Інтерпретація категорії "наукова історична школа" у сучасній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ КАТЕГОРІЇ «НАУКОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА» У СУЧАСНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Н.П. Босенко

Для визначення ролі видатних учених у становленні як окремих концепцій історії, так і історичної науки взагалі важливим методологічним компонентом є з'ясування епістемологічного аспекту категорії “наукова школа”, що не є чітко окресленою в історіографії та досить часто містить різний дослідницький контекст і змістовне навантаження. У спеціальних дослідженнях, навчальних посібниках, які мають відношення до наукових співтовариств, ця категорія є чи не найбільш поширеною. В західноєвропейській історіографії ХІХ - ХХ ст. трапляються десятки історичних шкіл, об ' єднаних на основі досить суб ' єктивних дослідницьких критеріїв. Зокрема, у німецькій історіографії традиційно виділяються: “історична школа права”, “школа Л. Ранке”, “гейдельберзька школа”, “Малогерманська” й “Велико- германська” школи, “баденська”, “Стара” й “Нова” школи та ін. У французькій історичній науці - “Синтетична школа”, “Школа Олара”, “Академічна школа”, “Школа Анналів” та ін., в англійській - “вігська школа”, “оксфордська” й “кембріджська” школи та ін.; в американській історіографії - “Рання школа”, “англо-саксон- ська школа”, “коммонсовсько-вісконсинська школа” та ін. Досить очевидно, що, виділяючи наукову школу, дослідники історичної науки постійно стикаються з проблемою її інтерпретації, вдаючись переважно до типоло- гізації на основі певних соціально-наукових форм.

Подібна методологічна невизначеність властива також й українській історіографії, де не досить чітко від- рефлектовано поняття історико-наукової школи. Часто навіть ведеться мова про “школу” практично будь-якого, більш-менш видатного дослідника української історії. У посібниках з національної історіографії згадуються: “Соціально-економічна школа О. Лазаревського”, “Територіальна школа Д. Баталія”, “Галицько-Київська школа М. Грушевського”, “Школи” Д. Яворницького, О. Оглоблина та ін. Специфікою українознавчих досліджень можна вважати збереження властивої для радянської доби інтерпретації категорії “історична школа” на основі визначення ідейно-політичних критеріїв (“державницька”, “народницька”, “буржуазна” школи) і теоретико-методологічних принципів (“романтична”, “позитивістська”, “марксистська” школи).

Аналіз сучасної історіографічної літератури як вітчизняної, так і зарубіжної дає можливість зробити кілька принципових узагальнень стосовно осмислення проблеми в теоретико-методологічному аспекті. Насамперед, варто зазначити наявність кількох підходів її розв'язання. Перший з них, розроблений на загальних постулатах наукознавства, має на меті інтерпретувати категорію “історична школа” як своєрідне уніфіковане явище, притаманне характеру й змісту еволюції історичної науки взагалі. “Наукова школа в історіографії, - на думку І. Колесник, - це колектив дослідників, об'єднаних спільною проблематикою, єдиними методологічними принципами, які гуртуються навколо певної організаційної структури (кафедри, наукового товариства, історичного часопису)” [1, 39]. Згодом І. Колесник уточнює свою дефініцію: “Наукова школа” - ідеальний тип, за допомогою якого описуються певні історіографічні факти, події, явища. Концепт “наукова школа” слугує засобом професійної самоідентифікації кола дослідників, кількох генерацій науковців, об'єднаних навколо певної організаційної структури (кафедра, часопис, науковий центр, “незримий” коледж, ідея-проспект), які мають спільну проблематику, використовують єдиний методологічний інструментарій та подібні практики концептуалізації” [2, 384]. Тотожних принципів дослідження категорії “історична школа” дотримується і С. Михальченко. Згідно з розробленою ним методикою розгляду явища, необхідно, по-перше, вивчити погляди та діяльність лідера чи засновника школи; по-друге, потрібен аналіз його методологічних філософських поглядів, педагогічного спілкування з учнями, розгляд методів і принципів праці, близькість конкретно теоретичних концепцій і тематики досліджень [3, 57]. Подібний підхід превалює у працях Л. Гутнової [4, 9 - 10], С. Погодіна [5, 71 - 73], Я. Калакури [6, 34] та інших представників сучасної східнослов'янської історіографії. Головна мета, яку переслідують представники цього методологічного підходу, полягає у намірі структуризувати контури дефініції, не виходячи за рамки історіографічних категорій.

