування. Для індо-буддійської цивілізації завжди були притаманні високі етичні спонуки (цього вимагала карма) і детально розроблена культура почуттів. З іншого боку, між зазначеними двома вірами існують деякі суттєві відмінності. Зокрема, індуїзм е глибоко національним. У наш час його послідовники виявляють фанатичний націоналізм і політичну нетерпимість у ставленні до представників інших вір, найбільше - до мусульман. Буддизм є індиферентним до усього національного, тому представниками багатьох етносів він сприймається як світова релігія.

Держава Маур'їв занепала, а в IV ст. н.е. починається піднесення могутньої імперії Гуптів, яка об'єднала під своєю владою майже всю Індію. На початку V ст. царював Чандра Гупта ІІ, якого називали "Сонце Могутності", оскільки саме на його час припадає розквіт стародавньої індійської цивілізації. Період Гуптів виявився періодом зміцнення індуїстських традицій і культури, що дуже сильно вплинуло на подальший розвиток цивілізації. Однак удари з боку племен гунів-ефталітів призвели до занепаду колись могутньої держави.

З початку XI ст. Індія зазнала навали тюркських завойовників-мусульман, які закріпилися до того часу в Афганістані. Спочатку їхні набіги здійснювалися з метою пограбування. Згодом їм надано вигляд справедливої боротьби під прапором "священної війни з невірними". Ворогуючим між собою індуським князівствам було важко протистояти нападникам. На початку ХШ ст. на півночі Індії утворилася велика держава з мусульманськими правителями. Згодом вона одержала назву Делійський султанат. Через кілька років делійські султани поширили свою владу на південь і схід. їхня влада відрізнялася особливим деспотизмом і надзвичайною релігійною нетерпимістю. Держава, що спиралася лише на військову силу та примус, не могла бути довговічною. Після спустошливого нашестя середньоазіатського правителя Тимура (Тамерлана) у 1398 р. Делійський султанат розпався на окремі князівства.

У XVI ст. в Північній Індії на уламках Делійського султанату виникає нова могутня імперія. її засновником став нащадок Тимура Захируддін Муххамад Бабур. Колишній правитель Фергани, якого узбеки вигнали, Бабур у мріях стати на чолі великої і багатої держави спрямував свої зазіхання на південь. Розбивши у 1526 р. військо делійського султана, він став правителем Індії. Династія Бабура мала назву Могольської, оскільки слово "могол" в Індії тих часів позначало всіх вихідців із Середньої Азії, яку раніше захопили монголи. Сам Бабур правив недовго - помер у 1530 р. Його влада обмежувалася Північною Індією. Проте спадкоємці Бабура поступово підкорили собі територію усього Індійського субконтиненту, створивши Могольську імперію, або імперію Великих Моголів. Одним з наймудріших її правителів був Акбар (1556-1605), який проводив політику віротерпимості, чого не можна сказати про його наступників. Особливо фанатичним прихильником ісламу виявився Аурангзеб. У 1665-1669 рр. за його наказом руйнувалися індуїстські храми і з їх каміння будувалися мечеті. У відповідь на утиски в різних частинах Могольської імперії розпочалися повстання. Це значно послабило державу, і після смерті Аурангзеба в 1707 р. вона швидко розпалася, хоча формально представники династії продовжували правити в Делі до 1858 р.

З розвалом Могольської імперії значно полегшилося проникнення до Індії іноземців, зокрема європейців. Ще в 1498 р. Васко да Гама проклав до Індії шлях морем. Після цього протягом усього XVI ст. монополію на торгівлю з нею утримували португальці. У XVII ст. тут з'явилися голландці, французи й англійці. У середині XVIII ст. Велика Британія витіснила своїх конкурентів і запанувала в Індії. Хоча в багатьох районах англійські завойовники зустріли запеклий опір місцевого населення, усе ж до середини XIX ст. вся країна опинилася під владою колонізаторів. Індія перетворилася на колонію Британії. Склад місцевої адміністрації призначався британським урядом.

Із завоюванням Індії англійцями змінилося не тільки політичне, а й економічне становище країни. Усі попередні завойовники - арії, тюрки, моголи - осідали тут й асимілювалися місцевим населенням. Британія ж розглядала Індію як джерело вивезення багатств, які переправлялися до метрополії. Індію називали "найбільшим діамантом у британській короні".

