Альбігойські війни: передумови, перебіг та результати

Наступного ранку армія готувалася до наступу, і на диво, дуже швидко ним оволоділа. Монфор затвердив в ньому свою головну квартиру; із неї він і почав тривожити сусідню Тулузу і Раймонда, в руках якого тільки й залишилася столиця та замок Монтобан, за їх винятком, вся тулузька область була захоплена Монфором. Крім неї французькому переможцю наприкінці 1212 року належали Альбіжуа, Каркасон був названий столицею новоствореної країни.

Прагнучи покінчити з графом Коммінга, який після графа Тулузи і Фуа, залишався єдиним серйозним противником, і цінуючи час, Монфор здійснив із Мюре експедицію в його область. Взяття міста Сен-Годана в Коммінгі мало результатом те, що вся місцева знать з'явилася до Монфора на поклін. Місцеві барони зраділи можливості повернути свої землі від Монфора у свою власність.

Повернувшись із Гаскони, Симон посилив свої операції проти Тулузи; його загони часто з'являлися біля самих воріт міста. Граф Раймонд втомився від численних блокад, тому він вирішив застосувати останню можливість у боротьбі з ворогом, яка повинна була принести йому перемогу.

В жовтні 1212 року граф Раймонд Тулузький зі свитою баронів вирушив в направлення Піренеїв, а саме до Арагону, просити допомоги в короля дона Педро. Тоді ж пишний кортеж вирушає в направлені до нижніх Альп. Це було урочисте посольство до папа Інокентія ІІІ з останніми поясненнями тулузців.

Розділ ІІІ. Лангедок 1216 - 1229 роки

3.1 Тулузькі повстання та їх наслідки

Зрозуміло, що звістка про передачу папою і отцями лютеранського собору земель тулузького графа французам і ненависному Симону Монфору справило гнітюче враження на провансальське населення. Раймонд VI в країні користувався пошаною та любов'ю, що стосується французів, то на них дивилися як на варварів.

Декілька рицарів та васалів вирішили першими виразити народний настрій. Вони зібрались в Авіньйоні вітати повернення Раймонда і його сина із Риму, знаючи, що графи відправились із Рима в Марсель морем. Тільки ті вступили на марсельський берег на них посипались народні благословення і вираження загальної радості. Консули міста піднесли їм ключі. Старий Марсель був вільним містом, він ніколи не належав тулузькій династії , мав номінального сюзерена, який титулувався графом Провансу. Справа, за яку боровся граф, мала на меті свободу та незалежність провансальців взагалі, тому вони і намагались надати будь-яку допомогу, яка була в їх силі.

Хоча граф і затвердився в Авіньйоні, проте не володіючи Тулузою, він не мав стійкої опори в своїй державі. Між тим їхати до столиці йому не можна було, оскільки там стояли французи і проживало сімейство Симона де Монфора. На банях замка майоріли знамена Монфора - білий лев на червоному полі. Раймонд VI доручив свою справу хоробрості прихильників, повернувшись в Марсель і поселившись неподалік від міста в очікуванні подальшого розвитку подій.[9, c.231]

Проте його син не хотів чекати, покинувши батька він повернувся до рицарів, в Авіньйон. Барони провансальські і тулузькі не шкодували сил для вираження незадоволення з приводу панування надмірних французів. Юний Раймонд , вступив тепер вже самостійно на політичну арену, був центром надій на визволення.

Поступово до Авіньйону почали з'їжджатися барони і володарі, які бажали під знаменами Раймонда битися з французами і грабіжниками-хрестоносцями. Вільні комуни Марселя, Гараскона, Оранжа і інших провансальських міст, розуміючи, що перемога над Монфором послужить і їх власному звільненню. Зі своєї сторони, вони найняли загони і запропонували їх Раймонду. Весь Прованс повстав.

Зі своїми союзниками молодий Раймонд вирішив увірватись в Лангедок наприкінці травня 1216 року. Загін був в поході, коли до графа прибули посли із Бокера. Громадяни кликали його до себе, відправляли йому клятви у вірності і обіцяли зрадити французький гарнізон, який займав бокерський замок. Раймонд прийняв пропозицію, дорогою до нього долучились загони із придонських комун.

