Становлення національно-визвольного руху в Україні і його ідеологічне обґрунтування

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Становлення національно-визвольного руху в Україні і його ідеологічне обґрунтування

Висхідний розвиток України, про який йшлося у попередній лекції, проходив в досить несприятливих для неї умовах. Саме на цей час припадає повне зближення Великого князівства Литовського з Польщею, яке завершилося прийняттям Люблінської унії і створенням єдиної держави -- Речі Посполитої (1569). Це зближення виявилось згубним як для самої Литви, так і для України. Крім Галичини, яка раніше ввійшла до складу Польщі, остання захопила Волинь, Полісся, Поділля, Підляше, Київщину, а також ті литовські землі, які були спірними за своїм територіальним положенням. Феодальна верхівка цих земель не особливо противилася такому перебігу подій, вбачаючи в ньому об'єднання українських земель. Цьому сприяло також зобов'язання Польщі зберігати українську мову, надавати однакові права православній церкві з католицькою, призначати на адміністративні посади тільки вихідців з цих земель.

Проходить час І польське право, узурповане шляхетським станом, виключає будь-які елементи стародавніх порядків і залишків руського права, самоуправління земель замінюється самоуправлінням шляхти, серед якої панівне положення займають польська і сполячена місцева шляхта. Якщо українські землі, які відійшли до Польщі раніше, зуміли пристосуватися до польського права, вжитися в нього, то на нових землях починається повна полонізація, де вся адміністративна влада переходить до польської шляхти, католицького польського та німецького міщанства, які й нав'язують українському народові свої погляди, права, звичаї, дивлячись на нього як на чернь, бидло.

Одночасно із загостренням соціального і національного гноблення посилюється духовно-релігійний гніт, викликаний діяльністю єзуїтів і наступом польської контрреформації. Православній церкві протиставляється католицизм, а після прийняття Брестської унії (1596) вона загалом визнається залежною від римського папи, піддається гонінням і утискам. Оскільки мова зайшла про унію, то слід зазначити, що її прийняття було не таким уже й простим актом, і в її оцінці слід позбавитися однозначних негативних суджень та пояснень прагнення до неї лише особистими майновими інтересами православних владик або перехід до унії українців як зраду своєму народові. За справедливим зауваженням В. Нічик, підготовка унії, її мотивація -- це складне явище, що містило в собі матеріальні, політичні і духовні спонукальні чинники.

Позбавившись державної підтримки, православна церква з панівної в Русі перетворилася в підпорядковану, гноблену, переживаючи глибоку кризу. Вищі православні ієрархи бачили кризу і занепад своєї церкви в Речі Посполитій, думали про шляхи виходу з неї. Вони розуміли, що наступ католицизму і поширення реформаційних рухів в Європі небезпечні для православної церкви. Оскільки друге було спрямоване проти самого її існування, то вищі ієрархи православної церкви шукали виходу з кризи через зближення з католицизмом, що боровся з реформацією, поступаючись йому деякими догматичними положеннями, проте зберігаючи певну самостійність і самобутність своєї церкви в обрядності, мові, історичних традиціях. Крім того, православні ієрархи сподівалися, що безпосереднє підпорядкування папі римському внаслідок значної відстані буде мати чисто номінальний характер, але позбавить диктату польської церкви та держави. За умов польської експансії і переходу частини верхівки українського суспільства в католицизм це був своєрідний компроміс, який залишав надію на майбутню незалежність не тільки своєї церкви, а й творення своєї державності і по можливості політичної незалежності.

Розглядаючи унію і католицизм, слід визнати й те, що вони протиставили православній церкві більш досконалі організаційні структури і гнучкішу політику. Крім того, вони використовували також природний потяг народу до знання, відкриваючи школи, училища, академії з досить широкими програмами, в тому числі й філософії в її тогочасних структурах. Для прикладу можна навести той факт, що після появи у Польщі першої єзуїтської школи в 1565 р. за десять років вони набули поширення по всій Україні -- в Ярославлі на Галичині, у Львові, Луцьку, Замості, Кам'янець-Подільському, Перемишлі, Барі, Вінниці, Фастові, Києві. Поряд з єзуїтськими школами відкривалися домініканські та францисканські. Навчання в цих школах було безплатним, викладання велося рідною мовою і тільки у вищих класах латинською. Звичайно, все підпорядковувалося конкретним цілям: звеличенню католицизму, вихованню із своїх учнів фанатичних католиків, проте до появи братських шкіл все-таки тут давалася досить висока на той час освіта. В культурному відношенні унія могла стати знаряддям синтезу Сходом духовних надбань Заходу, його освіти, вченості, освітньо-культурної переорієнтації.

Отже, можна зрозуміти тепер, що з перетворенням руської православної церкви в оплот царизму і самодержавства в Російській імперії, а також підтримки нею пізніше радянського тоталітарного режиму Українська греко-католицька церква зберегла до певної міри свою незалежність, не втративши ідеї незалежності і самостійності України (правда, при орієнтації на інші зовнішні сили, про що не хочуть говорити сьогодні її адепти), що викликало певні симпатії до неї частини населення західних земель, надмірну право ради кальну діяльність її за сучасних умов. Активізація цієї діяльності набуває все більше політичного характеру, маючи на меті видати себе за єдину силу збереження і утвердження незалежності і самостійності України, встановити своє панівне положення не тільки в Галичині, а й на східних і південних землях України, де греко-католицька церква ніколи не користувалася ні симпатією, ні підтримкою. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що все це робиться за аналогією з важким періодом окатоличення України "доброю республіканською Польщею" тими самими методами: насильницьким захопленням православних культових споруд, претензіями на святині православної церкви, переслідуваннями та цькуваннями православних, що створює нові джерела напруги в нашому нестабільному суспільстві перехідного періоду. Як бачимо, все повертається на "круги своя", але вже не православ'я, а уніатство і католицизм видаються за уособлення основ української духовної культури.