Колоніальне пограбування та поневолення народів - серед найважливіших елементів первісного нагромадження, розвитку капіталізму і перетворення Британії на "майстерню світу" (звичайно, зусилля самої Британії і специфіка буржуазного ладу не заперечуються). За період свого панування в Індії англійці вивезли з неї величезну здобич, яку одержували різними шляхами. По-перше, грабуючи скарбниці індійських правителів і знаті. Індійські скарби потім стали популярними в сюжетах пригодницької літератури (від "Скарбів Агри" А. Конан Дойля до "Левіафана" В. Акуніна). По-друге, важливим джерелом надходжень був земельний податок, який стягувався із селянства. З першої половини XIX ст. зі зміцненням у Великій Британії промислової буржуазії Індію починають експлуатувати новими, витонченішими методами. Ця країна поступово перетворилася на сировинний додаток метрополії, ринок збуту її промислових товарів, арену прикладання англійських капіталів. В Індії розпочалося будівництво залізниць і розробка вугільних копалень. Важливим об'єктом британських капіталовкладень стало іригаційне будівництво в районах вирощування експортних культур - чаю, бавовнику, пшениці, а також плантаційне господарство. Загалом щорічно з Індії Велика Британія одержувала на той час колосальні кошти - 100 млн. фунтів стерлінгів.

Поява у країні великих англійських підприємств стимулювала також розвиток національного капіталізму. Бавовняні фабрики, які належали індійським підприємцям, виникли в Бомбеї ще в середині XIX ст. Проте навіть наприкінці того століття у фабрично-заводському виробництві і плантаційному господарстві 2/3 акціонерного капіталу належало англійцям і лише 1/3 - індійцям. Переважали підприємства легкої промисловості, де було зайнято 80% фабричних робітників. Лише напередодні Першої світової війни в Індії збудували перше підприємство чорної металургії.

Об'єктивно мав місце вплив з боку динамічної європейської цивілізації на статичну традиційну індійську. Однак усупереч суб'єктивним уподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів із Європою, будівництво залізниць, розвиток зв'язку, створення навчальних закладів європейського типу, знайомство освічених індійців з передовими ідеями і рухами в європейських країнах сприяли зростанню тих сил в Індії, які мали визволити країну від колоніального гноблення. Починаючи з 70-х рр. XIX ст., в Індії спостерігалося піднесення національно-визвольного руху. Іншими словами, розпочався зворотний рух: індійська цивілізація відступила до певної межі, від якої почалося відродження її самостійності.

У1885 р. утворилася перша загально-індійська політична партія національної буржуазії та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків - Індійський національний конгрес (ІНК). Керівники Конгресу на той час не виступали прямо проти англійського панування в Індії. Вони прагнули, щоб освіченій верхівці індійського суспільства були надані певні права у вирішенні питань внутрішнього самоврядування. Англійці спочатку не заперечували проти створення Національного конгресу, думаючи, що він перетвориться на лояльну до влади організацію. Однак, незважаючи на поміркованість вимог і вузьку соціальну базу цієї партії, її діяльність сприяла зростанню національної самосвідомості і політичному пробудженню широких народних мас. Антианглійські виступи конгресистів, особливо лідерів його ліворадикального крила, змусили колоніальну адміністрацію переглянути своє ставлення до IHK і розпочати проти нього боротьбу. Для послаблення руху опору англійці зробили ставку на політику протиставлення індуїстів і мусульман. У 1906 р. за допомоги британської влади було сформовано організацію мусульманської знаті - Мусульманську Лігу. Ліга добивалася надання різноманітних привілеїв мусульманській верхівці і підтримувала колоніальну адміністрацію в боротьбі проти Конгресу.

Дискримінаційна політика колоніальної адміністрації та звістка про революцію в Росії сприяли зростанню національної самосвідомості. 1905-1908 рр., для Індії стали роками революційного піднесення, яке проходило під гаслами свадеші - бойкоту англійських товарів і заохочення вітчизняного виробництва, а також свараджа - надання Індії самоврядування. Під цими гаслами Конгрес розпочав потужну політичну кампанію, яка знайшла широку підтримку.

Перша світова війна, у яку Індію було втягнуто Великою Британією, мала дуже великий вплив на економічне і політичне життя країни. Під час війни капіталізм в Індії почав розвиватися швидшими темпами, насамперед у промисловості. Зміцнення економічних позицій індійської національної буржуазії в цей час і загострення протиріч між нею та британською владою зумовили активізацію Конгресу та зміну попередніх форм його діяльності. Пройшли ті часи, коли він обмежувався лише боротьбою за розширення прав індійців у межах колоніальної адміністративної структури.

