Реакція українського селянства на викривлення радянською владою цінової політики (1921-1929 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

Реакція українського селянства на викривлення радянською владою цінової політики (1921 - 1929 рр.)

О.M. Абразумова

Складні трансформаційні процеси періоду переходу від політики воєнного комунізму до нової економічної політики, утвердження, здавалося б, зовсім неможливих для партійного керівництва країни Рад товарно- грошових відносин, продовжують привертати до себе увагу дослідників як вітчизняних, так і зарубіжних.

Не так давно з 'явилися змістовні публікації Л. Бабенка [1], С. Биченка [2], О. Бут [3], В. Голець [4], О. Пиріг [5] та ін., відтворили адекватну картину соціально-економічного життя України років непу. Проте, ряд проблем і хронологічних аспектів все ще залишаються не вивченими, що й визначило мету нашої розвідки.

Запровадження нової економічної політики безперечно сприяло відбудові та зміцненню народного господарств України. Проте, цей процес проходив у доволі складних умовах, а нововведення мали суперечливий характер.

Одним із важливих чинників економічного характеру, що викликав особливе неприйняття, зростаюче занепокоєння та невдоволення селянства, що яскраво проявлялося в гарячих дискусіях та емоційних висловах, була фінансова та цінова політика радянського уряду в роки непу. Населення гостро реагувало на «кризу ножиць», пов'язану із шаленою інфляцією та диспропорцією цін.

Радянська держава, хоч і проголосила неп, проте, продовжувала адміністративно-командними методами постійно втручатися в економічну сферу, що призводило до збоїв нормального функціонування її аграрного сектору. В 1923 р. радянське суспільство зіштовхнулося із черговою кризовою ситуацією, яка була наслідком прямого порушення закону вартості у практиці ціноутворення. Оскільки держава була монополістом у виробництві промислових товарів для села, вона могла встановлювати більш високі ціни на товари, ніж ті, що формувалися у конкурентному середовищі. Верхню межу цін на промтовари становила готовність сільського споживача купувати їх за визначеними цінами.

«Криза збуту» 1923 р. полягала саме у тому, що, запропоновані селу державними трестами, ціни на промтовари виявилися непомірно високими. Селяни припинили купувати промтовари й незабаром у промислових трестів не стало грошей, щоб придбати сировину і виплачувати заробітну плату своїм робітникам. З іншого боку, держава була оптовим покупцем сільськогосподарської продукції. Як покупець-монополіст, вона встановлювала ціни, що влаштовували її значно більше, ніж селянина-продавця.

Нижньою межею хлібних цін була готовність сільського виробника продавати хліб за запропонованими йому цінами. Відмова селян від продажу хліба державі була небезпечною для неї, оскільки ставила під загрозу тільки щойно налагоджене постачання міст і промислових центрів.

Так звані «ножиці цін», які стали однією з причин невдоволення населення, виявилися у співвідношенні між вартістю промислової та сільськогосподарської продукції, яке від 1 січня до 1 листопада 1923 р. змінилося від 1:1,7 до 1:3,1 [6, 65]. Так, якщо з 1913 до 1922 рр. ціни на промислові товари, порівняно з цінами на продукцію сільського господарства, виросли в 1,2 рази, то до кінця 1923 р. «розведення ножиць цін» досягло вже 300 %.

Подібна цінова політика дозволяла проводити нееквівалентний товарообмін між містом і селом, вилучати з селянських господарств значну частину їх прибутку. Селянська думка в цьому питанні була однозначна - влада не цінує селянську працю: «Ми селяни думали із завоюванням влади робітників та селян нам буде набагато краще. Але зараз бачимо, що нам приходиться гірше, тому що до імперіалістичної війни нам доступніше було купувати фабричні вироби» [7, 63]. Крім обмеженої кількості повсякденних товарів, селянин фактично не міг нічого купити. Сільськогосподарські знаряддя праці, тим більше машини, стали для нього практично недоступні.

Економічні негаразди дестабілізували морально-політичну атмосферу на селі, підриваючи тим самим міцність радянської влади. Розуміючи небезпеку знову опинитися у конфронтації із селянством, партійно-радянське керівництво країни в першій половині 1924 р. здійснило ряд кроків назустріч селянину: було знижено ціни на промислові товари і підвищено ціни на сільськогосподарську продукцію як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, розширено масштаби експорту хліба на більш вигідних умовах для селянства, надано пільги на закупівлю землеробського реманенту та кредити на купівлю робочої худоби [8, 545].

Експорт хлібних лишків на зарубіжний ринок сприяв підвищенню вкрай низьких цін на хліб всередині країни, а зниження вартості промтоварів забезпечило зростання закупівельної спроможності населення, що на деякий час звузило розмах «ножиць цін» [9, 3]. Фактично до кінця непу радянській владі так і не вдалось досягти пропорційного співвідношення в цінах на продукцію промисловості і сільського господарства [1, 255].

