Податкова політика Б. Хмельницького щодо українського селянства в дорадянській вітчизняній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Однією з перших праць з історії України, присвячених подіям Української революції другої половини XVII ст., стала праця О. Левицького «Очерк внутренней истории Малороссии». Автор, аналізуючи події національно-визвольної революції, побіжно зупинявся і на соціально-економічних здобутках селянства в ході революції. Так, зокрема, відзначав, що «успіх боротьби одразу поставив південно-руський народ в те положення до якого вія постійно прагнув і в якому жив ще в давні часи під владою своїх князів... общинний лад був відновлений, а головне, не стало ненависних народом панів та гніту...». Розглядаючи діяльність гетьмана щодо розв'язання гострих політичних та економічних питань, О Левицький зауважує, що Богдан Хмельницький піклувався лише про інтереси реєстрового козацтва та православної церкви, тобто його політика носила вузькокласовий характер: «Після знаменитої поразки поляків під Зборовом... Хмельницький укладає з поляками мирний договір, в якому, гарантуючи в широких розмірах права реєстрового козацтва і права православної церкви, у решті випадків визнає існуюче Status-quo і в тому числі право дворян на свої помістя і «підданство» мас південно-руського народу».

Поза увагою автора не залишилася і така складна проблема як різновекторність політичних і економічних інтересів учасників Української революції. Важко не погодитись з думкою автора «Очерка внутренней истории Малороссии» про те, що найбільше від революції другої половини XVII ст. в усіх відношеннях виграла козацька старшина: «...ніхто не заважатиме їм у ново-відділеному краї завести ті порядки, про які вони мріяли... А влаштувавши все це, вони сподівалися відігравати в краї таку роль, яку в Польщі відігравали вищі магнати і якої б вони ніколи не досягли у своєму колишньому становищі. В цих прагненнях та задачах козацької старшини полягає смисл всіх її наступних дій. А народ малоросійський не того очісував... своєю попередньою історією, низкою повстань, нарешті, процесом тяжкої боротьби і блискучого тріумфу за Хмельницького, він ясно і чітко заявив про свої вимоги та ідеали. Зрозумілим було те, що народ південно-руський ненавидів будь-яку станову різницю, що він прагнув суто демократичних принципів без становості та рівноправ'я». В той же час О. Левицький не зупиняється на проблемі податкових платежів і повинностей селянства, не розкриває механізмів реалізації податкової політики Б. Хмельницького щодо селянства.

Чільне місце проблематика Української революції другої половини XVII ст. посідає в працях О. Єфименко. Зупиняючись в основному на політичних подіях національно-визвольної революції другої половини XVII ст. (дослідниця побіжно зупиняється і на економічних аспектах подій. Так, описуючи ставлення селян до панської шляхти, яка повернулась з дозволу гетьмана у свої маєтності, вона зазначає: «Про те, щоб повернути старі права над підданими, панщину, довільні побори тощо, які мали місце перед Хмельниччиною на землях давнього заселення, пани не могли і мріяти: слава Богу, якщо холопи погоджувалися платити десятину, яку теж було нелегко стягнути». Говорячи про непослух селянства у сплаті податків і відпрацюванні повинностей, автор наводить цікаві факти, які дають можливість з'ясувати податкову політику гетьмана щодо селянства, розкрити політичну і економічну культуру селянства Української Козацької Республіки. Так, зокрема, вона зауважує: «Під тиском козацького уряду, який був зацікавлений в тому, щоб відносини якось налагодились, хлопи збирались і обговорювали складне питання про те, як їм жити з панами. В одному місці вирішували дати пану плуг, волів та чотири мірки солоду; буде з його, аби не вмер з голоду; в іншому вирішували, що потрібно віддавати панам щось лише у свята тощо. Ніхто з великих магнатів не отримував і копійки із своїх маєтностей, а менші шляхтичі самі повинні були працювати, щоб не вмерли з голоду, як холопи».

Поза увагою вченої не залишились питання економічного становища українського населення, в тому числі й селянства, зумовленого подіями національно-визвольної революції другої половини XVII ст. На думку О. Єфименко, ситуація була катастрофічною, оскільки: «...почали даватися взнаки всі жахи голода. Вже два роки поля не оброблялися, старі запаси вичерпалися, підвіз товарів з Московії не міг задовольнити потреб такої великої території, у населення не було коштів на придбання, оскільки все набуте при першому розграбунку шляхетських маетностей розійшлося за два роки війни... Із села в село, з міста в місто по всій Україні бродив страшний привід голодної смерті...». Аналізуючи рушійні сили революції, їх склад, дослідниця зазначає, що селянство стало «правою рукою» козацтва: «Козацька Україна лякала Польщу тим, що за нею стояла решта руських земель... По-друге, непереможність козацької сили корінилися у хлопстві - «правій руці козацтва», за висловом Хмельницького».