На початку 20-х рр. минулого століття загальновизнаним ділером національного руху стає Мохандас Карамчанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у пер. Велика Душа). Він став першим зварни брахманів, хто порушив заборону для її представників виїздити з країни. Освіту юриста одержав у Лондоні. Махатма Ганді став людиною, яка сприяла появі трьох основних рухів XX ст.: проти расизму, проти колоніалізму, проти насильства. На його діяльність вплинули не лише настанови індуїзму. Він дослідив, переосмислив і перевірив на практиці концепцію, яку висунув ще російський письменник і громадський діяч Л. Толстой як принцип самовдосконалення особистості. Ганді розробив методику масових ненасильницьких дій - сатьяграху ("наполегливість в істині"), спрямовану проти встановлених колонізаторами порядків і законів. Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів і досягнення незалежності Індії шляхом неспівробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до народу, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних індійців. Він намагався згуртувати в боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили індійського суспільства, тому відкидав класову боротьбу, виступав за компромісне врегулювання економічних і соціальних конфліктів у місті та селі. За умов глибокої кастової та релігійної роз'єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології та політиці Ганді посідала єдність індуїстів і мусульман, національних і кастових груп. Це він назвав "недоторканих" хариджанами ("діти Бога"), тобто наголосив, що вони - такі самі люди, як і всі інші, а також удочерив дівчинку з "недоторканих". Спочатку Ганді діяв поза Конгресом, але вже з 1920 р. IHK прийняв гандізм як свою офіційну ідеологію. Це сприяло його перетворенню на масову політичну організацію.

Нове піднесення визвольного руху на початку 1930-х рр., масовий страйковий рух і селянські заворушення англійці жорстоко придушили. Проте посилення соціальних протиріч й антиколоніальних виступів спонукало уряд Великої Британії видати в 1935 р. Закон про управління Індією. Цей закон передбачав створення законодавчого (фактично дорадчого) органу в Індії і надання заможній верхівці індійського суспільства виборчих прав. Проте вся повнота влади зберігалася в руках колоніальної адміністрації.

У роки Другої світової війни боротьба за національне визволення продовжувала наростати. У вересні 1939 р. з початком війни в Європі британська колоніальна адміністрація без консультацій із представниками місцевих політичних кіл оголосила участь Індії у війні. Це викликало широкий рух протесту. IHK зробив заяву про готовність підтримати воєнні зусилля Великої Британії, але за умов, що після війни Індії буде надано незалежність. Англійці не дали твердих обіцянок із цього приводу, а коли в жовтні 1940 р. Ганді оголосив початок кампанії громадянської непокори, то близько 20 тис. конгресистів було ув'язнено, що практично паралізувало політичну діяльність партії до кінця 1941 р.

У квітні 1942 р. в одній зі своїх статей Ганді висунув гасло "Геть з Індії!", що означало вимогу негайного надання країні незалежності. Керівництво IHK ухвалило рішення про початок кампанії неспівробітництва із владою. Відповіддю колоніальної адміністрації став арешт керівників Конгресу, серед них і Ганді. Індійці піднялися на Серпневу революцію - масові стихійні виступи проти англійців. Повсталі трощили мости, шляхи, лінії зв'язку. Виступи британці жорстоко придушили, але проявилася готовність їх учасників переступити гандистські принципи ненасильницьких дій і стати до зброї у боротьбі за незалежність. У 1945-1946 рр. мали місце повстання на індійському військово-морському флоті, виступи в частинах військово-повітряних і сухопутних сил. Жителі Бомбею підтримали повстання військових страйком, під час придушення якого сотні учасників загинули. Залізничники і поштарі закликали до загального страйку. Активізувався протестний селянський рух. Англійці мусили піти з країни. Це стало результатом взаємодії багатьох факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Однак не можна применшувати значення чвертьсторічної діяльності Махатми Ганді. Видатний англійський історик А. Тойнбі вважав, що діяльність Ганді була благодіянням як для Індії, так і для Британії: "Він зробив неможливим подальше панування англійців в Індії, - писав А. Тойнбі, - але в той же час дозволив їм ретируватися гідно і без прихованої ворожнечі... Допомагаючи вийти зі складної ситуації, Ганді тим зробив англійцям величезну послугу, оскільки володіти імперією значно легше, ніж позбутися її".

У серпні 1947 р. англійський парламент затвердив Закон про незалежність Індії. На місці британської колонії створювалися Індійський Союз і Пакистан ("Держава чистих", тобто прибічників ісламу). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахарлал Неру підняв національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Індія ступила на шлях незалежного розвитку. Одержавши незалежність формально, вона зіштовхнулася з багатьма проблемами на шляху її фактичного досягнення.

