Розвиток технічного удосконалення в цукровій промисловості України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК ТЕХНІЧНОГО УДОСКОНАЛЕННЯ В ЦУКРОВІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ -- ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Стаття присвячена дослідженню основних аспектів технічного вдосконалення розвитку цукрової промисловості України у другій половині XIX - на початку XX ст.

Ключові слова: Україна, промисловість, технічний прогрес, цукрове виробництво, цукроварня.

Промисловий переворот в Україні розпочався із цукрової промисловості. Тому метою цієї статті є аналіз науково-технічного прогресу в пореформений період та етапи його проходження в цукровій галузі. Свого часу дослідженням технічних аспектів розвитку цукрової промисловості в українських губерніях Російської імперії зазначеного періоду займалися Р. Буравченко [1], В. Олянич [2], Л. Раковський [3], В. Спічак [4] та ін. Проте, на сьогодні день залишається ще чимало аспектів, які варто дослідити детальніше. Актуальність зумовлюється й потребою узагальнити історичні умови становлення цукрової промисловості на українських землях в означений період.

Після скасування кріпосного права в Російській імперії, почала динамічно розвиватись ринкова економіка. Зростання продуктивності харчової промисловості здійснювалося за рахунок удосконалень у техніці та технології виробництва. Власники заводів постійно прагнули до збільшення норм експлуатації робітників, до інтенсифікації праці. Це забезпечувалося ліквідацією ручної праці на підприємствах і заміною її машинами, поліпшенням технологій виробництва тощо [5, 98].

Хоча перехід до промислового виробництва та технічне вдосконалення цукрової промисловості розпочалося ще до 1861 р. Так, упродовж 1820-х рр. перший цукробуряковий завод з'явився у с. Макошино Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. 1827 р. було збудовано першу цукроварню на Харківщині, 1828 р. на Полтавщині, у с. Будавка був заснований перший цукровий завод [2, 48]. Протягом 1840 - 50-х рр. зростають купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці та передовій на той час техніці. Зокрема 1843 р. збудований перший в Україні паровий цукрово- рафінадний завод, обладнаний за "останнім словом" техніки, з використанням французьких технологій [6, 58]. З часом будівництво цукроварень в Україні збільшилося. Уже наприкінці 1840-х рр. тут нараховувалося 2/3 всіх заводів імперії [7, 40].

Технологічне оснащення на перших цукробурякових заводах було примітивне і базувалося на ручній праці. Цукроварні потребували кваліфікованих робітників, майстрів і управлінців. Спочатку майстрів-цукро- варів набирали з кріпаків, посилаючи їх перед тим на навчання. Школами практичного навчання цукроваріння були найдавніші цукрові підприємства. Іншим джерелом кваліфікованої робочої сили були іноземні фахівці. Найнявши за високу ціну майстра-іноземця, поміщики ставили їм умову навчати майстерності учнів із кріпаків [6, 57].

Завдяки потужному розвитку цукрової промисловості, Україна пройшла перший етап промислового перевороту за рахунок внутрішніх ресурсів, хоч і з використанням іноземної техніки, технологій та виробничого досвіду. Ще до скасування кріпосного права в Україні вже існував підготовлений та навчений робітничий клас і комерційні підприємства, які працювали на ринок. Наступним важливим кроком у цукроварінні було скасування кріпосного права, що сприяло виникненню соціально-економічних умов, за яких став можливим процес створення великої машинної індустрії та збільшення ринку найманої праці. Перетворення цукроваріння на ринкову галузь промисловості, широкий приплив капіталів, невпинні процеси централізації капіталів і концентрація виробництва - все це забезпечило умови для успішного здійснення технічної революції в цій галузі [8, 75-76].

Розвиток техніки цукрового виробництва характеризується двома найголовнішими послідовно змінюваними типами заводів: вогневим і паровим [4, 151]. Робота на цукроварнях здійснюється наступним чином. Буряки з кагатів надходили на завод по гідравлічних транспортерах. Бурячня, де корінь мили, являла собою двоповерхову споруду та була невід'ємною частиною заводу [9, 16]. Далі буряки подрібнювали на стружку. На перших заводах буряки різалися вручну, сік витискали малопотужними гвинтовими пресами, а потім на відкритому вогні випалювали до утворення маси необхідної густини, яку розливали у форми для кристалізації та про- білки. Згодом на вогневих підприємствах почали впроваджувати терки для подрібнення буряків, а також гідравлічні преси, значно місткіші котли. З перемеленого буряка сік через фільтри вичавлювали на гідравлічних пресах; або цукристий початок виділявся за допомоги вимочки бурячної мезги у воді, мацераційним способом, пускаючи окріп на бурячне різання [1, 42].