Гарнізоном Бокера керував Ламберт Лемузенський, людина стійкої та відважної волі. Він, не очікуючи, нападу противника, зробив спробу нічної вилазки із замку, проте безуспішно. Раймонд розпочав облогу по всім правилам тодішнього воєнного мистецтва. Його воїни пробрались під самі стіни, запали в рів і готувались підпалити ворота. Гарнізон вступив в переговори, вимагаючи вільного пропуску, але їм було відмовлено.

Коли про це дізнався Монфор, він відразу рушив рятувати своїх підданих. В Німі, в верстах п'ятнадцяти від Бокеро, граф зібрав свої загони, на цей раз спостерігаючи за настроями, які панували у війську противника, його впевненість у перемозі, яка була раніше зникла.

Раймонд Юний, як тепер його називали, спокійно чекав наближення монфорового війська. На полях Бокера і відбулася битва, із притаманною гарячністю, провансальці кинулись на ворога, багато крові пролилося, проте результат був невирішеним. Монфор до вечора змушений був відступити до Бельгарду, і тому може вважатися переможеним.[13, c. 76]

Раймонд увійшов у Бокер, наступного дня французи оточили місто, але без всяких надій його зайняти. Між тим, провансальці, як і раніше, тримали в облозі замок і зберігали свої зв'язки з Гарасконом, Монтобаном і іншими містами, звідки могли отримати припаси і допоміжну військову силу. Раймонд, на даний момент, був настільки сильним, що міг не лише з успіхом відбити противника, і в той е час стіснити бокерський гарнізон.

Сам Монфор незабаром опинився в оборонному положенні відповідно Раймонда, якого він намагався змусити здатися. В таких важких для себе умовах, Симон зібрав військову раду із баронів і рицарів. При загальній тиші встав Гюї Монфор і сказав те, про що всі думали, але ніхто не наважувався це озвучити. Два місяця облоги не принесло жодного результату. Невдачі хрестоносців тільки поширювали загальне незадоволення і погоржували повстанням. Врятувати ж гарнізон не було ніякої можливості. Тому Симон вступив з Раймондом в переговори, той з провансальською галантністю зустрів парламентера і досить легко пішов на всі умовляння Монфора.

Тільки тепер переможений Монфор побачив, що майже вся країна була охоплена повстаннями. В Тулузі, де ще над містом майорів його прапор, але марно було сподіватись на співчуття її населення. Для того, щоб не допустити і там хаосу, він негайно вирушив у столицю Півдня.

Щодо подій в Тулузі, відомості розходяться. Одна сторона стверджує, що самі тулузці вчинили підступно, захопивши передових воїнів, відряджених Монфором, в результаті чого останній наказав спалити сусідні міста. Інші стверджують, що Монфор перший вчинив віроломно, заарештувавши міських депутатів, які хотіли виразити йому свою прихильність. У будь-якому випадку, рух на Тулузу найсильніших загонів Раймонда Юного, який отримав підкріплення з Каталонії, було безсумнівною причиною походу Симона.

В тридцяти верствах від столиці, а саме в Монгоскарі, полчища хрестоносців зупинилися. Коли загроза розгрому здавалася неминучою, тулузці надіслали до свого ненависного господаря депутацію для переговорів, яка повинна була виявити покірність і попросити вибачення. Симон спочатку відмовився її прийняти, а потім наказав взяти їх в заручники, за порадою підступного єпископа Фулькона.

Муніципальний дух Тулузи повстав, патріотичний ентузіазм охопив всі верстви населення, і бідних, і багатих, чоловіків та жінок, всі без винятку піднялись на захист рідного міста. Між тим, єпископ Фулькон сміливо в'їхав в місто, оточений рицарями, він був впевненим, що його вплив на католицьку паству ще є досить сильним. З'явившись в міське зібрання, заявивши, що єдиний порятунок міста це невідкладна покірність, але звичайно це був лише лицемірний обман, коли про це дізнались тулузці, вони забажали помсти.

