Формування біполярної системи міжнародних відносин. Початок "холодної війни"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування біполярної системи міжнародних відносин. Початок "холодної війни"

1. Сталінське керівництво прагнуло після війни створити радянську сферу впливу по всьому периметру границь СРСР, у першу чергу в Європі. Ця задача включала прихід до влади дружніх Радянському Союзу урядів, тобто забезпечення надійної безпеки для СРСР. Але не тільки. Кремль домагався також встановлення близьких йому за духом соціально-політичних режимів прокомуністичної орієнтації.

Сталін ще під час війни в розмові з югославським політичним діячем М. Джілас стверджував: "Хто займає територію, той і встановлює свій власний громадський порядок". До кінця другої світової війни Червона Армія перебувала на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині та Східній Австрії; вона взяла участь у звільненні Югославії й Албанії. Сталін прагнув так чи інакше включити ці країни (можливо, крім Австрії) у радянську сферу впливу, встановити в них прорадянські і прокомуністичні режими. Звичайно, політична ситуація в країнах Східної та Південно-Східної Європи була різною: найбільшим впливом комуністи користувалися в Югославії, Албанії та Болгарії, найменшим - в Угорщині та Польщі, де існувало досить сильне антикомуністичне підпілля.

Відмова керівників США визнати радянську сферу впливу, і в першу чергу радянське домінування в Польщі, Румунії та Болгарії, викликав перші зіткнення між колишніми союзниками - провісники холодної війни. Спроби американського керівництва змінити політичну ситуацію в цих країнах у свою користь натрапили на жорстку протидію Кремля.

Однією з основних причин прагнення керівництва США не допустити закріплення радянської сфери впливу були побоювання її подальшої консолідації та розширення. В цілому, з погляду американських фахівців з міжнародних справ, поділ Європи на сфери впливу було б програшним для США. Радянський режим по своїй суті був здатний створити у своїй сфері впливу монолітний блок, що не вдавалося західним демократіям. Вашингтон орієнтувався на більше виграшний для себе варіант системи післявоєнних міжнародних відносин, хоча реально й не міг запобігти подальший розкол Європи. Боротьба принципово різних концепцій післявоєнного пристрою стала однією з передумов холодної війни.

Сталін використовував для закріплення радянського панування в Східній Європі жорсткі недемократичні методи. Опорою цієї політики стали сили Червоної Армії і радянські органи Наркомату внутрішніх справ. Маючи на увазі присутність Червоної Армії на території Польщі, Сталін заявив керівникам польських комуністів наприкінці вересня 1944 р.: "На вашій стороні тепер така сила, що, якщо ви скажете, що 2x2 = 16, ваші супротивники підтвердять це. Але так буде не завжди... Якщо партія не використовує нинішній період, не візьме владу в руки, то партії не буде. Єдиний шлях - взяти відповідальність на себе. Не рахуючись ні з чим... " З липня по грудень 1944 р. органи Червоної Армії й представники НКВС репресували 30 тис. бійців підпільної Армії Крайової, що орієнтувалася на емігрантський лондонський уряд. В Наприкінці березня 1945 р. радянські органи заарештували 16 видних військових і політичних керівників польського підпілля, що виступали й проти нацистів, і проти комуністів. У 1947 р. радянськими органами Міністерства внутрішніх справ були арештовані на території Польщі близько 2,5 тис. чоловік і інтерновані більше 2,7 тис. бійців АК "у порядку очищення тилу".

У всіх країнах Східної Європи становлення нових політичних режимів проходило по вказівках Кремля, а в державах, що були союзниками гітлерівської Німеччини, при повному контролі радянської військової адміністрації й численних радників з Москви. Біля витоків створення нової системи держбезпеки перебували видні представники НКВС, які реалізували радянську модель "наведення порядку" жорсткими репресивними заходами.

На першому етапі Сталін домагався формування в країнах Східної Європи коаліційних урядів, в яких комуністи грали б важливу роль, зокрема контролювали б органи внутрішніх справ, службу безпеки й збройні сили. Потім представники некомуністичної опозиції витіснялися з уряду шляхом сфабрикованих судових процесів і фальсифікованих виборів. У 1947 р. були викриті нібито мали місце в Угорщині, Румунії та Словаччини "антиреспубліканського і антидемократичні змови". Впливових політиків, протидіяли комуністам, забрали з політичного життя, а деяких стратили. Цей процес переходу влади в руки комуністів був завершений лютневими подіями 1948 р. і Чехословаччині, де також було покінчено з режимом парламентської демократії.

Звичайно, соціально-політичні перетворення в країнах Східної та Південно-Східної Європи здійснювалися з різною швидкістю й мали свою специфіку. Найбільш інтенсивно вони здійснювалися в Югославії та Албанії (сполучення внутрішніх і зовнішніх факторів), у Польщі, Румунії і Болгарії, яким посилено нав'язували перетворення по радянському зразку; найбільш уповільнено - в Угорщині та Чехословаччині. Не вдаючись у більше докладний аналіз, можна відзначити / що до весни 1У 48г. у всіх розглянутих країнах були встановлені комуністичні прорадянські режими, багато в чому копіювали тоталітарну модель сталінського СРСР.

