Організація дипломатичної служби української козацької держави в середині XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРГАНІЗАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ В СЕРЕДИНІ XVII СТ.

Т.В. Чухліб

У Європі середини XVII ст. існувало три основних вузла міжнародних протиріч. Три вогнища конфліктів, які постійно тліючи, кожну хвилину могли перетворитися у жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці -- це Іспанія, Франція, Англія і Голандія. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузла перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані і складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

Вже того часу всі країни Європи були вже так тісно пов'язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів, мали, за визначенням М.Барга, загальноєвропейський континентальний характер. Хоча в межах окремих країн чи регіонів ці великі події й відзначилися місцевою специфікою. Саме такою подією, що мала загальноєвропейський характер й стала Українська революція 1648-1676 рр. За визначенням вітчизняних істориків Д.Наливайка, В.Смолія, В.Степанкова, Ю.Мицика вона, поряд з Тридцятирічною війною 1618-1648 рр. та Англійською буржуазною революцією середини XVII ст. відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на монархії іспанських і австрійських Габсбургів -- на заході Європи, й Речі Посполитої -- на Сході. Українська революція, яка завдала непоправного удару Польському королівству, сприяла здійсненню корінного перелому в історичному поступі Європи. Адже внаслідок поразок і занепаду держав, що були опорою католицизму й феодально-католицької реакції, провідна роль переходить до країн, які стали на шлях капіталістичного розвитку (Англія, Голандія), або створили абсолютну монархію нового типу (Франція).

Революційні події в Україні спричинили зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханства, стримали Оттоманську імперію й політично зміцнили роль Російської імперії, яка розпочала експансію на захід. Окрім того, національно-визвольна боротьба українців сприяла здобуттю Бранденбургом незалежності у 1657 р. та зміцнила позиції Шведського королівства на півночі Європи. Ці події мали великий міжнародний резонанс, який тривав протягом всієї другої половини XVII -- початку XVIII ст. козацький національний дипломатичний служба

У практиці міжнародних відносин того часу отримують велике значення угрупування та коаліції держав, що почали творитися ще в середньовічну добу. Одні створювалися для укріплення політичної й торгової зверхності найбільших держав, другі -- для захисту переважаючої сили противника. Саме у цей час зароджуються основи науки міжнародного права. Все більшу стрункість набуває й організація дипломатичної служби. Не стояла осторонь творення новочасної дипломатії -- мистецтва вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами й державна система України.

З самого початку революційного повстання українського народу у 1648 р. керівництво Війська Запорозького налагоджує дипломатичні стосунки з Кримським ханством та Військом Донським. У перервах між військовими діями та після значних перемог козацької армії розпочинаються мирні переговори з урядом Польщі. Невдовзі встановлюються контакти (на рівні обміну послів) з Московською державою, Оттоманською імперією, Молдавським й Трансільванським князівствами. У1649 р. започатковується українська дипломатія з Великим князівством Литовським та Валашським князівством, з 1650 р. -- Австрією та Венеціанською республікою, трохи згодом -- з Шведським королівством та Бранденбургським курфюрством.

У період Української революції у Війську Запорозькому не існувало спеціальної установи, яка б виключно займалася питаннями зовнішньої політики. У цьому відчувався вплив дипломатичної культури Польщі, адже й там, незважаючи на активні зовнішні стосунки, протягом багатьох років не існувало окремої керівної установи, яка б відала дипломатами. Натомість цією справою займалася королівська канцелярія на чолі з канцлером. Однак загальне керівництво усією польською зовнішньою політикою і дипломатичною службою здійснював сам король. Аналогічно в Україні протягом другої половини XVII -- початку XVIII ст. цю важливу державну функцію брав на себе гетьман. Управлінським інститутом стала Військова канцелярія на чолі з генеральним військовим писарем. Ця традиція існувала від початку гетьманування Б. Хмельницького у 1648 р. й до розгрому виступу І. Мазепи у 1709 р. Разом з тим, питання надзвичайного характеру (як то укладення чи розірвання союзницьких договорів) вирішувались на представницькій Генеральній раді, інколи - старшинській.

