Етнічний аспект становлення російсько-українського кордону в 20-х років XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнічний аспект становлення російсько-українського кордону в 20-х років XX століття

Сокирська В. В.

Анотація

У силу різних історичних обставин значне число етнічних українців опинилася поза межами Української Соціалістичної Радянської Республіки. Встановлено, що питання правового визначення державного кордону між РСФРР і УСРР в середині 1920-х рр., було надзвичайно складним. Етнічний чинник, корегований економічною та адміністративною доцільністю, покладений в основу вирішення окресленої проблеми, так і не став визначальним при остаточному встановленню державної межі між двома республіками.

Ключові слова: українське населення, РСФРР, УСРР, державний кордон.

Сучасна російська і українська історіографії, розходяться в оцінці багатьох історичних подій, але сходяться у визнанні сильного впливу Росії на Україну. Відповідно формуються й лінії політичної поведінки: російська прагне цей вплив зберегти і посилити, українська - послабити. Погоджуючись з цим у принципі, необхідно відзначити, що за такого підходу складна і багатовимірна картина російсько-українських відносин постає як проста гра з нульовою сумою - те, що у одного зменшилося, іншому додалося. Це очевидне спрощення. Не претендуючи на повне освітлення цієї складної теми, звернемося до деяких її історичних аспектів, які, на наш погляд, поки недостатньо вивчені та висвітлені. Не дивлячись на тісну історичну і соціокультурну близькість Росії і України, відносини між ними завжди були просочені духом змагальності й як наслідок - повні трагічних сторінок. Проте, як для Російської імперії, так і для РСФРР володіння Україною було наріжним каменем у системі стабільного і безпечного існування. За її випадання із загального ланцюга руйнувалася вся система.

Національна політика більшовиків визначалась принципом політичної доцільності й зазнавала реформації відповідно до завдань, які ставила перед собою партія. Перетворившись на потужну політичну силу, вони перейшли від політики загравання до національних почуттів, гасел про самовизначення та відокремлення - до агресивної політики щодо відновлення нової могутньої імперії за радянським зразком. Декларовані кроки більшовицької влади створювали ілюзію демократичної та відкритої національної політики. На жаль, вона проводилась відповідно до принципу революційної доцільності, і, як показали наступні події, утворення суверенної незалежної Української держави ніяк не узгоджувалось із планами більшовиків.

Росія не мала чіткої концепції побудови відносин з національними територіями, що входили до складу бувшої Російської імперії. Договір між РСФРР і УСРР, підписаний у грудні 1920 р., був правовим ескізом міждержавних відносин Росії і України. Руйнуючи імперські структури, більшовицьке керівництво розраховувало на силу російського впливу [1, 11-12]. У нових поведінкових кліше Москви переглядався каркас цілком іншої парадигми, покликаної, за задумом кремлівських еліт, відновити минувшу потужність і велич Російської імперії у новій, радянській формі на євразійському плацдармі. Незважаючи на формальне закріплення права на самовизначення в декретах ІІ Всеросійського з'їзду рад та в Декларації прав народів Росії, керівництво Радянської Росії відразу ж розпочало приховану боротьбу за встановлення контролю над Україною та її ресурсами. Однією з перших постала проблема визначення кордонів.

Процес оформлення сучасних українських кордонів розпочався із падінням Російської імперії. Такі зміни сколихнули всю країну. На завойованих територіях почався національно-визвольний рух. Україна не стала винятком. 16 липня 1917 р. Тимчасовий уряд був змушений офіційно визнати Генеральний секретаріат крайовим органом управління, але межі його компетенції охоплювали лише територію п'яти губерній: Волинської, Подільської, Київської, Полтавської та Чернігівської. З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського, східний кордон України встановлювався по так званій демаркаційній лінії, яку було визначено на переговорах між німецько-українською та російською делегаціями у травні 1918 р. Вона проходила лінією Сураж-Унеча-Стародуб-Новгород-Сіверськ-Глухів-Рильськ-Колонтаєвка-Сужа-Беленіхіно-Куп'янськ. Однак останню крапку у цій справі було поставлено 25 лютого 1919 р., під час підписання на спільному засіданні Наркоматів УРСР та РСФСР «Договору про кордони». За ним представники України згодились визнати територію республіки в межах дев'яти губерній колишньої Російської імперії, за винятком Суразького й Новозибківського повітів Чернігівської губернії, та Білгородського і Г айворонського - Харківської, які відійшли до Російської Федерації. Проте, згадана угода не охоплювала всіх територій компактно заселених українцями, тому в 1924 р. кордон знову було переглянуто [2, 102].