Погоджуючись із твердженням О. Левицького щодо різновекторності політичних та економічних інтересів учасників Української революції другої половини XVII ст., О. Єфименко зазначає: «Козацька старшина спочатку м'яко, потім з дедалі більшою наполегливістю змушувала холопів залишатися при землі». Полемізуючи, як правило, з представниками польської історіографії, тими вченими, які розглядали Українську революцію другої половини XVII ст. лише як бунт «холопів», О.Єфименко цілком справедливо і аргументовано доводила: «...ми не маємо права забувати, що крайні вияви людської злоби були направлені темною масою проти освіченого класу, який скориставшись своїм просвітництвом, щоб надати втончену форму такій жахливій думці, яка глибоко суперечить завітам християнської культури: «селяни кращі тоді, як плачуть, гірші, коли сміються».

В роботах А. Лазаревського здійснюється одна із перших спроб у вітчизняній історіографії з'ясувати питання майнової диференціації українського селянства за часів гетьманування Богдана Хмельницького, виявити види «послуху» в залежності від правового, соціального статусу селянина. Так, зокрема, вчений пише, що починаючи з другої половини XVII ст. в Україні з'являється два стани: «1) товариство, козаки, які взяли на себе зобов'язаність захищати вітчизну і отримали за це право на вічне володіння землею та звільнення від будь-яких повинностей, крім військової; 2) поспільство, селяни-землероби та міщани-торгівці, в обов'язки яких входило виконання повинностей». Розглядаючи диференціацію селянства, історик зазначає: «...Тягловими селянами називались ті, які мали осідлість, тобто грунт, польову землю і робочу худобу. Тягловими селяни називались на відміну від льозних (з польск. Іугпу, Іогпу -- вільні, які вештаються без роботи) селян, які не мали осідлосгі і мандрували з місця на місце, поки не оселялись десь на слободі. Проміжними між тяглими та льозними були огородники, які мали лише присадибну ділянку без польової землі».

Порівнюючи умови життя, правовий статус цих категорій селянства, А Лазаревський справедливо зауважує, що «побут тяглових та огородників мало чим відрізнявся; перші були зажиточні та жили хлібом, який ростили на власній землі; огородники заробляли хліб на чужій землі: ті, хто мав худобу -- половинщиною, а ті, хто не мав - скопщиною». Значна увага дослідником приділяється питанням правового врегулювання відносин між підданими селянами та їх «державцями». Не залишається поза увагою вченого і проблема селянських податкових платежів і повинностей. Однак на них у період гетьманства Хмельницького історик зупиняється побіжно, розкриваючи детальніше ці сюжети за гетьманства І. Самойловича та І. Мазепи. хмельницький політичний визвольний ркволюція

В наукових студіях М. Грушевського, присвячених подіям національно-визвольної революції середини XVII ст., значне місце відведено аналізу соціально-економічної політики Богдана Хмельницького, становищу українського селянства напередодні та в ході революції. Розмірковуючи над економічними програмами козацтва, селянства, історик не безпідставно вважав, що «основні жадання козаків: права на грунти, незалежність від усяких податків і обов'язків чи на дідича, чи на королівських державцях від данініальної і всякої іншої юрисдикції -- були також жаданнями всього свого люду...». Дослідник поділяв точку зору О. Єфименко щодо селянсько-козацьких відносин: «...побутові обставини з кожного хлібороба робили воїна... ся солідарність інтересів козаків і селян давала ширше значення козацькій верстві, що в дійсності нічим не була відграничена і готова була приймати в свої ряди селян без кінця, власне сей зв'язок давав жизненну силу козацьким рухам, і зі зростом колонізації на козацьких грунтах зростала ся сила». Розвідки М. Грушевського з проблем соціально-економічної політики Б. Хмельницького сповнені гострої критики. Вчений закидає гетьману вузькокласовість його програми. Оцінки історика співпадають з поглядами О. Левицького на дану проблему: «...Хмельницький, як типовий козак, мав перед очима інтереси, головне, щоб не сказати -- виключно, козацької верстви. Як би його спитати, коли він виступав на Запоріжжя чого він хоче? -- ледве чи зажадав би він більше як знесення конституції 1638 р. і повернення давнійших порядків».

