9

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякденне життя голодуючого українського міста

голодуюче українське місто харків

Страшні часи переживали міста й містечка республіки.

Харків - одне з найбільших і найгарніших міст України - посідав упродовж непу визначне місце в етнокультурному житті республіки. Етнічний склад столиці повнотою відображав строкатість етнічної мапи республіки. Етнокультурне ядро міської громади складали українці, росіяни та євреї. Саме вони відігравали вирішальну роль у формуванні культурного середовища міста. Однак, низку неповторних рис йому додали вірменська, грецька, турецька, болгарська, білоруська та інші громади. Втім, Харків передовсім був столицею УСРР. Тут працював уряд Радянської України, тут зосереджувалися провідні науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади, культурна еліта. Їхнім колективним розумом генерувалися ідеї, які слугували дороговказом для решти республіки.

Столиця позиціонувалася як прототип міста майбутнього. Харківська преса декларувала стратегію переорієнтації індивідуального побуту на колективні рейки. В центральній частині міста зводили заклади громадського харчування, автоматичні пральні, бані, перукарні, що мали призвичаїти городян до сфери послуг і водночас вивільнити для продуктивної праці руки домогосподарок. Та це - офіційна версія побутового перевороту в столиці, тиражована гаслами часів "Великого Стрибка". В 1932 р. під комуністичну риторику підводиться інша основа - з весни 1932 р. у столиці наростають продовольчі проблеми, міська влада йде шляхом централізації розподілу харчів.

На початку року по Харківських житлокоопах було всього 26 їдалень. Для більш-менш прийнятного задоволення потреб населення кооперативів потрібно було відкрити ще 98 їдалень. Наприкінці року керівники житлокооперації планували відпускати в централізованому порядку не менше як 100 тис. страв щодня. Передбачалося відкриття 15 перукарень. Сітка перукарень міста тоді б досягла 31-ї одиниці. Планували запустити також чотири механічні пральні із пропускною спроможністю на 4 800 штук білизни щодоби та 9 напівмеханічних пралень на 4 500 штук білизни. В середині березня мала вступити в експлуатацію механічна пральня (пропускна спроможність - 1 200 штук білизни щодоби) в Ленінському районі.

Картина перетворення побутової сфери столиці вимальовувалася грандіозна: при житлокоопах передбачалося організувати 100 побутових копактивів. Вони й повинні були керувати всіма побутовими закладами при житлокоопах - їдальнями, перукарнями, пральнями, тощо. Побутові колективи - це громадські товариства, що ставлять собі за завдання поліпшити побут робітників, високомовно твердила преса.

Але це - лишень плани. Реальність "дещо" інша. Облаштовувати решту від запланованої кількості (три пральні) ще й не починали. Немає навіть приміщення для них. Перукарень від початку року не відкрито жодної. І, нарешті, про стан житлокоопівських їдалень. Їдальні зняті з централізованого постачання. Працюють вони дуже погано. Все доводиться купувати на вільному ринку, який поволі переходить у "тінь", ціни захмарні. Повсюди - прорив з ремонтом житла.

Місяць за місяцем преса невпізнанно змінюється. Газетні шпальти, власне, унаочнюють економічну катастрофу. Папір низької якості, газети зменшуються розміром майже вдвічі. З номеру в номер тиражується нав'язлива ідея - "розвиток кролівництва дасть змогу вирішити проблему з м'ясом" (хто всерйоз вважав кролів адекватною заміною знищеному багатотисячному стаду великої рогатої худоби, важко зрозуміти). Ні для кого не секрет - м'ясо в столиці перетворюється на розкіш, його споживають лише республіканські керманичі та спекулянти. Практично ніде не виконуються плани засіву земель житлокоопівських господарств, не створюються ферми. Фінансовий прорив у житло - спілці колосальний, неплатежі набирають загрозливих форм. В центральній кооперативній газеті багато фото садочків (зокрема, й нацменівських) - діти біля столів з порожніми тарілками, як правило, в одних трусах.

Все розвалюється. Ідея комуністичного побуту для городян у своїй фантастичній версії 1929-1931 рр. доживає останні дні.

Преса ще намагається мобілізувати членів кооперативів, підняти їх над буденністю високими гаслами й закликами, але вони не діють. Мало ефективна й кампанія освітньої роботи в середовищі городян, побутові умови в кооперативах на загал лишаються вкрай складними - комунальні квартири, як і раніше, - осередки дрібнобуржуазних чвар та розбрату. "Культура примусів" перемагає комуністичні ідеали.