Розвиток техніки отримання соку пов'язаний з двома способами -пресовим і дифузійним. Перший характерний для початкового періоду розвитку цукробурякового виробництва, інший - виник одночасно з пресовим, але отримав розвиток значно пізніше. Пресовий спосіб отримання полягав у тому, що подрібнений буряк ошпарювали, а потім пресували. При цьому виходив буряковий сік, вихід якого сягав 90% від ваги буряків, тоді як пресування холодної мезги давало не більше 65% соку. Цей метод швидко поширився серед техніків Російської імперії і дав поштовх розвитку винахідництва, адже корінні недоліки, властиві обробному способу, не були усунуті, тому техніки продовжували шукати нових, більш раціональних шляхів вилучення цукру з буряків. Ці шляхи були знайдені в дифузійних способах, які поступово витісняти пресовий спосіб [4, 151-152].

Буряковий сік містив велику кількість шкідливих хімічних елементів, котрі негативно впливали на організм людини. Тому головною умовою для отримання високоякісного продукту були способи очищення соку [3, 97]. В галузі очищення соку вітчизняне цукробурякове виробництво від виникнення пішло принципово відмінним, від західноєвропейського, шляхом. В основі був спосіб обробки бурякового соку "вапняним киселем". Уперше така обробка була застосована в 1836 р. Як показала практика, подібна зміна режиму була більш раціональною, тому гаряча дефекація отримала широке застосування [4, 153].

Буряковий сік очищали не тільки вапном (дефекація), а також вуглекислим газом (сатурація). Для цього використовували метод Вейра, за яким, замість того, аби змащувати соком попереднього дифузора новоза- вантажену свіжу стружку в останньому дифузорі і замість того, щоб направляти гідравлічним тиском деяку кількість соку з останнього дифузора в дефекатор, він змащує свіжу стружку гарячим і фільтрованим соком із першої сатурації, що було економічно вигідніше. Реакція соку була лужна, тоді як за старого способу - слабокисла. Запровадження дифузного способу випарювання соку з буряковиці, замість попереднього пресованого, було значним успіхом, з погляду виробництва [1, 45-46]. Спосіб нагрівання соку перед дефекацією також зазнав деяких змін. Спочатку це нагрівання вироблялося у відкритих котлах, забезпечених змійовиками або паровими барабанами. З 1870-х рр. стали нагрівати в трубчастих калоризаторах, а пізніше - в швидкохідних решоферах.

Витіснення підприємств з вогневою системою виробництва, зростання кількості парових машин, збільшення дифузорів, запровадження механізації допоміжних та підготовчих робіт було викликане збільшенням конкуренції з боку технологічно модернізованих цукроварень. Так, у 1874 - 1875 рр. на 245 заводах (в Україні на той час діяли 126 цукрових підприємств) матеріальні засоби виробництва мали такий вигляд: функціонували 534 парові гідравлічні преси, 7 ручних, 558 вимочувальних циліндрів системи графа Бобринського, 657 дифузорів системи Роберта, 6 вальц-пресів системи Лебе, 1 вальц- прес системи Пуазо, 16 відцентрових машин, 2 мацера- ційні вимочувальні циліндри, 1 мацератор, 7 порядків холодної вимочки Давидова, 4 порядки гарячої вимочки Шаховського, 2 порядки гарячої вимочки Сойманова, 4 гвинтові преси, 14 чанів холодної вимочки Шліценбаха, 6 фільтрів. Усі 245 заводів за своїм соковидобувним технічним оснащенням розподілялися так: 108 підприємств із паровими гідравлічними пресами без вимочки, 60 - з дифузією, 63 - мали гідравлічні преси з вимочкою, 1 - із відцентровими машинами (Синява), 1 - з мацератором, 1 - з гвинтовими пресами без вимочки [10, 43]. Однак заводи, що працювали за вогневою схемою, існували ще досить довго в усій Україні [11, 48].

Витіснення старих заводів підприємствами з паровою системою виробництва, особливо в правобережних губерніях України, впродовж 1860 - 70-х рр. відбувалося досить швидкими темпами. Київська, Волинська та Подільська губернії вважалися головним районом із виробництва відповідної продукції в усій Російській імперії. Цей густозаселений регіон з помірним кліматом мав багаті чорноземи, а отже, був найпридатнішим для розвитку сільського господарства, особливо для вирощування сировини для цукроварень [12, 27]. Вже всередині 1860-х рр. 90 цукроварень, із 113 діючих на Правобережжі були паровими. Домінувала в цукровому виробництві Київщина, де 1878 р. переробка цукрових буряків сягнула 5800 тис. берківців. На Волині в 1875 р. було перероблено лише 243 тис. берківців [13, 208]. пореформений дифузор паровий цукровий