Повернемося до історичних умов тієї доби, яку ми розглядаємо. Православні владики так само, як і католицькі, перетворившись на великих землевласників, більше думали про свої інтереси, ніж своєї пастви, збільшення своїх прав, привілеїв, маєтностей. Менш за все думали вони про те, щоб захистити гноблений український народ, свою віру, мову, культуру, і навіть принизливе становище православної церкви в польській державі турбувало їх тільки тому, що це відбивалося на їх власному становищі та авторитеті.

У культурному відношенні навіть при збереженні мови і історичної пам'яті прийняття унії в той час означало для українського народу відхід від його власного вияву духовності, традиційних культурних зв'язків з іншими слов'янськими народами православного сповідання, закріплювало належність України до католицького світу. Якщо врахувати ті засоби і методи, якими проводилися полонізація та насадження унії, то стануть зрозумілими і їх наслідки. Вони, за твердженням М. Грушевського, проявилися в тому, що український народ перетворився в обібрану, презирливу масу польських слуг, його культура, релігія, правовий та економічний побут були доведені до повного занепаду й приниження польським пануванням (див.: Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. -- К., 1990. -- С. 122).

Полонізація, що важким тягарем лягла на плечі українського народу, викликала його масовий протест, пошуки засобів і сил, які б протистояли їй. Крім прямих збройних повстань українського народу проти своїх поневолювачів (К. Косінський, С. Наливайко. -- 1591--1594 рр.), спостерігається зростання його національної самосвідомості та консолідації. У зв'язку з цим виникла потреба у формуванні ідеології визвольного руху, створенні цілісної ідейно! доктрини, яка б обґрунтовувала цілі та завдання національно-визвольної боротьби, виступала ефективним засобом впливу на сучасників, концентрувала суспільний настрій і громадську думку навколо духовного життя народу, його національного розвитку, якнайшвидше поширювала національну свідомість на всю націю, розбуджуючи її. Формування такої ідеології, як ми бачили, в країнах Західної Європи відбувалося двома шляхами: гуманізму і реформації, які до певної міри і стали прикладом наслідування і для України, приймаючи тут свою конкретно-історичну та національно-специфічну форму.

Ренесансний гуманізм, поширюючись в Україні з кінця XV ст., являв собою інтелектуальну, елітарну культуро-центристську течію. У своїй творчості її представники спиралися на ідею відродження античної духовної культури, користувалися давніми мовами, вбачаючи як надійні орієнтири міжнародні зв'язки, республіканські вчення, дотримувалися принципу релігійної терпимості. При всіх своїх зверненнях до реального життя, обстоювання людської гідності, почуття патріотизму ідеали ренесансного гуманізму все-таки не могли охопити широкі народні маси не тільки внаслідок своєї елітарності, а й тому, що формування національно-визвольної ідеології в той час не могло вийти за межі теологічного мислення. Ідея Бога в масових і радикальних рухах тієї епохи перетворювалася у символ єдності в боротьбі, втілення волі народу та його права на звільнення. Реформаційні вчення з властивою їм чіткою і однозначно сформульованою системою істин були більш дійовими для наслідування українськими культурними діячами, які займали провідне положення у формуванні національно-визвольної ідеології. Водночас, за умов тодішнього життя України, вони не могли сприймати ідеї реформації в їх загальноєвропейському варіанті, а ставили своїм завданням проведення власної релігійної ідеології відповідно до вимог часу, відродження, переосмислення і розвиток власної духовної культури на основі її традицій і властивих їй системі цінностей, а також розвиток освіти, створення школи вищого типу, що змогла б стати просвітницьким та ідеологічним центром загальноукраїнського рівня, який готував би молодь для роботи на ниві як національної культури, так і боротьби з католицизмом та унією, підпорядкованих загальній політиці полонізації королівської влади Речі Посполитої. Це завдання стало під силу діячам Острозького культурно-освітнього центру, який і став провідним центром розвитку культури та освіти кінця XVI -- початку XVIII ст. в Україні.

2. Острозький культурно-освітній центр і його значення у духовному житті України

Острозький культурно-освітній центр було створено за ініціативою українського магната, київського воєводи Костянтина Острозького (1526--1608). Прибічник православ'я, він боровся проти полонізації України, насадження в ній католицизму та уніатства. Вважав, що для успішної боротьби українського народу проти національного та релігійного гноблення необхідне поширення освіти, у зв'язку з чим відкрив школи у Турові, Володимир-Волинському, Луцьку та Острозі. Найбільше значення мала Острозька школа, яка перетворилася у справжній центр розвитку освіти та літератури. До складу цього центру ввійшли колегія, як перша спроба створити школу вищого типу у східних слов'ян, друкарня та науково-літературний гурток. У колегії викладалися "вільні науки", а система освіти становила синтез грецько-візантійської, давньоруської та західноєвропейської традицій з розподілом наук на trivium -- граматику, риторику, діалектику та quadrivium -- арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особливу увагу в колегії приділяли вивченню мов. Тут вивчали слов'янську та грецьку мови, які не визнавалися польською освітою, а також латинську і польську мови. Вивчення мов диктувалося необхідністю перекладу літератури, ознайомлення з духовною спадщиною минулого, сучасною західноєвропейською літературою, а це потребувало значної філологічної підготовки. Стосовно латини, то вона була панівною в системі гуманітарної освіти XVI ст. в усіх без винятку європейських країнах, де освіта піднімалася вище від простого рівня грамотності. Філософію в колегії спеціально не читали, а викладали в загальному курсі діалектики, де розглядалися ті чи інші філософські проблеми.

