Війна з альбігойцями

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Альбігойське віровчення

1.1 Катари

альбігойський катар осада віровчення

Основним джерелом інформації про догматику, обряди, ієрархію, мораль французьких катарів ми отримуємо переважно від інквізиторів, які займалися розслідуванням даної справи, і залишили певні записи, це духовні особи: єпископи, абати, проповідники. Творів же самих єретиків про власну віру нажаль не збереглося, оскільки частина була знищена самими дуалістами, а інша вщент спалена інквізицією.

Щодо канонічної літератури, то відомо, що слов'янські та французькі катари відкидали Старий Завіт, Новий же мали в провансальському перекладі, зробленого, скоріш за все, не з латинського, а з грецького або ж зі слов'янського кирило-мефодіївського тексту. Також вони притримувались апокрифів, і саме тих, що виникли під впливом Сходу. Єретики приймали «Ведение пророка Исайи о существе Троицы и искуплении рода человеческого», також Євангеліє Никодима і активно цитували апокрифічне «Сказание о вопросах Иоанновых и ответах на них Христовых», де в дуалістичній формі тлумачиться творіння Світу і вирішуються питання про кінець та загальний суд.

Альбігойці були, в першу чергу, високими ідеалістами, односторонніми в своїх захопленнях. Поклоняючись безсмертному духу, вони тим самим зневажали смертне тіло, саме тому найвірніші із них, так звані «досконалі», із таким задоволенням йшли на страту. Їх філософія зосереджувалася на питаннях протистояння добра і зла, віруючи в Бога безперечно милостивого, творіння всесвіту, наповненого хворобами, муками, війнами вони приписували зовсім іншій істоті. Відповідно до вчення демон зла, Люцифер, був створений Богом, однак відхилившись з-під його волі, повстав проти нього, зробившись злим генієм, і поклав початок всьому тілесному і видимому, тому сонце, небо, зорі є також його творінням. Від дружин своїх він народив синів і доньок, що і поклали початок роду людському.

Важливим питанням віровчення катарів було протистояння плоті та духа, під іменем останнього вони розуміли владику всього невидимого, Бога світла, джерела душ, безгранична область якого зовсім відокремлена від царства темряви і матерії. Із висоти своєї святості, він сторониться всього видимого, тілесного і створював лише те, що доступно духовному, відстороненому від світу, де немає ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. В небаченому царстві його живуть небожителі, їх світ зовсім не схожий на наш, це Єрусалим небесний, народ Бога, вівці Ізраїля по Писанню.

Визнаючи такий особливий світ, альбігойці завжди могли передбачати його, говорячи про свою віру в християнського Бога, приховуючи основну сторону свого дуалізму, вони вносили алегоричне розуміння в сказання Біблії. Бог створив, говорили вони, не небо, а небесні душі, не землю, а душі земних людей, не море, а чисту воду спасіння і віри. Тією ж Біблією альбігойці підтверджували висновки про верховного владику зла. Це Бог Старого Завіту, оскільки Бог євреїв багато в чому заперечує Богу новозавітному, він грізний, гнівний та мстивий.

Замість історії про гріхопадіння по Біблії крайні альбігойці пропонували свої видумані, міфологічні пояснення: злий Бог, заздрячи тому, що добрий царствує над народом святим і блаженним, з'явившись на небі, перетворився в ангела і, сяючи світлом і красою, переманив до себе небесних духів, тисячами спокус він переконував їх послідувати за ним на землю, де обіцяв їм насолоди, більші ніж радості небесні. Вони піддавшись спокусі залишили істинного Бога. Незабаром диявол, задоволений своїм першим успіхом, вдруге з'явився на небі з армією демонів, визвавши свого головного противника на бій. Легіон ангелів з архангелом Михайлом, поборовши Люцифера, заключили його на землі, де він став управляти царством людей.

Людське тіло та перебування на землі і є те пекло, яким лякає Писання. Призначення людини - рано чи пізно позбутися його. Крайні дуалісти вважали, що всі люди з часом повернуться в той світ, в якому немає печалі і мук, і всі будуть врятовані. На їх думку, несправедливим буде, якщо одні знову потраплять в царство блаженства, а інші будуть приреченні на вічні муки. Тому вчення катарів щиро визнає місію Спасителя, а саме те, що Христос призначений врятувати людські душі і обернути їх до Господа. Вони визнавали духовну спорідненість Бога та Христа, хоча і вважали його нижчим по статусу, також різко заперечували догмат про втілення, як такий, що чужий здоровому глузду і законам природи. По іншим відомостям, мало можливим, єретики несли страшну хулу на Христа: Марію-Магдаліну вважали, наприклад, його коханкою. Ще нижче Христа вони розміщували третє лице Тройці - Святого Духа.

Діва Марія, тісно пов'язана з поняттям про Божество, була одним із ангелів, одним із духів небесних. В неї не було земних батьків, оскільки ні в одній з канонічних книг не збереглося їх імен. По подобі вона була жінкою, але насправді в неї не було тіла, як і інших людських потрібностей. Вона була послана Богом на землю, щоб передувати приходу Христа. Ісус пройшов через її вухо і вийшов тим же шляхом, як говорив сам Спаситель в апокрифічному Євангелії від Іоанна. Загалом, це припущення вигадано не катарами, воно зустрічається в старій латинській службовій літературі, а також в грецьких та латинських проповідях, та творах святих отців, де мало метафоричний зміст.

Наполягаючи на необхідності спасінні роду людського і вказуючи на це виключно за допомогою альбігойського віровчення, крайні дуалісти звертаються до дуалізму далекого Сходу, а саме переродження душ, в різноманітних птахів, звірів, рослин поки не буде знайдений істинний шлях спасіння. Таке твердження і пояснює вегетаріанство катарів.

З уявлень катарів про страшний суд, він повинен відбутися, проте на ньому не буде розділень на злочини і їх якості, а навпаки настане гармонія і порушиться початковий порядок. Трійця зникне, повернувшись до єдиного божества, зло буде переможене і запанує милостивий Бог. Таке твердження повинно було привести велику кількість послідовників помірному дуалізму.

Кодекс катарів передбачав беззаперечну бідність. Спілкування з людьми, які не належали секті і були прив'язані до мирського життя, могло бути лише з метою навернення їх в альбігойське віровчення. Клятва була цілком заборонена, один альбігоєць навіть перед трибуналом інквізиції заявив, що якщо це перетворило його релігію з переслідуваної в господарюючу, він все одно б цього не зробив.

