Літопис Григорія Трав'янки про середню Наддніпрянщину часів визвольної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літопис Григорія Трав'янки про середню Наддніпрянщину часів визвольної війни

Ключові слова: Літопис, Г. Грабянка, Середня Наддніпрянщина, Визвольна війна.

До найбільш значимих творів, де описується Середня Наддніпрянщина часів Визвольної війни середини XVII ст., належать козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб'янки. Безумовно, вони не позбавлені певної ідеалізації героїв, гіперболізації подій, інколи в них присутній дух моралізаторства, у відповідності з тогочасними уявленнями про літературні прийоми, а також із літературно-естетичними уподобаннями, які розвивалися під впливом стилю бароко, а відтак, засилля пишнослів'я, емоційності викладу. Тому ми підходимо до їх повідомлень через призму критичного, порівняльного аналізу. Та все ж, попри зазначені недоліки, козацькі літописи, зокрема Г. Граб'янки [1], дають нам найбільш точний й наближений за часом опис перебігу подій середини XVII ст. та оцінку тогочасної ситуації, на що дослідники неодноразово звертали увагу [2 - 5].

Так, Г. Граб'янка у своєму літописі, визначаючи причини повстання українського народу проти поляків, на перший план виносить не особисту образу Б. Хмельницького за наругу, яку вчинили над ним та його сім'єю польські чиновники, а те, що "причиною воєн козацьких був собор Берестейській, бо саме після нього новоутворена унія внесла смуту серед православних". А ще те, що "ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали" [1, 33].

Детально зупинившись на заслугах Михайла та Богдана Хмельницьких перед польською короною і тому несправедливому насиллі, яке чинили місцеві польські чиновники, Г. Граб'янка зробив висновок, що "ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині і Черкасах, і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили". I що "не тільки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи наругу чинили" [1, 34-35]. Літописець наводить історію з листом польського короля козацькому генеральному осаулу Барабашеві, який мешкав у Черкасах, і про те, як Хмельницький хитрістю вимагав цей лист у дружини Барабаша. Ці події відбувалися, за літописом, у грудні 1647 р., у Суботові [1, 38].

Описуючи перші бої Визвольної війни, літописець відзначав, що саме на Середнє Подніпров'я направлялися повсталі із Запорізької Січі. Взимку, "з великою силою" прийшов до Черкас гетьман польський Павло Потоцький. Звідси, навесні поляки, німецькі найманці та реєстрові козаки вирушили назустріч повсталим. Однак, завдячуючи діяльності "особливого посланця Хмельницького Ганжі" та Филона Джелелія, всі 6 тисяч реєстрових козаків "як одне серце і душа єдина" [ 1, 40] перейшли на бік повсталих. Це стало вирішальним у перемозі під Жовтими Водами.

Детально описує Г. Граб'янка й наступну битву Визвольної війни. Поляки прийшли до Корсуня, "щоб ближче до польського краю бути і в потребі скоріше допомогу зібрати. Відразу ж після Ради прийшли на Рось і стали табором за милю від Стеблева" [1, 42]. Тут і відбулася переможна битва козаків над поляками, яка мала величезний вплив на розгортання подальшої боротьби. війна козацький літопис

У літописі детально описуються державотворчі дії Б. Хмельницького протягом кінця 1648 та першої половини 1649 рр. Зокрема увагу полковника привернули міжнародні стосунки, прийом у Переяславі та Чигирині "послів Ракоція, з Боснії, румельців із-за Дунаю, з господарства Мултянського і Волосського і від далеких татар (Волзьких і Ногайських)" [1, 53], врешті, і польських послів. У цей же час Хмельницький "по всій Україні своїх полковників поставив: в Чигирині став полковником сам, у Черкасах - Воронченко, в Переяславі - Лобода, в Каневі - Кутак, в Корсуні - Мороз" [1, 56].

Фактично літописець засвідчив процес формування козацької армії. Епіцентром його стала Середня Наддніпрянщина. Літописець вказує, як здійснюється ця досить складна діяльність на середину 1649 р. Автор називає 15 полків та кількість реєстрових козаків у них. На Середній Наддніпрянщині це були: Чигиринський полк (полковник Федір Якубовський), який нараховував у своєму складі - 3189 козаків; Черкаський (полковник І. Воронченко) - 2989 осіб; Канівський (Семен Павицький) - 3120; Корсунський (Лук'ян Мозиря) - 3472; Переяславський (Хведько Лобода) - 2150; Кропив'янський (Филон Джалалій) - 2053 [1, 56,73].

Г. Граб'янка відзначив також переможні битви Б. Хмельницького у 1649 - 1651 рр., участь у них середньодні-провських козацьких формувань. Дипломатичні стосунки козацької держави, які здійснювалися в козацькій столиці - Чигирині, а також у Переяславі, Ірклієві та інших містах та містечках Середньої Наддніпрянщині. Окремі сторінки літопису присвячені трагічній битві під Берестечком. Після Берестечка поляки розгорнули наступ на Середню Наддніпрянщину, зокрема, на Черкаси. Б. Хмельницький в той же час підійшов з військами до Ольшанки, а звідти до Білої Церкви, де став табором по обох берегах Росі [1, 81-82]. Крім цього, Г Граб'янка описав бій на західній околиці Середньої Наддніпрянщини, поблизу Монастирища 1653 р., коли Богун розбив війська Чернецького, які "не тільки від Монастирищ відступили, а й з України повтікали" [1, 89].