Незважаючи на нарощування технічного забезпечення і механізації, виробництво відбувалося недостатньо високими темпами. Наприкінці 70 - на початку 80-х рр. ХІХ ст. відбувалася заміна вогневого методу паровим майже на всіх цукрових заводах України. Зростаюча технічна база заводів давала можливість витісняти із ринку цукру підприємства з меншим технічним забезпеченням. Якщо зважити на неоднорідність грунтів, то технічне переобладнання й використання більш прогресивних методів виробництва ставало просто життєвою необхідністю. Перехід на паровий метод змінив і ускладнив процес отримання цукру. Буряки з кагатів надходили на підприємство уже по водяних транспортерах. Окрім гідравлічного, широко використовували гужовий, ручний, елеваторний способи транспортування та за допомогою архімедових гвинтів.

Потім сировина надходила на заводські ваги. У 1890-х рр. з'явилися перші автоматичні ваги, з яких буряки подавалися елеваторами для роздрібнювання на стружку. 1892 р. на 109 підприємствах були ланцюгові елеватори, з них вертикальні - на 109 заводах, нахилені - на 10 заводах, з гумовими насосами - на 14, шнурові - на 14, дротові - на 3. Для різки цукрових буряків використовувалися передові на той час системи, зокрема Расмуса, Гербста, Ріттера, Пауліка, Місіочевича, Бергри- па, Ванека. Зі стружки у дифузійних апаратах безперервної дії одержували дифузійний буряковий сік [1, 44-45]. Знецукрену стружку - жом - використовували як корм для худоби. Потім сік очищали вапном (дефекація) і вуглекислим газом (сатурація). Фільтрували і прояснювали сірчистим газом. Очищений сік згущували у багатокорпусних випарних установках, одержуючи сироп. Сироп обробляли сірчистим газом, фільтрували, після чого уварювали у вакуум-апаратах, одержуючи так званий туфель-суміш кристалів цукру і між кристального розчину, з якого на центрифугах відокремлювали кристали цукру [2, 61]. Центрифуги, барабани яких мали до 0,8 метра в діаметрі, робили до 1000 - 1200 обертів [14, 527]. Цукор охолоджували, висушували і направляли на склад.

Отже, можна зробити висновок, що наприкінці XIX ст. процес виробництва цукру на підприємствах ускладнився як у технічному, так і в технологічному аспектах. В Україні наприкінці 1880-х рр. було 148 заводів, які виробляли 17 млн. пудів цукру. На кінець 1890-х рр. кількість заводів зросла до 159, з виробництвом - 29 млн. пудів. Технічне забезпечення цукрової галузі досить активно та безперервно розвивалося. Більш динамічним цей розвиток був на Правобережжі України. Необхідність розвитку технічного забезпечення цукрових заводів зумовлювалася науково-технічним переворотом. Причому технічне переобладнання сприяло становленню та розвитку не тільки цукроваріння, а й інших галузей промисловості на землях підросійської України.

Література

1. Буравченко Р.В. Технічне забезпечення цукрової промисловості в XIX ст. // Проблеми історії України XIX -- початку XX ст. --2003. -- Вип. VI.

2. Олянич В.В. Розвиток цукрової промисловості на Лівобережній Україні наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. : Дис. ... канд. іст. наук. -- Х., 2000.

3. Раковский Л.Э. Сахарная промышленность Украины в 60 -- 90-е гг. XIXв.: Дис. ... д-ра ист. наук. -- К., 1995.

4. Спичак В.В., Остроумов В.Б. Развитие сахарной промышленности в России. -- Курск, 2010.

5. Москалюк М.М. Розвиток переробної промисловості у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. -- Рада, 2009.

6. Горин Н.О. Етапи промислового перевороту в Україні: роль зовнішніх чинників (1840 -- 1890-ті рр.) // Історія народного господарства та економічної думки України. -- 2010. -- Вип. 43.

7. Нестеренко О.О. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінціXIX і на початку XX ст. -- К., 1952.

8. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у ХІХ ст.

— К, 1972.

9. Сулима К.П. Свёклосахарное производство в санитарном отношении: Дис. ... д-ра медицины. -- СПб., 1892.

10. Завадский Й.Б. Наше свеклосахарное производство, его прошлое и настоящее. -- К., 1878.

11. Заец А.С. Сахарная промышленность в Украине: становление, развитие, реструктуризация. -- К., 2001.

12. Донік О. М. Родина Терещенків в історії доброчинності.

— К., 2004.

13. Темірова Н.Р. Поміщики України в 1861 -- 1917 рр. : соціально-економічна еволюція. -- Донецьк, 2003.

14. Промышленность и техника. Сельское хозяйство и обработка важнейших его продуктов /Подред. В. Доб- ровлянского и др. -- Т. 4. -- СПб., 1904.

Размещено на Allbest.ru