З утвердженням так званої інтернаціоналіської ідеї, що випливала з політичної доктрини Комуністичної партії Росії та її філії - Компартії України, питання визначення території та кордонів України в рамках федерації було питанням внутрішнім і не обов'язковим для розв'язання. Закріплення за Україною дев'яти губерній чіткого розмежування за етнічним принципом не передбачало [3, 19]. Питання врегулювання державних кордонів У СРР стало вперше у 1920 р., після масового надходження клопотань від населення і окремих адміністративних одиниць Курської губернії про включення останніх до складу УСРР, з міркувань адміністративного і, головним чином, етнографічного характеру.

У 1923 р. в Росії й Україні розпочався перехід від дореволюційного адміністративно-територіального поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи і райони). Український уряд скористався реформою, щоб підняти перед ЦВК РСФРР питання про приєднання до власної республіки тих повітів і волостей у прикордонних з У СРР

Курській і Воронезькій губерніях, в яких переважало українське населення. Йшлося про приєднання до УСРР повітів та волостей Курської губернії з чисельністю населення 807,2 тис. осіб (у т. ч. українців 484,8 тис., 60 %), а також повітів і волостей Воронезької губ. з чисельністю населення 1 млн. 243,8 тис. осіб (у т. ч. українців - 930,9 тис., 74,9 %) [4, 22].

Ненормальне протікання вирішення питання врегулювання державних кордонів і недопустима поведінка в процесі передачі або прийомки окремих територій з боку посадових осіб РСФРР, з одного боку, а разом з тим незакінченість робіт зі встановлення твердих і відповідно до економічних, і етнографічних принципів, кордонів УСРР і РСФРР, змушує нас зупинитися на цьому. Так, представлений українським урядом до ЦВК СРСР проект врегулювання державних кордонів УСРР, в основу якого лягли вищевказані клопотання населення, був побудований на етнографічному принципі як основному, а також скоректований певними господарсько-економічними чинниками й аспектами врегулювання кордонів, з метою зручності адміністрування. Цей проект, детально і всебічно розроблений місцевими і центральними органами, був покладений 1924 р. в основу роботи Союзної паритетної комісії. Згідно проекту, наданого українською стороною, до складу УСРР передбачалося включити частину територій Курської і Воронезької губерній РСФРР. Вказана в проекті територія, що включала 5 повітів повністю і 9 - частково, охоплювала територію біля 35 тис. кв. верст з населенням біля 2 млн. російський український історіографія

Необхідність зміни існуючого державного кордону УСРР зумовлювалася, перш за все, клопотанням самого населення ряду волостей, а також на основі постанов пленумів повітових виконавчих комітетів про включення останніх до складу УСРР і це цілком було зрозумілим, адже у вищевказаних місцевостях українське населення, за винятком північної частини Білгородського і південної - Корочанського повітів, становило більшість. У повітах кількість українського населення становила від 51 до 100 % [5, 29]. Підтвердження комісією принципів, покладених в основу всієї роботи із врегулювання кордонів, засвідчувало правильність поставленого питання і характеризувалося спільним прагненням сусідніх республік до точного і скорішого виконання постанов ХІІ з'їзду з національного питання [5, 30].

