Суспільно-політичні процеси в українському селі періоду нової економічної політики України

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Суспільно-політичні процеси в українському селі періоду нової економічної політики України

О.М. Абразумова

Сьогодні актуальними є дослідження організації місцевої влади на різних етапах, зокрема в період непу, коли відбувалося становлення радянської системи органів влади. Радянська історична наука нав'язувала думку про загальну підтримку населенням процесу побудови більшовицької держави [1]. Серед сучасних науковців, які досліджують суспільно-політичні процеси в українському селі 1920-х рр., слід виокремити праці В. Греченка [2], Г. Капустян [3], В. Лазуренка [4] та ін. Метою статті є аналіз еволюції політичних поглядів селянства від абсентеїзму до зародження ідеї консолідації навколо власної організації.

Неп не тільки містив у собі комплекс визначених економічних заходів, покликаних стабілізувати внутрішнє становище в країні, він торкнувся і політичної сфери. Протягом першої половини 1920-х рр. на виборах спостерігався стійкий абсентеїзм. Явка на вибори в різних місцевостях коливалася від 25% до 60%. Відмова громадян від участі у виборах представницьких органів влади, вияв соціально-політичної апатії мали декілька мотивів. Найбільш розповсюдженою причиною був низький рівень політичної активності громадян. Крім цього, неприязнь людей до кандидатур, неприйняття конкретних рішень інститутів влади, економічних реформ, суспільно-політичних заходів тощо. Наприклад, середньостатистичний показник по Черкаському району в 1925 р. становив всього 25%, а після широкої агітації про перевибори виріс лише на 5 - 15% [5, 27].

Головний теоретик непу - М. Бухарін зокрема пропонував проводити і нову соціальну політику, особливо на селі, де «місцеві ради є лабораторією, в якій ми перетравлюємо селян, викорінюємо їх індивідуалістичну психологію, ведемо їх за собою, привчаємо до співпраці з нами, виховуємо їх та ведемо... соціалістичним шляхом». Він радо зустрів партійну кампанію «оживлення рад» в 1924 - 1925 рр., оскільки вважав, що місцеві ради фактично вимерли в період воєнного режиму партії, а пробуджене селянство повинне мати виборчі та функціонуючі органи влади, які б задовольняли їх потреби та керували ними. Більше того, Бухарін закликав не застосовувати «адміністративний тиск» партії під час виборів, адже краще мати в раді одного більшовика, якого добровільно обрало населення, ніж десяток фіктивно обраних, які не користуються авторитетом серед місцевих жителів [6, 243].

Вибори, до участі в яких допускалася переважна частина населення, допомогли більшовикам легітимізувати свою владу. Проте, на відміну від Бухаріна, більшість його однопартійців вважали за необхідне взяти під свій контроль процес виборів. Згодом виборча кампанія стала імітацією демократії: вибори були нерівними, багатоступеневими, з відкритим голосуванням, а кандидати, висунуті більшовиками, завжди одержували більшість голосів, адже вони розробили процедури, які дозволяли штучно підбирати персональний склад радянських органів за всіма параметрами: класовим походженням, партійною належністю, демографічними ознаками тощо. Цим процесом керував компартійний апарат за безпосередньої підтримки органів ДПУ Тому вибори до місцевих рад, насамперед сільських, були формальною основою для формування більшовицької влади. З метою недопущення небажаного результату, більшовики з травня 1920 р. ввели такі виборчі норми, згідно з якими, селянське представництво було меншим за робітниче в 5, а за червоноармійське - в 50 разів.

Взяття з початком непу курсу на «революційну законність», зумовило під час організації виборчого процесу перенесення основної уваги компартійних органів на легальні методи боротьби за ради. Тому з 1924 р. був розширений список осіб, яких позбавляли виборчого права, що зазначалось у постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 10 вересня 1924 р. [7, 9]. Наприклад, аналіз матеріалів перевиборів у Мокрокалигірському районі дозволяє зробити висновок, що в цей час основною причиною позбавлення виборчих прав стала релігія, адже більшість позбавленців - це церковні особи та їх сім'ї [8, 43].

У доповідях ДПУ центральним партійним організаціям з місць йшлося про бажання заможників впливати на політичне життя села. Типовими були повідомлення про спроби обійти «радянську організацію» та хитрощі з боку «куркулів» на місцевих голосуваннях, наприклад: «1. На деяких перевиборних зібраннях фігурували два списки, були випадки і більше; 2. В одному селі куркульський список мав такий вигляд: почесний голова Крупська Н. К., далі члени Райвиконкому, а потім йдуть куркулі.; 3. В деяких селах після довготривалих перевиборчих зібрань, не досягали згоди, зібрання переносилося, мобілізувалися наші найкращі сили, і на повторних зібраннях все ж проскакували куркулі...» [9, 20]. Так, за період 1924 - 1927 рр. заможні селяни брали активну участь у виборчих процесах на селі, при чому, незважаючи на протидію місцевої влади, вони були включенні до складу багатьох рад.