Втім, для перспективно високих мрій ще лишається місце. Авжеж, - у 1932 р. виповнюється десята річниця української житлової кооперації. Архітектор Ю. Резніков закликає меблеві фабрики звернути увагу на сучасні потреби робітничого житла.

"Питанню обладнання робітничого житла досі приділяють не цілком гідну увагу. Новенькі квартири наповняються часто-густо хоч і новою, але цілком безсмаковою величезних розмірів мебльою.

Нікому не потрібні величезні буфети "по образу и подобию" старих, і з безмежною кількістю шухлядок, шафочок, поличок забирають жилу площу.

Ці буфети, що нагадують собою пузаті купецькі самовари "доброго" старого часу, розраховані на ховання сервізів на 60 персон, не потрібні тепер нам.

А одежні шафи, що собою підпирають стелі, зроблені з розрахунку старої височини квартири в 3,5-4 метри, майже не влізають у наші кімнати, заввишки в 2,8-3 метри.

Кухонні столи величезних розмірів, розраховані теж на виготування їжі на 60 персон, займають всю площу кухні.

Навіщо і кому це потрібно?

І через те квартира робітника перетворюється на якусь мебльову крамницю з невеликою жилою площею".

"Кому все це потрібно?" - запитує риторично архітектор, і, хоча його питання відносилося лише до величезних буфетів з нескінченною кількістю шухляд (до яких давно нема чого складати - бо перевелося не тільки родинне срібло, а й найпростіший харч), воно цілком адекватно відображає ставлення городян до тогочасної реальності загалом.

У номері "Вістей" за 3 жовтня 1932 р. - фото новозбудованого універмагу - Хаторгу на майдані Р. Люксембург м. Харків. Монументальна 4-х-поверхова споруда на кшталт київського ЦУМу наочно демонструвала, що з виробництвом та споживанням у столиці радянської України все гаразд.

Однак, була й інша сторона радянської торгівлі. В тому ж номері вміщена замітка про показовий суд над київськими спекулянтами, на який зігнали, вочевидь, з виховною метою, дві тисячі киян. "Виїзна сесія Київського Облсуду показовим порядком розглянула справу про зловживання і розкрадання краму в Київторзі.

Колишній експедитор Київторгу Петров систематично привласнював собі продукти та промкрам, що прибували на адресу Київторгу, та продавав їх на приватному ринку. Між іншим Петров привласнив собі 4 тюки готового одягу на 12 400 руб., та разом з зав. склепом Баєвим розбазарив 16 лантухів цукру.

Цей крам за допомогою спекулянта Бірштейна продавали на ринку. Бірштейн притяг до цієї справи ще громадянок Степанівську та Прикитину, що разом з ним збували крам.

Облсуд засудив Петрова і Бірштейна до вищої міри соцзахисту - розстрілу, Баєва на 8 років позбавлення волі. Степанівську та Прикитину на 3 роки Бупру.

2-тисячна аудиторія (!), що була присутня на показовому суді з задоволенням зустріла вирок судді".

Лишалися поки що й інші, більш людські розваги, - у великих містах працювали кіно та театри, зокрема, й національні. Репертуар - на вимогу часу, п'єси, загалом інтернаціональні за змістом: - "На Заході бій" Вс. Виш - невського, "Рекрути" Аксельфольда в переробці Резніка, "Сон літньої ночі" Біворка (присвячена робітничому відпочинкові), "Гірш Ленерт", "Кадри" Мики - тенка, "Роман Цат" Альбертова, "зовсім перероблюється п'єса "Юліус" Даніеля". "При [єврейському - Л. Я.] театрі утворено режисерський штаб, що висуває молодих режисерів на експериментальну роботу. Штаб уже висунув групу молоді переробити п'єсу "Юліус"". Улітку єврейський театр гастролює в Артемівську та Луганському, але гастролі практично зірвані через відсутність організації.

Втім, не театри "роблять погоду" в простому житті обивателя.

