Неоліт України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Неоліт України

Неоліт -- епоха зародження та поширення відтворювального господарства (землеробство, скотарство), археологічним критерієм якої є найдавніший глиняний посуд. Перехід до відтворювального господарства спричинив радикальні зміни в історії людства, за що дістав назву неолітичної революції. Ця важлива подія ділить історію на дві великі епохи -- привласнювального і відтворювального господарства. За первісної доби зростання чисельності населення на Землі стримували природні чинники, й насамперед обмежені продовольчі ресурси. Оволодіння незалежними від природи, ефективними способами здобування харчових продуктів зменшило дію природних чинників, що обмежували чисельність населення і призвело до зростання людської популяції в геометричній прогресії. Внаслідок неолітичної революції протягом останніх 5--7 тис. років населення планети зросло більш як у 1000 разів.

Відтворювальне господарство зародилося близько 10 тис. років тому на Близькому Сході. В Європу (в тому числі в Україну) його носії потрапили з Малої Азії через Балканський півострів. Однак процесові неолітизації передували суттєві природно-кліматичні зміни.

2. Природні передумови неолітичної революції

Переходові мисливського населення Близького Сходу до відтворювального господарства передували радикальні зміни клімату, пов'язані з кінцем льодовикової епохи. За льодовикової доби через холодний північний вітер з крижаного шита теплі й вологі повітряні маси з Атлантики рухалися не над Європою, як тепер, а значно південніше, зволожуючи клімат Середземномор'я, Північної Африки, Близького Сходу. Зі зникненням Скандинавського льодовика 10 тис. років тому холодні вітри з півночі припинилися і смуга атлантичних циклонів перемістилася на північ, у Європу. На просторах Північної Африки та Західної Азії, позбавлених вологи з Атлантики, почала утворюватися зона великих пустель (Марокканська, Лівійська, Сахара, Аравійська, Іудейська та ін.). Несприятливі кліматичні зміни призвели до збіднення рослинного і тваринного світів, що вимагало від первісних мисливців удосконалення методів і засобів полювання, з метою стабільного забезпечення колективів їжею. Поширення такої ефективної зброї, як лук і стріли, ще більше скоротило популяцію промислових тварин і призвело до кризи мисливства.

Криза мисливського господарства -- це такий стан первісної економіки, коли мисливство втрачає здатність забезпечувати колективи їжею, оскільки вдосконалення методів та засобів полювання невідворотно веде до скорочення популяції промислових тварин. Криза мисливства на Близькому Сході близько 10 тис. років тому змусила первісну людність шукати альтернативні привласнювальній економіці засоби харчування.

Збирання диких злаків (ячменю, пшениці), які й раніше були важливою складовою раціону первісного населення, за умов кризи мисливства набуло неабиякого значення. У процесі збору диких злаків жінки набували навичок догляду за полями, поступово переходячи до культивації зернових у примітивній формі мотичного землеробства. Через нестачу їжі чоловіки були змушені раціональніше ставитися до продуктів полювання. Добутих під час полювання диких козенят та ягнят почали певний час утримувати в спеціальних загорожах, з метою досягнення ними кондиційної ваги. Так, у специфічних природних умовах Близького Сходу на основі збиральництва та мисливства відбулося становлення двох різновидів відтворювального господарства -- землеробства і скотарства. Це викликало такі радикальні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства, що сам перехід від привласню-вального до відтворювального господарства, як уже зазначалося, дістав назву неолітичної революції.