Забороняючи вбивство, єретики противились будь-якому кровопролиттю, війні. Навіть знищуванні за вчення «досконалі» повинні були терпеливо зносити рани та смерть, не піднімаючи руки на свій захист. Уникаючи вбивства взагалі, альбігойський кодекс забороняв знищувати всіх тварин, крім гадів, які були притулком демонів і не приносили нічого, окрім шкоди. Вживання м'ясної їжі, як справа черевоугіддя, вважалась смертним гріхом, нарешті, поїдаючи м'ясо, катар міг завадити покаянню душі, замкненої в плоть тварини. Дозволялось харчуватися хлібом, плодами, оливками, овочами, а також частково рибою, хоча деякі і вважали, що це все породження диявола, однак припинити життя голодом не можливе було із-за того, що це могло б зупинити процес покаяння.

З тієї ж точки зору, а саме необхідності, катари дивились на шлюб. Сам по собі він шкідливий, оскільки узаконює хтиві насолоди, але, говорили крайні дуалісти, якщо заборонити розмноження тіла людського, то куди ж після смерті поміститься душа, яка бажає покаяння? Зате коли весь світ прийме чисту віру, то будь-який сенс шлюбу втратиться.

Прийняття всякої людини до альбігойської церкви знаменувалося особливим обрядом. Хрещення водою катари відкидали як матеріальне, натомість приймаючи «хрещення духом», назване «consolamentum» що полягало у розрадженні душі на час земного перебування. Весь обряд складався з покладання рук та вимовляння символічних слів. Отримавши consolamentum людина тим самим відрікалася від влади демонів, називалася другом Божим, добрим християнином, а частіше всього «досконалим», що більше всього дратувало католиків.

Досконалі вважали себе безпосередніми наступниками апостолів, своє призначення вони обмежували розповсюдженням і проповіддю істинної віри. Відмежовуючись від світу та суспільства, їх майно належало всій церкві і йшло на її цілі так само, як і вклади, які вони отримували від віруючих та новонавернених, удостоєних «розраду» в час хвороби або в хвилини смерті. Їх життя було наповнене низкою аскетичних подвигів, вони відрікались від сімейних та родинних уз, давали обітницю цнотливості і бідності. Чотири рази в рік дотримувалися великих сорокаденних постів, три рази на тиждень не їли нічого, крім хліба і води.

Чорний одяг, кожана сумка через плече з романським перекладом Нового Завіту являлись прикметами мандруючого проповідника. Єретики впізнавали один одного по особливим жестам і символічним фразам. Їх будинки також мали знаки, загадкові для інших, проте зрозумілі їм самим. Жінки також приймались в ряди посвячених, могли здійснювати consolamentum, але лише в крайніх випадках, проповідувати ж не мали права. Жили вони в окремих будинках, або складали особливі общини, в яких займались рукоділлям чи виховували дівчаток, приймаючи також на своє утримання хворих, це було деякою мірою схоже на католицький монастир.

Число посвячених тієї і іншої статті один із інквізиторів середини XIII ст. нараховував близько чотирьох тисяч чоловік, але тоді вже багато було знищено вогнищем і війною, переслідування завжди з особливою силою було направлене проти них. Вони користувалися безграничною повагою серед альбігойців, їх поява в селі була великим святом, широко розкривались перед ними ворота феодального замка, власник та його васали оточували щільним натовпом проповідника і уважно слухали його промову. Зовнішній вигляд таких людей, велична хода, їх манера розмовляти нагадувала жреців Сходу і суддів єврейських, вони називались інколи діаконами, являлись і духовною, і світською владою в альбігойській Церкві.

Благословення утішника вважалось милостю небес. В обряді благословення проглядаються слов'янські корні. Приклонивши голову і зробивши земний поклін, підходив до проповідника альбігоєць і говорив: «Добрий християнин, благослови мене» - і, обнявшись три рази, приклоняв голову на його плече; жінки ж складали на грудях руки і так само приклоняли голову. «Да благословить вас Господь Бог», - звучала відповідь.

Вся інша маса дуалістів ділилася на віруючих (credentes) та слухаючих (auditors), тобто ті, хто навчається. Останні складали третю, найнижчу ступінь, вони були новачками в альбігойській вірі і мали лише елементарні відомості про неї, філософію вчення, символіку обрядів - все це було закритим для них.

Альбігойські єретики маючи багато переваг часто докоряли своєму супернику, катари звинувачували католицизм у блиску богослужінь, театральності обрядів, які відволікали від помислів про Бога, за пишність, за багатство прелатів. Вони вказували на користолюбність, жадність та насилля служителів даної церкви. Їх падіння, по їхніх словах, розпочалося з часів папи Сильвестра, якого вони називають Антихристом, людиною беззаконня і сином гибелі.

Альбігойці сходились на молитву всюди, де була можливість, це міг бути замок, хатина, на полях та в долинах, в печерах та лісі. Мали вони також молитовні будинки - там, де альбігойство користувалися вже признаним авторитетом, в таких місцях були відсутні будь-які елементи розкоші, основними меблями були лавки, стіл з білою скатертиною, на ньому лежав Новий Завіт, відкритий традиційно на першій главі Євангелія від Іоанна. Оскільки, Христос був посланий на землю, щоб звільнити людей від ідолопоклонства, тому не прийнято було на місцях вшанування його пам'яті, поклонятися статуям, іконам, хрестам і т. п.

Єретики докладали всі зусилля, щоб викликати якомога більшу відразу від зображень, обожнюваних у християн. Вони більш ніж відкидали ікони, висміювали у власних малюнках образи і лиця, зображувані в них. Богородицю писали із одним оком і настільки жахливо, що споглядачу представлялась можливість уявити все приниження Христа, який став її сином. Ці малюнки, звичайно, не знаходились в молитовних будинках, але цілеспрямовано поширювалися в книгах, призначених для звернення в народ. Вони повинні були привчити думати людей про дух, а не про тіло.

Таким чином, не ставши релігією повною мірою самостійною в той же час занадто відділившись від католицизму, щоб стать на шлях примирення, заключало в собі догматику наполовину християнську, наполовину ліберальну обрядовість, запозичену багато в чому із так ненависної ними релігії. Катари не відмовлялися також від християнських свят: Різдва, Пасхи і Тройці, проте надаючи їм зовсім інше значення.

1.2 Вальденси

Перш за все слід вказати на основні відмінності у вченнях катарів та вальденсів. Перші вірили в двох богів, доброго і злого; другі ж визнавали лише одного, який створив всесвіт. Катари відштовхували Троїцю, а «Благородне повчання» з перших рядків прославляє її.