Хрестоносці розпочали криваву різню. Воїни, які були у єпископській свиті, залишившись в місті, зіткнулись з місцевими жителями. Вони здійснювали насилля навіть над дітьми та жінками.

Проте тулузці ніколи б не здали своє місто без бою, всякий хто ще міг тримати зброю в руках йшов на ворога, не жаліючи свого життя. В різних місцях несподівано з'явилися барикади, які ставали перешкодою на шляху хрестоносців. Через декілька годин рицарі були стомлені такою незвичною для них боротьбою. Тоді вже городяни перейшли в наступ.[4, c. 85]

В цей час в Тулузу прибуває допоміжний загін Гюї Монфора, він намагався зупинити паніку, яка запанувала серед воїнів, проте йому це не вдалося , і тому він разом зі всіма хрестоносцями відступив у Нарбонський замок. Коли в ночі туди прибув Симон, то у притаманній йому манері, наказав спалити місто, розіславши в різні його сторони спеціальні загони, але місцеві жителі були напоготові і достойно зустріли противника, давши йому відсіч.

Фулькон, як завжди, виношуючи жахливі плани, разом зі старим пріором кафедрального собору, проїхавши вулицями міста, закликали мешканців скласти зброю, в іншому випадку загинуть ті, хто знаходився в графських заручниках. Думки людей розійшлись, але все таки співчуття до земляків взяло верх.

Монфор прибув до міста в оточені своїх баронів, також вступили його війська та зупинились біля Капітолію. Коли засідання в присутності графа було відкрите, перше слово було надане абату святого Сатурніна, він говорив про дружбу, яка тепер запанує між господарем та тулузцями.

Проте, Монфор відчував неабияку ненависть до даного міста і його мешканців, він запропонував зруйнувати його до основи і всіх мешканців знищити. Навіть Фулькону не міг сподобатись такий намір графа. Симона з труднощами відмовили від цієї затії і вирішили обмежитись великою контрибуцією, в розмірі тридцяти тисяч марок сріблом.

Монфору вже не судилося побачити місто, якому ним було завдано стільки горя. Залишаючи Тулузу, він і не підозрював, що цілим рядом подій і навіть безславних для нього успіхів, Симон поступово віддалявся від головної мети хрестового походу.

Володар графства Фуа, Раймонд Роже, залишений свого спадку Інокентієм ІІІ, звернувся з мольбою до нового папи Гонорія ІІІ, з проханням повернути йому володіння, оскільки їх вилучення було не справедливим. Тому, 27 листопада 1216 року новий первосвященик видає буллу, якою повертає землі графа де Фуа, які останнім часом були у розпорядженні Римської Церкви.

Монфор розумів, що поки хрестоносці не запанували в Лангедоці як землевласники, на феодальних відносинах по відношенню, до нього одного, знищивши представників попередніх династій, лише тоді буде можливість повністю викорінити нечестиве вчення. Тому булла Гонорія ІІІ, була зовсім неумісною, необхідно було знайти привід для вторинного вигнання графа Раймонда Роже.

В досить швидкий час неподалік замка Фуа було зведено нове укріплене містечко Монгрен'єр, воно мало добре розміщення на вершині гори, куди було досить важко дістатись. Укріплення зайняв Роже Бернар, слова хроніки дають достатньо підстав, щоб вважати його головним вождем альбігойського руху. Монфор знав, яке населення проживало в Монгрен'єрі. Зовсім несподівано, в лютому 1217 року, він з'явився зі своєю армією під мурами містечка. Роже Бернар був переконаним, що знаходиться в повній безпеці. В горах лежав сніг, природні умови були дуже важкими, але це не стало на заваді загартованих, численними походами, вершників Монфора.

Поки син знаходився в такій небезпечній ситуації, батько не наважувався йому допомогти, оскільки не міг повернутися в Фуа, тому що цього не бажав Монфор. Між тим, становище Роже Бернара ставало дедалі важчим. Рицарів у нього було не багато, на вилазку він не міг і сподіватися, а допомоги чекати не було від кого. Молодий граф змушений був заговорити про капітуляцію Монгрен'єру, вимагаючи вільного виходу зі зброєю та пропуск для єретиків. Монфор змушений був погодитися, взявши зобов'язання з Бернара, що той не буде підіймати зброю проти французів на протязі року.