Людина може споживати зерно лише вареним. Приготування каші потребувало жаро- та водостійкого посуду. Посуд був потрібний і для тривалого зберігання збіжжя до нового врожаю. Все це зумовило масове поширення керамічного посуду, який став археологічною ознакою неолітичних пам'яток. неолітичний революція культура побут

Концентруючи свої зусилля на землеробстві, колишні рухливі мисливці були змушені перейти до осілого способу життя. Адже поля зернових потребували постійного догляду та охорони. Поліпшення харчування та осілий спосіб життя спричинили різке зростання населення. Густота населення ранніх мотичних землеробів порівняно з мезолітичними мисливцями зросла у 50--100 разів -- від 3--5 до 500 осіб на 10 км2. Надлишки людності, що не могли прохарчуватися на своїй батьківщині, на Близькому Сході, почали розселятися на сусідні території з нечисленним мисливським населенням. Значно розвиненіші від аборигенів, неолітичні прибульці несли з собою зі своєї батьківщини відтворювальну економіку, домести ковані рослини (ячмінь, пшениця) та тварини (коза, вівця), власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип. На нових територіях переселенці реалізовували свою економічну модель, відбувалися нові демографічні вибухи, що призводило до виснаження земель і стимулювало переселення на нові, родючі землі. Вчені підрахували, що така демографічна хвиля ранніх землеробів рухалася з Близького Сходу зі швидкістю приблизно 30 км на одне покоління, тобто тривала 25--30 років. Отже, швидкість розселення неолітичних переселенців дорівнювала приблизно 1 км на рік.

В Європу відтворювальне господарство принесли мігранти з півдня Малої Азії. Основний потік переселенців рухався через Егейське море до Східної Греції, а звідти на північ, у Подунав'я. Частина мігрантів могла потрапити на Балкани, форсувавши Дарданелли чи Босфор. З Півночі Балкан один потік переселенців рухався вгору по Дунаю до Центральної та Західної Європи, а другий -- через Трансільванію в Україну.

Найдавніші неолітичні культури Європи постали на сході Греції у Фессалії у VIII тис. до н. е. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). Ця людність знала мотичне землеробство та скотарство, але не володіла технологією виготовлення кераміки. Набір домести кованих тварин (вівця, коза) та культурних рослин (пшениця, ячмінь, сочевиця, горох), дикі предки яких і нині відомі на Близькому Сході, вказують на генетичні витоки неоліту Балкан. На близькосхідне походження неоліту вказують матеріальна культура та близькосхідний (вірменоїдний) антропологічний тип його носіїв.

Поступово балкано-дунайський неоліт у процесі свого розвитку набуває місцевої специфіки. Розвивається місцева домобудівна традиція, що принципово відрізняється від близькосхідної з її круглими, а пізніше прямокутними житлами із сирцевої цегли. На Балканах з'являються прямокутні споруди з дерев'яними стінами, обмазаними глиною, та двоскатним дахом, укритим соломою. Неолітичні мігранти поширили цей тип жител в середній смузі Європи. Його реліктом певною мірою є традиційна українська хата-мазанка.

У VII тис. до н. е. ранні землероби досягли півночі Балкан, де сформувалася середньодунайська неолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево (Югославії), Кереш (Угорщини), (Сараново (Болгарії) та Криш (Румунії). Носії останньої просунулися далеко на схід у басейни Прута, Середнього Дністра та Південного Бугу. Під цими впливами у VII тис. до н. е. сформувалася найдавніша неолітична культура України -- буго-дністровська.

У VI тис. до н. е. відбулася експансія ранніх землеробів на північ від Альп та Карпат. Неолітична людність культури лінійно-стрічкової кераміки за короткий час розселилася з Середнього Дунаю на захід -- до Паризького басейну, і на схід -- до Південної Польщі, Волині, Верхнього Подністров'я. Родючі землі на північ від Альп та Карпат, що простяглися вузькою смугою від Парижа через Баварію, Південну Польщу до Волині, на той час були вкриті лісом і недоступні землеробам. Винайдення підсічно-вогневого землеробства створило умови для освоєння цих лісових територій людністю культури лінійно-стрічкової кераміки, яка відіграла провідну роль унсолітизації середньої смуги Європи.