Найбільш активними дипломатичні стосунки новоствореної Української держави були під час гетьманування Б. Хмельницького, з 1648 по 1657 рр. У цей час гетьман визначав, зважаючи на зовнішньополітичну ситуацію, до якої країни мають відправлятися дипломатичні посольства, їхній склад, розмір матеріального забезпечення, давав як усні, так і письмові (т. зв. «інструкції») настанови дипломатам, вирішував з якими подарунками до іноземних володарів мають їхати його представники тощо.

Перед своїм від'їздом українські посланці обов'язково були на розмові («одпусті») в гетьмана. На ній вони отримували остаточні вказівки та листи з «інструкціями», прощалися з гетьманом.

Перше посольство від Війська Запорозького було відправлене до польського уряду 2 червня 1648 р. У письмовій інструкції, яку отримали від Б.Хмельницького козацькі посли, йшлося про зміст попередніх листів гетьмана до короля й польських воєноначальників, де викладалися політичні вимоги українців. Того ж року Хмельницький посилає до новобраного короля Яна Казимира А. Мокрського та Т. Хмельницького з спеціальними «кондиціями», що одночасно були інструкцією про угоду. Посольські інструкції містили від декількох до десятка пунктів. Так, наприклад, в інструкції Б. Хмельницького за 1656 р. послам до князя Трансільванії Юрія Ракоці було всього чотири пункти. У першому з них говорилося про причини війни з Польщею: «тому що поляки насмілилися виступити проти наших стародавніх вільностей і не раз проливали в межах України невинну християнську кров, відібрали церкви нашого обряду, віддали її уніатам у багатьох місцях, навіть хотіли цілком викоренити нашу віру...» Також розкривалася дипломатична обізнаність українського уряду, в зв'язку з польсько-московськими переговорами у Вільно - «ми також слідкуємо з увагою, які будуть результати цієї комбінації, але щоб вона була без шкоди шведському королеві». У другому викладалося прохання до трансільванського князя бути посередником в українсько-польських переговорах. Третій пункт промовляв про можливість складання присяги Війська Запорозького на вірність князю. Озвучуючи четвертий пункт українські посли мали говорити, що «ми разом з найяснішим князем будемо опікати і захищати людей (жителів Трансільванії та України - Т. Ч.), а також відстоювати обидві віри». Ця та інші інструкції стверджувалися підписом гетьмана, а отже були офіційними документами. В одних випадках вони озвучувалися під час дипломатичних переговорів, в інших передавалися іноземним урядовцям.

Письмові інструкції послам твердо увійшли в практику української дипломатичної служби. Згідно спостережень Ф. Шевченка, інструкції- накази дипломатам Гетьманської України за формою і характером відрізнялися від ще більш суворих наказів, що в той час давались російським послам, де розписувалися до деталей, що і коли говорити.

Досить часто козацьким дипломатам давалися усні настанови (що було неприйнятно у культурі дипломатичного спілкування, наприклад, Московської держави). Лист, надісланий московському царю Олексію Михайловичу з першим послом України до цієї держави Ф.Вешняком у травні 1649 р. був дуже коротким, однак в ньому зазначалося, щоб «з вашим царським величеством изустно разговорил и всю истину исповедал, которому во всём царское величество поверят». Аналогічні вказівки від гетьмана отримували й інші українські посольства до Польщі, Швеції, Туреччини, Трансільванії та інших країн.

Іноземні посольства гетьман Б. Хмельницький, головним чином, приймав у столиці козацької держави -- Чигирині. Однак бували випадки, коли дипломатичний протокол здійснювався в Суботові (особистому маєтку роду Хмельницьких), Переяславі, під час військових дій -- у тих місцях, де розташовувався табір української армії. Переговори з послами Б. Хмельницький вів у присутності козацької старшини, що перебувала при дворі. Ряд важливих питань з послами обговорювалися лише гетьманом та генеральним писарем в окремій кімнаті, хоча були випадки, коли переговори вів сам гетьман України.