В поемі «Вічний Отець», написано: «Ты, единый в трех, напиши на челе моем имя твоей троичности». Догматика вальденсів в цьому питанні була бездоганна католицькій, навіть Духа Святого вони вважали похідним від Отця і Сина. Трійця іменується, говорить їх катехізис, в результаті відмінності облич, але не в сенсі сутності Божества, оскільки знаходячись в трьох обличчях, вона не перестає бути єдиною істотою. Катари приймали різницю між Духом Святим, Втішником, Верховним Духом, а вальденси - ні.

Вальденси не розділяли вчення крайніх і помірних катарів про природу людської сутності, про небесні і земні тіла, про переселення душі. В них не було такої зневаги до Старого Завіту, про який вони відкликались не без співчуття, вони не приймали лише ті книги Старого Завіту, які ставила під сумнів навіть господарююча Церква. Втілення Спасителя вони визнавали і формували догмат так же само, як і католики.

Церква вальденсів, названа «бідняками ліонськими», відповідно своєму сповіданню, відкидає будь-які зовнішні інститути. В ній не були встановлені обряди, не було ні прелатів, ні монахів, ні десятин, ні церковного майна, шлюб священиків був дозволеним.

Особисте життя цих сектантів було бездоганним, воно багато в чому нагадує пуритан XVII ст., з якими вальденси мають дивовижну схожість. Подібно до них, вони любили розмовляти ветхозавітною мовою, а кротке мовчання тих і інших могло перетворитися на бурю обурення при вигляді ікони або католицької статуї.

Керування своїми почуттями, підкоряти тіло духові, умертвлять плоть, уникати ледарства - ось основні чотири правила, до виконання яких повинен прагнути всякий істинний християнин. Однаковими з дуалістами були у вальденсів положення життєвого кодексу, а саме: зневажати цей світ, уникати погане суспільство, жити в мирі зі всіма, любити своїх ворогів і т. п. Ніхто не міг запідозрити цих людей в тому, що вони ведуть не моральний спосіб життя.

Державна сторона вчення вальденсів була далекою від революційної, використовуючи тексти Старого і Нового завітів, євангелісти XII ст. закликають миритися із владою. Всі люди, які шкідливі суспільству, повинні бути видалені, особливо обманщики, фальшивомонетники, крадії, відповідно Писанню, вони приречені мучитися в кип'ячому маслі.

2. Переговори і війна

2.1 Передумови війни

Торжеству католицької Церкви в боротьбі з альбігойцями головним чином сприяла особистість людини, яка очолила її з 1198 р., це Інокентій ІІІ. Знаючи нового папу, його енергійність, бажання об'єднати в своїх руках вищу духовну та політичну владу всього Заходу, ми можемо передбачити, які почуття до єретиків Лангедока відчував Джиованні-Лотарь Конті, в ту хвилину коли одягав на себе тіару Григорія VII.

Першим розпорядженням Інокентія після вибору його в первосвященики, було моральне сповіщення французького короля про дотримання суспільних пристойностів. На перших порах новоспечений папа хотів показати довіру до південних феодалів, в тому числі самому могутньому із них Раймонду VI Тулузькому, захиснику єресі. Через легата Райнера він повідомив його листом від 22 квітня, що знімає з нього відлучення.

Інокентій ІІІ подавав великі надії на успіх заходів, прийнятих ним. Два цистеріанських монаха, Райнер і Гвідон, активно проповідували в Лангедоці, своїм життям та характером вони багато в чому нагадували суворі аскетичні типи перших католицьких місіонерів християнства. Проте не пройшло і місяця проповідницької і адміністративної діяльності Райнера, як він був відкликаний і з тим самим завданням відправлений до Іспанії, циркуляром від 13 травня 1198 р. всі його обов'язки цілком перекладалися на Гвідона.

Через рік Райнер повернувся, його повноваження на повторне легатство було підтверджене 12 липня 1199 р., в той же час всьому місцевому духовенству приписувалось подвоїти спостереження за єретиками. Час проходив, проте ні мирні розпорядження, ні діяльність цистеріанських фанатиків не давала результатів, вплив інаковірних зростав у суспільстві.

Всі невдачі папа звертав на неправильний вибір легатів, в 1200 р. кардинал Жан-Поль був відправлений замінити цистеріанців, в Римі йому була дана інструкція відповідно до якої він мусив діяти, звичайно це ніяким чином не змінило стан справи. Були підібрані знову два цистеріанці - Петро де Кастельно та Рауль. Петро шукав мученицького вінця, Рауль же навпаки був більш розсудливим та покійним. В кінці 1203 р. обидва почали виконувати свої обов'язки в Тулузі, на місцях вони не завжди могли знайти спільну мову з тамтешнім духовенством, Інокентію то з однієї, то з іншої сторони приходили доноси. Для стабілізації ситуації було вирішено в травні 1204 р. призначити третю особу, з ширшими повноваженнями, ніж у двох попередніх. Вибір впав на Арнольда, настоятеля головного цистеріанського монастиря, названого «абатом серед абатів», він був не настільки фанатичний як попередники, проте в цьому і заключалась головна небезпека для єретиків. Будучи родом із Нарбони, він також був намісником монастиря в Тулузі, добре володів словом, його діями керував розрахунок і хитрість.

Указом Інокентія всі три легати повинні були діяти одночасно. Папа тоді ж попросив французького короля Філіпа Августа та його сина Людовіка піднятися проти феодалів Лангедока і підтримати легатів у викоріненні єресі.

Своєю діяльністю місіонери зуміли озброїти проти себе уже не тільки альбігойців, а й місцеве католицьке духовенство. Після відсторонення Беренгарія, новим єпископом тулузьким легати затвердили Фулькона, відомого трубадура, який користувався популярністю серед населення, проте і це не спрацювало, Арнольд був відсутнім, а храми, як і раніше пустували. Петро та Рауль вже хотіли відмовитись від покладених на них доручень і знову повернутися до монастиря, однак з'явилася обставина, яка могла змінити ситуацію, а саме в цей час через Тулузу проїжджав єпископ кастильського міста Озми, дон Діего. Король Леон Альфонс VIII відправив його в супроводі декількох монахів в Скандинавію сватати наречену інфанту Фердинанду. Одним із супутників єпископа був кафедральний приор - Домінік (1170-1221), який ще під час першого проїзду через Тулузу змусив заговорити про себе.