Тулуза не припиняла підтримувати постійні зв'язки з Раймондом VI, як тільки все було приготовлено до повстання, графа відразу ж повідомили. Він зібрав армію арагонців з каталонцями і перейшов Піренеї . Граф Коммінгу Бернар і Роже Бернар де Фуа зі своїм вірним васалом, також приєдналися до його війська. Не дійшовши декілька верств до столиці, їх військо зустріло невеликий хрестоносний загін, який було швидко розбито.

Наступного ранку , на вулицях Тулузи розпочалось кровопролиття. Провансальці почали входити на вулиці міста, городяни перекрили французам доступ до цитаделі. На хрестоносців нападали нарізно і вбивали їх. Велика частина гарнізону загинула від рук розлючених тулузців, невеликому числу вдалося пробратися до замку.

Того ж дня, а саме 18 вересня 1217 року до табору Раймонда направилися тулузці, вітаючи старого графа з поверненням. Ввійшовши в місто, він відразу розпочав готуватися до зустрічі з Монфором. Мешканці рили канави, насипали вали і виконували всю необхідну роботу, будь то ремісник, чи барон.

Перебуваючи в страху перед Монфором , тулузці повинні були убезпечити себе від вилазок із замку і, крім того, укріпити західну, східну і північно-східну межу міста, для відбиття удару Гюї Монфора, який підійшов зі сторони Каркассону. Він, ввірвавшись на вулиці, розганяв всіх на своєму шляху, його рицарі встигли навіть підпалити декілька будівель, на щастя його перестрів Роже Бернар, який завжди шукав бою.

Рицарі Бернара пройшли через натовпи народу, одночасно і несподівано вдарили по французам і нормандцям з вигуками «Тулуза і Фуа». З труднощами і великими втратами вирвались з місця і ледве встигли укріпитись в Нарбонському замку. Полонених французів було повішено розлюченим населенням міста.

Між тим, до Раймонда один за іншим прибували лангедокські рицарі . Тут були сеньйори із Гаскони і Керсі, із Альбіжуа і з прилаурських земель. Навколо Раймонда зібрався цвіт провансальської аристократії.[9, c. 342]

Коли Монфор дізнався про всі обставини , наказав нічого нікому не говорити , а навпаки розповів про нові перемоги. Французькі рицарі повірили його словам. Поспішно знявся табір, і хрестоносці в найкращому розміщені духу рушили, брати в облогу Тулузу. Невдача наздогнала їх на першому нападі на тулузькі вали, вони були змушені відступити, кавалерія була жорстоко побита народом , до якого у вирішальний момент бою долучилися графи Коммінга та Фуа. Хрестоносне воїнство знову було змушене відступити до Нарбонського укріплення.

В кінці вересня 1217 року, Аліса відправилася до короля Філіпа Августа, просити його допомоги у боротьбі з нечестивими, а відомий проповідник Іаков Вітрійський разом з єпископом Фульконом відправився до Німеччини, за новими рицарями.

В Тулузі було прийнято рішення наступати на постійний притулок ворога - Нарбонський замок. Проте, їх було випереджено, хрестоносці ввірвались до міста, почали сотнями знищувати місцеве населення, так продовжувалось поки не з'явився Роже Бернар з провансальськими рицарями. Відбулася схватка, довгий час ніхто не хотів здаватися. Нарешті, французи були змушені відступити. Новий французький загін вийшов із замку, поспішав на допомогу, але вже було занадто пізно.

До Монфора почали прибувати великі сили підкріплення з Оверні, Родеца, Бургундії і Фландрії. Чисельність хрестоносців було важко визначити, деякі історики стверджують, що їх було близько ста тисяч чоловік. Зібрати таку кількість людей їм допомогли молоді домініканці, які своїми проповідями вербували дані легіони. З таким багатотисячним військом було неможливо змагатися, вони розділились, частина рушила під стіни Мюре.

