Розвиток примістечкового єврейського землеробства на Правобережній Україні у 1920-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток примістечкового єврейського землеробства на Правобережній Україні у 1920-х років

Вивчення практики вирішення проблем єврейського населення містечок Правобережної України 1920-х рр. досить актуальне, оскільки аналіз минулого допоможе у здійсненні державної політики, з урахуванням інтересів усіх етнічних груп, що проживають на території країни. Саме тому життя єврейських землеробських поселень стало предметом дослідження таких українських істориків, як В. Доценко [1], Л. Місінкевич [2 - 3], Я. Хонігсман [4] та ін.

З приходом до влади, більшовицький режим прагнув втілити в життя програму соціалістичних перетворень у єврейських містечках Правобережної України. Адже тут, у колишній “смузі осідлості” концентрувалася більшість єврейського населення України, яке, компактно проживаючи у містечках, за своєю соціальною структурою та участю у господарському житті, помітно відрізнялося від інших етносів краю - українців, поляків, росіян. Головну мету і одночасно основний засіб виконання проголошених завдань більшовики бачили у залученні єврейства до виробництва та сільського господарства.

Це було новою подією для економічного життя єврейських містечок, тому що у дореволюційний період євреї не мали права займатися сільським господарством. Варто погодитися з дослідником П. Слободенюком, який вважає, що це могло вирішити багато життєвих проблем бідних єврейських родин, які в умовах голоду, економічної розрухи, соціальної апатії та безробіття зазнавали злиднів [5, 236]. ВУЦВК визначив для себе та своїх органів на місцях пріоритетні напрями викорінення цього явища і полегшення становища єврейських мас, один з яких передбачав “переселити відповідну кількість єврейського населення на землю ” [2, 24].

Заняття землеробством, на думку партійно-радянського керівництва, мало докорінно змінити їх трудові заняття, характер праці, спосіб життя, пов'язаний з підприємництвом, торгівлею, посередництвом, ремісництвом і гендлярством. “Пролетаризація” єврейських мас мала реалізуватися через програму переселення євреїв до районів Півдня України та створення у степових районах єврейських національно-адміністративних одиниць [1, 14]. Однак переселенська кампанія була неоднозначною, проходила складно, багато євреїв-переселен- ців повертались на колишні місця проживання [5, 261].

Паралельно з цим відбувалася й організація сільськогосподарських колективних об'єднань на місцях. 29 липня 1924 р. на засіданні малої президії ВУЦВК, під головуванням Г Петровського розглядалося питання “Про залучення трудящих євреїв до хліборобської праці”. У резолюції пропонувалося вжити заходи щодо заохочення євреїв до хліборобства та пропонувалося ЦКНМ домогтися широкої “популяризації хліборобської праці та реєстрації єврейських колективів, які бажають перейти до хліборобства” [3, 35]. Однак, незважаючи на відсутність таких рекомендацій, задовго до цього на Правобережжі почали з'являтися перші єврейські сільськогосподарські об'єднання. Примістечкове єврейське землеробство виникло тут ще після революції, коли євреїв, які бажали бути землеробами, наділяли нарівні з безземельними селянами землею з колишніх поміщицьких, монастирських та державних земель поблизу містечок. Цьому сприяли кілька факторів.

Єврейським ремісникам та торгівцям, які йшли в землеробство, не маючи досвіду, легше було працювати спільно. Туди йшли представники основних професій, типових для старого містечка, які вже не могли себе прогодувати ними. Це було логічно і через низький рівень землезабезпеченості та незначну кількість робочої худоби в господарствах нацменшин [2, 26]. Вчені відзначають, що землезабезпечення єврейського населення в регіоні було недостатнім, проте значно кращим, у порівнянні з німецьким. За даними Л. Місінке- вича, на одного “їдока” сільськогосподарського колективу припадало 0,9 дес. землі. Безкінні ж господарства становили 60 - 70 % [2, 27]. Ще однією обставиною було те, що більшість євреїв, які виявили бажання перейти в землеробство, не мали власного інвентарю й інших матеріальних засобів [6, 2]. Загалом це змушувало сільське та містечкове єврейське населення об'єднуватися у різні товариства зі спільного обробітку землі та використання реманенту.