Розкол із Заходом через "плану Маршалла" дав підставу Москві відмовитися від стримування революційності компартій східноєвропейських країн. Радянське керівництво, усвідомивши, що США приступили до створення сфери свого впливу в Західній Європі, вирішило сприяти більшовизації Східної Європи. Використовуючи свої позиції у силових структурах, вдаючись до підриву позицій некомуністичних партій за допомогою провокування розколів (така тактика була застосована відносно Партії дрібних сільських господарів в Угорщині та Польської селянської партії. Обидві партії ослабли і врешті-решт стали союзниками комуністів), звинувачуючи опозиційні сили у змовах проти держави (у Болгарії після формування уряду Георгія Димитрова 1946 зберігало вплив опозиційний крило Болгарського землеробського народного союзу. Однак в 1947 р. його лідер Нікола Петков був звинувачений у змові і страчений. Тоді ж у Румунії був засуджений до довічного ув'язнення лідер Націонал-царанистской партії Юліу Маніу, а сама партія - розпущена. В Угорщині прем'єр-міністр Ф. Надь в травні 1947р. після викриття чергової "змови" відмовився повернутися на батьківщину з Швейцарії. Змушений був емігрувати, як вже говорилося, і колишній віце-прем'єр Польщі С. Миколайчик) комуністи впевнено утверджувалися при владі.

Одночасно відбувалися важливі соціально-економічні перетворення по радянському зразку: націоналізація великої промисловості, введення планування, створення централізованої державної системи в економіці, аграрна реформа. радянський війна економічний політичний

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним завзято здійснювало свою концепцію встановлення й зміцнення режимів народної демократії та їх згуртування в єдиний табір. Цьому сприяло й те, що Радянський Союз уклав з рядом цих держав обопільні умови про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво. Ще до завершення війни відповідні договори були укладені СРСР із Чехословаччиною (12 грудня 1943), Югославією (11 квітня 1945) і Польщею (21 квітня того ж року). Після ратифікації мирних договорів з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини в 1948 р. СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу з Румунією (4 лютого), Угорщиною (18 лютого) і Болгарією (18 березня).

Всі ці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати та зміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру і міжнародної безпеки. Сторони брали зобов'язання вдосконалювати взаємні економічні та культурні зв'язки в дусі дружби і співробітництва. Вони домовилися брати участь у всіх міжнародних діях, що мають на меті забезпечення миру і безпеки народів, і спільно вживатимуть всіх залежних від них заходів до усунення будь-якої загрози відновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, яка об'єдналася б з нею. У разі залучення одного з договірних держав у воєнні дії з Німеччиною, яка відновила б свою агресивну політику, інший учасник договору зобов'язувався негайно надати жертві агресії військову і іншу допомогу всіма можливими засобами. Дуже важливим було зобов'язання сторін консультуватися між собою по всіх важливих міжнародних питань, що зачіпають їхні взаємні інтереси. За наполяганням Сталіна до договорів, не містив подібного зобов'язання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.

Тим самим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, що утворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, на яку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Таким чином, СРСР очолив групу країн, згуртовано виступали в зовнішньополітичній сфері.

Розміщення штаб-квартири Комуністичного інформаційного бюро в Белграді, створення в ході II C.B. власними силами боєздатного руху опору зумовив своєрідний статус, яке займав серед лідерів країн соцтабору керівник компартія Югославії Йосип Броз Тіто. Він найменшою мірою був зобов'язаний своїм піднесенням Сталіну і для нього не існувало проблеми дипломатичного визнання з боку СІЛА та Британії.

В багатьох питаннях Белград діяв автономно, однак в загальному узгоджував свої дії із СРСР. У Югославії не ставили під сумнів лідерство Радянського Союзу в світовому комуністичному русі, проводилися радикальні соціально-економічні реформи - націоналізацію промисловості й банків, знищення приватного сектора. Югославія разом з іншими країнами народної демократії відмовилася взяти участь у "плані Маршалла".

Приводом для погіршення відносин між Белградом та Москвою став намір Й.Б. Тіто і лідера болгарських комуністів Г. Дімітрова створити на Балканах федерацію південних слов'ян. Це не влаштовувало Москву. Сталін з підозрою ставився до ідей міждержавних об'єднань, які було важко контролювати. Й.В. Сталін дратувався з приводу самостійності Й.Б. Тіто та його прагнення виробити власний шлях побудови соціалізму в той момент, коли перед обличчям спокуси "плану Маршалла" Москві було потрібно згуртувати східноєвропейські країни і мобілізувати їх для розвитку по радянському шляху.

10 лютого 1948 р. югославський і болгарський лідери були запрошені в Москву, де їм було вказано на неприпустимість проведення не узгодженої з СРСР зовнішньої політики, причому розмова Сталіна з Й.Б. Тіто відбулася в образливому для останнього тоні. Г. Димитров поступився тиску, але Й.Б. Тіто залишився на своїх позиціях. Після кількох місяців обміну листами Й. Сталін зажадав винести питання на розгляд Коминформа. 28 червня 1948 р. на проведеній в Бухаресті нараді Комінформбюро була прийнята резолюція "Про становище в Комуністичній партії Югославії". КПЮ була виключена з Комінформбюро. Радянсько-югославські відносини стали погіршуватися. Москва згорнула товарообіг з Белградом і відкликала з Югославії економічних радників.

У вересні 1949 р. радянське керівництво заявило про припинення дії Договору про дружбу, взаємодопомогу й співробітництво між СРСР та Югославією. За прикладом Москви подібні договори денонсували Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина та Чехословаччина. Нормалізація радянсько-югославських відносин відбулася тільки після смерті И.Сталіна у березня 1953 р. Після цього почали відновлювати відносини з Югославією країни соцтабору.

2. У лютому 1947 р. Лондон, оцінивши свої фінансові можливості, звернувся до американської адміністрації з проханням надати матеріальну допомогу Греції й Туреччини. У Вашингтоні усвідомлювали, що у разі відходу Британії зі Східного Середземномор'я її місце займе СРСР. У разі перемоги комуністів у Греції існувала реальна загроза поширення революційної хвилі на захід.