Карткова система. Хліб видається за фіксованими нормами. У столиці службовці та студенти отримують 400 грамів, робітники - 600, на важких фізичних роботах - 800, утриманці - 200-300 грамів на день (!). Хліб вже давно неякісний, із домішками сурогатів. Решта продуктів харчування отоварюються по картках нерегулярно. Крім квашеної капусти в магазинах за картками нічого не можна придбати. В робітничих та студентських столових одноманітні блюда з сої та нескінченні черги. Студенти харківського університету витрачають на обід щонайменше три години: годину назовні їдальні, годину в черзі в їдальні і ще стільки ж - відшукуючи місце за столом. Стіни їдалень обвішані плакатами, що пояснюють поживні властивості сої й втлумачують, що вона є адекватним замінником м'яса, молока та яєць. Але скоро страви з сої стають так само недоступними.

Невідповідність раціону потребам молодого організму викликає тяжкі фізіологічні відхилення: шириться дистрофія, студенти страждають на хронічні мігрені, лікарні забиті хворими. В найбільш катастрофічному становищі опиняються діти та люди літнього віку, державна пайка, яких дорівнює 200 грамам хліба. Працюючі члени родин вимушено йдуть на порушення трудової дисципліни, аби врятувати рідних - міцніє рух несунів.І. Стріонов, що студентом підробляв у той час на хутряній фабриці, згадував: "Там працювали переважно жінки, й майже всі поголовно займались крадіжками шкір різними шляхами й засобами: перекидали через паркан, натягали на груди замість бюстгальтеру чи трусів, обмотували ікри ніг і т. і. Стовідсотковою була й плинність робсили: одні приходили, інші йшли".

Німецькі інженери, дивуючись питали: "У кого ж вони (працівниці) крадуть, якщо в газетах пишуть, що всі багатства країни належать народу?" Поза кадром їхньої педантичної свідомості лишалося багато невідповідностей між офіційною ідеологією та реальним життям.

Деградація промартілей, перманентні перебої з постачанням сировиною, спричинені занепадом сільського господарства та масовим винищенням худоби, відразу позначилися на найбільш масовій групі споживачів кустарних виробів. - "Вісті" 6 жовтня 1932 р. повідомляли, що ґудзикові виробництва виконали план на 44,8%, посудні - 59%, текстильно-фасонні - 76%. - Дефіцит товарів масового вжитку набирає тотального характеру. Підприємства Укрсклопорцеляни зовсім не виробляли скла першого ґатунку, практично не виробляли - другого. Тільки 13% продукції 4-тої взуттєвої фабрики відповідали першому ґатунку. 900 пар червоноармійських чобіт київської взуттєвої фабрики розлізлися в перший же тиждень використання.

Великі будівлі п'ятирічки дають порятунок тисячам голодуючих селян. Тільки впродовж 1932 р. Дніпрогес поглинув близько 10 тис. робочих рук. Це малоосвічені, а то й цілковито неписьменні селяни. Вони мешкають у робітничих бараках і виконують важку працю, що не вимагає певної кваліфікації. Аби рахуватися справжніми пролетарями, їм ще треба багато чому навчитися. За три роки Дніпробуд ліквідував неписьменність серед 10-12 тис. робітників, на кінець 3-го вирішального року першої більшовицької п'ятирічки на Дніпробуд прибуло 2 262 неписьменних і 7 763 малописьменних.

Соціалізація вичавлених у місто селян відбувається й на дрібних підприємствах, оскільки у великих містах (перш за все столиці) ще доволі продуктивно працюють соціальні програми. - Київська механічна пральня звітувала про досягнення в ліквідації неписьменності у середовищі новоприбулих з села працівниць (21 особа): "За короткий час неписьменні вже непогано читають і пишуть)".

Стаття під зловісною назвою "Хто не працює - той не їсть!" констатує, що далеко не всі переродилися і стали соціалістами. З 20 млн. робітників і службовців багато є носіями капіталістичної розхлябаності та ледарства. Саме відсутністю ударництва, нехлюйством викликані рішучі дії партії щодо "перевиховання" крутіїв та прогульників. Згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР про боротьбу з прогулами за невихід на роботу без поважних причин застосовується негайне звільнення і позбавлення "всіх прав і привілеїв, як робітника даного підприємства чи установи" (читай - соціальних гарантій). Конкретно: робітник разом з роботою втрачає квартиру, отриману від підприємства, чи місце в гуртожитку, картки на хліб, всі види продуктового й промкрамового постачання і в обставинах голоду та ізоляції голодуючого села лишається напризволяще безпритульним бомжем.