Подвижницька діяльність Домініка, стала гарним прикладом для інших проповідників, які також відмовилися від своїх свит і почали жити за рахунок милостині, а в новостворених ним же монастирях, серед різного, навчали полеміці, мистецтву перетворення єретиків в істинну віру. З цих монастирів в майбутньому і з'явився домініканський орден.

Такі події передували випадку, який потряс всю Європу і став безпосереднім поштовхом для початку альбігойських війн.

2.2 Хід хрестової війни з альбігойцями до першої осади Тулузи

По прибутті Раймонда в Сен - Жиль, де знаходилася вся його сім`я, він вже після попередньої розмови з Петром де Кастельно був готовий заключити мир і прийняти умови провансальських баронів. Однак там же відбувається несподівана зустріч; подібно до тіні, його постійно переслідує той же папський легат, між ними виникає сварка, пов'язана з невиконанням графом обіцяних заходів по боротьбі з єретиками, які знаходячись в його війську, поширюють на інших свої віровчення. В розпалі конфлікту, Раймонд не витримуючи натиску, погрожує вбити свого противника, той благополучно залишає тулузькі володіння, але все ж таки згодом його знаходять вбитим.

Коли ця жахлива звістка доходить до Арнольда, він відразу доносить про це Інокентію, відтепер початок хрестового походу був неминучим. В цей же день (6 березня 1208 р.) папська канцелярія видає низку булл, які містять ряд заходів і розпоряджень, маючи глобальні наслідки.

Серед конклаву та в голові їх вождя виникають різноманітні політичні міркування і плани. Архієпископу турському і єпископам паризькому і нівернескому було доручено діяти для пробудження французького короля і вельмож проти єретиків. Всі графи, барони і народ отримали подібне послання, як і самі жителі півдня. Єпископу турському і місцевим цистеріанським абатам предписувалось вживати всіх заходів, для примирення французьких та англійських королів, хоча б на час церковних бід.

Дуже важливо було, в ситуації, що склалася переконати Філіпа Августа співпрацювати з Церквою в цілях папи, однак французький король не поспішав допомагати Інокентію, єдине, що він пообіцяв, це не заважати ополченню населення, оскільки він перебував в досить гарних відносинах з Раймондом і по дружині був його двоюрідним братом.

Без сумніву, що при таких приготуваннях, коли народ масово вставав на шлях боротьби за віру, відвага Раймонда Тулузького відпала. Він почав шукати заступництва, звертався за допомогою навіть до Арнольда, проте отримав відмову. Наступним до кого він звернувся був Інокентій, папа благосклонно віднісся до графа, вирішивши деякий час поспостерігати за його життям, відрядивши в Прованс нового легата - Мілона.

В лютому 1209 р. Інокентій попросив французького короля призначити головнокомандуючого над армією, яка повинна була йти проти провансальських єретиків, щоб зберігати порядок і цілісність у діях. Число хрестоносців постійно збільшувалося. В їх рядах, крім рицарів, були цілі натовпи віланів і селян, за деякими джерелами їх число доходило до двохсот тисяч. У відмінності від тих, хто збирався йти на мусульман і нашивав хрести на плечах, нове ополчення нашивало хрести на правій стороні грудей.

В перших числах червня Раймонд знаходився у Валенсії, він поклявся виконати всі вимоги легата і в залог додержання своїх обіцянок передав йому сім справних замків. Сама ж церемонія прощення, обряд покаяння відбувся в Сен-Жилі, поблизу церкви в якій знаходилися мощі Петра де Кастельно, уже причисленого у лики святих. Нарешті, двадцять другого числа, тулузький граф, поклавши руку на Євангеліє, зобов'язався підчинятися всім наказам вождів хрестоносців, які прибудуть в його землі.

Зі всіх кінців Франції, на поклик Рима, зібралися мисливці, для того щоб розбити провансальських єретиків. Двадцять тисяч рицарів і двісті тисяч озброєного простого народу були страшною силою, яка обрушилась на жителів Півдня. Тут були воїни Оверни, Бургундії, Іль-де-Франса і Ламузена; тут також були німці, пуатійці, гасконці, руерги. Заради прощення гріхів зійшлись сюди люди Прованса і всієї В`єни від Ломбардії до Родеца. Вони хотіли взяти Тулузу, проте благородна Тулуза була спокійна, завдяки клятві графа. Тоді було вирішено взяти Каркассон і весь Альбіжуа. На зустріч хрестоносцям поспішно виїхав граф тулузький, так як він обіцяв діяти з ними за одно.

Із Аженуа приближалася друга армія хрестоносців, хоча і не така багаточисленна, як французька. З нею були граф Гюї, віконт Тюрен, єпископ Ліможа і Базакля та багато інших. Хрестоносці, перш за все, взяли Пюї-ла-Рок, не зустрівши там супротиву, потім зруйнували Гонто та спустошили Тоннейську країну, тривалий час не могли взяти Шаснейля. Проте як не хоробро захищалися мешканці, укріплення все таки було захвачене і деякі єретики були спалені.

Мешканці міста Вельмура, яке лежало на шляху армії хрестоносців, були налякані неправдивим слухом, що неприятель йде на них, спаливши свої домівки, розбіглися хто куди. Такий великий був жах, який наводили хрестоносці.

Головна армія йшла прямо на Без'єр, віконт якого та його дружина, пробудили проти себе найбільші, ніж всі інші феодали, незадоволення серед католицького духовенства своїм отступництвом. Самого віконта в цей час не було в місці, виїхавши назустріч війську, він почав виправдовуватись перед Мілоном, змалювавши все заступництво над єретиками на консулів і на своїх баронів, проте йому не повірили.

Без'єр між тим готувався достойно зустріти неприятеля. Ентузіазм оволодів всіма настільки, що вони сподівалися самі подолати таке величезне військо, яке п'ятнадцять днів сходилося і займало позиції навколо міста. В цих військах відмінилися так звані рут'єри (бродяги), цих розбійників було до п'ятнадцяти тисяч, ввірвавшись до Без'єра вони безпощадно різали всіх хто зустрічався їм на вулицях, і дітей, і жінок, і старих. Після того, розсіявшись по будинкам, кожен з них брав що хотів, думаючи тільки про наживу.

Тепер на шляху хрестоносців лежало місто Каркассон. Тут серед шуму приготувань першого серпня відбулася військова рада, ворог наближався і навіть вже розмістився в передмісті. Віконт не знав, що йому робити і лише вичікував. Проте в середині серпня взятих в полон насторожило переміщення в таборі противника, як стало відомо пізніше, це було викликано прибуттям короля Арагону.