12 березня 1947 р. президент США Г. Трумен попросив у конгресу 400 млн дол на надання термінової допомоги Греції й Туреччини. Конгрес схвалив ці пропозиції, і до кінця травня 1947 кошти були виділені. Обґрунтовуючи запит, Г. Трумен посилався на необхідність стримати натиск "світового комунізму". Зробити це президент пропонував переважно економічними методами.

З весни 1947 р. у зовнішній політиці США розпочався новий етап. Спираючись на економічну могутність, Сполучені Штати розгорнули боротьбу за зміну співвідношення сил у світі на свою користь, уникаючи прямого зіткнення з Радянським Союзом. Для цього було обрано економічні важелі, які було реалізовано через "План Маршалла".

На початку 1947 р. Західна Європа відчувала гостру потребу у вугіллі, яке більшою мірою було зосереджено у країнах соцтабору та продовольстві. У січні 1947 р. держсекретарем США було обрано Джорджа Маршалла. Коли весною до уряду США по допомогу звернулися спочатку Франція, а згодом Італія Вашингтон вирішив використати ситуацію. Пообіцявши надати допомогу США наголосили, що при наданні допомоги преференції надаватимуться державам, які відстоюють демократичні принципи. При цьому наголошувалося, що загроза демократії походить зі сходу. Вже у травні 1947 р. прем'єр-міністр Франції, соціаліст Поль Рамадье провів реорганізацію кабінету, видаливши з нього комуністів. Велася активна підготовча діяльність, зорієнтована на усунення "лівих" з керівництва Італії.

Правящие круги США, учитывая опыт последствий первой мировой войны, прекрасно понимали, что главная угроза стабильности в Европе исходит не от СССР, а от остроты проблем послевоенного восстановления экономики государств, пострадавших от войны. Так, в Италии к 1946 г. уровень промышленного производства составлял 50%, аграрного - 60% довоенного уровня. Заводы простаивали из-за отсутствия сырья, в стране насчитывалось около двух млн. безработных и трех млн. бездомных, система денежного обращения была полностью подорвана. Не намного лучшим было положение в Великобритании и Франции. Так, в Англии карточная система распределения продуктов была полностью отменена лишь в 1954 г. Во Франции норма выдачи хлеба в 1947 г. была ниже, чем при немецкой оккупации.

У червні 1947 р. Дж. Маршалл виступив у Гарвардському університеті (США) з промовою, в якій заявив, що адміністрація Г. Тру мена готова надати масштабну фінансову допомогу Європі за умови підготовки лідерами європейських країн відповідної програми. Міністри закордонних справ Великої Британії і Франції Ернест Бевін і Жорж Бідо зайнялися складанням відповідного проекту.

Теоретично "план Маршалла" був розрахований не тільки на країни Західної Європи. До участі в ньому запросили східноєвропейські держави і Радянський Союз.

Але план був неприйнятний для СРСР, тому що його головна ідея полягала не у відновленні, а в реорганізації європейського економічного простору, включення до нього Німеччини та формуванні міжнародних інститутів, які б спрямовували розвиток Європи. Мова йшла про створення регіонального механізму економічного регулювання при неформальному американському лідерстві.

Консультації за "планом Маршалла" тривали в Парижі з 27 червня по 2 липня 1947 р. на нараді міністрів закордонних справ СРСР, Франції і Великобританії. ЗО червня Молотов відмовився від розмови по суті плану, пославшись на недоречність обговорення питання про участь у ньому Німеччини у форматі тристоронніх обговорень.

На 12 липня 22 країни, в тому числі і східноєвропейські, було запрошено до Парижу для обговорення "плану Маршалла". СРСР відмовився від участі у обговоренні. Під тиском Москви це ж зробили країни соцтабору та Фінляндія.

На конференції у Парижі (12 - 15 липня 1947 р.), в якій взяли участь 16 країн, було створено Комітет європейського економічного співробітництва, що мав на меті адміністрування "плану Маршалла". Комітет зібрав дані про потреби європейських держав на суму 29 млрд доларів.

У квітні 1948 р. конгрес США прийняв "Закон про допомогу іноземним державам", який став правовою підставою для реалізації "плану Маршала". 16 квітня на черговій нараді у Парижі створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка мала займатися розподілом допомоги згідно з "планом Маршала".

З 1948 по 1952 р. в Європу надійшло близько 17 млрд дол. У СРСР найбільшу критику викликав той факт, що левова частка допомоги припала на ФРН. Вона отримала зокрема 2244 млн дол., що більше ніж Великобританія та Франція разом.

Значна частина коштів на надання допомоги Європі фактично пішла на рахунки американських компаній-виробників. В момент отримання допомоги в 1948 р. європейські країни вже пройшли пік розрухи. "План Маршала" для багатьох європейських країн був не засобом порятунку від економічного краху, а інструментом прискорення господарського розвитку. Американська допомога була засобом прив'язки європейських країн до американської економіки і інструментом, який дозволяв Вашингтону впливати на розвиток Західної Європи.

у^"План Маршалла" позначив межі розбіжностей між СРСР і західними союзниками. Це змушувало обидва блоки піклуватися про те, щоб повернути собі самодостатність і компенсувати втрати від розриву господарських зв'язків. Західна Європа під керівництвом США пішла по шляху субрегіональної економічної, а потім і військово-політичної інтеграції. Східна Європа, ваблена Радянським Союзом, теж стала перебудовуватися в окремий політико-господарський і військовий комплекс.