Серед наслідків колоніального минулого можна зазначити певний вестернізуючий вплив з боку європейців, але він не зміг похитнути цивілізаційних основ Індії. Разом із тим тривалий колоніальний період суттєво послабив в індійському суспільстві відчуття власної вищості і сприйняття інших як "варварів". Із здобуттям незалежності індійці добре зрозуміли і з готовністю сприймають необхідність адаптації різних типів світового досвіду до власних умов.

З іншого боку, індійцям непросто будувати відносини з іншою цивілізацією - мусульманською. Від самого початку незалежного існування ці відносини різко загострилися. Розділення країни за релігійним принципом і встановлення кордонів нових держав супроводжувалося масовим переселенням індуїстів та сикхів із Пакистану до Індії, а мусульман - до Пакистану. Лише протягом серпня - вересня 1947 рр. загальна чисельність переселенців з обох сторін склала 2 млн. осіб. Це викликало посилення релігійно-общинної ворожнечі по обидва боки кордону. Особливо кривавий характер мали події в Пенджабі, де вбивства, пограбування, руйнування осель біженців перетворилися на масові явища. Згідно з приблизними підрахунками, тільки вбитих було понад 500 тис, приблизно 12 млн. осіб постраждали матеріально. Шовіністичні індуїстські та мусульманські організації в Індії та Пакистані підігрівали релігійну ненависть, закликали до розправи з тими, хто виступав за примирення між двома спільнотами. Оскільки Махатма Ганді був найвпливовішим поборником такого примирення, то його позиція викликала найбільше розлючення. 30 січня 1948 р. "Батько нації" загинув від руки індуїстського фанатика Н. Годзе. Апостол ненасильства став жертвою насильницького акту.

У жовтні 1947 р. було спровоковано конфлікт між Індією та Пакистаном через Кашмір. Частина цієї історичної області належить до індійського штату Джамму і Кашмір, а частина контролюється Пакистаном. Навесні 1948 р. тодішній конфлікт було врегульовано. Однак питання й досі залишається нерозв'язаним. Цей конфлікт віддзеркалює глибинні протиріччя. Спільність історії не відіграє в індійсько-пакистанських відносинах такої позитивної ролі, як у взаєминах Індії з іншими країнами Південної Азії. Суто психологічно у суспільній свідомості обох країн сусідня держава асоціюється не з існуванням у минулому єдиної держави на Індостані і спільною боротьбою з колоніалізмом, а з кривавими подіями 1947 й інших років. При цьому в Пакистані Делі сприймається як центр, звідки постійно управляли мусульманськими територіями. А в Індії Пакистан асоціюється з місцем, через яке протягом останнього тисячоліття здійснювалися незліченні набіги і завоювання (тюркські завойовники-мусульмани XI-XIV ст., монгольські орди в XIV ст., війська Тимура в XIV-XV ст., мусульманські напади із Середньої Азії й Афганістану тощо).

Індійсько-пакистанські відносини в наш час відіграють основну роль у системі міжнародних відносин у Південній Азії. До основних причин належить найбільша політична, економічна і військова вага цих двох країн та практично постійне їх протистояння. Наявність різних національних інтересів, політичних систем і політичних культур, релігійна гетерогенність (гетерогенність - неоднорідність за складом) доповнюються геостратегічним фактором. Пакистан знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідки він здатен одержувати додаткові економічні та військові засоби посилення своїх позицій проти Індії. Від самого початку пакистанська влада розглядала Індію як свого основного стратегічного противника. І хоча потенціал Пакистану у вісім разів нижчий економічного, територіального і демографічного потенціалу суперниці, він є достатньо могутньою державою, яка може поставити під сумніви позиції Індії. Особливо негативно на двосторонні відносини впливає культурно-цивілізаційний фактор. У цій сфері відмінності Індії та Пакистану існують у небезпечнішій формі: певна міра культурно-цивілізаційної схожості при різних релігіях. За умов глобальної тенденції до посилення релігійного ревайвалізму, або відродження, протиріччя між двома державами можуть лише зростати. З цим явищем, окрім усього іншого, пов'язане посилення фундаменталізму та шовінізму. А вони, у свою чергу, значною мірою зумовлюються новими тенденціями в житті людей, а саме:

надзвичайне ускладнення сучасного життя;

небачене прискорення усіх процесів;

"стискання" земної кулі завдяки новітнім засобам комунікації;

зростання у геометричній прогресії обсягу інформації.