Реформування адміністративно-територіального устрою України в 1920-х рр. мало у своїй основі досить серйозне наукове обґрунтування. У роботі Центральної адміністративно-територіальної комісії брали участь видатні науковці - історики та економісти Д. Баталій, М. Гуревич, Є. Євтіхієв та ін. Так, у своїх «Історико-етнографічних та лінгвістичних матеріалах, що стосуються північного кордону УСРР і РСФРР» Д. Багалій підкреслював: «Для точного визначення північного кордону УСРР і РСФРР варто мати на увазі різні обставини - теперішні господарсько-економічні, зауваження і побажання самого зацікавленого в цьому місцевого населення, історичні, етнографічні і лінгвістичні особливості. Усім відомо, що кордони губерній як в межах Росії, так і в межах України не мають під собою раціонального господарсько- економічного підґрунтя. Старий поділ території Московської держави, Польсько-Литовської держави, до складу яких входили і українські землі, а також поділ бувшої Російської імперії спирався не на господарсько-економічному, а лише на адміністративний принцип. Те ж саме слід сказати і про Україну, в основу адміністративного поділу якої був використаний частково військовий, частково цивільний принцип, так званий полковий поділ. Часом враховувалися і і мотиви історично-побутові та лінгвістичні. Та в той час, коли Україна перетворилася на губернію російського типу, вона повинна була підпорядковуватися загальним умовам російського централізму» [5, 50].

Історичним базисом цього питання академік бачив історію колонізації, так як на її основі складалися і господарські форми двох етнографічних типів - великоруського і українського, які брали найбільшу участь в цій колонізації. Посилаючись на праці Московської діалектологічної комісії, видані у 1915 р., а також на дослідження статистів, економістів, істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст., дані перепису населення 1897 р., Д. Багалій дійшов висновку, що більшість населення повітів Воронезької і Курської губерній становили українці [5, 52].

Для врегулювання цього питання президія ЦВК СРСР в травні 1924 р. утворила комісію під головуванням білоруса Черв'якова в складі двох представників від УСРР і двох - від РСФРР Що потрібно було розуміти під формулюванням «врегулювання» - спеціальних вказівок не було і тому на першому ж засіданні комісії 1 липня 1924 р. було заслухано заяву представників УСРР М. Полоза і О. Буценко, в якій вказувалося, що під «врегулюванням кордонів» вони розуміють врахування економічних зручностей і національного аспекту. В основу врегулювання кордонів між РСФРР і УСРР було покладено етнографічний принцип, що зобов'язував приєднати до республіки території, які безпосередньо з нею межували і були населені в більшості населенням національності цієї республіки [6, 10]. Таким чином, представники УСРР і РСФРР, прийнявши за основу одні і ті ж принципи врегулювання кордонів, по-різному тлумачили їх застосування, що визначило весь хід роботи комісії.

Так, у Курській губернії територія, котру передбачали включити до складу УСРР, була заселена переважно українцями: із загальної кількості мешканців у 807200, українці становили 484750 осіб (60 %). Загалом, у Курській губернії відсоток українців був досить високий і якщо мали місце окремі випадки неув'язки кордону з етнографічним принципом, як, наприклад з Білгородським і Корочанським повітами, де українці були в меншості, то включення вказаних територій до складу УСРР обумовлювався необхідністю випрямлення кордонів, зручністю адміністрування, а також наявністю ряду інших умов.

У Воронезькій губернії проектом УСРР із врегулювання кордонів передбачалося приєднання території із загальною кількістю населення в 1243756 осіб, із яких українців 930852 (74,4 %). Ця територія включала увесь Валуйський повіт з населенням 289680 жителів, із яких 159952 українці (54,9%); частину Острогозького - з населенням 212094 жителі, українців - 169996 (80,1%) жителів; Россошанський повіт - з населенням 240440 жителів, із яких українців - 2343454 (97,2%); увесь Богучарський повіт - 159375 жителів, українців - 84,1%; частину Павловського повіту - 139372 жителі, українців - 71510 (51,3%); увесь Калачаєвський повіт - 173104 жителів, українців - 135 665 (78,3%) [6, 47].