Наступна криза виникла в 1924/25 господарському році. Вона отримала назву «заготівельної», оскільки було заготовлено лише 2/3 зерна, від очікуваної кількості. Головним пріоритетом в економічному житті країни залишалось відновлення й інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалася як основна опора радянської влади в селянській країні. Задля розбудови виробничих потужностей промисловості, будівництва нових підприємств, уряд СРСР розпочав широку закупівлю імпортного устаткування.

Для цього потрібна була валюта, яку можна було отримати лише швидко збільшивши експорт зерна. Необхідні кошти планувалось «викачати» із села, підвищивши ціни на промтовари та за рахунок випуску в обіг не підтверджених реальними цінностями грошових знаків. Тим самим влада знову намагалася адміністративними заходами регулювати основні пропорції економічного життя. Як наслідок, навіть така надійна опора більшовиків на селі, як члени комнезамів, були невдоволенні ситуацією.

Це добре видно зі змісту листа незаможника в газету «Радянське село»: «А за царя були чоботи 3 рублі, а 6 рублів найкращі, а тепер витяжки 12 і 14 рублів... Ми не раз говорили кооперативам, що ви нас грабуєте. Нам відповідають, не ми вас грабуємо, а грабує Правління. Пояснюють: встановили високі податки на право торгівлі, на фабриках збільшили платню робітникам, все збільшили, а з кого брати якщо не з покупця - селянина» [10, 11]. сільськогосподарський економічний землеробський політика

Однак підвищити ціни на промтовари ще не означало дістати більше продуктів із села. Селянство просто не купувало ці товари, ведучи натуральне господарство, а стимулів продавати хліб у нього ставало усе менше. Це погрожувало скороченням експорту хліба й імпорту устаткування, що своєю чергою стримувало будівництво нових і розширення старих виробництв. У 1925/26 господарському році більше 400 млн. пуд хліба не було вивезено на ринок і залишено в селянських коморах. У 1926/27^році хліба на продаж було запропоновано ще менше.

Його натуральні запаси в селянських господарствах наближалися до 1 млрд. пуд. Уряд знайшов тимчасовий вихід із ситуації за рахунок використання валютних резервів і дозволу державного продажу спиртного. Однак перспектив на покращення положення було усе менше. Логічним продовженням викривлених економічних відносин між містом і селом стала криза 1927/28 господарського року. Державі на вільному ринку не вдалося закрити навіть найнеобхіднішої кількості зерна. В цей час вже розгорнулася реалізація курсу на індустріалізацію країни.

У потоці вимог щодо врегулювання цін на промислову та сільськогосподарську продукцію можна виділити декілька основних напрямків щодо способу розв'язання проблеми, запропонованих селянами.

Перший полягав в тому, щоб наблизити продукцію сільськогосподарського виробництва до споживача - робітника і навпаки, промислового - до селянина, оминаючи наявну товаровиробничу мережу, тобто фактично проводити безпосередній обмін з фабриками та заводами. Інший варіант розв'язання проблеми передбачав не випускати на ринок надлишок продукції сільськогосподарського виробництва, щоб дати відчути місту, робітникам їх залежність від селянина. Як результат, селяни змогли б диктувати свої ціни, в тому числі й на промислові вироби.

Третій - за допомогою Селянського Союзу встановити зв'язок із закордонним ринком, налагодити експорт зерна та імпорт сільськогосподарських машин без посередництва Зовнішторгу, завдяки чому могла бути вирішена і проблема «ножиць» цін [12, 5]. Два останні варіанти радянська влада розцінювала як антирадянські.

Доволі розповсюдженим серед селян був інший метод врегулювання цін. Так, у с. Литвинівка Харківської округи селяни часто вели розмови, що відображали типову мотивацію застосування бойкоту: «Селяни кустарним способом можуть прожити без міста доволі довгий час, і не везти продуктів в місто, тоді вийде що робітники та державні органи самі до нас привезуть фабрикати, тільки щоб отримати продукти сільського господарства, як це було в 1920 - 1921 рр.» [12, 5].

Криза 1927/28 р. була, знову ж таки, спричинена штучним заниженням зерновими хлібозаготівельними організаціями цін на зерно. Селяни не хотіли продавати зерно без мінімального прибутку. Однак, за офіційними повідомленнями ситуація подавалась як «Агітація куркулів та антирадянських елементів», «хлібний страйк» та «натиск на місто» доти, доки не будуть підвищені ціни на хліб.

Пресою подавались як типові такі висловлювання: «Ми хлібу не здамо, нехай вам дасть біднота, а нас ви й так обклали податком та самообкладанням» або: «Можу вам подарувати пуд зерна, а для продажу у мене немає» [11, 28].

Однак влада змушена була визнати, що й менш заможні верстви населення (в тому числі біднота) поділяли ці думки [13, 120]. Не менш поширеною у владних колах була й думка про навмисне скорочення селянами посівних площ, що розцінювалося, знову ж таки, як антирадянські дії «куркуля», спрямовані на підрив весняної посівної кампанії: «Ми сіяти більше, ніж потрібно для себе, не будемо, так як нас душать різними податками і доводиться працювати на ледарів-бідноту. Нехай буде більше землі для бідноти» [14, 35].