У 1926 р., після ліквідації усіх партій та встановлення монопартійної системи, більшовики оголосили про проведення «першої широкої та відкритої» виборчої кампанії, чому передувала значна політична, ідеологічна та організаційна робота. Рішення про перевибори було прийнято ЦК КП(б)У у грудні 1925 р. У постанові вказувалося, що «перевибори повинні зробити практичне завоювання партією та Радянською владою середняка як центральної фігури землеробства, організацію навколо партії всієї бідноти, створення спілки пролетаріату і бідноти з середнім селянством для протиставлення зростанню куркульської активності на селі». Звичайно, відкритість виборчої кампанії була умовною, більшовики пішли на перевибори лише тоді, коли стали впевненими у своїй силі, можливостях маніпулювати селянством.

Підсумки виборів було розглянуто на Пленумі ЦК КП(б)У у березні - квітні 1926 р. Пленум констатував, що «наші сільські Ради... вже зараз починають перетворюватись у дійсні організації, які об'єднують навколо себе основні маси селянства під керівництвом партії і робітничого класу». Таким чином, у 1926 р. більшовики визнали, що Ради до цього не вважалися їх реальними органами влади. Розуміли це і селяни: «Хіба так обирають, як ми обираємо. Кого комуністи хочуть, того і обираємо, вони лише для того допускають у ради деяких із нас, щоб не було відкритого протесту» [10, 39 - 40].

Свавілля місцевої влади, особливо в період загострення економічної ситуації в 1927 - 1928 рр., часто ставало каталізатором до активної протидії з боку населення. Наприклад, голова Корсунської контори райспілки товариш Шиян на загальних зборах селян залякував людей: «Якщо хлібозаготівлі за планом не буде виконано, то доведеться вживати культурніші методи, а такі є: пушки, кулемети та орудійний вогонь, а проти тих, хто не буде здавати хліба, виставляємо 3-х дюймові пушки» [11, 61]. На Харківщині селяни заявляли, що у сільрадах було багато лідерів з «великою горлянкою» без совісті, які не вміли «навіть свиням дати їсти». У інших регіонах України відзначалося, що вибори до сільрад перетворилися на обрання до них «п'яниць, злодіїв, хабарників, босяків, повій». Природною реакцією стало невдоволення та критика не лише щодо хлібозаготівельного плану, місцевої влади, а й щодо радянського державного устрою та більшовицької партії.

Відчай селян, незадоволення політикою радянського керівництва, обурення методами хлібозаготівельних компаній остаточно переконало навіть прихильників комуністів у ворожості влади щодо села. Частіше лунали заклики до об'єднання задля боротьби з кривдниками, яких народ змальовує не інакше, як «чортів» [12, 60]. Вичерпну характеристику становища населення цього періоду подає лист тогочасного селянина: «Кошмар, а не життя, треба пожити і подивитися, як народ принизили, зробили безликим, немає ні свободи особистості, ініціативи.. .Позбав, Господи від ярма комунізму. Адже 10 років минуло, ах, пора вже покінчити з заразою комунізму. два покоління вважати мертвими, вони заражені ... комунізмом» [13, 37].

Таким чином, суспільно-політична ситуація в українському селі протягом 1920-х рр. була неоднозначною, що виявлялося у одночасному співіснуванні протилежних процесів: з одного боку, абсентеїзм, ігнорування виборів, з іншого - намагання вплинути на формування органів самоврядування. Розчарування в останньому призвело до утвердження у свідомості селян ідеї створення власних громадських організацій, проте це питання потребує окремого дослідження.

новий економічний політика село

Література

1. Історія селянства Української РСР: У 2 т. -- Т. 2. -- К., 1967.

2. Греченко В. А. Україна у добу «раннього» тоталітаризму (20-тіроки ХХст.). -- Х., 2001.

3. Капустян Г Т. Дві «правди» або українське село в двадцятих роках двадцятого століття. -- Кременчук, 2003.

4. Лазуренко В.М. Заможне селянство України в умовах непу. -- Черкаси, 2003.

5. Державний архів Черкаської області (далі -- ДАЧО). -- Ф. Р184. -- Оп. 1. -- Спр. 48.

6. Коэн С. Бухарин. Политическая биография. -- М., 1988.

7. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГОУ). -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1981.

8. ДАЧО. -- Ф. Р.185. -- Оп.1. -- Спр. 41.

9. ЦДАГОУ. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1819.

10. ЦДАГОУ. -- Ф. 1. -- Оп.20. -- Спр. 2316.

11. ДАЧО. -- Ф. Р.184. -- Оп. 1. -- Спр. 79.

12. ЦДАГОУ. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 1987.

13. ЦДАГОУ. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 2824.

Размещено на Аllbеst.ru