Таким чином, близько 5 тис. років до и. е. в Європі існували два паралельні первісні світи. Південь континенту заселили з Балка но-Дунайського регіону неолітичні землероби та скотарі. В лісах півночі мешкали мезолітичні автохтони-мисливці та рибалки. Внаслідок поширення кризи мисливського господарства на лісову північ автохтони-мисливці запозичили неолітичні новації у більш розвинених південних сусідів. Так у лісовій смузі Європи почав формуватися лісовий неоліт, який засвоїв виробництво кераміки, але ще тривалий час базувався на мисливстві та рибальстві. Кордон між південним відтворювальним і лісовим привласнювальним неолітом проходив і через територію України. Привласнювальне господарство надовго законсервувалося в лісовому Поліссі та на Сході України, тоді як наближене до Подунав'я Правобережжя рано перейшло до мотичного землеробства та скотарства.

Неолітизація України, як і Центральної Європи, відбувалася з Балкан через Подунав'я. Сталося це у VII--V тис. до н. е. внаслідок чотирьох потужних хвиль мігрантів із Подунав'я -- протонеолітичної гребениківської, людності неолітичних культур Криш, лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені.

Найдавніша з них (датується VII тис. до н. е.) представлена матеріалами протонеолітичної гребениківської культури Одещини. Під впливом другої хвилі наприкінці VII тис. до н. е. постає буго-дністровська культура, з якою пов'язують найдавнішу в Україні кераміку та перші навички відтворювального господарства. Третя хвиля неолітичних мігрантів в Україну -- людність культури лінійно-стрічкової кераміки, також балкано-дунайського походження. Однак в Україну вона прийшла не безпосередньо через Нижнє Подунав'я, а в обхід Карпат, із заходу, через Південну Польщу.

Четверта, найпотужніша хвиля ранніх мотичних землеробів культури Кукутені-Трипілля сягнула з Трансільванії України близько 5,4 тис. років до н. е. Саме з приходом цього населення, яке протягом 1,5 тис. років заселило лісостепи від Середнього Дністра до Південної Київщини, пов'язана перемога відтворю вального господарства на Правобережній Україні.

Зазначимо, що ці хвилі ранніх землеробів із Подунав'я на Правобережну Україну були генетично пов'язані через балкано-дунайський неоліт з найдавнішими центрами неолітичної революції Близького Сходу, й насамперед із півднем Анатолії. Близькосхідним, по суті, був й увесь їхній культурно-господарський комплекс -- відтворювальне господарство, що базувалося на вирощуванні близькосхідних культур (пшениця, ячмінь, сочевиця) і тварин (вівця, коза), посуд, з характерним орнаментом, культи, і навіть вірменоїдний антропологічний тип людності.

3. Неолітичні культури України

Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.

Неолітичні мігранти з південного заходу, як уже зазначалося, принесли в Україну найдавніший глиняний посуд, перші навички примітивного землеробства та скотарства, разом із доместикованими тваринами (вівця, коза) та рослинами (пшениця, ячмінь), дикі пращури яких поширені на Близькому Сході. Ці новації спочатку прижилися в наближених до Подунав'я лісостепах Правобережної України. В лісах Північної та Північно-Східної України навички відтворювального господарства поширилися пізніше. Тому неолітичні культури України діляться на дві групи.

Південно-західна група культур характеризується керамічним посудом із властивою Подунав'ю лінійною орнаментацією, відносно розвиненим відтворювальним господарством. До неї входять переселенці з південного заходу (культури Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Кукутені-Трипілля), а також неолітичні спільноти, що безпосередньо зазнали потужного впливу мігрантів із Подунав'я (культури буго-дністровська та сурська).