5-8 січня 1949 р. у Москві відбулася конференція представників Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини на які було створено Раду Економічної Взаємодопомоги. У лютому 1949 р. до РЕВ приєдналася Албанії (вийшла з РЕВ у 1960 р.), згодом - НДР (1950 р.), Монголія (1962 р.), Куба (1972 р.) та В'єтнам (1978 р.).

Створення РЕВ прив'язувало економіку країн, що до неї входили до СРСР, посилювало контроль СРСР за господарчим розвитком цих країн, інтенсифікувало процес сателізації країн народної демократії, встановлювало командно-адміністративну систему керівництва сільським господарством, допомагало країнам у здійснені індустріалізації. При цьому РЕВ не була організацією рівноправних партнерів. В рамках співпраці цілком нівелювалися основоположні закони ринку, не бралася до уваги специфіка країн учасників. Загалом організація була успішним механізмом збереження переваги СРСР у країнах Центрально-Східної Європи. З іншого боку, формат співпраці між СРСР та країнами-сателітами в рамках РЕВ з економічної точки зору був вигідний для останніх. Доволі часто Радянський Союз, прагнучи посилити економічну прив'язаність країн соцтабору забезпечував їх по пільгових цінах сировиною, продукцією сільськогосподарського та промислового. Часом це робилося навіть на шкоду внутрішньому ринку СРСР.

Своєрідною відповіддю СРСР на реалізацію "плану Маршала" можна вважати також ініціативу щодо створення Інформаційного бюро комуністичних і робітничих партій, яке на відміну від Комінтерну (1919 - 1943 рр.), що вважалося органом зв'язку та обміну досвідом між провідними компартіями сві.у. 22 - 28 вересня 1947 р. у замку Шклярська Поремба (Польща) була скликана нарада за участі представників компартій Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Італії та Франції, на якій було вирішено створити Комінформбюро. З головною промовою на зібрані виступив представник ЦК КПРС А. Жданов. У його доповіді, яка в ідеологічному плані була основою для так званої "доктрини Жданова" пролунала теза про розкол світу після війни на "два табори" - "імперіалістичний та антидемократичний" на чолі із СІЛА та "антиімперіалістичний та демократичний" очолюваний СРСР. 5 жовтня 1947 р. у Шклярській Порембі Комінформбюро було створено. Загалом ця організація, яку на Заході прозвали "рукою Москви", дозволила СРСР посилити контроль за європейськими компартіями, але не була достатньо ефективно.

3. Весною 1948 р. у Східній Європі чітко простежувалася зона впливу СРСР, яка охоплювала Східну Німеччину, Польщу, Чехословаччини Угорщину, Югославію, Албанію, Болгарію та Румунію. Ці держави були пов'язані з Радянським Союзом договорами, що мали політичний характер. Перші з них були укладені ще за часів війни. Договори про взаємодопомогу між СРСР і країнами народної демократії були до найменших дрібниць складені в однакових виразах. Серед них договір між Чехословаччиною та Польщею (10 березня 1947 р.); Болгарією та Румунією (16 січня 1948 р.), Румунією та СРСР (18 лютого 1948 р.); Болгарією та СРСР (18 березня 1948 р.); Чехословаччиною та Болгарією (23 квітня 1948 р.); Болгарією та Польщею (29 травня 1948 р.); Польщею та Угорщиною (18 червня 1948 р. Болгарією та Угорщиною (11 липня 1948 р.); Чехословаччиною та Румунією (21 липня 1948 р.) (Договори були укладені на термін 20 років).

Скріплені цими угодами політичні союзи підсилювалися різноманітними військовими заходами (спільні маневри, обмін військовими делегаціям тощо). Серед спільних політичних заходів держав радянського блоку були наради міністрів Закордонних Справ СРСР та країн народної демократії, проведення яких стало традиційним.

Ще однією знаковою подією, пов'язаною із соціалістичними країнами, стала берлінська криза, яка бере свій початок від червня 1948 р. За таких обставин західні країни почали шукати шляхи посилення своєї обороноздатності. З цією метою у січня 1948 р. Франція та Англія запропонували Бельгії, Нідерландам та Люксембургу розглянути можливість укладання політичного пакту.

Укладенню угоди передувало укладення англійсько-французького союзу, котрий було підписано в Дюнкерці 4 березня 1947 р. Метою появи союзу було "запобігання новій агресії з боку Німеччини" і зміцнення європейської безпеки.

За основу був узятий проект, підготовлений Міністерством закордонних справ Великобританії. Країни Бенілюксу поставили вимогу, щоб політичний пакт був доповнений воєнними угодами. 17 березня 1948 р. у Брюсселі після узгодження всіх деталей документ, який носив назву Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону, або ж Брюссельський пакт було підписано. Брюссельський договір, який складається з преамбули і десяти статей, був укладений на 50 років. Попри те, що він передбачав співпрацю в економічній, соціальній та культурній сферах по суті він був угодою про колективну самооборону. Договір передбачав автоматичне надання допомоги в разі агресії проти будь-якої з тих країн Європи, які підписали пакт, а також проведення консультацій у разі агресії на іншому континенті або загрози з боку Німеччини. Відповідно до четвертої статті підписанти брали на себе зобов'язання у випадку коли один з них стане об'єктом агресії надавати одне одному допомогу та підтримки всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами, у тому числі військовими. Для реалізації Брюссельського договору було створено Консультативну раду. Відповідно до договору було утворено військові органи, які могли існувати у мирний час. Головну роль тут відігравав міжсоюзницький генеральний штаб, розташований у Фонтенбло неподалік Парижа.

