Політичні аспекти підготовки виборчих кампаній в УРСР 1950-80-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні аспекти підготовки виборчих кампаній в УРСР 1950 -- 80-х рр.

Концептуальним моментом розвитку радянського виборчого права виступала теза В. Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Тому впродовж тривалого часу в радянській державі відбувалася лише імітація виборчих процедур, яка забезпечувалася відповідними політичними діями. Жорстка владна вертикаль передбачала призначення довірених людей на відповідальні посади. Однак наявність кількох угрупувань у Комуністичній партії, інтереси яких визначалися у відповідності до вподобань їх політичних лідерів, поступово руйнувала монолітність партії в цілому, створювала передумови для масштабної критики опонентів, що зазнали поразки. Виборчі процедури в такій ситуації часто використовувалися для перерозподілу владних повноважень на місцях на користь певних угрупувань у партії.

З повоєнних часів до початку «перебудови» вибори в Україні проходили 10 разів (1947, 1951, 1955, 1959, 1963, 1967, 1971, 1975, 1980, 1985 рр.). Правовими засадами проведення виборів було Положення про вибори до Верховної Ради, затверджене Президією Верховної Ради УРСР у грудні 1950 р. Пізніше до нього неодноразово вносились зміни та доповнення. У грудні 1978 р. дев'ята сесія Верховної Ради УРСР дев'ятого скликання прийняла закон «Про вибори до Верховної Ради», що остаточно сформував виборчу систему в Українській РСР.

Не забезпечили суттєвих змін і спроби розширення повноважень радянських органів, здійснені у роки «відлиги». Так, важливу роль у лібералізації суспільства періоду «відлиги» офіційно покликані були відіграти ради депутатів. У цей час ставлення Комуністичної партії до рад було визначене у постанові ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих та посилення їх зв'язків з масами», коли перед партійними комітетами було поставлене завдання «активізувати роботу партійних груп в радах і виконкомах... забезпечити, щоб всі директиви партійних органів, що стосуються роботи Рад, проводилися через комуністів, які працюють в Радах, і через партійні групи виконкомів і сесій Рад» [1, 455 - 456].

У листопаді 1965 р. з'явилася спільна постанова Центрального комітету КПУ та Ради міністрів УРСР «Про передачу додатково на вирішення виконкомів обласних, Київської та Севастопольської міських Рад депутатів трудящих, міністрів і керівників відомств Української РСР питань господарського і культурного будівництва» [2, 3 - 6]. Постанова стосувалася розширення повноважень виконкомів щодо виділення коштів на будівництво споруд культурно-соціального призначення та регулювала їх діяльність щодо окремих питань соціального захисту.

У 1959 р. в СРСР існувало понад 57 тис. представницьких органів державної влади різного рівня, в яких працювало понад 1800 тис. депутатів. Як велике досягнення, кваліфікувався той факт, що за 1939 - 1964 рр., тобто за 25 років, в систему Рад було обрано понад 14 млн осіб [3, 134]. Ради депутатів трудящих продовжували розглядатися партійно-державною верхівкою як одна з най- демократичніших форм органів самоврядування. В цілому, незважаючи на декларацію певних послаблень партійного тиску на формування та діяльність рад, завданням комуністів було всебічне посилення впливу партії і проведення її політики серед безпартійних, в тому числі й через організацію результатів виборів.

Серед політичних рішень варто звернути увагу на законодавство про вибори в УРСР та на окремі рішення партійних та радянських органів, що присвячувалися безпосередньо проведенню виборчих кампаній. Загалом радянське законодавство про вибори було досить уніфікованим. Певні відмінності у ньому між республіками спостерігалися на початку існування радянської влади, але починаючи з 1930-х рр. різниця у цьому плані між республіками була фактично скасована. Виборчі кампанії в УРСР впродовж 1940 - 70-х рр. проводилися відповідно до «Положення про вибори до обласних, районних, міських, сільських та селищних Рад депутатів трудящих» від 1937 р. [4]. У жовтні 1950 р. прийнято нове «Положення» [5], яке суттєво не відрізнялося від попереднього. У 1979 р. прийнято остаточний виборчий закон.