До північно-східної групи культур неоліту України належать спільноти, що формувалися під певним (нерідко опосередкованим) впливом неолітичних мігрантів, але переважно на ґрунті місцевих мезолітичних традицій. Серед цих автохтонних культур німанська (Західного Полісся), дніпро-донецька (Києво-Черкаського Подніпров'я), донецька (басейну Сіверського Дінця), культура ямково-гребінцевої кераміки (Північно-Східної України). На відміну від неолітичного посуду Правобережної України, який орнаментувався прокресленими, часто хвилястими лініями, кераміці північно-східної групи культур неоліту України властивий декор у вигляді наколів гребінцевим штампом або паличкою. Господарство неоліту півночі та сходу України, ще тривалий час базувалося на мисливстві, рибальстві та збиральництві.

Археологічні культури неоліту України різняться, насамперед, формою та орнаментацією глиняного посуду. Адже різні неолітичні племена мали власні традиції виготовлення посуду, що проявлялися в особливостях його форми та орнаментації поверхні. Неолітична кераміка була примітивною, випалювалася на вогнищі, мала просту форму, товсті стінки, домішку трави у глині. Мешкання у примітивних житлах на зразок куренів або чумів, які не мали твердої підлоги, зумовило наявність гострого дна у неолітичного посуду Північно-Східної України. Його не ставили, а вкопували або встромляли в пухку підлогу житла чи у вугілля вогнища.

Криш-Старчево культура поширена в Українському Закарпатті, неоліт якого тісно пов'язаний з неолітом Подунав'я. На досліджених тут поселеннях Заставне та Рівне виявлена характерна плоскодонна кераміка з орнаментом у вигляді прокреслених ліній, зашипів та шишок. Знайдені глиняні антропоморфні фігурки, кам'яні шліфовані сокири. Під впливом цієї культури з території Румунії та Молдови в басейнах Дністра і Південного Бугу формувалася найдавніша неолітична культура України -- буго-дністровська.

Буго-дністровська археологічна культура (БДК) була поширена в лісостеповій смузі басейну Дністра та Південного Бугу від кінця VII по V тис. до н. е. Науці відомі дністровський та бузький локальні варіанти культури. Виникла на місцевій основі під потужним впливом Балкано-Дунайського неоліту, зокрема культури Криш Румунії та Молдови. Відкривач культури, В. М. Даниленко, виділив скибинецьку, печерську, самчинську і савранську фази її розвитку, що дістали назву від стоянок, виявлених поблизу сіл із відповідними назвами. Спочатку на горщиках БДК домінував прокреслений орнамент із сітчастих та хвилястих композицій. Пізніше поширилася накольчаста та гребінцева орнаментація. Крем'яний інвентар ранніх пам'яток на Південному Бузі характеризується виразними кукрецькими рисами -- олівцеподібні нуклеуси, кукрецькі вкладні, округлі скребачки, дрібні мікропластинки (стоянки Печера, Добрянка). Від VI тис. до н. е. зростає роль східних впливів, зокрема маріупольської спільноти Нижнього Подніпров'я та Надазов'я. Про це свідчать відбитки гребінчастого штампу на посуді та двобічно оброблені крем'яні наконечники стріл трикутної форми (стоянки Саврань, Пугач, Гард).

Основою господарства буго-дністровського населення було полювання на копитних прирічкових лісів та рибальство, доповнювані землеробством та скотарством (особливо в басейні Дністра). Вирощували пшеницю емер, ячмінь, горох, розводили свиней, пізніше -- велику рогату худобу.

Протягом VI тис. до н. е. під тиском мігрантів з Подунав'я, зокрема культур лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені-Трипілля, людність БДК відходить у північно-східному напрямі до Середнього Подніпров'я та Полісся. Буго-дністровські мігранти відіграли провідну роль у неолітизації Подніпров'я та Полісся, зокрема у становленні волинської культури Полісся, дніпро-донецької Середнього Подніпров'я, сурської Нижнього Дніпра та Надазов'я.