Після підписання Брюссельського договору виникла ідея створити систему оборони за участі США. 17 березня і 17 квітня 1948 р. Жорж Бідо та Ернест Бевін (міністри закордонних справ Франції та Англії) надіслали державному секретареві США Маршаллові пропозицію розпочати переговори з метою укладення ширшої угоди. Відповідні пропозиції були оформленні і запропоновані для голосування в Сенаті. Проект резолюції, який дозволяв би уряду США укладати військові союзи в мирний виголосив голова комісії Сенату з закордонних справ сенатор-республіканець Артур Ванденберг. 11 червня 1948 р. Американський Сенат 64 голосами проти 4 схвалив "резолюцію Ванденберга".

Таким чином було відкрито шлях до військового союзу між Північною Америкою та Західною Європою. В кінці жовтня 1948 р. між країнами-членами Брюссельського договору з одного боку, та США і Канадою, з іншого укладено угоду співпрацю, яка, щоправда, носила тимчасовий характер і була пов'язана з кризою в Берліні. Кінцевою метою сторін, був однак довгостроковий військовий союз. Попередній проект такої угоди був розроблений Консультативною радою країн-членів Брюссельського договору.

Після кількох етапів переговорів {тривали від грудня 1948 р.) 20 березня 1949 р. було оприлюднено погоджений текст договору. Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 р. США, Канадою та 10 країнами Західної Європи: Бельгією, Великобританією, Голландією, Данією, Ісландією, Італією, Люксембургом, Норвегією, Португалією та Францією. У 1952 р. до Договору приєдналися Греція і Туреччина, в 1955 р. - ФРН (в 1981 р. членом НАТО стала Іспанія, в 1999р. - Польща, Чехія та Угорщина). Договір був укладений на 20 років. Він був швидко ратифікований всіма країнами-учасниками і вступив у дію 24 серпня 1949 р.

Текст Північноатлантичного договору складається з преамбули і чотирнадцяти статей. У преамбулі учасники Договору підтверджують свою відданість цілям і принципам Статуту ООН і прагнення до мирного співіснування з усіма народами.

Найголовнішою є 5 стаття, в якій окреслено обставини, за яких сторони повинні приступити до його реалізації, тобто спільної оборони. В документі узгоджено, що збройний напад на одного або декількох країн-членів Договору у Європі чи Північній Америці буде розглядатися як напад на них усіх. Отож, коли такий напад матиме місце кожен учасник Договору відповідно до права на індивідуальну або колективну самооборону, підтверджену у ст. 51. Статуту ООН, надасть допомогу об'єкту або ж об'єктам агресії, вдаючись до індивідуальних або ж спільних з іншими учасниками Договору дій. Ці дії можуть мати різний характер, в тому числі і військовий. Рішення, якою повинна бути допомога об'єкту агресії кожен член Договору приймає індивідуально. Тобто військову допомогу члени можуть, але не мусять надати {це був крок назад порівняно із Брюссельським пактом, де чітко вказувалося, що у випадку агресії допомога повинна бути військова).

Важливим моментом, на якому слід наголосити є той момент, що не може йтися про жодну допомогу у випадку превентивного акту, або ж у випадку коли потрібно надавати допомогу стороні конфлікту, яка спровокувала конфлікт (ст. 5).

З приходом у 1953 р. до влади у США Ейзенхауера зовнішня політика Вашингтону по відношенню до СРСР стала більш конфронтаційною. Було прийнято рішення щодо нарощування найновішої зброї масового ураження. В рамках відповідної діяльності 8 вересня 1954 р. у Манілі також було укладено Договір про колективну оборону Південно-Східної Азії (СЕАТО South-East Asia Treaty Organization / Організація договору Південно-Східної Азії) або ж Манільський пакт. Договір об'єднував США, Францію, Об'єднане Королівство, Австралію, Нову Зеландію, Філліпіни, Пакистан і Таїланд У другій половині 1960-х рр. зменшує Франція відмовилася від військової участі у діяльності пакту, а у 1974 р. заявила про припинення своєї фінансової участі у організації. У 1973 та 1975 рр. організацію залишили Пакистан та Таїланд, а у червні 1977 р. СЕАТО було розпущено..

Незабаром постало питання про створення прозахідного блоку, який би охоплював Середній та Близький Схід та служив би своєрідною зв'язуючою ланкою між НАТО та

СЕ АТО. Під впливом американської та британської дипломатії керівництво Іраку ініціювало переговори з Туреччиною, результатом чого стало підписання 24 лютого 1955 р. турецько- іранського договору про співробітництва та оборону. Вже квітні того ж року до договору, який більш відомий ЯК Багдадського пакту (або Ж СЕНТО (The Central Treaty Organization) Організація Центрального Договору) приєдналася Великобританія, а восени Пакистан та Іран. США, які сприяли створенню пакту з політичних міркувань не приєдналися до нього, хоча американські представники брали участь у засіданнях Ради пакту.

Після революції в Ірані 1958 р. країна у наступному році заявила про припинення свого членства в СЕНТО. Ісламська революція в Ірані зумовила вихід країни з пакту у 1979 р. Невдовзі своє членство в організації припинив і Пакистан. Таким чином, у організації залишилися тільки Туреччина та Великобританія. Літом 1979 р. пакт, який об'єднував дві держави-члени НАТО припинив свою діяльність.

Ще одним об'єднанням, перед яким ставилося завдання протидіяти СРСР та його союзникам у Південно-Східній Азії, став укладений у вересні 1951 р. у Сан-Франциско "Тихоокеанський пакт безпеки", більш відомий під назвою АНЗЮС (Australia, New Zealand, United States). На відміну від вищенаведених організацій, представники АНЗЮС демонструють узгоджену діяльність у багатьох проблемних питаннях сучасних міжнародних відносин.