Другий підхід, який отримав особливу популярність у новітній літературі, збудований на широкому впровадженні понять, запозичених із суміжних з історіографією галузей знання, насамперед культурології, прагне інтерпретувати критерії дефініції “історична школа” на основі змістової характеристики соціо-психологічних чинників колективної діяльності вчених. “Основними складниками категорії “історична школа”, - вважає Г Мерніко- ва, - є змістовна характеристика та функції понять: “лідер”, “наукова атмосфера”, “наукова результативність”, з'ясування мотиваційних чинників творчості вчених (психо-інтелектуальних, соціо-психологічних), які дають змогу зрозуміти наукову програму лідера, найважливішого фактору життєдіяльності наукової школи” [7, 12]. На думку вченого, лише в контексті психології творчості можливе створення логіко-доказової моделі функціонування наукової школи в історіографії. Однак, практичне застосування логіко-лінгвістичної моделі “наукова школа”, збудованої на засадничих принципах напрацювань класиків психоаналізу (Е. Фромм, К. Юнг) та дослідників психології творчості в науці (Л. Косарева, Г Сел'є) стосовно історіографії, виразно виявили слабкості й одномірність подібного методологічного підходу Як приклад, можна навести узагальнення одного з адептів “історіографічної психоаналітики”, згідно з яким, “специфічна нервова система, виняткова цілеспрямованість, фантастична працездатність - ключові риси промоторів вітчизняного історіографічного процесу” і що саме ці фактори “особистісно-психологічного плану суттєво вплинули на форми й методи колективної співпраці істориків та (в кінцевому підсумку) на появу й результативність наукових шкіл” [7, 13].

Своєрідну позицію у європейській історіографії щодо “історичної школи” займають польські дослідники проблеми. Аналітичне опрацювання теми було вперше здійснено В. Смоленським у студії “Школи наукові в Польщі”, де постання подібного роду організацій оцінювалось у дусі історико-політичного партикуляризму [8, 155 - 156]. Розроблена В. Смоленським концепція “історичної школи” мала сильний резонанс не лише в польській, але й українській історіографії, по суті визначивши підхід до її інтерпретації таких учених, як М. Гру- шевський, С. Томашівський, Д Дорошенко [9, 141 - 157]. Превалювання політичних критеріїв оцінки “історична школа” триває й у сучасній польській історіографії, про що свідчать студії Г. Ольшевські “Роздуми про школи історіографічні” [10, 129 - 140] та Є. Шацкі “Школи в соціології” [11, 91 - 103].

Ведучи мову про роль лелевелівської історичної школи доби романтизму в історіографічному процесі, А. Вербицький - один з найавторитетніших фахівців серед сучасних дослідників історії історичної науки в Польщі - стверджує, що “двохаспектний феномен”, методологічний і особливо педагогічний критерії, які традиційно виділяються східнослов'янськими істориками, є “недостатньо надійним для означення категорії “історична школа” романтичної доби” [12, 336]. Тому домінантою при означенні історичної школи Й. Лелевеля в польській романтичній історіографії він схильний вважати “єдність у засадичних поглядах на історію Польщі, окреслених у сфері (postawe) політичній, що виявляється в патріотичній упередженості (zaangazowaniu), республіканізмом і демократизмом” [12, 337].

Дещо інший, підкреслено сцієнтистський підхід до визначення категорії “історична школа”, склався в німецькій історіографічній традиції. Починаючи з класиків німецької історіографії (Ф. Савін'ї, Л. Ранке, Г Дройзен та ін.) парадигма “історичної школи” традиційно виводиться з “ідіографічних” параметрів національної історичної думки. Відповідно, головним критерієм для визначення дефініції “історична школа” - вважає Е. Трельч - є “наявність категорії” історичної організації, поєднаної із своєрідним поняттям історичної спільності предмета й поняття розвитку” [16, 238]. У подібному методологічному ракурсі як органічну субстанцію в еволюції німецької історіографії до вироблення “національної ідеї” - кінцевої мети функціонування подібного роду організацій розглядає “Малогерманську історичну школу” Г Шляєр [13, 188]. Сцієнтистський підхід до вираження категорії історична школа в західноєвропейській історіографії отримав логічне завершення в синтезі Г Іггерса, який спостерігає динамізм її еволюції у дусі національної ідіосинкразії та методологічної органології [14, 21 - 24].

Очевидно, що проблема інтерпретації категорії “історична школа” й надалі розглядається переважно в дусі різнопланової методологічної дихотомії. Навіть спроба постмодерністської історичної науки розширити горизонти теоретичного моделювання в історіографії, залучивши ідеї інтерналізму (М. Малкей, П. Фейерабенд та ін.) для визначення закономірностей розвитку історичного знання, викликали ряд принципових заперечень. Головне з них лежить у площині того, що історіографія як субпродукт історії має свої специфічні “ідіографічні принципи” та не може ґрунтуватися на теоретичних канонах, розроблених для “номотетичних” галузей пізнання. Більшість західноєвропейських дослідників проблеми вважає “постмодерністські новації” не властивими характеру історичного пізнання і продовжує триматися теоретичних узагальнень Б. Кроче, згідно з якими, “історія історіографії - це насамперед розвиток історичної науки та суб'єктів, через які вона розкривається” [15, 104].