Надалі хлібозаготівельна кампанія проводилася під особливо пильним наглядом ОГПУ Так, 14 листопада 1927 р. у довідці економічного управління ОГПУ зазначалося: «Хлібозаготівлі різко скоротилися у порівнянні з темпом вересневих заготівель.

Причиною скорочення хлібозаготівель є: для Київщини - збір буряків та відсутність промтоварів; для Кременчуччини - відсутність промтоварів; для Тульчинського округу - нестійкість ринкових цін. Питання про постачання промтоварів не втратило своєї гостроти і досі слугує причиною для виникнення різноманітних чуток та розмов, які переходять в пряму агітацію за невивезення хлібу на ринок» [14, 102].

У 1928 р. хлібозаготівлі знову перебували в центрі життя країни. Селяни дедалі гостріше реагували на грабіж з боку влади, навіть бідняки: «Я хотів би взнати, чи довго буде оцей план хлібозаготівлі. Дядьки кажуть, що Миколка цар дурачок не робив цієї заготовки, а ці злидні, халяви од лаптів, витягають останню кров» [16, 40а].

Весною 1928 р. уряд СРСР ініціював новий закон про єдиний сільськогосподарський податок. Тепер його мало сплачувати кожне окреме господарство, з урахуванням прибутковості кожної галузі. Крім нового закону про єдиний сільськогосподарський податок, у 1928 р. прийнято й закон «Про самообкладання людності на задоволення її громадських потреб», який становив до 35%, від загальної суми основного збору.

На додачу, 1928/29 р. запроваджений і так званий експертний порядок оподаткування заможних господарств, хоч часто експерти оподатковували і середняцькі господарства, що спричиняло їх повне розорення [6, 73]. Самообкладання логічно було розцінено селянами як «повернення до воєнного комунізму» та спричинило чергову хвилю недовіри до влади та появу різних чуток, наприклад: «Ввели новий податок, отож, влада обманює селянство, говорячи про єдиний сільськогосподарський податок... буде скоро війна» [17, 1].

Селянство все частіше висловлювало думку, що економічні негаразди пов'язані із більшовицьким пануванням. Наприклад: «Ці неврожайні роки не так нас, селян, вбивають, як ця банда, що управляє державою» [17, 60] або: «Це добра Радвлада, що шкуру десяту дере із селян» [16, 41]. В деяких випадках протести селянства набували відкрито антирадянського характеру та мали націоналістичне спрямування: «Москва посилено експлуатує Україну, викачуючи з неї хлібні лишки, щоб забезпечити хлібом по дешевій ціні кацапів» [11, 37].

Тобто, селяни дедалі краще усвідомлювали як причину своєї економічної нестабільності, бідності та злиденності існуючий лад, коли народ працює, виживає задля незрозумілих примх, програм влади, не отримуючи нічого взамін. Спрямування та характер громадського руху за створення власної організації був яскравими показником реакції сільської спільноти на економічну політику радянської влади в роки непу.

Бібліографія

1. Бабенко Л.Л. Більшовицька політика в галузі торгівлі на селі у 20-х -- на початку 30-х років в Україні // Український селянин. -- 2001. -- Вип. 3.

2. Биченко С.М. Діяльність спеціалізованої системи сільськогосподарської кооперації «Добробут» по підвищенню товарності селянських господарств у добу НЕПу // Український селянин. -- 2005. -- Вип. 9.

3. Бут О., Добров П. «Економічна контрреволюція» в Україні в 20 -- 30-і рр. ХХ ст.: від нових джерел до нового осмислення. -- Б. м., 2002.

4. Голець В.В. Кооперація і неп (20-ті рр. ХХ ст.). -- Чернігів, 2006.

5. Пиріг О. Ринкові відносини в контексті непу //Пробле-ми історії України: Факти, судження, пошуки: Зб. наук. пр. - К., 2002. - Вип.6.

6. Калініченко В. Селянське господарство України в період непу: Історико-економічне дослідження. - Х., 1997.

7. Крестьянские истории: Российская деревня 20-х годов в письмах и документах/Сост. С. Крюкова. - М., 2001.

8. Трапезников С.П. Ленинизм и аграрно-крестьянский вопрос: В 2 т. - Т. 1: Ленинские аграрные программы в трех русских революциях. - М., 1976.

9. Центральний державний архів вищих органів управління України. - Ф.1. - Оп. 2. - Спр. 1903.

10. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2239.

11. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.2779.

12. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.2317.

13. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927 - 1939: Док. и мат.: В 5 т. - Т. 1: Май 1927- ноябрь 1929/Подред. В. Данилова и др. -М., 1999.

14. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.2212.

15. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.2751.

16. Державний архів Черкаської області. - Ф. Р-184. - Оп. 1. - Спр. 79.

17. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.2824.

18. ЦДАГОУ. - Ф.1.- Оп.20.- Спр.1987.

Анотація

Реакція українського селянства на викривлення радянською владою цінової політики (1921 - 1929 рр.). О.M. Абразумова

У статті проаналізовано вплив цінової політики радянського уряду на формування суспільно-політичних настроїв українського селянства в 1920-х рр.

Ключові слова: нова економічна політика, «ножиці цін», криза збуту, суспільно-політичні настрої.