Для забезпечення шкіл навчальними посібниками в Острозі та Дермані (нині Устенське Друге Здолбунівського району Рівненської області) були організовані друкарні, в яких друкувалися "Острозька біблія", "Граматика Слов'янська" Л. Зизанія, "Граматика Словенська" М. Смотрицького та інші книги. Для створення друкарні запросили російського першодрукаря Івана Федорова. Саме на базі друкарні виник науково-літературний гурток Острозьких книжників, які не тільки виступали перекладачами, правниками, а й створили ряд талановитих полемічних творів, в яких обґрунтовувалися погляди з догматики, філософії, політичних, етичних проблем відповідно до підготовки та здійснення антиуніатських заходів, що охопили всю Україну, формування національно-визвольної ідеології, реформаційної за своєю суттю.

Виступаючи від імені православ'я, вони вивчали і переосмислювали передусім духовну спадщину князівської доби, надбання греко-візантійських книжників, твори Максима Грека, південнослов'янську культуру, вміло застосовуючи для обгрунтування своїх поглядів певні положення гуманістичних, а також вироблених на Заході реформаційних ідей, які вони інтерпретували в контексті вітчизняної духовної культури. Острозькі книжники підтримували тісні зв'язки з представниками балкано-східної культури Євстахієм Нафанієлем, Емануїлом Мосхопулом, єпископом Меглени Феофаном Греком, Діонісієм Палеологом Раллі, що брали активну участь в діяльності Острозького центру. В різний час в Острозькій колегії працювали не тільки відомі діячі української культури Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко, Йов Княгиницький, Василь Суразький, Іван Вишенський (до переїзду на Афон), Гаврило та Данило Дорофієвичі, а й представники православної церкви з інших країн -- Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоанн Лятош, Кіпріан. Більшість викладачів Острозького центру мали високу гуманітарну освіту, яку вони отримали в провідних західноєвропейських університетах, навчанням у домашніх вчителів, самоосвітою. Це можна віднести не тільки до викладачів, а й до книжників науково-літературного гуртка і друкарні. Ознайомимося із творчою діяльністю та поглядами провідних діячів Острозького культурно-освітнього центру.

Кирило Лукаріс

З Острозьким центром, розвитком освіти в Україні тісно пов'язана діяльність К. Лукаріса. Він народився в 1572 р., освіту отримав у Венеції, ІІадуї. Навчаючись там в 1588--1593 рр., здобув ґрунтовні знання з давньогрецької, італійської та латинської мов, читаного за Арістотелем курсу діалектики, риторики, метафізики, етики, прослухав курс лекцій Г. Галілея. Прибувши до Острогу разом з Кіпріаном та Д. Дорофієвичем, розгорнув активну освітньо-викладацьку та перекладацьку діяльність. Після участі у Брестському православному соборі (1596), який осудив унію, виїхав з України, відвідав Віттенберг, Женеву, де слухав богословсько-філософські курси. В 1600 р. знову повернувся в Україну, виконуючи різні доручення Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса. Пробувши в Острозі до 1602 р., виїхав до Олександрії, став після смерті Мелетія Олександрійським патріархом (1603), а в 1608 р. -- Константинопольським патріархом. Перебуваючи на цих посадах, він велику увагу приділяв розвитку освіти в Україні, яку в цей час проводили братства. Помер у 1632 р.

К. Лукаріс, як викладач і церковно-культурний діяч, закликав українців до злагоди, взаємної поваги, уникнення розбрату, підкреслюючи, що тільки за умов єдності, далекоглядності, вміння поступитися в особистому заради поставленої мети вони можуть забезпечити перемогу в боротьбі українського народу за своє визволення. У формуванні духовної культури особливого значення надавав книгодрукуванню, розвитку освіти. Так, у листі до діячів Львівського братства К. Лукаріс указував на необхідність братчиків розвивати і рухати науку, займатися самоосвітою, залучати до себе як помічників і наставників тих, хто любить науку. Рекомендував добре оплачувати роботу вчителів, без чого не може бути і мови про високий рівень освіти, залучення до праці кращих фахівців. Без належної оплати та умов існування вчитель буде більше думати про те, як йому вижити, а не дбати про рівень викладання. Рекомендація слушна і для нашого часу. Мабуть, з цим у нас пов'язане те, що школи гонять "сіру сірятину", бо вчитель не тільки не має пристойних умов існування, а й належного статусу.

Никифор Парасхес

Вихованець Падуанського університету, Н. Парасхес розпочав тут свою діяльність як викладач і вчений, ставши в Падуї ректором наук "Еллинскихь и Грецкихь". Відійшовши від викладацької та наукової діяльності, спочатку у Венеції в грецькій церкві св. Марка, а потім у Молдові зайнявся проповідницькою, а також церковно-організаційною роботою. За свою належність до православного віросповідання був ув'язнений у Хотинську фортецю. Після звільнення повернувся до Константинополя, здобувши тут звання протосенгела, місцеблюстителя патріаршого престолу. За запрошенням К. Острозького був направлений Константинопольським патріархом до Острогу, де зайнявся викладацькою діяльністю, брав участь у Брестському соборі. Звинувачений в шпигунській діяльності на користь турецькому султанові, Н. Парасхес був кинутий до Магдебурзької фортеці (біля Данцігу), де й помер у 1596 р. Конкретних свідчень про курси Н. Парас-хеса до нас не дійшло, проте можна стверджувати, що вони мали антикатолицький та антиуніатський характер, були спрямовані на захист православ'я.