Усі ці обставини ставлять у надзвичайне становище людину як біологічну істоту.

Людина виявилася неготовою до швидкої адаптації: упродовж XX ст. у світі відбулося більше змін, ніж за весь попередній історичний період. З огляду на це людина знову і знову підсвідомо прагне ізоляції від чужорідних елементів і єднання з духовно близькими. Релігія ж найбільшою мірою відображає духовну близькість (або відчуженість) регіонів, країн, націй і груп населення, оскільки саме в ній віддзеркалюються основні цивілізаційні особливості тих чи інших етносів і національностей. Цим зумовлюється і сучасне посилення індуїстського фундаменталізму. Попри наявність конфліктогенних факторів в Індії саме її цивілізаційні фактори - особливо традиційна цінність толерантності - досі дозволяли країні не поринути в безодню громадянських війн.

Коли Індію було розділено на дві держави, то це відразу викликало серйозні економічні складнощі. Так, 90% видобувної та переробної промисловості залишилося на її території. У Пакистані ж вироблялося більше сільськогосподарської продукції, тобто продовольства і сировини для легкої і харчової промисловості. Райони вирощування бавовнику і джуту відійшли до "Держави чистих", а майже всі текстильні фабрики знаходилися в її сусідки. Така ситуація разом із напруженими відносинами послаблювала і без того невисокий потенціал обох держав. В Індії відразу відчули нестачу сировини і продовольства. Виявилися розірваними єдині іригаційна і транспортна системи. індійський етнічний кастовий релігія культура

Уряд Дж. Неру енергійно почав діяти, намагаючись подолати вікову відсталість країни і створити багатоукладну сучасну економіку. У 1947-1949 рр. були ліквідовані і включені до загальної території держави 555 раніше формально незалежних князівств. Цей процес завершився реформою 1953-1956 рр., яка призвела до перетворення штатів за національно-мовним принципом. Урядова резолюція про промислову політику 1948 р. закріпила курс на розвиток змішаної економіки, який передбачав створення державного сектору у провідних галузях економіки при збереженні і заохоченні національного приватного підприємництва. Починаючи з кінця 1940-х рр., у країні розпочалося проведення аграрних реформ, які ліквідували велике феодальне і напівфеодальне землеволодіння. І хоча реформа супроводжувалася сплатою викупу, вона все ж таки дала певні вигоди 20 млн. селянських господарств. Провідними принципами зовнішньої політики ШК на своєму з'їзді у 1948 р. визначив антиколоніалізм, мирі нейтралітет, неучасть у воєнних блоках. Завдяки цьому Індія стала однією з країн - засновниць Руху Неприєднання. 26 січня 1950 р. Індію було проголошено суверенною республікою. В ухваленій Конституції країни були закріплені найважливіші досягнення національно-визвольної боротьби: демократичні свободи, заборона дискримінації за мотивами релігійної, расової та кастової належності, статі і місця народження.

Цивілізаційне поле, у якому відбувається суспільний розвиток, е дуже широким - від індивідуалізму (визнання пріоритетів особистих інтересів), основи західної цивілізації до колективізму (пріоритету групових інтересів над індивідуальними), притаманному традиційному східному суспільству. Для індійської цивілізації характерний серединний шлях - розвиток, далекий як від суто колективістського, так і від індивідуалістського векторів. Попри всі суттєві відмінності від західної моделі цивілізації саме певна близькість до неї дозволила Індії встановити політичну систему, яка порівняно майже з усіма країнами Півдня найбільше відповідає значній частині західних параметрів. Індія подає приклад досить успішної демократизації. І тут теж визначальну роль відіграють особливості її цивілізації. За умов низького рівня соціально-економічного розвитку в цій країні не могли б прижитися елементи західної демократи, якщо б підвалини для них не були закладені в індійській цивілізаційній моделі. Наприклад, уже 3 тис. рр. тому в Індії існували "панчаяті" - самоврядні общини. Подібні структури існували в багатьох країнах, але ніде, як зазначають дослідники, втручання держави в їхні справи не виявилися такими обмеженими, як тут.