Дон Педро приїхав із сотнею іспанських рицарів, з намірами примирити католицьких вождів з місцевими феодалами. Віконт, навіть, отримав дозвіл переговорити зі своїм царським посередником, він прибув у католицький табір з невеликою свитою, жалуючись королю на жорсткість хрестоносців, які спустошують країну. Король тоді ж відправився до легата Арнольда Амори, який був досить впливовою особою, проте домовитись про мирний вихід із ситуації, що склалася, йому не вдалося.

В той час як добича і багатство міста ділилось між хрестоносцями, а віконт знаходився у вежі, чекаючи страту, легат Арнольд зізвав до себе всіх вождів і знаменитостей армії на дуже важливу нараду. Рим не хотів задовольнятися взяттям двох сильних міст. Довго збираючи сили, він хотів нанести вирішальний удар, після якого єресь повинна була зникнути на завжди. Багаточисленне і різноманітне воїнство слід було об'єднати однією волею, для продовження війни слід було духовну владу легата замінити на умілу військову руку.

Для вибору такої особи, легатом була створена комісія із двох єпископів і чотирьох рицарів. Цією людиною був обраний французький граф Симон де Монфор, який відтепер стає головним героєм альбігойської драми. З ним пов'язаний політичний сенс хрестових війн, а саме підкорення свободолюбивих мешканців Півдня північним французам.

Перше, що зробив Симон після обрання його воєначальником, - видав грамоту, в якій він належним чином нагороджував духовенство. В ній господар Монфор називає себе «графом Лейчестером, віконтом Без'єра і Каркасона». Тоді ж він розпорядився обложити десятиною, на користь церкви, всіх без виключення лангедокців, оголосивши, що всякий, хто того не виконає, він буде вважати своїм особистим ворогом. Разом з тим, був встановлений податок в три денари на будинок в користь Римській Церкві. Також, в цей же час, послідувало оригінальне постановлення, яке показувало, настільки спустіла казна хрестоносців. Єресь була обкладена штрафом. Всі відлученні, які не розкаялись в певний термін, були повинні відкупатися залежно від звання: рицар - сто солідів, громадянин - п'ятдесят солідів, ремісник - двадцять.

Між тим в таборі хрестоносців розгорілися спори і непорозуміння, герцог бургундський, граф неверський і ще багато хто вважали себе ображеними, коли побачили своїм начальником монфорського барона. Всі вони оголосили, що залишать табір і виведуть своїх підлеглих, легат з труднощами зміг умовити залишитись бургундського герцога, крім того сили хрестоносців і так зменшились. Герцог бургундський був людиною великодушною: він володів талантом полководця і завжди своїми порадами допомагав Монфору, який без роздумів виконував їх. На щастя альбігойців, герцог незабаром поїхав, але під його керуванням Монфор встиг здійснити похід в самий центр єресі, в Льбіжуа.

Укріплення Мінерви, Терма і Кабарета, взяти штурмом було важко, тому вирішено їх блокувати особливими відрядами, що продовжувалось цілу зиму аж до літа. Вторгнення в Альбіжуа головними силами було більш успішним.

Вийшовши з Каркасона разом з герцогом бургундським, пройшовши повз Альбону, Симон де Монфор на другий же день взяв замок Фанжо, який зайняли арагонці. Далі на своєму шляху вони зустрічали пусті села і покинуті замки - рух армії хрестоносців наводив цілком зрозумілий страх на єретиків. До того ж граф тулузький, який слідував за католицькою армією, спеціально радив Монфору спустошувати країну, розраховуючи підняти таким чином проти хрестоносців все населення, незалежно від віросповідання.

Депутати самих єретичних міст, Кастра і Ломбера, приїжджають в табір до Монфора і просто здаються йому. Симон приймає їх умови, він не збирається мстити всьому місту за єресь, вибираючи для цього лише «совершенных», як самих небезпечних, в ці хвилини його турбують лише політичні замисли. Він залишивши герцога бургундського позаду, сам займає міста Кастр, в Ломбер Монфор навіть не заїхав і чомусь раптово повернувся назад, прийнявши покірність міста на словах.

В армії постійно відбуваються сутички. Граф тулузький оголосив, що буде жалітися на вождів хрестоносців і легата французькому королю, імператору, і нарешті, самому папі. Монфор надіслав в Тулузу інквізиційну комісію, яка повинна була вимагати всіх осіб, підозрюваних в єресі, оправдатися перед армією, в ставкі її головнокомандуючого і легата. Консули і Раймонд відповідали, що вони вже отримали прощення і відпущення для себе і всієї столиці, що ніяких подальших розслідувань непотрібно. У відповідь Монфор пригрозив війною, тоді Раймонд і наважився звернутися прямо до папи, а Арнольд між тим, відлучив консулів і сенатів Тулузи за непокору Церкві. На місто було накладено інтердикт.

Раймонд прибув до Риму в середині січня 1210 року, урочисту аудієнцію у папи старий граф отримав незабаром після приїзду. Інокентій прийняв його, оточений кардиналами і всім двором, і дуже уважно вислухав. На знак довіри, Інокентій поклавши руки на голову Раймонда, відпустив йому всі гріхи, і пообіцяв провести розслідування, щодо наклепу на нього з боку легатів.

Якщо граф приведе свідків з доказами його непричетності, то він буде повністю виправданий. Проте Монфору не можна було допустити виправдання свого суперника, на багаті країни якого він розраховував. Легати піддалися його впливу, хоча їх користолюбство не підтверджується фактами, але вони почали проявлятися після смерті чесного Мілона. Так, наприклад, Арнольд досить мало проявився в добрій діяльності, хоча папа продовжував вірити в нього. Арнольд був дорогий своєю вірністю католицькій церкві, теократії, своїми здібностями і знаннями краю.

Інокентій розумів що в стосунках старого графа і Арнольда грають особисті рахунки. Тому він вирішив позбавити Раймонда від підступного абата. Самому ж Феодосію та іншому легату, єпископу Рієца, словами грамоти приписувалося через три місяця зізвати собор для без страсного суду над Раймондом і якщо можливо його виправдання.

Для Монфора склалася дещо складна ситуація, він втратив близько сорока замків, хоча до початку 1210 року в його руках було ще близько двохсот, а також декілька міст. Постійний рух, прилив, а частіше відлив в таборі хрестоносців більше всього займали прихильників католицької справи в Лангедоці. Іншою важливою проблемою, було утримання за графом Симоном володінь, отриманих поки що тільки номінально. Для цього до Інокентія був надісланий лист з проханням, на яку папа дав обнадійливу відповідь.