Послів приймали згідно дипломатичного етикету, усталився на той час у Війську Запорозькому й контролювався та ревно дотримувався гетьманом. Він, зважаючи на рівень посольств, зустрічав, приймав та проводжав послів, виконуючи встановлений в Українській державі церемоніал. В окремих випадках гетьман наказував забезпечувати важливі посольства з інших держав провіантом конями й підводами, охороною та провідниками. «Абисте їм живности для них і челяди, і коней і чого потреба будет, подвод, проводников давали, і во всём людяность свою осведчались, ничего ни чинечи под ласкою нашею і кораном войсковим» - говорилося в спеціальному універсалі Хмельницького за 24 листоада 1651 р., щодо зустрічі послів московського царя. В іншому універсалі від 18 квітня 1657 р. гетьман наказував, щоб на території України вільно пропускали послів австрійського імператора, архієпископа Мартіано та К.Маріановича, які поверталися з Чигирина до Відня - «пропускали їх безпечно без найменших труднощів, забезпечували їх, їхню челядь та коней харчами, даючи від міста до міста по кільканадцять провідників, а також підводи, скільки їм буде потрібно». Такі дії гетьманського уряду засвідчували те, що розвиток культури дипломатичних відносин в Україні йшов у руслі загальноєвропейських традицій, дипломатії, хоча й відрізнявся національною специфікою. Однак на той час це було характерним явищем для всіх країн Європи й Азії.

Починаючи від Б. Хмельницького, всі гетьмани України (окрім, хіба що, останніх Д. Апостола та К. Розумовського - вели активну дипломатичну переписку міжнародного характеру, зовнішньополітичні та військові проблеми Гетьманщини, релігійні й інші культурні аспекти існування українського народу тощо. Гетьмани ревно слідкували за тим, щоб дотримуватися один з головних принципів міжнародної дипломатії, що зародився ще у добу середньовіччя недоторканість послів (імунітет).

Одне з найважливіших місць в історії ієрархії дипломатичної служби України другої половини XVII -- XVIII ст. займала Військова канцелярія на чолі з генеральним писарем. За дорученням гетьмана і під керівництвом писаря у канцелярії складалися листи до урядів інших держав, велося дипломатам не листування. Документи засвідчують, що у січні 1651 р. генеральний (військовий) писар Іван Виговський очолював канцелярську службу, яка складалася із 12 писарів - «шляхтичів». Очевидно, що лише троє-п'ятеро з них брало на себе функції зовнішньополітичного відомства. У ті часи це була загальноприйнята норма. Наприклад, у Франції в 60-х роках XVII ст. у міністерстві закордонних справ працювало всього п'ять чоловік, які до того ж займалися справами внутрішньополітичного характеру. Канцелярські писарі, зважаючи на свій досвід та обізнаність у веденні дипломатичних справ, досить часто включалися до складу різних посольств. У посольстві

С. Савича до Москви (1651 р.) писарем був канцелярист М. Гунашевський, в посольстві П. Яцкевича до Варшави (1652 р.), Ф. Конельський. В окремих випадках писар-канцелярист був єдиною письменною людиною, як це видно на прикладі посольства до Польщі Яцкевича, коли писар підписувався «іменем всіх... яко писати не вміючих». Окрім того більшість з них володіла іноземними мовами -- латинською, польською, турецькою, молдавською, російською та ін., - а тому використовувалася у якості перекладачів («тлумачів» або «бутів»).