Дві вежі перед міським укріпленням, зайняті провансальцями, були взятті хрестоносцями, і ними ж зруйновані при відступі. Монфор сподівався змусити замовкнути тулузькі гармати, за допомогою нового знаряддя, яке б метало грецьким вогнем. Проте, його розрахунки не справдилися, оскільки винахід був вдало підбитий з тулузької катапульти.

25 червня 1218 року із Тулузи вночі по стінам спустилися рицарі, вони вирішили застати ворога зненацька, з іншої сторони рухалась інша частина хрестоносної армії, розпочалася небачена раніше сутичка, при непередбачуваних умовах загинув Симон де Монфор, приховати його смерть було неможливо. Коли звістка дійшла до війська, воно розвернулося і кинулося бігти, забувши цілі тривалої боротьби.

Старший син Симона, граф Аморі, за пропозицією кардинала-легата був проголошений вождем хрестового ополчення. Єпископ Фулькон, всі французькі барони і рицарі підтримували рішення легата і обіцяли молодому графу захищати та оберігати землі, якими володів його батько.

3.2 Політика французьких королів по відношенню до альбігойців

Молодий Монфор вважався сміливим рицарем, але ніколи не виділявся військовими здібностями. Він був відомий як людина м'якого та доброго характеру, і в цьому був повною протилежністю свого батька. Йому не вистачало того впливу силою духу, яку виробляв покійний Симон на рицарство і на хрестоносців.

До весни 1219 року Раймонд володів уже більшою частиною своїх родових сеньйорій і завзято готувався до весняної кампанії. Він тепер міг сміливо боротись з Аморі Монфором, оскільки граф де Фуа та інші барони розрізнили та послабили сили хрестоносців. Єдине, що лякало молодого графа так це втручання французького короля.

Його побоювання справдилися, Філіп Август, який завжди займав вичікувальну позицію, розумів, що час його слави наближається. Хрестоносці обезсилені, особа Монфора як незалежного господаря на Півдні, не лякала його. Він мріяв лише про одне, про розширення володінь корони будь-якими методами, це була його заповітна мрія. Сам він поки не наважувався на рішучий крок, а от його син Людовік разом з Аморі здійснив спробу захоплення Тулузи, хоча й безрезультатно.

14 травня 1222 року Гонорій ІІІ відправив до Філіпа Августа грамоту, істотно важливу у всій історії Франції. Папство в середні віки присвоїло собі право роздачі народів, скіпетрів, посилаючись на волю Господа. І на цей раз, керуючись хибними побоюваннями загибелі віри, первосвященик санкціонував повне і нероздільне оволодіння французьким королем чарівною країною, яка своїми ідеями, поетичним піднесенням, багатствами стала дорогоцінною прикрасою французької корони.

Між тим помирає граф Раймонд VI ,слухи про його смерть швидко поширились містом. Великий натовп оточив будівлю в якій лежало тіло людини, настільки дорогого для них. Абат вийшов до народу і оголосив про кончину графа та призвав всіх молитися за упокій його душі. Він переконував народ не віддавати тіло госпітальєрам, як просили ті в силу заповіту, а поховати його в храмі святого Сатурніна. Але госпітальєри вже заволоділи тілом покійного, віднесли його в свій дім, хоча і не наважувались поховати без дозволу, так як Раймонд помер відлученим.

Очікуваного дозволу не послідувало, і лише після 25 років після смерті батька, Раймонд вмовив папу Інокентія IV призначити інквізиційну комісію, яка мала на меті дослідити життя відлученого і вирішити, чи заслуговує він на християнське поховання. Комісія, яка складалася із ліонського єпископа і двох інквізиторів, домініканця та францисканця, почало своє засідання в стінах тулузьких храмовників в березні 1247 року. Вона, прийнявши до відома скарги та доводи Раймонда VII на захист його покійного батька, вирішила вислухати ще десять свідків, які характеризували його як вірного католика, але і на цей раз Рим не дав дозволу. Майже одночасно загинув ще один герой альбігойських воєн, Раймонд Роже, який був лише на декілька років старший свого васала.

Роже Бернар ІІ намагався притримуватись політики свого батька. Володіючи чесним і відважним характером, він став для Півдня тим же національним героєм, яким був його товариш Раймонд VII. Війна з Філіпом Августом затягувалась, певний час вони сподівались, щ вона обійде їх стороною.