Шлунок радянського громадянина ставиться у безпосередню залежність від ознак "виробничої відданості": цьому сприяє зосередження забірних карток для працівників та членів їхніх родин у руках керівників виробництва. Систему їх видачі реорганізували таким чином, аби ними користувалися тільки ті, хто працюють. "Відтепер - жодного фунта хліба, жодної речі споживання з державних фондів постачання робітникам не повинен одержати ледар і прогульник, що намагаються нажитися на чужій праці!" - під такими патетичними заявами приховувалася брутально цинічна політика "перевиховання" дрібнобуржуазних шарів населення, переорієнтації їхньої свідомості, як підносилося, на комуністичних, фактично ж - тоталітарних засадах. Голод добре прислужився як універсальний засіб масового перевиховання мас.

Паралельно в повсякденне життя промислових об'єктів запроваджується, як явище цілком легальне й офіційне, система "добровільних" громадських контролерів та сексотів, що працюють на зміцнення тоталітаризму. Задля формування атмосфери упередження й придушення будь-яких проявів інакомислення зрощується відповідна суспільна думка, до співпраці з каральними органами та спецслужбами масово рекрутується молодь. "Групи сприяння прокуратурі організовано на Дніпропетровських заводах ім. Петровського, Лібкнехта та Комінтерна. За допомогою громадськості прокуратурі пощастило викрити багато зло - чинств як у м. Дніпропетровському, так і в районах області".

У вересні 1932 р. "Вісті" зарясніли повідомленнями про прорив на шахтах Донбасу, залізничних ремонтних майстернях, будівництві шляхів. "Нехлюйство, розгардіяш, знеосібленість на механізмах і на будівництві, безвідповідальність - ось коріння глибокого прориву шляхового будівництва".

Водночас набирає обрисів примара націоналістичної загрози. Вона "розповзається" з західних кордонів України, а саме: з Мархлевського польського й Пулинського німецького районів. Шириться ерозія масової політичної свідомості. Потроху вимальовуються риси майбутнього образу ворога - польського й німецького буржуазного націоналізмів. У лютому 1933 р. у польській десятирічці (№14) м. Житомира "розкривають" контрреволюційну (!) дитячу організацію, якою, як зазначалося, керували частина вчительства (викладачка Малиновська) та батьків (Фестюк). Ознаки діяльності "контрреволюційної" організації варті того, аби на них зупинитися докладніше.

В 1929 р. (тобто під час розгортання суцільної колективізації) група дітей (17 осіб)"втекла зі школи й намагалася перейти польський кордон". По той бік кордону вони збиралися розповісти про тяжке становище школи (!). Аби залучитися довірою польських прикордонників, діти збиралися приписати собі в заслугу підпал будівлі Облвиконкому (1927 р.).

В керівники групи енкаведисти "призначили" учня Горлова. Батько його, робітник, виключений з партії під час останньої партчистки, виховував, як з' ясувалося, цілковито антирадянський елемент. Один з його синів був засуджений за вбивство червоноармійця, інший - "активний учасник у бандах". Третій, як бачимо, - юний контрреволюціонер.

Впродовж чотирьох років група "тероризувала" школу: паплюжила портрети В.І. Леніна, на портреті Й. Сталіна написала "жид". У жовтні 1933 р. організація готувала до відправки Й. Сталіну посилку - шкільний сніданок з запискою: "Якби ти так харчувався, ти б не схотів радянської влади". Група псувала, знищувала й крала шкільне майно. Малювала "парнографические" [так у тексті - Л. Я.] малюнки.

Поза школою діяльність групи спрямовувалася на "ускладнення продовольчих труднощів" - хулігани виливали у селянок молоко, розбивали яйця.". Бывали случаи нагаживания (испражнения) у входа в общественные государственные учреждения". Група мала на озброєнні ножі, діяла "згуртовано й дисципліновано": її учасники щоденно отримували завдання стосовно діяльності в школі та поза нею.

Не на краще відрізнялася свідомість польських студентів - у 1931 р. студенти польсектору механічного технікуму знищили в одній з кімнат гуртожитку портрети радянських вождів.

Буржуазний націоналізм - польський та німецький у купі з українським проголошуються ворогами радянського ладу номер один. Як тільки стабілізується продовольчий стан - настане їхня черга.

Размещено на Allbest.ru