Здійснивши напад на місто Бром, в три дні ним оволодів. Першою справою він осліпив більш ніж 100 чоловік, яким до того були відрізані і носи. Літом 1210 року сили Монфора були зосереджені на східному кордоні Тулузького графства, неподалік від Кабаретто, а саме під замком Міневрой. Вигідне стратегічне розміщення Міневри вже давно привертало увагу Монфора. В минулому поході хрестоносці минули цей пункт, він був добре окріпленим, що робило його основною базою єретиків.

Симон де Монфор, розуміючи всю складність ситуації, надіслав загони віконта нарбонського. Фортеця була оточена зі всіх сторін: сам Симон стояв із заходу, гасконці зі сходу, нарбонці з півночі - а з півдня, було вирішено, розпочати штурм. Напередодні були приготовані метальні машини, на початку стрільба продовжувалася і вдень, і вночі.

В оточених не вистачало їжі, коли вони запропонували вести переговори, Монфор відмовився робити це від свого імені. Арнольд вирішив укласти письмову капітуляцію, але коли умови були зачитані бароном, легати виступили проти них і наголосили на відновленні воєнних дій.

Арнольд наполягав на беззаперечній капітуляції і видачі всіх єретиків - «вірних» та «досконалих», яким обіцяли життя лише на умові, навернення в католицизм. Сам замок легат призначав Монфору, Вільгельму обіцяв же життя.

Між тим необхідність оточених в їжі та воді змусили їх прийняти умови, брама міста була відкрита неприятелю. З хоругвами, хрестами і розпущеними знаменами втупило хрестоносне воїнство, на чолі з легатом. Коли в місто вступив Монфор, він наказав зізвати всіх єретиків на одну площу і «досконалим» вийти вперед, їх оточили солдати вивели за місто і спалили.

Взимку 1210 року ніхто і не сумнівався, що Монфор піде на Тулузу, щоб прогнати старого графа і зайняти його престол, ніхто ще не здогадувався, що ця боротьба затягнеться на довгі роки. Невистачало лише юридичних причин для повалення влади Раймонда, але і вони незабаром з'явилися. Легати взяли на себе роботу довести, що зобов'язання, які взяв на себе Раймонд не виконуються.

Раймонд, в свою чергу, жалівся, що домагання легатів є своє корисними. Прелати писали, що тулузький граф не виконує постанови Сен-Жильського з'їзду, і як раніше потурає єретикам.

Тоді Інокентій ІІІ відправляє Раймонду грамоту, в якій вимагає виконання взятих на себе обов'язків і вигнання з під власних земель інаковірних. В протилежному випадку їх земля і майно буде віддане тим, хто взяв на себе справу викорінення єретиків, це було відправлено в середині грудня 1210 року.

В таких умовах, в січні 1211 року, тулузького графа застало запрошення на Нарбонський з'їзд, на якому був присутній король арагонський, Монфор і всі ти легати. Також на даному зібранні був присутній ще один великий феодал, також запідозрений Церквою, граф де Фуа. Головна мета з'їзду - знайти засоби для примирення цих вождів з національною партією, що було не приємною справою для французів і Монфора.

Легати на цей раз використали всі можливі засоби, щоб змусити Раймонда звільнити свої землі від єретиків, проте благородність графа не дозволила йому піти на кроки пропоновані духовними особами. Такими ж невдалими були спроби домовитися з графом де Фуа.

Король арагонській в цій справі відігравав роль посередника, завдяки його старанням графу де Фуа повернули його старі володіння, за винятком замка Пам'єр, який повернеться Церквою лише в разі повної покори, у протилежному випадку він перейде у власність легатів, або ж Монфора.

Що ж стосується Раймонда, то він вже не міг виносити всіх дріб'язкових домагань і настанов з боку легатів і був змушений погодитися на підписання умов і принесення присяги. Здавалося все вже було готовим, проте граф несподівано зник з міста. Після цього він отримав ультиматум, в якому питання стояло - або війна, або ж мир.

Відтепер легати вважали себе вправі винести вирок. Собор відлучив Раймонда і урочисто оголосив його відступником і ворогом Церкви, всі його володіння та майно оголошувалося власністю кожного бажаючого ними користуватися, але учасники цього засідання знали, що всі наступні дії повинні бути узгодженні з Інокентієм.

Тому вони відправили в Рим одного із абатів з донесенням всього, що відбулося в останній час і про винесене ними рішення. В квітні 1211 року Інокентій в циркулярі до архієпископа арльського і всьому місцевому духовенству відповів згодою на заходи на прийняті легатами заходи.

Раймонд також, зі своєї сторони, не залишався без справи і не допускав можливості застати себе не підготовленим. Він добре розумів, що тепер у нього з Монфором розпочнеться смертельний бій. Тільки тепер, взимку 1211 року, чітко окреслилися інтереси та шляхи супротивника, тільки тепер Монфор безцеремонно розкривав свою політику.

Приготування Раймонда були завершенні до початку поту, але він не хотів першим приступати до військових дій. Після оволодіння Кабаретто і Лавора, противник нарешті дочекався відкритого бою, Монфор став нападаючою стороною. Причиною оголошення війни графу Тулузькому, стало втручання останнього в лаворську облогу. Мали місце слухи, що в місті знайшли допоміжні загони, відправлені тулузьким графом. Всі знали, що Раймонд заборонив оточеним здаватися і давати присягу. Але головний привід заключався в тому, що Раймонд був відлучений від церкви і що Монфору разом з французькими та німецькими рицарями належало «здійснити над ним кару Божу».

Хрестоносці йшли прямим шляхом на Тулузу, вони знали, що в них тепер вже не має іншого вибору, це розуміли і в самому Лангедоці. Цей похід армії Монфора буде фатальним в історії альбігойських війн.

2.3 Події до підкорення Лангедоку Симону де Монфору

Тулуза давно вже вабила до себе хрестоносне воїнство своїми багатствами, а головне була центром провансальської єресі. Викоренити єресь було неможливо, не поколихнувши її опору. Можна було зруйнувати ще сотню замків і міст, але не завдати такого удару альбігойським єретикам, якою була одна здача Тулузи. Ця подія сприяла б знищенню катарів по всій Європі.