Резонанс у вітчизняній дореволюційній науці мала монографія М. Костомарова «Богдан Хмельницький». Вихід в світ цієї книги зумовив наукову дискусію серед вчених у якій активну участь взяли М. Максимович, М. Чернишевський та інші. М. Костомаровим, як справедливо зауважують В. Смолій та В. Степанков, була здійснена перша у вітчизняній історіографії спроба висвітлити на основі значного фактичного матеріалу воєнну і державно-політичну діяльність гетьмана. Так, зокрема, М. Костомаров писав: «До певного часу він не показував полякам ні найменшої недовіри. Всю зиму Хмельницький займався встановленням ладу у звільненій країні». Тим самим, на противагу іншим дослідникам, вчений доводив, що у Хмельницького була програма широкомасштабних перетворень, а події другої половини XVII ст. -- революційні за своїм характером, оскільки кардинально змінили життя українства в усіх його сферах. Розглядаючи економічне становище українського народу в ході національно-визвольної революції, історик побіжно зупинявся на податковій політиці Богдана Хмельницького щодо селянства: «...Хмельницький запевняв їх, що все буде гаразд, що вони будуть жить щасливо і спокійно, і видав універсал, яким наказував всім, хто не ввійшов до реєстру, чинити послух своїм панам під загрозою смертної кари».

Цікавими є сюжети в яких автор розглядає магнатсько-селянські відносини, зумовлені революцією. Цінність їх полягає в тому, що М. Костомарову вдалося точно і влучно відобразити «дух епохи», зміну політичної культури селянства: «Російські хлопи надсміхалися над ними і кричали: «Чи скоро, панове, будете оброк стягувати з нас? Ось уже цілий рік ми вам нічого не платимо; а може бажаєте замовити нам якусь панщину?... Здавайтесь краще, а то за дарма кунтуші свої забруднили, повзаючи в шанцях! Бо все це наше, та й самі ви попадете у здобич голодним татарам! Ось що наробили вам очкові та панщини, та пересуди, та сухомельщини!». «Як! - кричав народ: - де ж обіщане гетьманом? Хіба ми не були козаками?» Хлопи категорично відмовились служити панам. Більша частина панів одразу по прибугті у маєтності повинна була втікати з них».

Оригінальним дослідженням з історії фінансового управління Гетьманщини є науковий доробок В. Барвінського. Дану працю із загального історіографічного контексту дожовтневого періоду вирізняють такі властивості: 1) робота присвячена вивченню соціально-економічних питань; 2) предметом уваги автора безпосередньо стали фінанси; 3) історик намагався на основі джерельного матеріалу виявити законодавчу базу податкової політики Хмельницького, виділити види податкових платежів, їх співвідношення за грошовими та натуральними частками виплат. Так, зокрема, вчений зазначав: «Юридичною основою для стягнення податків... були відомі пункти Богдана Хмельницького, на які так часто з протилежними намірами посилались Московський та місцевий уряди...». Наукова новизна поглядів В.Барвінського полягала в тому, що він справедливо наголошував на прямій залежності між фінансовою і політичною незалежністю країни: «Суд та фінанси є найістотнішими ознаками державності, які народ оберігає від будь-яких зазіхань на їх зменшення. Тому гетьманський уряд прагнув зберегти керівництво фінансами у своїх руках, оскільки його контроль з боку Московського уряду свідчив би про початок падіння внутрішньої самостійності країни». Варто зауважити, що, на превеликий жаль, дослідження позбавлено аналізу податкових платежів та повинностей українського селянства за гетьманування Богдана Хмельницького.

Не заперечною заслугою в розвитку вітчизняної історичної науки став науковий доробок Д. Бантиша-Каменського. Історик у примітках до «Истории Малой России» опублікував джерельні матеріали, які стосуються Української революції другої половини XVII ст. Так, зокрема, в опублікованих вченим джерелах містяться свідчення про формування податкового апарату, про підпорядкованість податкових надходжень: «В містах урядники з наших людей повинні обиратися, вони повинні підданими Твоєї Царської Величності управляти і прибутки ті, які повинні бути, до скарбу твоєї Царської Величності віддавати».

Таким чином, дорадянська вітчизняна історіографія заклала основи подальшого вивчення Української революції середини XVII ст. Основна увага дослідників зверталася на висвітлення політичних, воєнних подій революції. Соціально-економічні питання розглядалися побіжно. Разом з тим у роботах істориків початку XX ст. соціально-економічна проблематика виділяється вже в окремий напрямок вивчення революції середини XVII ст.

Размещено на Allbest.ru