Розглядаючи процеси становлення сільськогосподарської кооперації серед єврейського населення краю, вчені відзначають той факт, що такі об'єднання найчастіше утворювалися, як бурякові та насіннєві товариства. За даними П. Слободенюка, питома вага єврейських с/г колективів серед загальної кількості колгоспів складала 6 %, за земплощею - 2,6 %, за кількістю населення - 3,5 %. У середньому на 1 с/г об'єднання припадало: членів - 77,3, земплощі - 102,9 га [5, 248].

Однак в цілому єврейство не поспішало переходити до землеробства. З другої половини 1920-х рр. стала помітною тенденція до зниження кількості пайщиків у с/г колективах [7, 272]. У Славутському районному комітеті на 1924 р. було зареєстровано лише 35 євреїв, які бажали займатися сільським господарством [6, 79]. Кількість “бажаючих” не зростала навіть через посилену агітроботу, що проводилася парторганами. Так, у 1925 р. у Плужанському районі таких взагалі не було [5, 12]. Базаліївський райвиконком повідомляв, що євреїв, які бажають перейти в землеробство, немає [6, 7].

Під адміністративно-ідеологічним тиском з другої половини 1920-х рр. по всій Україні, у тому числі й на Правобережжі, почали створюватися єврейські колгоспи. Вони були малочисельні за кількісним складом членів господарств, матеріально-технічним та земельним забезпеченням [5, 246]. Як свідчать архіви, деякі єврейські колективні господарства не мали достатньої кількості земель, господарчих будівель, не вистачало спеціалістів та агрономів. Сільськогосподарські колективи знаходилися у надзвичайно важкому економічному становищі, у першу чергу, через гостру нестачу сільськогосподарських знарядь. В артілі “Нове життя” у Шепе- тівському окрузі через відсутність реманенту використовувалася наймана праця [7, 270]. Це було спричинено незначним кредитуванням. Для придбання реманенту колективи не мали коштів, не кажучи вже про будівництво господарських приміщень, яких майже не було. Економічну ситуацію ускладнювали недороди, що збільшували заборгованість колективів перед державою [3, 14]. З 8 єврейських колективів Вінницького округу лише 4 “мали господарські досягнення”, тобто, виконували план. У квітні 1929 р. Вінницький окрнарком КП(б)У прийняв рішення про подальше розширення колгоспів за рахунок примістечкових земель та земель держфонду [8, 355].

Єврейські господарства були досить слабкими. Голови колгоспів не виконували обов'язків, агрономічна робота у колективах була майже відсутня, а облік трудоднів був незадовільним. Адже те, що хліборобство для єврейства було чужим заняттям, стало помітно з початку створення єврейських колективних господарств. Поширеним було й таке явище, коли, вступаючи до сільськогосподарських колективів, єврейське містечкове населення прагнуло продовжувати займатися своїми традиційними заняттями. У Шепетівському окрузі євреї взагалі намагалися уникнути праці в артілях, отримуючи довідки “про непрацездатність” ще до приїзду в господарства, не виконували вказівок інструкторів [7, 20].

Наприкінці 1920-х рр. деякі шаргородські крамарі намагалися прилаштуватися до нових реалій штетла та організовували єврейський колгосп, щоб реабілітувати себе “чесною працею”. Проте, подолати економічні звичаї було нелегко. Вони пристосовувалися до нових умов, щоб заробити собі на життя тим, що їм було звично. Так, деякі колгоспниці ніколи не працювали, а їздили на ринок торгувати. У Томашполі колгоспники йшли на ринок торгувати дефіцитом: яйцями, маслом, хлібом. Євреї їздили у місто і привозили товари, що були відсутніми у місцевих магазинах. Займалися торгівлею також й колишні кустарі, які числилися колгоспниками. Траплялося так, що через кілька років колгоспи розпадалися, частково тому, що їх використовували як прикриття для чорного ринку с/г продуктів, тобто, того ж дрібного “капіталізму” [9, 82]. Нерідко причиною цього явища був незадовільний стан єврейських господарств через ряд економічних, соціальних, виробничих проблем. До цього додавався й постійний тиск держави, що супроводжувався різноманітними поборами, реквізиціями. Тому, не маючи перспектив, члени господарств цілими сім'ями поверталися до старих професій або мігрували.