Що стосується Аморі Монфора то він зберіг за собою на деякий час Каркассон. Тут його і навідав Раймонд. Папа надіслав на переговори легата, який би подбав про користь єпископа при укладанні миру, він тепер називає Раймонда «благородным мужем» і є не проти скликання собору в Сансі. В Санс з'їхались шість архієпископів і двадцять єпископів; від Тулузи був тільки один Фулькон. Король Філіп Август теж виявив бажання бути присутнім на соборі, проте останнім часом він себе не досить добре почував. Дорогою, в місті Манте, королівський кортеж повинен був зупинитись, тут 14 липня 1225 року Август і скінчив життя.[13, c. 65]

Новим королем став його тридцяти шести літній син, який вступив на престол уже по праву спадковості, а не вибрання. Таким чином, він був перший із Капетингів, хто вирішив порушити старий звичай.

Могутність нового короля спонукало духовенство відновити справу з альбігойцями. Легат Конрад намагався вмовити Людовіка VIII надати допомогу французьким прелатам у війні з єретиками. Король допоміг матеріально, проте особисто брати участь відмовився, оскільки в нього на меті було повернути Шаранти і Пенні, які ще були зайняті англійцями. Між тим, термін перемир'я завершився і провансальці відновили військові дії.

Перший удар Раймонда VII був направлений на Каркассон. Він зявився під стінами даного міста з графом де Фуа. Французькі найманці мали кількісну перевагу над провансальцями , тому на деякий час Раймонд зняв облогу, маючи надію, що незабаром цей збрід розбіжиться, так і сталося, коли в Аморі закінчились кошти, ті великими загонами почали покидати табір хрестоносців

Раймонд і граф де Фуа в'їхали до Каркассону. 14 січня 1224 року при посередництві архієпископа нарбонського , вони заключили з Монфором трактат, за яким Каркассон, Міневра і Пеннь переходять в їх руки, натомість виплачують Аморі десять тисяч срібних марок, якщо той випросить їм мир з Церквою.

Поки Людовіка VIII воював в Пенні, папа, легати і прелат готували його до надання їм допомоги, в лютому 1228 року Аморі Монфор, прибувши до Парижу склав формальну передачу своїх володінь у власність французькій короні.

Раймонд перед загрозою небезпеки задіяв всі свої дипломатичні можливості. Король англійський Генріх ІІІ, був його близьким родичем по матері, він наказав своєму послу в Римі, єпископу лигфельдському, прикласти всі зусилля на користь тулузького графа. Зі своєї сторони, Раймонд принижено приклонявся перед первосвящеником. Папа пом'якшав і зобов'язав Раймонда негайно вигнати єретиків і ввійти в переговори з Аморі.

До того інші обставини впливали на рішення Гонорія, а саме Фрідріх ІІ затівав похід до святої Землі. Індульгенції та витрати, призначені для альбігойців, знадобились тепер для Палестини. Проте, коли ця звістка дійшла до Парижу, Людовіка VIII розлютився і назвав Раймонда та Гонорія змовниками.

В присутності васалів і всього вищого провансальського духовенства Раймонд 25 серпня 1224 року приніс присягу перед Арнольдом в дотримані всіх представлених умов і навіть подав від себе акт, на якому разом з ним підписались його союзники. В знак зближення до Риму було надіслано урочисте посольство з місцевими архієпископами та єпископами .

Для повного вирішення всіх непорозумінь і для закінчення справи до Франції був відправлений новий легат - кардинал Святого Ангела Роман. Він віз утішні листи до Аморі Монфора і мав доручення знову змовитись з французьким королем. Від особистості легата, від його поглядів залежало майбутнє Раймонда і Лангедоку. Кардинал вважався людиною рішучою, до того ж він мав розширенні повноваження і по одному його слову французькі полки могли вирушити на Південь.