У 1951-1952 рр. відбулися перші загальні вибори до парламенту та законодавчих зборів штатів (у наш час в Індії нараховується 25 штатів). Вибори показали, що переважна більшість населення на той час підтримувала ШК. Результати виборів закріпили за IHK право на здійснення програми економічних і соціальних реформ, яка одержала назву "Курс Неру". Відповідно до цього курсу передбачалися: орієнтація на переважний розвиток державного сектору; сприяння різним формам державного контролю та регулювання приватного сектору; підтримка дрібного підприємництва в різних галузях господарства; здійснення антифеодальних соціально-економічних перетворень на селі; зменшення економічної нерівності і скорочення розриву у прибутках, аби не допустити "соціального вибуху". Попри здійснення аграрних реформ сільське господарство країни все ще не забезпечувало її потреб у продовольстві і деяких видах сировини. Задля розв'язання цієї проблеми уряд розпочав "зелену революцію", тобто запровадження нових прогресивних агротехнічних методів з використанням сортового насіння, добрив, засобів малої іригації тощо. "Зелена революція" дала суттєве зростання врожаїв. Індія досягла самозабезпечення продовольством, а потім ще розплачувалася ним за постачання радянської зброї.

У 1964 р. Джавахарлал Неру помер. Після його смерті Індія вступила у смугу конфліктів, як внутрішніх, так і зовнішніх. Усередині ШК теж посилилися суперечки і протиріччя. Перемогу в партії одержали прибічники подальших перетворень на чолі з донькою Дж. Неру Індірою Ганді, яка стала прем'єр-міністром у 1966 р. Під час реформ, які проводив очолюваний нею уряд, було здійснено:

націоналізацію найбільших банків і загального страхування;

скасовано пенсії та привілеї колишніх правителів індійських князівств;

ухвалено законодавство про зниження максимуму землеволодіння та розподіл надлишків серед безземельних тощо.

У 1973-1975 рр. консервативні сили, частина яких зазнала збитків від проведення реформ, розгорнули антиурядову кампанію, що супроводжувалася великим безладом, зокрема закликами до поліції й армії не виконувати накази уряду. У відповідь на це уряд запровадив у країні надзвичайний стан (1975-1977). Водночас було проголошено Програму 20 пунктів, що передбачала проведення невідкладних соціально-економічних заходів, спрямованих, окрім усього іншого, і на поліпшення становища міської та сільської бідноти. Так, у переважній більшості із 500 тис. індійських селищ значною мірою було здійснено загальнодержавну програму забезпечення нагальних потреб населення, а саме: чиста питна вода, електрика, початкові школи та медичні пункти. Однак через певний час з'ясувалося, що коштів на грандіозні перетворення не вистачає. Реформаторська політика поступово пішла на спад. А закони надзвичайного стану часом використовувалися проти пересічних громадян. Особливо гостре незадоволення викликала спроба поліпшити демографічну ситуацію за допомогою стерилізації.

На парламентських виборах 1977 р. IHK зазнав поразки. До влади прийшло об'єднання партій на чолі із Бхаратійя Дманата парті (БДП - Індійська народна партія). Проте через внутрішні суперечки воно в 1979 р. розпалося. На позачергових парламентських виборах на початку 1980 р. перемагає IHK на чолі з Індірою Ганді. Тепер правляча партія здійснює поміркованішу реформаторську політику. Економічні проблеми не зникли. На їх тлі у першій половині 1980-х рр. посилилися радикальні рухи всередині країни. Екстремістські сикхські організації висунули гасло відокремлення Пенджабу від Індії і створення священної сикхської держави Халістан. У червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їхньої святині - Золотого храму у м. Амритсарі, перетвореного на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність за це вони поклали на прем'єр-міністра. 31 жовтня 1984 р. пенджабські терористи, які входили до особистої охорони Індіри Ганді, убили її. Цей злочин мав наслідком спалах погромів проти сикхів в інших штатах і терористичні дії у відповідь. Син Індіри Ганді - Раджив Ганді, який став прем'єром після загибелі матері, зміг покласти край погромам і взяв курс на політичне розв'язання пенджабської кризи мирним шляхом, що виявилося дуже складним. Однак у 1991 р. під час виборчої кампанії він був убитий тамільською терористкою-шахідкою. Новим прем'єром став Нарасимха Рао.