На це впливали й факти недоброзичливого ставлення місцевого населення до хліборобських занять єврейства. Пояснювалося це меншим наділом землі місцевому селянству, а також тим, що деякі єврейські колективи виявляли господарську недбалість. Напружені стосунки між місцевим селянством та комунарами інколи виливалися у захоплення необроблених земель і навіть спалення будівель, як це мало місце у єврейському сільськогосподарському колективі “Педекз” Дунаєвецького району. Тут, у вересні 1925 р. місцеве населення спалило будинок, в якому зберігався зібраний врожай та робочий реманент, а в серпні 1926 р. спалено млин, орендований колективом у с. Сичинці [2, 29]. У Зозівському колективі “Праця” та Камінському “Хліб і праця” були підпалені та вирублені парки [8, 354]. У серпні 1929 р. у Корсуні було підпалено колгоспний ток “Євпахар” - збитки склали 1500 крб. [10, 10]. єврейський містечко пролетаризація колгосп

Масова кампанія з об'єднання земельних господарств у колгоспи призвела до того, що єврейське населення поставилося до цього заходу досить критично, не виявляло бажання одразу ставати членами колективних об'єднань. Проте, органи влади наполегливо проводили організаційні заходи щодо вступу селян у колгоспи [2, 73]. Темпи колективізації помітно зросли у 1930 р., після прийняття постанови РНК від 26 лютого 1929 р., яка передбачала низку заходів щодо “сприяння економічного оздоровлення декласованої частини єврейського бідняцького населення”, що мешкало, головним чином, у містечках” [2, 76]. Так, єврейський колгосп у містечку Чемеровець на Вінниччині на початку 1930-х рр. об'єднував понад 100 єврейських родин [11, 130].

Окремі єврейські колгоспи існували у 1930-х рр., але, як правило, єврейські господарства зливалися з іншими колгоспами під час масової колективізації сільського господарства. Наприклад, в Літині єврейський колгосп, що мав 60 родин у 1932 р. був перетворений на змішаний, а згодом - ліквідований. Значна частина національних колгоспів перестала існувати ще на початку 1930-х рр., в решту вливалися неєвреї, внаслідок зменшення частки нацменшини. У той же час багато євреїв займали посади керівників господарств та їх виробничих підрозділів, були працівниками бухгалтерії [5, 261]. Цей процес був результатом загальної політики переходу до інтернаціоналізму, від дрібних об'єднань до побудови колгоспів-гігантів.

Отже, єврейське землеробство мало добрі перспективи, адже містечкове єврейство, деморалізоване революцією, громадянською війною та політикою “військового комунізму”, отримувало можливість виходу із скрутного становища. Проте, ряд чинників не сприяв закріпленню євреїв на землі. Це були державна політика, яка постійним тиском зменшувала можливості членів колективів; об'єктивні причини, коли єврейство часто виявлялося неготовим при переході до занять сільським господарством, прагнення частини єврейства “перечекати” лихоліття, вияви побутового антисемітизму. У 1930-ті рр., з переходом до курсу “інтернаціоналізму” та колективізації, шансів на існування єврейських сільськогосподарських колективів зовсім не лишилося.

Література

1. Доценко В. О. Єврейське громадське землеоблаштування в Україні (20-30-роки ХХ століття): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 2005.

2. Місінкевич Л. Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20-30-тірр. ХХст). - К., 2001.

3. Місінкевич Л. Л. Коренізація і національні меншини Поділля у 20-30-хрр. ХХ ст. - К., 1999.

4. Хонігсман Я.С. Колективізація, голодомор і занепад єврейського землеробства в Україні // Укр. істор. журн. -1994. - № 1 - 3.

5. Слободенюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України. Наукове історико-етнологічне видання. - Вінниця, 2000.

6. Державний архів Хмельницької області (далі - ДАХО). - Ф. Р-3508. - Оп. 1. - Спр. 3.

7. ДАХО. -- Ф. Р-3508. -- Оп. 1. -- Спр. 33.

8. Державний архів Вінницької області. -- Ф. Р-595. -- Оп. 11. -- Спр. 3.

9. Хоффман Ч.Е. Красный Штетл: история еврейского местечка, выжившего в Советскую коммунистическую епоху. -- Чикаго, 2004.

10. Колесникова К.И. Еврейские страницы в истории Корсунщины. -- Корсунь-Шевченковский, 1999.

11. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 6210.

Размещено на Allbest.ru