Багатьом простим хрестоносцям взяття Тулузи принесло б багатства, задоволення і спокійний притулок. Фанатичним монахам вона обіцяла насолоду вигляду багать з єретиками, самими небезпечними розповсюджувачами нечестивого вчення, лише тоді вони будуть спокійними за своє майбутнє та за католицизм. Легатам взяття цього міста - закінченням їх праці, достойну винагороду і довгу славу в тій теократичній монархії, яка повинна заснуватись на руїнах яскравого і вільного царства Раймонда. Такі думки надихали армію хрестоносців, коли вона йшла на облогу Тулузи.

В таборі Монфора знищення Тулузи було вже вирішеною справою, це радили і новоприбулі німецькі та французькі рицарі, які з різних сторін стікались під хрестоносні знаменна. Між них особливо вирізнялись графи Бар, батько та син, і граф Шалона. Тибо де Бар активно наполягав на якнайскорішій облозі Тулузи. Під Монтобаном його військо з'єдналось з армією Монфора - столиця Півдня була лише в декількох денних переходах.

Несподівано, перед самим виступом війська, в табір прибуло посольство з тулузьких громадян. Багато в рядах хрестоносців боялися, що ці переговори вирвуть з їх рук бажану наживу, що легати зупиняться перед рішучим ударом і задовільняться лише деякими поступками. Проте головною метою прибулих було виграти час. Під час аудієнції були присутні єпископ Фулькон, сам Монфор і всі вожді армій. Посли намагалися довести, що вторгнення хрестоносців в тулузькі землі несправедливе і незаконне. Легати відповідали, що головна причина походу в тому, що тулузці продовжують притримуватись Раймонда, не послушника та єретика, що якщо вони відмовляться від нього і візьмуть собі в господарі того, кого призначить Церква, то привід до війни зникне. Посольство досягло своєї цілі, хоча б тим, що за цей час Раймонд з великим загоном воїнів прибув до стін міста.

Хрестоносці знімались з позицій і почали переправу через ріку Лер, вісники повідомили про це Раймонда, він знаходився на іншому березі з шістьма сотнями рицарів, з ним були також графи Фуа і Коммінга.

При зіткненні воюючих сторін з обох сторін загинуло до двохсот чоловік. Монфор витіснив Раймонда до самих стін міста, декілька десятків віланів загинуло під копитами коней, рятуючи своє майно. Хрестоносці знищували все, що з'являлося на їхньому шляху, через декілька годин всі окружні поселення, сади, виноградники були знищенні полум'ям та копитами коней; колись благополучний, багатий край перетворився в пустелю.

Монфор розумів, що так просто захопити Тулузу, як це було з попередніми замками, в нього не вийде, тому він вирішив розпочати з передмістя Серніна. Місцеве населення виявило неабияку стійкість в обороні від ворога, який змушений був відступити. Скориставшись не простим становищем ворогуючої сторони, Раймонд здійснив вилазку, до глибокої ночі продовжувалася схватка, армія хрестоносців понесла великі втрати.

Раймонд готував третю генеральну вилазку, на третій день Монфор покинув табір, при цьому не забравши навіть поранених. Є відомості, що його соратники по тулузькій облозі, при відступі нагадали про незаконність даної кампанії та запропонували укласти мир з трьома найбільшими феодалами Півдня, але єпископ Фулькон був категорично проти.

Залишений багатьма хрестоносцями, Монфор пішов на землі де Фуа, зайняв Готрів, Пам'єр і кинувся на столицю графів Фуа, проте штурм укріплення був невдалим, хоча передмістя було заняте і дотла спалене, околиці міста спустошені, виноградники і плодові дерева вирублено з коренем.

В той же час, хрестоносний гарнізон Готрівського укріплення було замкнено альбігойськими загонами, але оскільки вони поспішали взяти місто, то випустили всіх не завдавши нікому шкоди. Коли ж повернувся Монфор, то жорстоко покарав все місто. Влаштувавши свій табір в Пам'єрі, граф здійснив похід в Керсі.

В Тулузі розуміли, що рано чи пізно, Монфор вдруге з'явиться під стінами їх міста, і тому в них виникла необхідність знайти надійного союзника, який би допоміг їм захиститись від підступного ворога.

Погляди тулузького муніципалітету зупинилися на королі Арагону. Дон Педро поки був затятим прихильником католицизму, але вже довгий час мав напружені стосунки з римською курією і особливо з Монфором. Міська влада Тулузи, звільнившись від облоги, надіслала йому листа, в якому описувала всю складність ситуації, себе показали вони вірними католиками, і не розуміли як їх могли запідозрити в дружбі з єретиками.

Поки Монфор був неготовий повернутися під стіни Тулузи, він прямував свої погляди на Прованс. Раймонд, в цей час, зібрав необхідні сили і наприкінці серпня 1210 року здійснив похід на замки, які були захоплені неприятелем.

Після блискучої перемоги біля Кастельнодарі, Монфора знову очікували невдачі. Всі його зусилля були направлені на повернення міст, які так швидко відпали від його володінь. За короткий час Симон де Монфор втратив більше п'ятдесяти замків в межах Альби та Тулузи. Між ними були Рабастен, Пюї-Лоран, Сен-Фелікс і Монферан.

Поставлені Монфором барони або зраджували, або були просто безсильними у зв'язку з повстаннями мешканців, більша частина серед яких була єретиками. Підкорені лангедокські феодали повертались в попереднє підданство графу тулузькому.

З початком літа вдача знову повернулася до Монфора, в табір прибули нові загони хрестоносців, переважно із Франції. Необхідно було повернути втрачені володіння і здійснити нові завойовницькі походи, тому Симон відправився на Отпуль. Місто було захоплене на четверту добу облоги, місцеві жителі чинили сильний опір. Після падіння цього міста було повернено ряд інших, серед яких Сен-Фелікс, Монферан, Сен-Мішель, які були зруйновані до основи.

Місто Рабастен, Монтегю і Гальян здалися, не проявляючи жодного опору. Хрестоносці пішли на сусідній замок Гепі, але в місті вже нікого не було, воно було зруйноване і спалене, далі армія рушила на облогу Сен-Антоніна.

Коли справи Монфора йшли так легко і щасливо, він і не підозрював, що його юний син знаходиться в небезпеці, і може постраждати від рук непокірних мешканців, які не звикли комусь підкорятись. Молодий Аморі зі своїм дядею Гюї, недавно прибувши із Палестини, був залишений в Нарбоні. Зайнявши зі своєю свитою герцогський палац, в якому зажди до цього проживали лише тулузькі графи, він вже тільки цим фактом викликав обурення у місцевих жителів.