Чимало експертів звертають увагу на зростання етнонаціонального сепаратизму в Індії. Дійсно, останнім часом спостерігається акцентування субнаціональної ідентичності. Індійські штати створені за лінгвістичним принципом без серйозного врахування інших параметрів, що може призвести до політичних суперечностей. Між штатами також існують відмінності у загальній кількості населення. При цьому економічне зростання найбідніших індійських штатів в останню третину XX ст. і досі виявляється нижче середнього показника по країні, а найбагатших - вище. Усе це призводить до появи суперечливих вимог регіонів до центру. Разом із тим міжрегіональний розрив не такий уже й великий: найбагатший штат (Пенджаб) перевершує за ВВП на душу населення найбідніший (Біхар) лише в 4 рази. Головне - це те, що само-ідентифікація в Індії здійснюється на цивілізаційній, а не на національній основі. Окрім цивілізаційної єдності, розвитку регіонального сепаратизму перешкоджають:

помітне посилення держави впродовж її незалежного існування та втягування всіх регіонів до загальнонаціонального розподілу праці;

створення значного багатонаціонального прошарку підприємців, які ведуть операції в усій країні;

існування величезного прошарку державних службовців, що зацікавлені у збереженні єдності країни;

безкомпромісне використання силових структур у разі підтримки сепаратистів зовнішніми силами.

З огляду на це загроза цілісності країни може виникнути лише за особливо несприятливого збігу обставин. "Єдність у багатоманітності", яку багато хто вважає основою індійської цивілізації, утримує країну від дезінтеграції, що є дуже складною справою.

6 грудня 1992 р. у невеликому індійському містечку Айодх'я (штат Уттар Прадеш) сталася подія, що стала віхою в історії сучасної Індії. Натовп індуїстських фанатиків зруйнував мечеть імені Бабура, що призвело до кривавих зіткнень між індуїстською та мусульманською общинами в самій Індії, відгомін від яких прокотився по Пакистану, Бангладеш і країнах, що мають численні індійські діаспори. Основний мотив, який рухав вандалами, - відновлення "історичної справедливості". За їхніми твердженнями, збудована в XVI ст. мечеть займала місце, на якому в доісторичні часи народився бог Рама, головний персонаж епічної поеми "Рамаяна", і де колись існував присвячений йому храм. Глибинний сенс подій полягав у тому, що наочною стала гострота проблем міжконфесійних відносин, які поставили під сумнів міцність підвалин світської держави і секуляризму1, закладених "Курсом Неру".

Основними ініціаторами походу на Айодх'ю були провідні діячі Бхаратійя Джаната парті, яка дотримується фундаменталистських цінностей. Через кілька років на тлі послаблення позицій IHK вона створює Національний демократичний альянс (НДА), до якого увійшли ще 23 союзні партії, і виграє на дострокових парламентських виборах 1999 р. Головною лінією стає поширення релігійно-общинної ідеології та політики. За роки правління НДА здійснювалися систематичні атаки проти неіндуїстів. Релігійні меншини - мусульмани, християни і даліти-буддисти - зазнавали залякувань і прямих нападів. З іншого боку, значно погіршилася ситуація в економіці: темпи її зростання помітно знизилися, а гострота соціальних проблем зросла. Як підкреслювали у своїй критиці НДА ліві партії, ніколи раніше у політиці незалежної Індії не було зроблено так багато для багатих і так мало для бідних. Понад 380 млн. індійців одержували прибуток, менший 1 долара на день, а 160 млн. не мали доступу до чистої питної води.

Проте, йдучи на парламентські вибори 2004 р., урядова коаліція на чолі з БДП висунула гасла "Відчуйте себе добре" та "Сяюча Індія", які подавали існуючу ситуацію у прикрашеному вигляді. Головний документ НДА мав назву "Програма розвитку, гарного управління, миру і гармонії". У ньому підкреслювалося, що під "мудрим керівництвом" прем'єр-міністра Атал Біхарі Ваджшї на виборах 2004 р. НДА буде прагнути одержати новий мандат не управління країною, аби служити народу наступні роки.

Головним конкурентом цій силі виступив IHK, який у своєму передвиборчому маніфесті проголосив, що парламентські вибори 2004 р. є не просто вибором між тією чи іншою партією, а зіткненням діаметрально протилежних ідеологій та гострою боротьбою між різними системами цінностей: "Наступні вибори - це боротьба між Конгресом, який завжди спирався на славне минуле Індії та використовував її традиції, щоб побудувати сучасну Індію, і БДП, яка систематично підривала суть індійської цивілізації і руйнувала саму ідею незалежної Індії". Своєю метою Конгрес проголошував завдання поразки силам обскурантизму і фанатизму в особі БДП, яка загрожує "переписати наше минуле і знищити наше майбутнє". Конгрес заявив, що він разом із союзниками виступить альтернативою БДП і "поверне Індію на шлях економічного зростання та соціальної гармонії". На парламентських виборах 2004 р. БДП разом зі своїми союзниками поступилася місцем об'єднанню політичних партій на чолі з ШК (лідером партії є вдова Раджива Ганді Соня Ганді). Прем'єр-міністр нового коаліційного уряду Індії Манмохан Сингх заявив: "Ми взяли на себе зобов'язання проводити економічні реформи. Проте в цих реформ має бути людське обличчя".