Лінійно-стрічкової кераміки культура (ЛСК), В Україні поширена на Волинській височині, на Верхньому Дністрі. Характеризується округлотілим з плоским дном посудом, орнаментованим паралельними прокресленими лініями, на які з рівними інтервалами наносилися поодинокі ямки, що нагадували ноти. Житла представлені прямокутними каркасно-стовповими конструкціями, а також землянками, оточеними господарськими ямами. Мешканці регіону займалися підсічним землеробством та скотарством, які доповнювалися полюванням. Вирощували ячмінь, пшеницю-двозернянку, жито, просо, горох, розводили велику рогату худобу, свиней, полювали на турів, оленів, косуль, кабанів. Швидке виснаження ґрунтів, як наслідок екстенсивного підсічного землеробства, зумовило часті переселення людності ЛСК.

Культура датується кінцем VI -- початком V тис. до н. е. і належить до ранньоземлеробських культур балкано-дунайського кола. Сформувалася на Середньому Дунаї, звідки її носії розселялися на захід, через південь Німеччини, до Паризького басейну і на схід, через південь Польщі, на Волинь (стоянки Луцьк, Баїв, Ольшаниця) і далі до Верхнього Подністров'я (стоянки Незвиське, Торське). Звідси це населення рушило на південь, у Молдову.

У Центральній Європі виявлено багато поховань культури. Вони являли собою посиланні червоною вохрою, скорчені на правому боці кістяки. Носії культури належали до середземноморського антропологічного типу, мали тендітну статуру, невисокий зріст, вузьке обличчя з тонкими рисами.

З території Молдови і Подністров'я витіснена носіями традицій Кукутені-Трипілля, які на рубежі VI--V тис. до н. е. рухалися з Трансільванії на схід.

Дніпро-донецькій культурі (ДДК) властиві гостродонні горщики з домішкою трави у глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів відступаючою гребінкою. Вважається великою культурною спільнотою, до складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька, донецька культури. Більшість сучасних дослідників обмежують територію власне ДДК півднем Київського Полісся, лісостеповим Подніпров'ям та Лівобережжям. Датується VI--IV тис. до н. е. Найвідоміші стоянки -- Собачки, Вовчок, Ігрень у Надпоріжжі, Грині, Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан), ловила рибу, поступово засвоюючи від буго-дністровців, а пізніше трипільців елементи землеробства та скотарства. Житла прямокутні, наземні або злегка заглиблені.

Культура виникла внаслідок міграції на початку VI тис. до н. е. в середовище місцевого мисливсько-рибальського населення яніславицької культури Полісся та кукрецького Середнього Подніпров'я буго-дністровської людності з Південного Бугу. Тому рання дніпро-донецька кераміка має елементи бугоди істровського декору (Лазарівка). У Надпоріжжі простежуються контакти з маріупольською культурною спільнотою (азово-дніпровська культура).

Носії традицій ДДК вплинули на формування донецької неолітичної, тшинецької культури доби бронзи Полісся та нео-енеолітичних культур лісостепового Лівобережжя, зокрема азово-дніпровської.

Німанська (волинська, за Г. В. Охріменком) культура поширена в Українському Поліссі від Західного Бугу на заході до Тетерева на сході, а також на заході Білорусі, в Північно-Східній Польщі та в басейні Німану. Характеризується гостродонним посудом з рослинною домішкою у глині й розрідженим накольчастим орнаментом (копитцем). Крем'яний інвентар ранніх пам'яток містить виразні яніславицькі риси: характерні вістря, трикутники, мікрорізці, торцеві нуклеуси для відтискних пластин, що свідчить про формування культури на базі людності яніславицької культури Полісся під впливом буго-дністровського населення з півдня. Наприкінці VI тис. до н. е. контактувала на півдні з культурою лінійно-стрічкової кераміки, носії якої мігрували з Південної Польщі на Волинь. Господарство базувалося на мисливському промислі лісових копитних та рибальстві. Відбитки зерен пшениці, проса, гороху на кераміці свідчать про зачатки землеробства.

Культура датується VI--IV тис. до н. е. На Волині припинила існування з приходом із заходу носіїв культур лійчастого посуду та кулястих амфор.