В результаті, в Нарбоні розпочалося повстання. Натовпи розлючених людей ринули до палацу, оточили його і змусили графа видалитись в одну із веж. З труднощами вдалося вгамувати обурених, народ розійшовся по домівках, але цей випадок показав хитке становище монфорових володінь, за які він так завзято воює.

Загони графа де Фуа постійно тривожили хрестоносне військо своїми партизанськими набігами і одночасно уникали серйозних сутичок з армією Монфора. Раймонд знаходився в Севердені, коли туди прибуло військо німецьких хрестоносців, після чого тулузці його залишили. Мешканці Готріва, пропустили через своє місто альбігойців де Фуа і самі його покинули. Це місто було дуже важливим для Монфора, оскільки знаходилося між двома столицями Лангедоку - Тулузи та Фуа. Дізнавшись про озброєння графа Коммінга, Монфор вирішив спустошити його землі і рушивши на нього зіткнувся з досить міцним та добре укріпленим містом Мюре.

Мюре знаходиться в привабливій долині Гаронни, по сусідству з Тулузою. Багато мешканців, дізнавшись про наближення Монфора, залишили його. В першу чергу, було вирішено спалити дерев'яний, великий міст на Гаронні, через який проходили неприятельські комунікації. Хоча в Мюре майже не було кавалерії і наступ католиків був стрімким, однак альбігойці чинили опір з останніх сил, намагаючись затримати противника по інший берег ріки.

Невдачі хрестоносців продовжувались до тих пір, поки сам Монфор не показав приклад. Він разом з найхоробрішими хрестоносцями кинувся у воду і переплив ріку. Поява такого жахливого воїна на міській стороні неприємно здивувала мюрейців і змусило їх замкнутися в місті. Але становище невеликого монфорового загону погіршилося, коли проливні дощі переповнили Гаронну.

Гарнізон, помітивши становище в якому опинився противник, вирішив дати бій, відправивши, між тим, в Тулузу гінця з викладенням всіх обставин і намірів мюрейців. Монфору, який знаходився по інший бік ріки дали знати, що наближається тулузьке військо. Симон не міг без діяти, допустити щоб на його очах знищили його армію, на нещастя єретиків він кинувся у воду і з великими труднощами подолав дану перепону. Тулузці поспішили відступати, проте хрестоносці спокійно почали лагодити міст. Як тільки постійна переправа була приготовлена, вся католицька армія з'явилася біля стін Мюре.

Наступного ранку армія готувалася до наступу, і на диво, дуже швидко ним оволоділа. Монфор затвердив в ньому свою головну квартиру; із неї він і почав тривожити сусідню Тулузу і Раймонда, в руках якого тільки й залишилася столиця та замок Монтобан, за їх винятком, вся тулузька область була захоплена Монфором. Крім неї французькому переможцю наприкінці 1212 року належали Альбіжуа, Каркасон був названий столицею новоствореної країни.

Прагнучи покінчити з графом Коммінга, який після графа Тулузи і Фуа, залишався єдиним серйозним противником, і цінуючи час, Монфор здійснив із Мюре експедицію в його область. Взяття міста Сен-Годана в Коммінгі мало результатом те, що вся місцева знать з'явилася до Монфора на поклін. Місцеві барони зраділи можливості повернути свої землі від Монфора у свою власність.

Повернувшись із Гаскони, Симон посилив свої операції проти Тулузи; його загони часто з'являлися біля самих воріт міста. Граф Раймонд втомився від численних блокад, тому він вирішив застосувати останню можливість у боротьбі з ворогом, яка повинна була принести йому перемогу.

В жовтні 1212 року граф Раймонд Тулузький зі свитою баронів вирушив в направлення Піренеїв, а саме до Арагону, просити допомоги в короля дона Педро. Тоді ж пишний кортеж вирушає в направлені до нижніх Альп. Це було урочисте посольство до папа Інокентія ІІІ з останніми поясненнями тулузців.

3. Лангедок 1216-1229 рр.

3.1 Тулузькі повстання та їх наслідки

Зрозуміло, що звістка про передачу папою і отцями лютеранського собору земель тулузького графа французам і ненависному Симону Монфору справило гнітюче враження на провансальське населення. Раймонд VI в країні користувався пошаною та любов'ю, що стосується французів, то на них дивилися як на варварів.

Декілька рицарів та васалів вирішили першими виразити народний настрій. Вони зібрались в Авіньйоні вітати повернення Раймонда і його сина із Риму, знаючи, що графи відправились із Рима в Марсель морем. Тільки ті вступили на марсельський берег на них посипались народні благословення і вираження загальної радості. Консули міста піднесли їм ключі. Старий Марсель був вільним містом, він ніколи не належав тулузькій династії, мав номінального сюзерена, який титулувався графом Провансу. Справа, за яку боровся граф, мала на меті свободу та незалежність провансальців взагалі, тому вони і намагались надати будь-яку допомогу, яка була в їх силі.

Хоча граф і затвердився в Авіньйоні, проте не володіючи Тулузою, він не мав стійкої опори в своїй державі. Між тим їхати до столиці йому не можна було, оскільки там стояли французи і проживало сімейство Симона де Монфора. На банях замка майоріли знамена Монфора - білий лев на червоному полі. Раймонд VI доручив свою справу хоробрості прихильників, повернувшись в Марсель і поселившись неподалік від міста в очікуванні подальшого розвитку подій.

Проте його син не хотів чекати, покинувши батька він повернувся до рицарів, в Авіньйон. Барони провансальські і тулузькі не шкодували сил для вираження незадоволення з приводу панування надмірних французів. Юний Раймонд, вступив тепер вже самостійно на політичну арену, був центром надій на визволення.

Поступово до Авіньйону почали з'їжджатися барони і володарі, які бажали під знаменами Раймонда битися з французами і грабіжниками-хрестоносцями. Вільні комуни Марселя, Гараскона, Оранжа і інших провансальських міст, розуміючи, що перемога над Монфором послужить і їх власному звільненню. Зі своєї сторони, вони найняли загони і запропонували їх Раймонду. Весь Прованс повстав.

Зі своїми союзниками молодий Раймонд вирішив увірватись в Лангедок наприкінці травня 1216 року. Загін був в поході, коли до графа прибули посли із Бокера. Громадяни кликали його до себе, відправляли йому клятви у вірності і обіцяли зрадити французький гарнізон, який займав бокерський замок. Раймонд прийняв пропозицію, дорогою до нього долучились загони із придонських комун.