Етносоціальні процеси в Полтавському полку XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етносоціальні процеси в Полтавському полку XVIII ст.

Полтавський козацький полк, один із полків Лівобережної України за багаторічне існування завжди перебував у центрі майже всіх значних подій в Україні. Протягом 135 років (1648 - 1782 рр.) землі сучасної Полтавщини перебували в складі Гетьманської держави - Війська Запорозького. Державна територія складалася з полків, які ділилися на сотні, а останні - на курені. Територія, яку вони займали, неодноразово змінювалась, перекроювалася. Адміністративними центрами полків були найбільші і найкраще укріплені міста і містечка полку, вони і давали назву певної адміністративної і військової одиниці. козацький демографічний міграція етнічний

Існує кілька версій щодо дати виникнення Полтавського полку. Найвірогіднішим є 1648 р., не раніше початку червня [2, 21]. Вважаємо, що полк був створений у результаті адміністративної реформи, проведеної гетьманом Б. Хмельницьким на звільненій території 1648 - 1649 рр. Всього в 1649 р. полк налічував 18 сотень. На середину ХУЛІ ст., у зв'язку зі створенням пікінерських полків, почався новий переділ його території. Прикордонні сотні потрапили під подвійне командування адміністрацій Полтавського та Дніпровського пікінерсь- кого полків.

Полтавський полк зник з карти козацької України одночасно із Запорізькою Січчю, знищеною царськими військами влітку 1775 р., а його територія включена до Російської імперії. Офіційно полк припинив своє існування в 1782 р., хоча залишки полково-сотенного устрою зберігалися ще на початку ХІХ ст. [2, 23]. Полки Гетьманщини були ліквідовані в кілька етапів. Першим припинив своє існування Полтавський полк. У 1764 р. більша частина полкової території (13 сотень) була анексована і приєднана до новоствореної Новоросійської губернії. У 1775 р. до Новоросійської губернії приєднано решту сотень, а полк ліквідовано. Після цього Полтавщина на 20 років опинилася поза межами колишньої Гетьманщини.

Неоціненим джерелом з історії Полтавського полку другої половини ХVШ ст. є Румянцевський опис України 1767 - 1769 рр. На сьогодні збереглася лише частина документу, яка стосується кількох сотень полку (Велико- Будиська, Полтавська, Полтавська перша, Полтавська друга та Решетилівська сотні) [1, 3]. П. Румянцев, ознайомившись зі становищем в Україні, 1765 р. запропонував Малоросійській колегії провести генеральний опис України. Було розроблено чотири форми перепису для міста, для козацьких господарств, для приватних господарств, для коронних і монастирських маєтків. У формі для міст вимагалось записувати географічне положення міста, його укріплення, казенні будови, громадське управління, ярмарки і торги, міські землі, магістратські та раїушні прибутки, кількість дворів і бездвірних хат, найманих робітників, умов, за яких вони працювали. Передбачалось проводити подвірний опис всіх міщан зі зазначенням вулиці, де вони мешкали, кількість кімнат у будинку, ім'я господаря, членів сім'ї, прислуги, їх вік, стан здоров'я, чим займаються, кількість землі, худоби, прибутки.

За Інструкцією опису козацьких маєтків вимагалось описати двір козака, будови, сімейний стан, володіння землею, лісом, угіддям, промислами, прибутки. В описі коронних, монастирських і урядових маєтностей вимагалось називати географічне положення села, записати власника, описати панський двір, будинок (дерев'яний чи кам'яний), кімнати, амбри, стайні, сараї, землі посівні, ліси, млини, винокурні, шинки, прибутки, кількість посполитих селян, дворів і бездвірних хат, повинності. Козацька старшина ухилялась від опису, оскільки його проводили російські чиновники, які не знали місцевих умов. Особливо важко розібратись у мірах землі (упругах, чвертях, четвертухах, шостках, пляцах).

Опис розпочався у вересні 1765 р. і був завершений в лютому 1769 р. за наказом П. Рум'янцева. У Рум'янцев- ському описі 969 томів, що містять відомості про 3,5 тис. населених пунктів. Кожний том має 300 - 1000 аркушів [1, 3]. У більшості полків опис не завершено, матеріали не впорядковані, але при вивченні формування землеволодіння, соціальної структури і майнового стану населення, правового становища різних категорій людей Рум'янцевський опис є неоціненним джерелом.

На демографічну ситуацію Полтавського полку головний вплив робили природний приріст і розселення місцевого населення. Середньорічний приріст у Гетьманщині був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі. Водночас, в окремих місцевостях, в окремі періоди населення різко скорочувалося від тяжких наслідків стихійних лих, епідемій, а також жорсткого соціального гніту з боку місцевих і прибулих можновладців. Інколи населення цілих сіл розходилося в різні місця, не витримуючи непомірного грошового збору на утримання російського війська. Загальна ж кількість населення краю на початку ХУШ ст. дорівнювала приблизно 600 тис. осіб, а козацького війська - 30 тис. [2, 65].