Іоанн Лятош

Доктор медицини і філософії Краківського університету Іоанн Лятош (Лятос Іван, Ян) народився близько 1539 р. в родині краківського міщанина. Освіту отримав у Краківській академії, в якій навчався з 1566 р., а потім у Падуанському університеті. Повернувшись до Кракова, крім медицини і філософії займався також математикою. З Краківського університету перейшов до Острозького центру, підготував календар 1602 р., в якому підкреслив своє негативне ставлення до реформи літочислення, що активно використовували католики та уніати в ідеологічних цілях.

Кіпріан

Український культурно-освітній діяч Кіпріан народився в Острозі. Навчався у Венеції, був на Афоні. В 1594 р. закінчив Падуанський університет, де крім вивчення комплексу тогочасного знання слухав курс лекцій Галілея. Людина з широкою ерудицією та блискучою освіченістю, в Острозі він зайнявся перекладацькою і поетичною творчістю. Як знавець мов під час Брестського собору був перекладачем, продовжуючи і після цього виступати організатором шкільної справи. Кіпріан переклав "Бесіди" Іоанна Златоуста та Макарія Єгипетського.

Вихованці зарубіжних університетів К. Лукаріс, Н. Парасхес, І. Лятош, С. Кіпріан мали не тільки ґрунтовну гуманітарну освіту, а й були знайомі з тодішнім станом розвитку науки та освіти у Західній Європі, новітніми течіями суспільно-політичної і філософської думки, зокрема аверроїстичних інтерпретацій Арістотеля, які виходили за межі католицької схоластики і досить часто в Європі використовувалися для критики католицизму та томізму. Цілком зрозуміло, що, займаючись педагогічно-викладацькою і науково-перекладацькою діяльністю, вони не могли не знайомити своїх слухачів з поглядами Арістотеля, Галілея, даючи приклади іх використання для критики ортодоксального католицизму та уніатства. Не могли не знати вони й тогочасних ідей італійського гуманізму та реформаційних вчень і течій, які, творчо осмислюючись, використовувалися ними в полеміці з католицькими та уніатськими авторами відповідно до цілей і завдань тогочасного етапу боротьби українського народу проти національного і релігійного гноблення, вироблення реформаційної ідеології антикатолицької та антифеодальної за своїм змістом і спрямованістю. Однак викладене знайшло найбільш чітко своє відображення в поглядах таких вітчизняних діячів, книжників Острозького центру, як Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Клірик Острозький, Дем'ян Наливайко та ін. З цими іменами пов'язано становлення нового етапу у розвитку української духовної культури, що був закономірним і логічним продовженням попереднього, ранньогуманістичного періоду, досягнення якого набули принципово іншого осмислення в процесі формування реформаційних ідей та нового типу світогляду.

Герасим Смотрицький

Український письменник, педагог, культурно-освітній діяч Г. Смотрицький народився в с. Смотрич (тепер смт. Дунаєвецького району Хмельницької області). Дата народження невідома. Освіту, імовірно, отримав від батька -- досить освіченої людини того часу, упорядника одного із збірників XVI ст., що містив "Сказаніє Афридітіана", "Мениндрові мудрості", повісті про Яна Гуса, та в домашніх вчителів. Був міським писарем у Кам'янець-Подільському, де його шанували як вченого-книжника. У 1576 р. Г. Смотрицького запросили до Острогу для видання Біблії. Тут він очолив науковий гурток, став ректором колегії. У 1578 р. підготував "Буквар", за його участю видана в 1581 р. "Острозька біблія", до якої він написав прозову та віршову передмови. Автор полемічних трактатів "Ключ царства небесного", "Календар римський новий", написаних слов'яноруською та давньоукраїнською мовами і виданих у 1587 р. однією книгою в Острозі. Помер у 1594 р. в Острозі.

Виступаючи проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український і білоруський народи, Г. Смотрицький засуджував політику полонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. Ці мотиви особливо гостро звучать в його праці "Ключ царства небесного", яка написана у відповідь на книгу ректора єзуїтської Ярославської колегії Бенедикта Гербеста "Докази віри римської церкви. Історія грецького рабства заради єдності". На противагу католицькому експансіонізмові Г. Смотрицький в дусі реформаційних ідей виступив з обстоюванням рівних відносин між віруючими у ранньохристиянську епоху, гостро критикував католицьку церкву, на вершині якої стоїть уподобаний до Бога, відірваний від пастви і навіть від інших ієрархів своєї церкви папа. Подібний церковний устрій він називав "богопротивним человекобожием", "идолопоклонством". Цьому устрою Г. Смотрицький протиставляв рівність взаємовідносин ієрархів і пастви як рівноправного союзу віруючих.