Протягом 1950 - 80-х рр. Президією Верховної Ради УРСР, як правило, за півтора місяця до дати виборів, приймалися Постанови про хід підготовки до виборів у місцеві ради, в яких вказувалося на недоліки в організації виборчого процесу в окремих областях та шляхи їх усунення. Ці постанови адресувалися місцевим партійним органам, оскільки вони несли відповідальність за організацію виборів та їх «правильні» результати. Дії обласної ради в цьому питанні обмежувалися формуванням та затвердженням виборчих округів та виборчих комісій. Указом Президії Верховної Ради також затверджувався склад обласних виборчих комісій. Після проведення виборів Президія Верховної Ради приймала постанову про підсумки виборів до місцевих рад. На думку С. Кульчицькото, після прийняття Конституції УРСР 1937 р. показна демократичність радянських виборів зросла за рахунок зміни ступеневих виборів на прямі [6, 239].

Аналіз нормативно-правової бази проведення виборчих кампаній в УРСР дозволяє стверджувати про її відносну стабільність. Основна маса документів, що регламентували проведення виборів існувала у незмінному вигляді близько двадцяти років. Таким чином, законодавча база виборчих процесів була достатньою для їх організації у рамках існування однопартійної системи із суворою регламентацією строків проведення. Законодавчо виняткове право комуністичних структур на висування кандидатів в депутати закріплено не було. Однак, оскільки в умовах єдності радянського суспільства всі кандидати в депутати виступали з єдиною програмою, то висування двох і більше кандидатів не мало соціальної необхідності. Одна особа могла одночасно обиратися депутатом кількох Рад і лише з 1979 р. з'явилися обмеження щодо цього [7, 10].

До складу депутатів обласної Ради обов'язково обирався голова діючого облвиконкому, його перший та другий заступники. Інколи до виборчих списків включали інших осіб, які у майбутньому мали зайняти ці посади [8, 245]. Крім того, до складу ради обирали начальників управління освіти, промисловості, сільського господарства, голів відділів охорони здоров'я та соціального забезпечення [9, 81].

Впродовж 1950 - першої половини 80-х рр. увага партійних органів до забезпечення проведення виборчих кампаній певною мірою була зменшена. Вироблені критерії підбору кандидатур залишалися незмінними, а можливість зриву виборчих кампаній суттєво скоротилася, в тому числі й за рахунок посилення контролю за суспільними настроями з боку органів держбезпеки. Підбір кандидатів у депутати здійснювався у обласних комітетах КПУ, відповідно до списку рекомендованих посад, що визначався рішенням ЦК КПУ. На рівні області могли бути внесені зміни чи доповнення до списків осіб, рекомендованих до участі у виборах, на підставі особистих та ділових якостей. ЦК КПУ регулював склад списків вже на основі соціально-демографічних характеристик бажаного кандидата [10, 29; 11, 215; 12, 45]. законодавство відлига виборчий кандидат

До загальних критеріїв підбору кандидатів у депутати відносилися: відсутність притягнення до кримінальної відповідальності, відсутність засуджених родичів чи таких, які постійно проживали за кордоном, а також відсутність стягнень за місцем роботи. Дані про якісний склад майбутніх кандидатів, які надходили до ЦК КПУ, залишалися безособовими. Показників дотримувалися стосовно кількості та співвідношення робітників, селян та службовців, а також жінок і чоловіків. У більшості випадків дві третини депутатів рад будь-якого рівня мали становити робітники і селяни. Іншу частину складали представники партійної номенклатури, радянські працівники та представники інтелектуальної праці [13, 13].

Загалом політична підготовка виборчих кампаній забезпечувала сталість політичної системи. У результаті планомірного проведення виборчих кампаній зазнавав змін і національний склад депутатського корпусу, де спостерігалася чітка тенденція зменшення депутатів- українців і збільшення кількості депутатів росіян. Практика висунення потрібних людей на депутатські посади створювала передумови для руйнування національних політичних еліт, оскільки перспективні керівники місцевого рівня, за сприятливих обставин у радянській системі, через деякий час обов'язково перетворювалися на «московську політичну еліту» через відповідну зміну місця роботи.

Размещено на Allbest.ru