У часи Гетьманської держави на Лівобережжі склалася ієрархічна структура суспільства на чолі з кількома десятками шляхетсько-старшинських родин, які перебрали до своїх рук практично всі урядові посади. У руках старшини скупчилися величезні земельні ресурси, почасти затверджені гетьманською владою старі володіння, почасти надані за службу рангові маєтності, а більше - скуплені або й просто захоплені силою в козаків і посполитих. Крім старшини й шляхти, в козацькій державі широкими правами й привілеями користувалося православне духівництво. Воно мало свій автономний церковний суд. Церковні, монастирські землі, а також маєтки духовних власників були звільнені від військових зобов'язань і державних повинностей. У гетьманській Україні духівництво не становило замкнутого стану. Його ряди постійно поповнювалися за рахунок козацтва, міського та посполитого населення. У ХУШ ст. на землях Гетьманщини нараховувалось 60 монастирів і скитів. З них на Полтавщині найбільш відомими були Преображен- ський Велико-Будищанський скит, Преображенський Сокільський монастир, Спаський Будиський скит, Михайлівський Сорочинський монастир, Успенський Бистрицький монастир, Успенський Нехворощанський монастир, Хрестоздвиженський Полтавський монастир.

Проміжне становище в Гетьманській державі займав козацький стан. Як служилий стан козацтво було неоднорідним. Найбільшу групу становили «городові» козаки, які, на відміну від «низових» (запорозьких), мешкали на «волості», тобто в містах, містечках, селах і хуторах. Своєю чергою, городові козаки, залежно від статків, поділялися на «кінних» і «піших». Найчисельнішу частину городового козацтва становили «старовинні» або «старі» козаки, які «від діда до батька і самі» служили у війську. Їхня кількість не була постійною.

У той же час, незадоволені московською владою і старшинською політикою, козаки й посполиті Полтавського полку у ХУШ ст. масово переходили на правий берег Дніпра, відходили на Запоріжжя, шукаючи там вільного життя. Близькість до Запоріжжя мала для Полтавщини особливе значення. Залишаючись аванпостом проти татар, Запорозька Січ, з одного боку, була своєрідним знаряддям для пом'якшення соціальної напруги, з іншого - бунтівлива січова голота завжди була готова підтримати повстання в козацьких полках.

Основу продуктивних сил у Гетьманській державі становило селянство, яке протягом ХУШ ст. потрапило в кріпосну залежність. Так, у 1760 р. селянам дозволено переходити на нове місце лише з дозволу попереднього власника і без майна. Це ще не було повним закріпаченням, але до нього практично залишався один крок. За загального співвідношення різних категорій населення краю більшу частину становили селяни, які вже не були підданими Війська Запорозького, тобто вільними орачами, людьми приватного підпорядкування.

Населення міст і містечок цього періоду було різнобарвним. Міста Лівобережжя розподілялися на магістратські (з магдебурзьким правом) і ратушні (без такого права). Перші вважалися привілейованими й мали самоврядування, судочинство, податкову систему, право на володіння землею, певні пільги для населення щодо ремесла й торгівлі. Ратушні міста значною мірою залежали від старшинської адміністрації. Значна частина містечок взагалі не мала власного управління. На Лівобережній Україні до поглинення її Російською імперією міські населені пункти зростали швидкими темпами: 1783 р. тут нараховувалося 33 міста і 89 містечок (з 8,3 тис. поселень), у 1786 р. - відповідно 35 і 112. Чисельність міського населення дорівнювала приблизно 60 тис. (6% населення регіону) [3, 288]. Будучи центрами сотень, міста виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції.

Важливу роль у формуванні етнічного складу й національної території відігравали міграції та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці ХУІІ - ХУІІІ ст. вже не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній період. Заснування нових населених пунктів тут відбувалося досить повільно. Загалом Полтавщина була заселена густо, але нерівномірно. Населення тулилося до річок, а найменш заселеними були степові простори Середнього Поворскля. Нові поселення з'явилися тут лише після усунення у ХУІІІ ст. загрози татарських вторгнень. Значна частина земель у південній частині краю до кінця ХУІІІ ст. перебувала «впустці», тобто не оброблялася.

За деякими підрахунками, на території Полтавщини в останній чверті ХУІІ - ХУІІІ ст. з'явилося приблизно 30 сіл, заснованих переважно біженцями з Правобережної України. Села стихійно засновували також козаки, що тікали з Правобережжя, рятуючись від утисків польської шляхти. Так, виникло с. Коряївка (перша сотня Полтавського полку). Місця для поселень переселенці, як правило, обирали самостійно. В окремих випадках райони під заснування нових населених пунктів визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. Як правило, це були вільні землі, придатні для обробітку. Переселенці на певний термін звільнялися від сплати державних податків.

Заселення Лівобережжя відбувалося також за рахунок переселенців із Росії, Білорусії, Молдавії та інших країн. Досить значними в краї були грузинські поселення. Грузини емігрували до Росії в 1725 р., разом із картлійським царем Вахтангом І, утворивши велику колонію в Москві. Указом імператриці Анни Іоаннівни 1738 р. їм були відведені землі на території Гетьманщини, зокрема, в Лубенському, Миргородському, Полтавському та Прилуцькому полках. Тут поселились переважно вояки Грузинського гусарського полку (2305 родин). Загалом із московської колонії на Полтавщину перебралися близько 1,5 тис. осіб. Грузинські поселення існували в Багачці, Біликах, Великих Будищах, Келеберді, Кобеляках, Лохвиці, Миргороді, Старих і Нових Санжарах, Устивиці, Хоролі, Чорнухах.

Незважаючи на динаміку етносоціальних процесів, більшість населення Полтавського полку становили українці. Представникам українського етносу належало першорядне місце в процесах заселення та освоєння полтавських теренів. Відсоток іноетнічних поселенців був незначний і не мав істотного впливу на етно- соціальну структуру регіону.

Размещено на Allbest.ru