Реформаційні ідеї Г. Смотрицького до певної міри поєднувалися з гуманістичними. Так, головними доброчестями людини він вважав славу, мужність, талант, активну діяльність, спрямовані на досягнення вищих цілей -- благо рідного краю, його захист, турботу про розвиток освіти, культури свого народу, захист віри предків. На його думку досягти вищого блаженства можна тільки тоді, коли перенесеш себе зі старого, обмеженого гріхами і спокусами зовнішнього світу до нового, підпорядкованого внутрішній духовній суті. Внутрішнє, духовне оновлення людини відбувається через самопізнання, самозаглиблення, які здійснюються на самоті молитвою, під час якої вона здатна ввійти в контакт з Богом, досягти рівня обожнення, тобто відкрити в собі Бога. "Ты, -- зазначав Г. Смотрицький, -- коли ся молишъ войти в плbть свою и затворивши двери твои помолися отцу твоєму втайне. А отец твой видяй втайне, отдасть тобb явне. Зри зри и пильно гляди бит же теперь отворивши обоє очи и очистивши всb смыслы в добрымь сумненемъ, а с боязню божею присмотрися пильно". Та все-таки, з його точки зору, вдосконалення людини йде не завдяки самозаглибленню у себе, відходу від світу, а за допомогою земного досягнення самоутвердження через активну діяльність, де основним є збереження православної віри як релігії предків, розвиток рідної мови і культури.

Звертаючись до історії, Г. Смотрицький розглядав її не як результат Божого промислу, а як історію діяльності видатних осіб, покликаних працювати над конкретними практичними цілями. В цьому питанні від додержував давньоруської традиції виходу за межі провіденціалізму, пошуку практичних причин історичних подій в діях самих їх учасників. Водночас як представник течії тодішньої реформаційної української думки він вважав, що здобути земну славу та успіх можна лише тоді, коли мета діяльності людини буде узгоджуватися з перетвореними у внутрішнє переконання основами християнського морального кодексу, зміцненням православної віри, розвитком вітчизняної культури, захистом свого народу від іноземного поневолення, конкретним взірцем чого вбачав діяльність князя Острозького.

Христофор Філалета

Погляди, близькі до тих, що обстоював Г. Смотрицький, знайшли свій розвиток і в творчості іншого діяча

Острозького культурно-освітнього центру X. Філалета, однак набуваючи форми синтезу реформаційних ідей, що стихійно формувалися у цей час всередині православ'я із свідомим переосмиленням тих чи інших концепцій протестантизму. Роки його життя та діяльності точно не встановлено. На сьогодні відомо, що під цим іменем виступав український письменник-полеміст Христофор Броневський (Бронський), автор відомого політично-полемічного твору "Апокрисис албо отповідь на книжки о соборе берестейском іменем людей староживної релегі грецької". Цей твір, написаний як відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги "Брестський собор" (1597), було видано у 1597 р. польською, в 1598 р. староукраїнською мовами. В руслі реформаційних ідей в цьому творі давалося ідеологічне обґрунтування прав українського народу, розкривалася антинародна загарбницька суть католицизму та уніатства, показувалось земне походження інституту римських пап.

Христофор Філалет рішуче виступав проти релігійного гноблення українського народу, вимагав рівних прав світських людей всіх станів у розв'язанні питань церковно-суспільного життя. Цитуючи Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни рівні перед Богом, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки покликані до розбудови "тіла Христового", тобто церкви, а й світські особи. Вони мають бути залучені до духовних справ, брати участь у церковних соборах, контролювати діяльність пастирів, перевіряти церковнослужителів щодо відповідності їх тій посаді, яку вони займають. Христофор Філалет визнавав право суду світськими людьми священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів, а також право усунення тих ієрархів, які не виправдовують надій, покладених на них паствою.

Розглядаючи свободу совісті як вищу духовну цінність, він зазначав, що кожна людина має право на свою віру, право боротися за неї. Не відмовляючи ні митрополитам, ні владикам права переходу до іншої віри як особисту справу їх совісті, категорично заперечував їх претензії на совість пастви, насильницьке примушення її до переходу в іншу віру. Розглядав останнє як порушення державного і Божого закону, що дає право на справедливий протест і вимогу покарання винуватців. Стверджуючи, що "кожний свое бремя понесеть", вимагав особистої відповідальності, виступав проти фальшивих пророків. Був переконаний у тому, що людський розум здатний розібратися у Св. Письмі, де кожна людина, спираючись на свій "богобойный о вbрb розсудокъ", має право звіряти зміст проголошених священнослужителями проповідей зі Св. Письмом. З цього погляду заперечував претензії духівництва на монопольність істини в питаннях віри, обстоював думку про можливість кожної світської, а не тільки духовної особи висловлювати судження з питань віри, до яких мають прислуховуватися і духовні ієрархи.

Рішучий протест проти деспотизму і гноблення Ватиканом та частиною православних ієрархів українського народу, звернення до реформаційних ідей дали змогу Христофору Філалету в надрах теологічного світогляду сформулювати ряд ранньобуржуазних ідей громадянського права. Так, обстоюючи положення про те, що свобода совісті є не тільки вища духовна цінність віруючого, а й предмет його постійного піклування, він указував, що кожна людина грецької віри має право вимоги не чужої, а саме своєї власної віри. Церква, а отже, і народ будуть шанувати державу, рішення влади, які гарантують право і свободу кожного з народів, що населяють державу. Якщо цього немає, то піддані у доступній Їм формі змушені боротися з несправедливістю, бо цього вимагає голос їх совісті, принципи "істинного способу життя".