Генеральний писар, окрім того, що керував поточними справами канцелярії, мав право особисто брати участь у дипломатичних переговорах. Інколи він навіть особисто розмовляв з іноземними послами. Зважаючи на це представники інших держав називали його не інакше як канцлер. Що було для них звично, адже у західноєвропейських країнах першу посаду після короля займав саме канцлер. Також керівник Військової канцелярії виконував чи не найвідповідальнішу роль у дипломатичному протоколі. Він мав зустрічати послів і запрошувати їх до гетьмана. У той час це була досить важлива функція, адже у дипломатичній практиці були випадки, коли тим чи іншим послам не подобалося як їх зустріли, і вони відразу поверталися до своїх країн. Окрім цього, генеральний писар у важливих випадках міг очолити посольство до інших держав. Так, І. Виговський тричі очолював українські посольства: у 1648 р. -- до Трансільванії, 1652 р. у Молдавії і у 1653 р. -- до представників Польщі під Жванцем. Військова канцелярія виконувала також функцію архіву, адже у ній зустрічалися як поточні, так і попередні роки -- документи дипломатичного характеру -- договори, привілеї листування. У канцелярії оформлялися інструкції для послів Гетьманської України, що вироблялися за прямою вказівкою гетьмана. Однак найважливішою дипломатичною функцією Військової канцелярії було вироблення проектів мирних договорів з іншими державами, які подавалися гетьману у вигляді окремих «пунктів».

За доби гетьманування Б. Хмельницького було проведено близько п'яти Генеральних рад Війська Запорозького -- цього своєрідного законодавчого й представницького органу новоствореної держави, що вирішував не лише внутрішньо -- але й зовнішньополітичні питання. Вже на одній з перших рад, у 1648 р., проводилися переговори з представниками Речі Посполитої на чолі з київським воєводою А. Жисилем. Керівник польської делегації засвідчував - «зрештою була військова рада, що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа; після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав пригадувати моє обнадповання, допомогли йому в цім і наші козаки з старшини; досягнув того висновку від них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду затримати, а чекати на дальшу резолюцію». На цій же раді були присутні черкаські та московські посли. Коли у 1649 р. Хмельницький укладає Зборівську угоду з Польщею, то, за свідченням московського дяка Кулакова, до гетьмана в Чигирин прийшли «козаки и гультяйство многие люди шумом и говорили ему, что он Богдан с Польским королём помирился без их войскового совету». Отже, в даному випадку чітко вказувалося на те, що укладання договорів міжнародного характеру має бути лише в компетенції Генеральної Ради.

Хоча Б. Хмельницький обмежував скликання загальнокозацьких рад та вирішення на них питань зовнішньої політики, все ж таки 1651 р. така рада була скликана під Берестечком, а 1654 р. у Переяславі. На першій з них удалось помиритися з поляками, а на другій -- укласти військово-політичний союз з Московською державою.

Вже після смерті Б. Хмельницького, в жовтні 1657 р. у Корсуні була проведена Генеральна угода, де обговорювалися питання мирного договору з Шведським королівством. Після того, як у червні 1658 р. турецький султан запропонував гетьману І. Виговському організувати спільний похід на Угорщину, останній говорив, що «тільки де і про те (похід - Т.Ч.) буде у Війську Запорозькому рада».

Очевидно, що на генеральних радах, де збиралося від 40 до 70 тисяч козацтва, було важко ухвалити єдино правильне рішення. А тому ще за Б. Хмельницького була введена практика проведення Старшинських рад, на які скликалися лише представники генеральної старшини та керівники українських поляків. Його наступники продовжили цю традицію. У відповідь на польсько-російське Андрусівське перемир'я 1667 р., яке розчленувало Україну навпіл, гетьман П. Дорошенко скликав раду всіх старшин, що ухвалили рішення про союз з Османською імперією. Право участі Старшинської ради у справах зовнішньої політики України було закріплено у ст.4, укладених гетьманом І.Самойловичем статей з російським царем. На Старшинській раді під керівництвом І.Мазегш у 1708 р. було ухвалено рішення про розірвання з Москвою і входження до союзу з Швецією.

Таким чином, у результаті революційних подій середини XVII ст. в Україні була сформована власна національна дипломатична служба, яка переконливо засвідчила свою життєздатність протягом усієї другої половини XVII ст. та початку наступного, XVIII ст.

Размещено на Allbest.ru