Паралельно із подіями на Далекому Сході розширювалася військова інтеграція в рамках НАТО. На конференції, яка відбувалася у Лондоні з 28 вересня до 3 жовтня 1954 р. було ухвалено рішення, що ФРН має увійти до Атлантичного пакту. Заключний документ підсумовував ухвалу Франції, США та Великобританії "покласти край, наскільки можливо, окупаційному режимові у Федеративній Республіці".

Впродовж 20 - 23 жовтня 1954 р. у Парижі відбулася конференція, в рамках якої було уточнено природу та компетенцію розширеного Брюссельського пакту, що перетворювався на Західноєвропейський союз (ЗСС) Західноєвропейський союз (англ. Western European Union) включав 28 країн з чотирма різними статусами: країни-члени, асоційовані члени, спостерігачі та асоційовані партнери. Амстердамський договір зробив Західноєвропейський союз "невіддільною частиною розвитку ЄС", надавши йому оперативні повноваження у сфері оборони. В листопаді 2000 р. Рада міністрів безпеки Західноєвропейського союзу ухвалила рішення про поступове розформування цієї організації та передавання її повноважень відповідним структурам і агентствам ЄС. В березні 2010 р. було оголошено про плани припинення діяльності Західоєвропейського Союзу до 2011 р. 30 червня 2011 р. ЗСС офіційно припинив існування.. Вищим органом союзу було визнано асамблею, яка повинна була систематично скликатися на рівні парламентаріїв країн-учасниць. Керівним органом ЗСС була визначена Рада, яка повинна була проводити періодичні сесії з участю міністрів закордонних справ і на рівні послів країн-учасниць. Формально на ЗСС покладались функції контролю над озброєнням. Відповідно до рішень Паризької конференції до ЗСС включалася ФРН.

З 29 листопада по 2 грудня 1954 р. в Москві з ініціативи СРСР за участі міністрів закордонних справ Албанії, Болгарії, Чехословаччини, НДР, Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР та КНР в якості спостерігача була проведено конференцію з питань миру та безпеки в Європі. На зібрані було засуджено паризькі протоколи, які трактувалися як відмова від спроб мирного врегулювання в Європі та загроза ремілітаризації Німеччини.

Попри все паризькі протоколи були ратифіковані всіма зацікавленими країнами і 8 травня 1955 р. ФРН стала членом НАТО і ЗСС. У відповідь Москва денонсувала союзницькі угоди з Великобританією та Францією, а 14 травня 1955 р. у Варшаві було підписано Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу, під яким крім СРСР поставили свій підпис представники Албанії, Болгарії, Чехословаччини, НДР, Польщі, Румунії та Угорщини.

Договір, який після блискавичної ратифікації, 4 червня 1955 р. набув чинності, складався з 11 статей. У 1 та 2 статтях говорилося про прагнення мирно вирішувати всі конфлікти відповідно до Статуту ООН. У 3 та 6 статтях йшлося про систему взаємних консультацій і утворення Консультативного політичного комітету. У 4 та 5 статтях окреслювалися основоположні засади діяльності організації. Стаття 7 вміщає зобов'язання сторін не брати участь у жодних коаліціях та блоках, негативно налаштованих до ОВД. Зобов'язання сторін діяти в дусі дружби та співробітництва містилися у 8 статті, натомість стаття 9 передбачала можливість приєднання до ОВД інших країн. Статті 10 та 11 стосувалися способу набуття чинності Договору та терміну його дії. В день підписання ОВД було створено Спільне керівництво збройних сил.

ОВД був укладений терміном на 20 років, однак містив положення, в якому передбачалася можливість припинення його діяльності, за умови створення загальноєвропейської системи безпеки. Договір узагальнював двосторонні союзи комуністичних країн, сприяв контролю за їх зовнішньою та без пековою політикою з боку СРСР, хоча при цьому декларувалося існування рівноправних союзницьких відносин. Насправді стосунки базувалися на залежності країн-сателітів від Москви.

Створення ОВД, як і РЕВ, було продиктоване не стільки оборонними, стільки пропагандистськими чинниками. Існуюча система двосторонніх договорів СРСР з країнами-сателітами гарантувала їх участь у збройних конфліктах за участі СРСР. Водночас СРСР був свідомий того, що входження ФРН до ЗСС та НАТО (а саме це було причиною укладення ОВД), не змінило оборонного характеру НАТО. По-третє, створення ОВД жодним чином не змінило військової міці східного блоку. Бойовий потенціал ОВД на 90 - 95 % був сформований за рахунок СРСР і тільки на 5 - 10 % - за рахунок країн-сателітів. Створення ОВД було найвищою точкою інституціалізації східного блоку у військово-політичній сфері.

4. Після завершення II світової війни відбувається трансформація багатополярної структури міжнародних відносин у біполярну. Це стало вирішальною ознакою системи міжнародних відносин, яка сформувалася за результатами Ялтинської (4 - 11 лютого 1945 р.)та Потсдамської конференцій (17 липня - 2 серпня 1945 р.).

Особливості Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991)

1. Чітко виражена біполярність міжнародних відносин.

2. Конфронтаційний характер післявоєнних відносин, що знайшло своє вираження в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах. Час від часу періоди гострої конфронтації змінювалися періодами нормалізації стосунків між "Сходом" і "Заходом.

3. Перетворення ядерної зброї на вагомий фактор міжнародних відносин.

4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав, виникнення "поділених" країн, становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та СІЛА, що в кінцевому підсумку призвело до глобалізації, а з іншого боку - поглиблення системного протистояння та конфронтації.

5. Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння між "вільним світом" країн західної демократії на чолі із США та "соціалістичним світом" на чолі з СРСР.

6. Перетворення міжнародної системи з євроцентристської у глобальну, загальносвітову.

7. Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. У зв'язку із конфронтацією у міжнародних відносинах між найвпливовішими членами ООН, вона не змогла виконати свої цілі та функції.

Етапи Ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин:

I Формування ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин: 1945 - 1946.

Коріння створення повоєнного світового порядку сягають часів співробітництва держав антигітлерівської коаліції в період другої світової війни. Принципи такого співробітництва були сформульовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941 р.), Декларації Об'єднаних націй (1 січня 1942 р.), Московській декларації (1943 р.), на Тегеранській конференції (1943 р.), Конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.), Ялтинській конференції (1945 р.), Конференції в Сан-Франциско (1945 р.), а також в радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942 р.), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни терміном на 20 років (26 травня 1942 р.), франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944 р.).

II Розгортання "холодної війни" та становлення біполярної структури міжнародних відносин: 1947 -1955

В геополітичному плані, Москва і Вашингтон встановили повний контроль у своїх сферах впливу на Заході та Сході Європи. Основними інструментами домінування США в Західній Європі стали "план Маршала" і створення НАТО, а СРСР провів "сталінізацію" країн Східної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм контролем потужну систему перехресних договорів східноєвропейських країн. Вінцем розколу Європи стало завершення розколу Німеччини та створення двох німецьких держав - ФРН й НДР.

В 1949-1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки - НАТО і Варшавський договір - на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в "експорті" біполярності, її розповсюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.

III Балансування на грані війни: 1956-1962.

Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій "залякування" та "масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. "Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р. Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах "холодної війни".

"Ракетна нота" СРСР під час Суецької кризи, розміщення американської ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну ядерну зброю під час Тайванської кризи, "ультиматум Хрущова" щодо Берліну 1958 р., інцидент з американським розвідувальним літаком "У-2", "друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 - ці події свідчили про те, що правила поведінки в "ядерному світі" на той період ще не склались, а політика не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.

Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху.

Світ опинився на грані загальної ядерної вії", . Біполярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася нестабільним та небезпечним типом організації міжнародного порядку.

Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномену світової політики - Руху неприєднання (Белградська конференція 1961 p.). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово-політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні всього потенціалу співробітництва з усіма країнами світу. Рух неприєднання став однією із форм співробітництва по лінії "південь-південь", що дозволило країнам "третього світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.

IV Становлення розрядки міжнародної напруженості: 1963-1969.

Врегулювання Карибської кризи продемонструвало можливість відходу від ризиків "холодної війни" та пошук інших підходів до розв'язання існуючих суперечностей. Ворожість та конфліктність почали витіснятися із сфери військово-силового протистояння у сферу переговорних процесів та пошуку компромісів. Почалася ера "довгого миру" - стабільності в намаганні уникнути глобального зіткнення, ядерного конфлікту, обмежити конфронтаційність і протистояння політичними та переговорними механізмами.

Військово-стратегічній сфері розрядка матеріалізувалася у створенні механізмів контролю над озброєннями - були підписані три "великих" договори - Про обмеження випробувань ядерної зброї (1963), нерозміщення ядерної зброї в космосі (1967) та нерозповсюдження ядерної зброї (1968). Становлення стратегічної стабільності, доктрини "гнучкого реагування", "взаємного гарантованого знищення" та "рівноваги страху" стали основою переговорного процесу щодо обмеження стратегічних озброєнь.

В Європі психологічний поворот до розрядки міжнародної напруженості був стимульований французькою концепцією "розширеної" розрядки (розрядки - згода - співробітництва від "Атлантики до Уралу"), виходом Франції із військової організації НАТО, франко-радянським зближенням та "новою східною" політикою ФРН. "Доповідь Армеля" відкрили шлях до пошуків розрядки на європейському континенті, розділеному на два протилежних військово-політичних блоки. Стримана реакція Заходу на події в Чехословаччині означали прийняття ідеї підтримання статус-кво в Європі.

Конфронтаційна стабільність на глобальному рівні сприяла витісненню конфліктності із сфери американо-радянського протистояння на регіональні рівні міжнародних відносин. В той же час США та СРСР віднайшли MODUS VIVENDI, проявляли стриманість та уникали прямого зіткнення на периферії світової системи.

Політика розрядки - стабілізація міжнародної системи: 1970-1975.

Перша половина 70-их років в цілому характеризувалися переможною ходою політики розрядки та стабілізацією міжнародної системи на глобальному й європейському напрямах світової політики. Вперше в повоєнний період принцип статус-кво прийняв універсальне значення попри ідеологічні розбіжності між Заходом та Сходом.

На основі визнання існування "стратегічного паритету" між США та СРСР відбулося стрімке радянсько-американське зближення. Безпрецедентна серія зустрічей лідерів двох країн, договори ПРО та ОСО-І, вироблення узгодженого кодексу правил поведінки в умовах розрядки та мирного співіснування створило принципово нову атмосферу не тільки двосторонніх відносин, але й світової політики в цілому.

Не менш вражаючим був і стрімкий прорив політики розрядки на європейському континенті.

"Нова східна політика" ФРН призвели до міжнародно-правового закріплення повоєнних кордонів в Європі. Підписання договорів ФРН з СРСР, Польщею, НДР, Чехословаччиною, а також Чотирьохсторонньої угоди про Західний Берлін призвели до повної нормалізації німецької проблеми окрім проблеми об'єднання Німеччини. Було ліквідовано найнебезпечніше вогнище напруги в Європі.