Показуючи утиски, що чиняться у Речі Посполитій людям православного населення України унією, яка нав'язується українському народові, Філалет засуджував дії світських та духовних владик, що порушують право християн або цілого народу на вільне сповідання, вимагав у держави гарантії свободи совісті, заборони порушення "закону Божого". При цьому він попереджував, що український народ діє проти утисків скаргами і протестаціями, виявляючи стриманість, доброчестя з метою збереження суспільного спокою, сподіваючись на справедливе розв'язання своїх проблем. Якщо представники влади не наведуть належного порядку, то український народ змушений буде вдатися до інших форм боротьби за свої права.

Клірик Острозький

У розвитку реформаційних ідей, їх поширенні в Україні діячами Острозького культурно-освітнього центру чільне місце належить Клірику Острозькому. Це псевдонім до цього часу ще не розкритого одного із найталановитіших українських письменників-полемістів кінця XVI ст. Висловлюють припущення, що під цим псевдонімом могли виступати Острозький протопіп Гнат Наливайко, молодий Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький, Мартин Броневський. Автор двох "Описов на листь в Боз'Ь велебного отца Ипатіа, Володимерского и Берестейського єпископа, до ясне освецоного княжате Костянтина Острозького, воеводы Киевского -- а залецанью и прихваленью восточной церкви, а з заходнымъ костеломъ уігви або згоды, въ року 1598 писаный, через одного наментного клирика церкви Острозькой въ тому же року отписаный", "Исторіи о листрикійскомь, т. е. о раз-бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодb в коротцb правдиве списаны", змістом яких стала боротьба з католицизмом та унією.

Спираючись на твори православних церковних діячів та східної патристики, Клірик Острозький намагався осмислити сутність буття Бога, показати, в чому розходяться богословські положення православ'я з католицизмом. Вихідним пунктом при розгляданні цих питань у нього виступає протиставлення Бога і світу, Бога і людини, внутрішнього і зовнішнього, властивого давньоруській традиції. Водночас це протиставлення поєднується з уявленнями християнського неоплатонізму Псевдо-Діонісія Ареопагіта про абсолютну невизначеність Бога, твердженням, що він не тільки трансцендентний, а й іманентний щодо світу, не чуттєвий і невидимий, такий, що існує сам по собі і над усім. Бог все охоплює і наповнює світ, один він -- отець слова живий, премудрий і могутній, основа всякого буття, перед усім і над усім. Розуміння трійці Клірик Острозький давав у християнській інтерпретації з одночасним спростуванням католицького тлумачення догмату про походження святого духу не тільки від отця, а й сина, прийняття якого було необхідною умовою унії східної церкви із західною. Викладене мало принципове значення. Якщо за греко-візантійською версією святий дух походить тільки від Бога-отця, а Бог-син є іпостассю, рівною святому духові, то католицька теологія надавала тлумаченню догмата еманаційних і субстанційних рис, вносячи ієрархічність в уявлення про відносини осіб божественної трійці, завдяки чому доводилось верховенство влади папи. Саме проти останнього і виступав Клірик Острозький.

Принципове значення для Острозького полеміста мав поділ людини на зовнішню і внутрішню, на душу і тіло, констатація ЇЇ духовної і тілесної природи. Сутність внутрішньої людини він вбачав в умі, зовнішньої -- в розмислі, або в розсудливості, Ум є вищою споглядальною силою, що спрямовується Богом і допомагає відкривати в людині закладену Богом істину, а розсудок через судження і доведення здійснює пізнання зовнішнього світу. В руслі давньоруської традиції ум визначається Кліриком Острозьким як самовладна, безсмертна сила, страж вічного життя, невидимий образ Бога, тоді як "розмисел" (розсудок) трактується як те, що зовні надходить у людську душу, тобто знання, яких набувають у процесі навчання, аналізу чуттєвих даних. З його точки зору, як істина подвійної природи людина одночасно належить до двох світів, постійно перебуваючи у внутрішній боротьбі між добром і злом, нею оволодівають різні прагнення, несумісні високі і низькі бажання. Саме це і використовується неприятелем для того, щоб розвіяти свій "кукіль", ошукати і звести людину, а потім загубити її, що, власне, й роблять уніати.

Якщо людина забуде про свою справжню духовну сутність або ж піддасться своїй тілесній природі, принадам земного світу, з яким вона пов'язана тілом, то залишиться в потоці хаотичних змін і не досягне нічого, крім страждання. Лише життя, підпорядковане вищій цілі, дає можливість знайти себе, виявити свою справжню людську сутність, заслужити собі спасіння. Вищою метою постає тут знищення у собі "старої" і "ветхої", або "зовнішньої", людини і перетворення себе у "нову" людину.

На думку Клірика Острозького, як і більшості діячів Острозького центру, досягти цього можна глибокою внутрішньою перебудовою, яка грунтується на самопізнанні, пошуках у собі Бога, правди, тобто на цілеспрямованій пробудженості у собі голосу власного сумніву совісті, що пропонує відчайдушну боротьбу з собою, подоланні пристосовництва, користолюбства, зрадництва, безпам'ятності. Особливу роль в процесі цього пробудження Клірик Острозький відводив індивідуальному осмисленню Св. Письма, глибокому проникненню у його зміст кожного віруючого, засвоєнню у текстах істин і перетворенню їх у внутрішні переконання індивідів, активній діяльності у земному світі, спрямованій не на пошуки "прожней хвали", а "вишней слави" і її протидії "непріателю душноме". Під "вишней славою" він розумів розвиток освіти, проповідництво, розвиток національної культури, підняття народу на боротьбу за свої права і віру. Правда, коли йшлося про розвиток освіти, Клірик Острозький, посилаючись на православні традиції, накладав заборону на досягнення таємниць Св. Письма, виступав проти західноєвропейського реформаторства, підкреслюючи, що для проникнення в божественні істини немає потреби звертатися до силогізмів, розумного проникнення в ті чи інші таємниці буття, а тим більше пояснювати їх даними природознавства. Висновок його тут однозначний: можна бути зовнішньо мудрим, а душу мати "ненаучену", бо пізнання тільки зовнішнього світу ще не робить людину корисною для свого народу.