Донецька культура була поширена у VI--V тис. до н. е. в басейні Сіверського Дінця. Характерна кераміка -- гостродонні горщики, орнаментовані наколами відступаючої гребінки та прокресленими лініями. Крем'яний інвентар має особливості, характерні для донецької мезолітичної культури: конічні нуклеуси для пластинок, трапеції, яніславицькі вістря, різці-струги, сокири тощо. На пізніх стоянках з'являються трапеції зі струганою спинкою. Господарство базувалося на мисливстві та рибальстві. Найвідоміші стоянки -- Бондариха, Устя Оскола, Ольхова, Зелена Горниця.

Культура сформувалася на фунті донецької культури мезоліту під впливом дніпро-донецьких, сурських та матвієвокурганських неолітичних традицій. Припинила існування у зв'язку з приходом із півночі в IV тис. до н. е. носіїв традицій неоліту ямково-гребінчастої кераміки.

Сурська культура поширилася в Надпоріжжі та Надазов'ї у VI--V тис. до н. е. Характерною особливістю є гостродонна кераміка з домішкою товченої мушлі у глині і лінійним прокресленим орнаментом, зигзагами. Відомий кам'яний посуд із талькового сланцю. Наявність у крем'яних комплексах олівцеподібних нуклеусів та кукрецьких вкладнів свідчить про формування культури з участю місцевого населення кукрецької мезолітичної культури під буго-дністровським впливом. Знайдені кістяні наконечники дротиків з пазами для крем'яних вкладнів, рибальські гачки, кістяні та кам'яні тесла, так звані човники з талькового сланцю. Основа господарства -- мисливство та рибальство, що доповнювалися землеробством і скотарством. Брала участь у формуванні неоліту Криму та азово-дніпровської культури.

Пам'ятки типу Олексіївська Засуха відомі у степовому Криму та Присивашші. Кераміка свідчить про значні сурські впливи, а крем'яний інвентар -- про формування кукрецьких культурних традицій на основі місцевих.

Таш-аїрська археологічна культура представлена неолітичними шарами печерних стоянок Гірського Криму (Таш-Аїр І, Кая-Араси, Ат-Баш та ін.). Датується VI--IV тис. до н. е. Фактично продовжувала традиції мурзак-кобинської культури пізнього мезоліту. Для крем'яного інвентарю властиві призматичні, часто сплощені нуклеуси для правильних відтискних пластин, симетричні трапеції, рідше сегменти із пласкою ретушшю, що заходить на спинку, скребачки кінцеві на пластинах. Гостродонний глиняний посуд прикрашений наколами, прокресленими лініями та насічками й перлинами по вінцю. Нагадує кераміку сурської культури Надазов'я, що засвідчує напрям генетичних зв'язків, зокрема певні впливи сурського населення степового Криму та Надазов'я на аборигенів Гірського Криму. Господарство базувалося на мисливському промислі копитних гірських лісів (олень, кабан, косуля), меншою мірою рибальстві, пізніше, можливо, скотарстві.

Азово-Дніпровська археологічна культура була поширена в VI--V тис. до н. е. в Надпорожжі та Надазов'ї. Являла собою західну частину маріупольської нео-енеолітичної спільноти, що займала степи між Дніпром на заході і р. Урал на сході. Характерною ознакою культури є плоскодонні горщики з комірцевими вінцями і накольчастою орнаментацією, що часто утворює ялинкові композиції. Поширені також крем'яні, двобічно оброблені наконечники трикутної форми, трапеції зі струганою спинкою, ножі на великих пластинах, кам'яні шліфовані сокири, булави, підвіски із зубів оленя, пластини з ікол кабана, на завершальних етапах -- підвіски з міді та золота. Економіка базувалася на мисливстві, скотарстві, помітні елементи землеробства.