Соціальне становище Індії завжди було непростим. Попри певні позитивні зрушення, яких удалося досягти в попередні періоди правління IHK, часи керівництва БДП загальний стан справ погіршили. У країні існує безліч складних проблем. В Індії проживає найбільше бідноти серед усіх країн світу - 36% від загальної кількості населення, що складає на нинішній час понад мільярд. Це у 9,43 разів більше, ніж усе населення України або в 1,44 рази більше усього населення СІЛА. В антисанітарних умовах проживає 71% індійців, а 25% позбавлені можливості одержати медичну допомогу. Попри те, що за Конституцією дискримінація за приналежність до раси, релігії, касти і статі заборонена, вона постійно дає про себе знати в дійсності. Наприклад, становище жіноцтва майже таке саме, як у XVIII і XIX ст. І досі трапляються випадки виконання обряду "саті", тобто самоспалення вдовиць. Індія своїм досвідом підтверджує, що суспільна свідомість - найскладніший і найнепоступливіший матеріал для реформування. Головною метою реформування сучасний уряд Індії вважає поліпшення соціального становища найзлиденніших верств населення. Звичайно, для цього необхідний успішний розвиток економіки.

Попри певний розвиток промисловості Індія залишається аграрною країною, що відповідає типу традиційної цивілізації. У сільському господарстві працює 75% населення. Середньорічне зростання ВВП коливається: у 1980-1990 рр. воно складало 5,8% на рік, 1995-2000 - 6,5, 2001-2004рр. - 4%. Від 2004 р. цей показник тримається близько позначки у 8%. Експерти розходяться в оцінках перспектив індійської економіки. Індійська влада розуміє, що в умовах глобалізації її економіка має включитися до світових процесів, проте їй важко конкурувати з більш розвиненими країнами, тому при вступі до Світової організації торгівлі (СОТ) було обумовлено 10 пільгових років. Індія може запропонувати світу тільки "споживацьку привабливість", тобто величезний ринок, який відкривається для іноземних товарів, а не конкурентоспроможність власних.

Як свідчить історичний досвід, у сучасному світі вражаючих соціально-економічних успіхів країна може досягти тільки у тому випадку, коли в ній обирається стратегія розвитку, що застосовує досягнення і досвід Півночі, але при використанні та суворому враховуванні цивілізаційних особливостей даної країни. За часів колоніального минулого під впливом англійців відбувалася певна вестернізація Індії, проте цього хотіли небагато її мешканців. Традиція ніколи не переривалася. Махатма Ганді організовував ІНК і боровся за невідомі раніше індійській цивілізації форми демократії через посередництво добре відомих кожному індійцю релігійно-філософських постулатів. Існував парадокс: конгрес виступав за демократію, про яку як про феномен азіатське суспільство не мало жодного уявлення, однак оперував пре цьому архетипами національної свідомості. Зерна демократії, її ідеали, а не інститути існували в індійській релігійно-філософській спадщині. Ось чому з'явилися сили, готові добиватися демократії за допомогою традиційних концепцій, зокрема концепції ненасильства.

Узявши курс на демократичний розвиток країни після одержання нею незалежності, ШК прагнув зберегти зв'язок із суспільством, з величезним масивом соціальних низів. Політичне керівництво Конгресу не могло вчинити інакше. Тільки це забезпечувало йому легітимність у суспільній свідомості і, відповідно, можливість залишатися при владі. Традиція збереження тісних зв'язків з народом, з його історико-цивілізаційним корінням продовжувала залишатися важливою частиною політичної культури Індії. Звичайно, і в ній відбувалися суттєві зміни, пов'язані з розширенням ринкових відносин, посиленням індивідуалізму. Однак традиційні, групові, общинні цінності не втратили свого значення. Більшість відомих політичних діячів Індії, у тому числі й ШК, зуміли ідентифікувати себе через масову свідомість, використовуючи зазначені цінності. Проте це не означало, що керівники ШК залишалися лише традиціоналістами або що їм були чужими нові віяння у сфері економіки, ідеології і політики. Завдяки зв'язкам індійської правлячої еліти, або принаймні більшої її частини, із Заходом, що склалися історично, вона виявилася відкритою для впливу різних ідей. Проте ніколи не запозичувала їх сліпо, а завжди пристосовувала до умов своєї країни.