Клірик Острозький розповідає про положення українського народу у польській державі, зображує страшну картину знущання і насильства, які чинять поляки на його батьківщині, наруги над вірою і культурою свого народу. Ось фрагмент з цієї картини: "Розсипана, розсипана радость сердца ея, погашена посні ея, злуплена корона з голови ея! Якого єсть преследованья, якого уруганья, якого положованья, якого оплевания, якого замешаня і затрасеня, якого на остатокъ кровопролійства, мужеубойства, забійства, тиранства, мордырьства, накопленья къвалтов на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадого невесть, паненекъ чистых душъ, невинных паний зацных и вельможных про самой нечистошей и страшной". Таке становище українського народу в Речі Посполитій Клірик Острозький не без підстав пов'язував з насильницькою політикою полонізації, знаряддям якої стало впровадження унії, "згоди", а тому різко виступав проти "згоди" між православною і катотлицькою церквою, мету якої вбачав у підпорядкуванні православної церкви папі римському.

Запропоновану католиками унію, "згоду" він образно порівнював з Вавилоном. "Власне, -- підкреслював Клірик Острозький, -- теперешняа мишаная колотливая згода оному Бабсею подобна же ее своею думою в небо выста-вити усиливается. Там въ той згоде -- помешанье язы-комъ, а у теперешней -- помешанье сумненья и веры". Ця згода підступна, бо при її втіленні можна потрапити в диявольські тенета. Вона зацукрована зверху, а всередині наповнена отрутою, оскільки досягнення її загрожує незалежному існуванню українського народу. Клірик Острозький попереджував, що не можна приймати таку згоду, йти на встановлення миру і спокою за умовами, які нав'язуються іноземними поневолювачами, а тим більше терпіти наругу на рідній землі тих, хто забороняє народові його релігію, примушує його переступати через батьківські заповіти, покривати ганьбою чесні і святі справи предків, знищувати їх славу і славну про них пам'ять. Інтуїтивно він дійшов до усвідомлення загарбницької політики полонізації і Ватикану, підступної змови монарха з монархом, короля з королем і великого духівництва. Водночас, засуджуючи "підступну згоду", що нав'язувалася Ватиканом, закликаючи до боротьби з нею, Клірик Острозький не заперечував проти переваг дійсного союзу і братнього єднання народів перед міжусобицями, стверджуючи, що тільки тоді буде мир і спокій, коли згода виступатиме як союз однодумців, оснований на взаємній повазі і братерстві.

Дем'ян Наливайко

Основні тенденції в обгрунтуванні реформаційної ідеології, яка розроблялася в Острозькому центрі, але з виходом на гуманістичні ідеї обстоював Дем'ян (Даміан) Наливайко -- український церковний та культурно-освітній діяч, письменник, перекладач, виходець із міщанського ремісничого роду м. Гусятина на Тернопільщині. Рік його народження невідомий. Освіту отримав в Острозькому центрі, брав участь в антипольському селянсько-козацькому повстанні, яким керував його брат Северин Наливайко. Був настоятелем церкви св. Миколая в Острозі, авторитетним діячем і викладачем Острозького центру, брав участь у Брестському православному анти-уніатському соборі 1596 р. Перу Д. Наливайка належать такі роботи: "Лекцій Словенскіе Златоустого от беседь евангелскихъ от иерея Наливайко вибраніє", "Лекарство на опалной умыслъ человечий" (переклад церковно-слов'янською та українською мовами листа І. Златоуста до монаха Феодора), вірші, передмови до українських видань, які виходили в Острозі та Дермані. Негативно ставлячись до унії, Д. Наливайко виступав проти насильницької полонізації та покатоличення українського народу, вбачаючи в них знаряддя національного і духовного гноблення. В своїх виступах проти унії він спирався на давньоруську православну традицію, переломлену через певні впливи західноєвропейських реформаційних віянь. Сенс людського буття і призначення людини Д. Наливайко вбачав не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови, культури. Це проявлялося не тільки в уславленні ним видатних осіб, що мало відбиток у вірші на герб К. Острозького, айв особистій активній діяльності самого Д. Наливайка. Він захищав сформульовану на початку 90-х років XVI ст. філософсько-філологічну концепцію, яка передбачала відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу, звертав увагу на необхідність поглибленого вивчення літератури, філософії. Стосовно останньої, то ним до певної міри закладався афористичний тип філософствування в українській культурі. У вірші "Просьба чительникова о час" Д. Наливайко подібно до Петрарки порівнював час з кораблем, який з великою швидкістю мчить по бурхливому морю, але тим, хто пливе на кораблі, здається, що він стоїть на місці. Звертаючи увагу читача на плинність часу, він, як і гуманісти доби Відродження, закликав наповнювати якість життя мотивами соціально значущої діяльності. У цілому книжники і культурно-освітні діячі Острозького центру в міру можливостей прагнули до синтезу східнослов'янської культури та іншо-культурних впливів, звертаючись (свідомо чи підсвідомо) до реформаційних ідей з урахуванням ідеології і практики протестантських рухів Західної Європи, збагачуючи вітчизняну духовну культуру засвоєними та переосмисленими на українському грунті західними ренесансами і реформаційними Ідеями, що формувались в атмосфері зародження українського барокко, модифікації їх під дією семантичного поля духовної культури України. На цій основі ставилося завдання формування соціально активної позиції людини, здатної протистояти полонізації та окатоличенню, витворювати конкурентоспроможну українську культуру як засіб обстоювання своєї національної незалежності.