Культура склалася на місцевому сурському та дніпро-донецькому культурному підґрунті, під прогресивним впливом ранніх землеробів Нижнього Подунав'я і Трансільванії. Просуваючись на схід до Волги та Уралу, започаткувала маріупольську культурну спільноту. Широко відома численними колективними могильниками маріупольського типу.

Маріупольського типу могильники -- велика група неолітичних поховань, що дістала назву від могильника, дослідженого у 1930 p. М. О. Макаренком поблизу м. Маріуполя. Усього відомо близько ЗО таких колективних поховань. Більшість із них сконцентрована в Надпоріжжі (Микільське, Василівка, Вовниги, Ясиноватка, Вільнянка, Собачки). Схожі пам'ятки відомі у степовій та на півдні лісостепової смуги від Нижнього Дніпра до Уралу (Дереївка, Каїри, Долинка, Маріуполь, Олександрія, С'єзже).

В одній ямі ховали кількох покійників у випростаній на спині позиції, густо засипаючи поховання червоною вохрою. Розташовані поруч ями нерідко утворювали довгі ряди поховань. Серед поховального інвентарю плоскодонний посуд з комірцевими вінчиками, густо вкритий накольчастим орнаментом крем'яні ножі на великих пластинах, оброблені з обох сторін наконечники списів трикутної форми, кам'яні булави, платівки з і кол кабана, підвіски із зубів оленя, перламутрові намистини тощо. Антропологічний тип похованих -- високі, масивні північні європеоїди, що мають аналогії в антропологічному матеріалі з мезолітичних та неолітичних могильників Західної Балтії, звідки вони й прибули у пізньому мезоліті. Датуються VI--V тис. до н. е. Схоже, що ранні могильники цього типу належали людності дніпро-донецької культури, а пізніші -- азово-дніпровської. Маріупольське населення брало участь у формуванні найдавніших індоєвропейських культур степового енеоліту -- середньостогівської та ямної.

Ямково-гребінцевої кераміки культура. Група споріднених неолітичних пам'яток Північно-Східної України, відмінною рисою якої є гостродонні горщики, суцільно вкриті рядами глибоких наколів, іноді смугами гребінцевої орнаментації. Серед крем'яних виробів поширені двобічно оброблені тесла, наконечники дротиків, скребачки на відщепах. Багатий кістяний інвентар: зубчасті гарпуни, тесла, рибальські гачки. Найвідоміші стоянки -- Погорілівка, Грушівка, Очкіне на Десні, Скуносове, Волинцеве на Сеймі.

Культура сформувалася унаслідок проникнення з півночі носіїв традицій ямково-гребінцевого неоліту лісової смуги Східної Європи з участю людності дніпро-донецької культури Середнього Подніпров'я. Датується IV-- III тис. до н. е. Поширена в Чернігівській та Сумській областях. На пізніх етапах її носії просунулися на південь -- на Полтавщину та Харківщину -- в басейни Сули, Ворскли, Орелі, у верхів'я Сіверського Дінця. Являє собою південно-західну периферію величезної культурно-історичної спільноти неоліту ямково-гребінцевої кераміки, що охоплює північ Східної Європи -- від Східної Балтії до Уралу і Зауралля. Останню асоціюють з пращурами фінно-угорських народів.

Основою господарства був промисел лісових копитних (лось, олень, кабан, бобер), рибальство. Землеробство та скотарство носіям цієї культури були невідомі. Прямими нащадками цього населення є племена мар'янівсько-бондарихинської культури, які також розглядаються як давні фінно-угри. Пам'ятки цих племен поширені на північному сході України в II тис. до н. е.

Якщо на півдні України неолітична доба закінчилася у V тис. до н. е., з поширенням виробів із міді в трипільській та маріупольській спільнотах, то на півночі неолітичні племена мешкали ще в III тис. до н. е. В Поліссі кінець неоліту пов'язують з приходом із заходу перших носіїв індоєвропейських традицій людності культур лійчастого посуду та кулястих амфор у IV-- III тис. до н. е.

Размещено на Allbest.ru