В Європі розпочався загальноєвропейський процес - процес багатостороннього діалогу та співробітництва, в якому брали участь 3" європейські країни, США та Канада. Кульмінацією цього безпрецедентного для європейської історії процесу стало підписання Заключного акту в Гельсінкі (серпень 1975 p.). Десять гельсінських принципів стали визнаним кодексом правил міжнародної поведінки держав на просторах від Ванкувера до Владивостока. По суті в Гельсінкі були підписана загальноєвропейська конвенція про ненапад, мирне співробітництво і мирне врегулювання суперечностей між державами. Якщо в 70-их роках гельсінський документ свідчив про успіх закріплення статус-кво в Європі, то в другій половині 80-их років цей же документ сприяв об'єднанню Німеччини, завершенню "холодної війни" та подоланню блокового протистояння, появі нових незалежних держав та мирному демонтажу Ялтинсько-Потсдамського порядку.

Загальноєвропейський процес супроводжувався формуванням системи консультативних пактів СРСР з іншими країнами Заходу - Францією, Великою Британією, ФРН, Італією, Данією, Канадою, Туреччиною. Все це створювало розвинуту мережу економічного і політичного співробітництва на європейському континенті, сприяло більшій відкритості радянської системи і поступовим еволюційним змінам як в СРСР так і в країнах Східної Європи.

Тріумфальний поступ розрядки призвів до стабілізації міжнародної системи, вироблення правил міжнародної поведінки, які дозволили уникнути як ядерної війни між СРСР та США, так і озброєної конфронтації на європейському континенті.

Криза політики розрядки. 1976-1980.

Політика розрядки в 60-70-их роках була базувалась насамперед на геополітичних і прагматичних засадах з метою попередження небезпеки ядерної війни та глобальної конфронтації. Обмежений характер розрядки як схеми глобального співробітництва полягав у відсутності спільного ідейно-політичного компоненту, спільних політичних та моральних принципів зовнішньополітичної поведінки протилежних сторін.

Для Радянського Союзу розрядка, як засіб подолання "холодної війни" не скасовував і не замінював закони класової боротьби на міжнародній арені та супроводжувався тезою про розрядку як інструмент постійної "зміни співвідношення сил на користь миру і соціалізму". Радянська концепція розрядки включала в себе принципи "соціалістичного інтернаціоналізму", доктрину "солідарності з боротьбою народів за соціальне і національне визволення" та допомоги країнам "соціалістичної орієнтації". Такий варіант радянської політики розрядки сприймався на Заході як "маневр", маскування експансії та стратегія постійної модифікації сил на свою користь без застосування прямого насилля.

Західні концепції розрядки мали іншу наповненість; розширену інтерпретацію, що знайшла своє відображення в доктринах "гуманітарної розрядки" (її розповсюдження у сферу прав людини, еміграції, свободи слова тощо), глобальної розрядки (її розповсюдження поза межі європейського континенту на периферію світової політики), "ідеологічної розрядки" (припинення ідеологічної війни та конфронтації).

Різновекторність радянської та західної політики розрядки призвели до поступової трансформації воєнно-політичного протистояння "за узгодженими правилами" в систему "мирної" конфронтації "без правил" в геополітичній, економічній, гуманітарній і військово-технологічній сферах.

Таким чином наприкінці другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Була створена система регуляторних та кооперативних механізмів, які були покликані вирішувати завдання повоєнного світоустрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.

Криза розрядки була детермінована наступними групами факторів.

Вищеназвана різновекторність філософії та політики розрядки з боку СРСР та країн Заходу, що маскувало невпинне суперництво Москви і Вашингтону за глобальне лідерство.

Радянський Союз відійшов від принципу збереження глобального статус-кво та розпочав активну політику створення власних геополітичних плацдармів в периферійних зонах світу, підтримуючи прорадянські, антизахідні режими (Сомалі, Ефіопія, Ангола, Мозамбік, Народна Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркіна-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ, Нікарагуа тощо) та зміцнюючи свою військову присутність в чутливих для Заходу зонах.

Найбільш серйозні наслідки мало вручання Радянського Союзу в Афганістані (грудень 1979 p.). Це був перший випадок прямого використання Москвою збройних сил за межами "традиційної" зони впливу СРСР в Східній Європі. Введення радянських військ в Афганістан викликало осуд та супротив не тільки США і Західної Європи, але й Китаю, більшості мусульманських країн та країн, що не приєдналися, а також керівників багатьох комуністичних партій Західної Європи. Вперше після другої світової війни СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Швидко зростала міжнародна напруга в цілому.

Непримиримість позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфері, в питання забезпечення прав людини, свободи слова та демократизації. США та країни Західної Європи перетворили проблему захисту прав людини в центральний елемент своєї зовнішньополітичної стратегії СРСР сприймав це як втручання у внутрішні справи. Посилювалася атмосфера взаємної недовіри, поновлювалася "ідеологічна війна", в якій Москва, на відмінність від 50-60-их років втратила наступальні позиції та була вимушена зайняти "кругову оборону".

Зростання напруженості на периферії міжнародної системи та поновлення "війни ідеологій" негативним чином впливали на ситуацію в Європі. Поява в Радянському Союзі ракет "СС-20" була сприйнята в західноєвропейських країнах як намагання Москви "відірвати" Західну Європу від США шляхом залякування, досягти військово-стратегічної переваги та, врешті-решт порушити політичний статус-кво на європейському континенті. Реакція Заходу, т.зв. "подвійне рішення" НАТО надало цьому процесу характер зустрічної ескалації протистояння.