Невизначеність і методологічний плюралізм у підході до осмислення категорії “наукова школа”, властиві національним історіографічним синтезам, підштовхнули окремих сучасних європейських істориків до думки відмовитися від самої ідеї чіткої диференціації поняття взагалі. Таку позицію займає, зокрема, росіянка М. Ма- тюшевська, яка заперечує доцільність уведення в історіографію “жорсткої системи ієрархічної супідрядності критеріїв, що підтверджують діяльність наукових шкіл, оскільки феномен цей вельми складний і не завжди піддається однозначному розумінню” [17, 158]. Як приклад, М. Матюшевська посилається на неможливість використання традиційних принципів і методологічних кліше для історіографічного аналізу “Московської історичної школи” В. Ключевського у силу її специфіки й унікальності. На думку дослідниці, найвидатніші адепти “московської школи” (П. Мілюков, М. Рожков, Ю. Готьє, М. Любавський, М. Богословський, О. Кізеве- ттер), хоч і були учнями В. Ключевського, але не сповідували в повному обсязі ні методологію вчителя, ні тематичний діапазон досліджень, будучи самостійними оригінальними вченими, у той час як ряд російських істориків (С. Платонов, В. Пічета та ін.) не мали тісних особистих контактів з В. Ключевським, але були надзвичайно близькі до теоретичних постулатів “Московської історичної школи”. Тому, на думку М. Матюшевської, “за опису феномена наукової школи повинно йтися не про ієрархію, а про виділення якнайповнішої сукупності критеріїв її існування, з урахуванням унікальності і неповторності кожної історичної школи” [17, 159]. науковий історичний школа

Взагалі за визначення категорії “школа” проблеми виникають насамперед при спробі показати її специфіку, сформувати ту наукову установку, якої дотримувались (чи могли дотримуватись) її адепти. В історика історичної науки, як засвідчує аналіз історичної літератури, виникає спокуса вести мову не про парадигму, а про “мета-парадигму”, здатну в силу своєї всезагальності вмістити строкату різноманітність наукових поглядів і концепцій адептів школи. Тому, з погляду методологічної доцільності, ми вважаємо більш плідним пошук осібних парадигм, специфічних виявів творчості окремих представників школи, теоретико-концептуальне моделювання системи їхніх досліджень для визначення самобутності та ролі, яку вони відіграли в еволюції історичної науки. Колесник І.І. Українська історіографія ХУІІІ -- поч. ХХ ст. -- К., 2000.

2. Колесник І. Дніпропетровська історіографічна школа: спроба саморефлексії//Ейдос. -- Вип. 2. -- Ч. І. -- К., 2006.

3. Михальченко С.И. О критериях понятия "Школа " в ис-ториографии //Історична наука на порозіХХІ століття: підсумки та перспективи. -- Х., 1995.

4. Гутнова Е.В. Историография истории средних веков. -- М, 1985.

5. Погодин С.Н. "Русская школа " историков: Н.И.Кареев, И.В.Лучицкий, М.М.Ковалевский. -- СПб., 1997.

6. Калакура Я. Українська історіографія: курс лекцій. -- К., 2004.

7. Мерніков Г.І. Школи в українській історичній науці другої половини ХІХ -- поч. ХХ ст. : проблема теорії та історіографії: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- Дніпропетровськ, 1997.

8. Smolenski W. Skofy historyczne w Polsce. -- Warszawa, 1898.

9. Кіян О.І. Генеза категорії "Київська історична школа " в історіографії //Історіографічні дослідження в Україні. -- К., 1999. -- Вип. 9.

10. Olszewski H. Rozwazania o skolach historiograficznych // Historyka. -- T. XV. -- Wroclaw, 1984. Szacki J. Skoly w socjologii //Dylemzty histotiofrafi idei oraz inne szkice i studia. -- Warszawa, 1991.

12. Wierzbicki A. Historiografia polska doby romantyzmu. -- Wroclaw, 1999.

13. SchleirH.Die "kleindeutscheSchule"//Studienьberdeutsche Geschichtwissenschaff. -- Berlin, 1995. -- B. II.

14. Iggers G. New Directions in European Historiography. -- Connecticut, 1996.

15. Кроче Б. Теория и история историографии. -- М., 1998.

16. Трельч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проб-лема философии истории. -- М., 1994.

17. Вопросы истории. --1999. -- № 11 --12.

18. Кун Т. Структура научных революций. -- М., 1997.

19. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. --М., 1986.

20. Ле Гофф Ж. Существовала ли французская историческая школа "Анналов"?//Французский ежегодник. -- М., 1970.

Размещено на Allbest.ru