3. Реформаційні вчення в Україні кінця XVI - початку XVII ст. на основі візантійсько-давньоруської традиції

визвольний рух ідеологічний реформаційний

Українські культурно-освітні діячі в своїх зверненнях до інокультурних впливів не могли не враховувати того, що при наявності позитивних моментів у збагаченні східної культури вони все-таки несли певну загрозу позбавленому державної підтримки східному православ'ю в українських землях. Більше того, насильницька полонізація, знаряддями політики якої виступили католицизм та уніатство, призвела до того, що релігійна ідея збігалася з національною, де сама національно-визвольна боротьба українського народу за свою незалежність все більше набувала релігійного забарвлення, постаючи як боротьба за "праву віру", якою мислилось східне православ'я на противагу західному латинству.

Цілком правомірно, що на рубежі XVI -- початку XVII ст. в Україні формується інший напрям реформаційної ідеології, який обстоював максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття іноземних впливів. Вимагаючи оновлення православної релігії і української церкви, що перебували у гострій кризі, представники цього напряму наголошували на необхідності єднання українського народу в ім'я захисту віри предків через духовне відродження людини зверненням до первісних ідеологічних побудов християнства та дослівного розуміння Св. Письма, збереження православних традицій давньоруської доби. Саме в такий спосіб вони намагалися обґрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури за умов конфліктування між східним і західним християнством, зближення та оновлення різних теологічних течій. Найбільш послідовно цей напрям в Україні кінця XVI -- початку XVII ст. обстоювали Василь Суразький, Іван Вишенський, Йов Княгиницький.

Василь Суразький

Відомий український полеміст кінця XVI ст. В. Суразький (Василь Андрійович Малюшицький (Малюшинський) -- управитель Острозького шпиталю, активний діяч Острозького науково-літературного гуртка. Автор праць "О единой истинной православной вере" ("Книжиця у 6-ти розділах" (1588), "Маргарит" (1595), "Псалтири съ Возслгоедованіемь" (1598).

В основу поглядів В. Суразького було покладено типове для острозьких книжників протиставлення Бога і світу, Бога і людини, спираючись на яке він прагнув переосмислити церковну ідеологію, античні філософські системи, сутнісний зв'язок "сумірності" Бога і церкви, Бога і церковної ієрархії, Бога і соціального порядку, представити Бога альтернативою, а не вершиною всякого порядку. Цим самим передбачалося покінчити як із пануванням католицької церкви, так і з панівним становищем православних ієрархів в українському суспільстві , спробою останніх утвердити свою владу завдяки союзу з католицькою церквою. Врешті-решт це поверталося запереченням авторитету церкви і церковної догми, абсолютизацї Біблії як єдиного джерела одкровення, можливості спасіння особистою вірою.

Для В. Суразького Бог є всемогутній творець усього видимого і невидимого, тілесного і безтілесного, неба і землі, всього, з чого складається універсум. В руслі ареопагітської традиції він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що вічно існує само по собі, нерухоме, невидиме, неосмислене. Як таке воно вище від слова і розуму, вище від будь-якої істини або буття. Божественне неможливо порівняти ні з чим, навіть з сонцем, що є "твар описуемая и постигаемая", яка не в змозі дорівнювати Богові, розумним безтілесним силам, що перебувають навколо нього. Посилаючись на Іоанна Дамаскіна, В. Суразький обстоював вчення про єдину іпостась божества, розроблену представниками східної патристики, використовуючи при цьому не тільки релігійні поняття, а й філософські уявлення про субстанцію, наділяючи Бога атрибутами вічності і безконечності. Цим самим він доводив неспроможність католицького вчення про два джерела походження святого духу від отця і сина, а відповідно і використання цього вчення для доведення верховенства папи римського над християнським світом.

У своїх поглядах В. Суразький дотримувався також прийнятих в Острозькому центрі уявлень про роздвоєння людини на "внутрішню" і "зовнішню", тілесну та духовну природу, де вищою умоглядною силою постає ум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини, відбитком яких є Св. Письмо, божественні догмати, які "выше всякого помысла суть и выше всякого зрения существеннаго и бестелеснаго". Оскільки божественні догмати "верою токмо зримы и познаваемы", то саме до віри, Св. Письма треба завертатися в пошуках божественної істини, бо логічні роздуми тільки розорюють їх. Звідси виступи В. Суразького проти обраного католиками шляху богопізнання через логічні доведення і розмірковування, не сприйняття всіх інокультурних впливів, особливо латинського заходу, оцінка самого латинства як "тщеславного высокоумия". З погляду В. Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, піднявши до нього зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Біблії та відомих з часів князівської доби творів східної патристики, можна досягти божественної істини. Стосовно філософії, то головною тут є саме внутрішня філософія як всеохоплююча мудрість, квінтесенція божественного та людського розуму. За традицією давньоруської пори під філософією В. Суразький розумів вміння мислити, розшифровувати і тлумачити зміст Св. Письма, проникати в суть концепцій східної патристики, а її завдання вбачав у захисті та обґрунтуванні прийнятих і висловлених у православному вченні істин.

Размещено на Allbest.ru