Взимку 1654 - 1655 рр. розігралася нова війна українських козаків і російських військ проти поляків та кримських татар в Умані, а також між Ставищами і Охматовим. Тут відбулася надзвичайно важка битва, де полягло чимало козаків. Та все ж перемога була за українськими та російськими військами. Б. Хмельницький "добрався до Білої Церкви, звідти до Охматова, звільнив там піхоту на чолі з Пушкаренком, з'єднався з ним, попрямував на Буки і там приєднав до себе 5 козацьких полків. А коли до нього підійшли ще й козаки з Умані, він вирішив був іти слідом за ляхами, та побачивши, що ті пішли у свої землі, полишив цю думку і розмістив своє військо на постій" [1, 99]. У кінці 1655 р., "повернувшись на Україну в Чигирин, Хмельницький деякий час переждав, упорядкував разом з боярином... Василем Бутурліним деякі військові справи" [1, 105].

У 1664 р. події громадянської війни зачепили безпосередньо Наддніпрянщину. Ось як пише літописець: "після згаданих подій Брюховецький безболісно простував на Чигирин. Та нежданно Чернецький прислав у Чигирин кілька корогов війська і Чигиринці замкнулися в місті та впродовж кількох тижнів стояли мужньо і захищалися, хоч їх невтомно штурмували, обстрілювали з гармат і доволі-таки відчутно дошкуляли. В час осади до оборони Чигирина Тетеря залучив орду. Це змусило Брюховецького зібрати раду в наметі, погодивши свої дії з Сірком, дати відсіч і Тетері, що прийшов з ордою і війську польському, що сиділо в Чигирині" [1, 132]. У той же час "Чернецький віддав Стеблів татарам на ясир" [1, 133], а "Брюховецький зимував у Каневі" [1, 133].

Чимало описів подій на Середній Наддніпрянщині у Літописі належать до часів гетьманування Петра Дорошенка. Року 1667: "Після того... Дорошенко став гетьманом обох берегів Дніпра", але невдовзі "відійшов до Путивля. I тут одержав з Чигирина звістку про якесь безчестя своєї дружини... Сам повертається в Чигирин" [1, 139]. Незабаром "дізналися про те, що Дорошенко послав своїх відданих за допомогою до султана турецького, запорожці та поляки і над... річкою Рось у селі Кононча взяли в облогу Дорошенка з Черкаським та Канівським полками та шеститисячним загоном піхоти. I впродож 5 тижнів тримали в осаді" [1, 141].

Водночас "Суховієнко, здавши гетьманство уманському полковнику Ханенку, пішов на Умань. У слід за ним рушив і Дорошенко, дорогою підкоряючи полки своїй владі. Прийшов під Умань і тут з'єднався з Чаусем, що йшов на підмогу з сайджаками та Білгородською ордою. Забачили уманці, що їм несила вистояти і почали з Дорошенком переговори. Вони не впустили Дорошенка у місто, а пообіцяли самі прибути в Чигирин [1, 141].

У році 1672: "Після богоявлення господнього Дорошенко з ордою та зі своїм військом напав на Україну. Поки ніде не міг добути жодного міста. Тоді він попалив посади, і, повертаючись до Чигирина, залишив полк в Умані. Та уманці перебили полковника Жеребила та його старшину, вигнали з міста піхоту" [1, 143]. В 1674 р.: "Боярин князь Григорій Григорович Ромодановський та Петро Дмитрович Шкуратов з'єдналися з гетьманом запорізьким Іваном Самійловичем і рушили дружно на Чигирин. Проте тамтешнього гетьмана Дорошенка, що закрився в Чигирині, взяти не змогли, відступили і потяглися до Черкас..." "Черкаси в січні здалися на волю Самойловича, аналогічно поступилися і канівці. Дорошенко вирішив зміцнити Корсунь, куди направив сім полків. Сам же залишившись в Чигирині, послав за ордою" [1, 148].

Від Дорошенка після бою відійшли Лисянка, Богуслав. Тобто, практично всі міста Подніпров'я від'єдналися від гетьмана. Водночас у Переяславі гетьманом обох берегів Дніпра обирають Івана Самойловича. Сам же П. Дорошенко очікував на допомогу кримських татар. Натомість І. Самойлович у травні "вирядив під Смілу переяславського полковника Дмитрашка, поставивши його наказним гетьманом над двадцятитисячним загоном козаків та придавши йому два полки росіян і п'ятнадцять гармат". Битва відбулася під Орловцем. Під Ташликом в бою Дмитрашко розбив татар і козаків Дорошенка так, що "вони своїм трупом густо вкрили поле на чотири милі навкруги" [1, 149].