Отже, варто відзначити, що, спроектований за етнографічним принципом, новий державний кордон УСРР не тільки не пов'язувався з господарсько-економічними умовами, але і цілком співпадав з сільськогосподарськими і економічними районами. Загалом, проектом УСРР передбачалося включення до складу України частин територій Курської та Воронезької губерній із загальною кількістю населення 2050956 жителів (69,0 % українців). Задоволено ж союзною комісією включення до складу УСРР території з населенням 1019230 жителів (58,1 раїнців). Натомість відхилено території Курської і Воронезької губерній, з населенням 1031726 осіб (70, 1% українців).

До кінця року крапка в питанні врегулювання кордонів так і не була поставлена. Проблема знову випливла на поверхню 1927 р. На виконання постанови президії ВУЦВК від 30 травня 1928 р. Центральна адміністративно-територіальна комісія, за даними Всесоюзного перепису 1926 р. та за ознаками економічного порядку, проробила питання про доцільність внесення змін в існуючі державні межі поміж УСРР та РСФРР Однак питання врегулювання державних меж поміж УСРР та РСФРР, що його було свого часу внесено урядом УСРР до ЦВК СРСР, так і не було цілком розв'язане. Внаслідок цієї роботи було створено таку ситуацію, коли до складу УСРР приєднано лише місто Путивль і декілька волостей Курської, Воронезької і Брянської губерній РСФРР і, навпаки, до складу РСФРР було передано майже повністю дві округи УСРР - Таганрозьку і Шахтинську. За кількістю населення це становило, приєднану до УСРР, територію з 278081 жителем, до РСФРР приєднувалася територія з 478009 особами.

Таким чином, на кінець 20-х рр. ХХ ст. на території РСФРР, що безпосередньо межувала з УСРР залишилося українського населення більше, ніж 2 млн. осіб, які мешкали компактними масами на Курщині, Воронеж- чині та Північно-Кавказькому краї РСФРР За переписом 1926 р., на Курщині, з загальної кількості населення - 2906060 осіб, українців нараховувалося 554654 жителі або 19%, причому, за окремими адміністративно-територіальними одиницями цей відсоток був значно вищим.

Так, на Воронежчині, з загальної кількості населення - 3308023 особи, українців нараховувалося 1078552 мешканці або 32,6 %. Із 38 волостей у південному регіоні, українці (більше 50%) переважали в 31 волості, причому половина з них була заселена представниками українського етносу (більше 75%). У Північно-Кавказькому краї, з загальної кількості населення в 3 округах, що безпосередньо межували з УСРР, з населенням в 1183480, українців нараховувалося 468977 або 39,6%. Причому, з 21 району, в 9 -українці становили більше 75% мешканців.

Разом з цим варто зауважити, що українське населення Курської, Воронезької губерній та Північно-Кавказького краю посилено цікавилося питанням щодо приєднання до складу УСРР, про що свідчать клопотання, які надходили на адресу президії ВУЦВК як від селищ і волостей, так і від окремих громадян [8, 16].

Таким чином, в результаті адміністративно-територіальної реформи 20-х рр. ХХ ст., питання встановлення державного кордону між РСФРР і УСРР так і не було вирішене. Було знехтувано основновоположним принципом - етнографічним, що закладається в основу визначення кордону будь-якої держави. Звернення українців, які опинилися поза межами УСРР, так і не були почутими. Радянська Україна створювалася більшовиками не у розвиток проголошеного права народів на самовизначення, а фактично з метою недопущення його практичної реалізації. В культурному відношенні українське населення в межах РСФРР зазнавало явного ламання і грубого перекручування національної політики партії щодо української національності на Курщині, Воронежчині, не кажучи вже про Північно-Кавказький край, де українське населення тотально русифікувалося.

Размещено на Allbest.ru