На Середнє Подніпров'я вирушили турки і татари. Самойлович та Ромодановський відійшли від Чигирина. Люди стали покидати навіть фортечні міста. Літописець наводить як приклад Лисянку: "Не раз і не два вона давала відсіч ворогу. Так вона вистояла проти Чернецького... з гетьманом Тетерею, що облягли її великими пішими та кінними силами і ордою, що прийшли їм на підмогу. Шістнадцять тижнів брали вони її, добували гранатами та гарматами і не взяли. Вистояла вона і проти волошина Кастанного, який прийшов під Лисянку з шеститисячним військом і хотів її взяти миром, а потім думав пограбувати... Вистояла вона і протии гетьмана Суховія". Того ж 1674 р. "знаменита і багатолюдна" Лисянка [1, 151] була зруйнована і сплюндрована військами татар та П. Дорошенка. Така ж доля спіткала через певний час Стеблів та інші міста.

Страшний час для української народності настав, коли на українські землі прийшли турки й татари. Літописець зображує, як склалася доля міста Умані в 1674 р.: "Розпашілий від християнської крові,... турок пішов під Умань, послав у місто двадцять своїх пашів і почав схиляти городян до замирення" [1, 151]. Місто, знаючи долю Лисянки, Ладижина відмовилося від підкупного миру з турками. Протягом кількох тижнів уманці мужньо боронили своє місто. Після захоплення Умані турки вчинили масовий погром і нищення городян. Все це бачили козаки Дорошенка, які перебували у місті. Розгром і знищення, які несли з собою турки та війська Дорошенка, викликали масове переселення козацького люду Середнього Подніпров'я до Самойловича на Лівобережжя. Так, у 1675 р., як вказує літописець, були переселені майже всі жителі Корсуня. Після такого кроку, поляки "спалили місто разом з церквами" [1, 152].

1676 р. розпочався походом військ Самойловича і Ромадановського на Чигирин. "Спершу облягли його загоном на тисячу двісті возів". Після переговорів Дорошенко склав Самойловичу гетьманство. Як пише літописець: "отакою неоплаканою ганьбою та зруйнуванням України завершилося гетьманування Дорошенка". Хоча Г. Граб'янка тут же зауважує, що за Дорошенком була закріплена Українська держава, яку він називає імперією і межі її біля "Коростишева та під Львів" [1, 153].

У 1677 р., "в останніх числах червня турецько-татарські сили, а з ними також Юрко Хмельницький прийшли до Чигирина і впродовж чотирьох тижнів брали його усією силою і усіма способами - і приступами, і підкопами, і гранатами, і безперервним обстрілом". Незважаючи на це, місто вистояло. 29 серпня турки відступили від міста, "а в Черкасах, Медведівці, Жаботині, Мошнах, Драбівці, що їх взяв був турок, козаки знову поставили свої залоги" [1, 154]. Після ремонту веж Чигирина, Самойлович переселив тамтешню старшину і корінних козаків на Задніпров'я, залишивши лише полк під командуванням Кравченка. Турецький султан жорстоко покарав своїх воєначальників, які втекли з-під Чигирина. Такої кари "не уник би і хан, коли б не втік у черкаські землі" [1, 155].

8 червня 1678 р. турецькі й татарські війська, на чолі з візирем Мустафою почали новий штурм Чигирина. Керували обороною міста I. Ржевський та Г. Коровченко. Вирішальні події відбулися 10 серпня. Після виснажливої облоги війська козаків та росіян залишили місто. Відхід був здійснений організовано, тому практично вдалося зберегти козацькі сили. "Коли Юрій Хмельницький побачив, що турки повергаючи все на дорозі, рушили додому, то попросив у них невелику частину легких своєвільних людей (турок і татар) і разом з Яненком пішов на Канів, спалив його, людей вирубав, а в церкві монастирській мурованій людей подушили вогнем. Саме цей опис відносить нас до жертовної смерті канівського священика Макарія разом із паствою, які заживо згоріли у канівському храмі. Ті ж, що вціліли, присягнули Ю.Хмельницькому і здалися. Так здалися і інші міста Черкаси, Мошни, Корсунь, Жаботин" [1, 158].

Ми навели лише окремі фрагменти з Літопису Григорія Граб'янки, що стосуються головних подій, які відбувалися на Середній Наддніпрянщині в часи Визвольної війни середини XVII ст., однак і вони дають змогу побачити повноту перебігу подій, відзначити, що саме ця земля знаходилася в їх епіцентрі.

Анотації

1. Граб'янка Г. Літопис. - К.,1991.

2. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. (Соціально-політичний портрет). - К., 1995.

3. Смолій В., Гуржій О. Становлення української феодальної державності // УІЖ. - 1992. - № 10.

4. Степанков В. Українська держава у середині XVII століття: проблеми становлення і боротьби за незалежність (1648 - 1657рр.). - К., 1993.

5. Чабан А. Історія Середньої Наддніпрянщини. - Черкаси, 2011.

Размещено на Allbest.ru