Легат знайшов короля в Турі в оточені парламенту, було вирішено скликати в день Святого Андрія собор, на який було також запрошено Аморі Монфора та Раймода. Буржський з'їзд був національним собором всієї Франції. Граф тулузький принижено благав пробачити його і прийняти в лоно католицької церкви. Між Раймондом та Аморі розгорівся спір, легат зупинив його і сказав, що передасть справу тулузького графа архієпископському суду, який окремо вирішить дану справу, хоча суд і виступив на підтримку Раймонда, легату це не завадило через два місяці оголосити його відступником і відлучити від Церкви.

28 січня 1226 року в Парижі пройшов з'їзд духовних та світських осіб, які мали вирішити подальший хід альбігойської справи. Король цікавився думками присутніх, ті, в свою чергу, пообіцяли допомагати йому на протязі всієї війни. На третій день король прийняв з рук легата хрест. Проповідники пішли по всім кінцям країни підіймати народ і вербувати хрестоносне військо, щоб нарешті спустошити багатостраждальний Лангедок.

Положення Раймонда та його друзів було жахливим . Вони звикли розганяти хрестоносні загони, але вони і розраховувати не могли на перемогу над регулярною французькою армією, яка була загартована на полях битв у Нормандії, Пуату і Гієнни.

Цього разу французька армія направилась не з північної сторони, як це до цього робили, а навпаки зі східної, захоплюючи всі багаті міста розміщенні на узбережжі Рони.

Всі міста від Гаронни до Рони склонились під ярмо Франції та Церкви. Сеньйори, консули йшли в стани короля приклонивши голову, навіть сильний Каркассон надіслав Людовіку ключі від міста. Граф Коммінга Бернар VI, один із колишніх союзників Раймонда, особисто прибув в авіньонський табір і присягнув королю, обіцяючи допомагати у боротьбі з ворогами, особливо з тулузьким графом. Роже Бернар, граф де Фуа, поклали зброю не піднімаючи її та просили миру, але отримали відмову.

Тільки Тулуза стояла непохитно, і ніхто навіть і не думав йти на угоду з ворогом. Французькі завоювання подавили єресь в народі; інквізиція приступила до справи викорінення єресі з релігійних переконань окремих особистостей.

Одна Тулуза дійсно вирішила чинити опір. Раймонд потурбувався, щоб вся навколишня місцевість була спустошена, щоб ворогу не залишити ні хліба, ні фуражу. Із міста видалили стариків, жінок та дітей. З невеликою вірною дружинною вирушив Раймонд в сторону Авіньйону. Він міг вести лише партизанську боротьбу, володіючи дуже малою силою, маневруючи біля французького табору, знищував обози, які були доставлені із Франції. В таборі короля розпочався голод, навкруги гнили людські трупи, стояла неймовірна спека.

Французи почали занепадати духом, тому Людовік наказав приступити до блокади міста. Авіньйон був укріплений ровами, вежами і оточений міцною стіною; йому вперше доводилося утримувати штурм. Із сухопутної сторони місто було недосяжним, тому тисячі французів кинулись на щойно збудований міст, він, звичайно, не витримав та рухнув забравши з собою тисячі людських життів.

Проте Людовік не падав духом, він продовжував тримати місто в облозі. Якщо король і досяг своєї мети, то тільки завдяки своєму завзяттю та енергії. Він втратив двісті баронів і двадцять тисяч воїнів під час цієї облоги, але нарешті заволодів містом. Три місяця хоробро захищались авіньонці , але з-за побоювання голоду змушений був здатися, це відбулося 12 вересня 1226 року. Місто зобов'язалося виконувати настанови Церкви. В покарання міські стіни були зруйновані.[14, c. 32]

Майже без відпочинку, французька армія перетнувши Лангедок вирушила прямою дорогою на Тулузу. Перейшовши Гаронну в Каркассоні, король прибув до Пам'єру. Тут відбувалося урочисте засідання єпископів та баронів. Було вирішено, що всі відлучені від Церкви будуть змушені сплатити по дев'ять ліврів, а якщо через рік не повернуться в лоно церкви, будуть позбавлені всього свого майна.

Король був уже поряд з Тулузою, столиця була в очікувані облоги, проте в таборі поширювалася зараза, декілька важливих осіб вже стали її жертвами. Людовік побоюючись заразитися покинув на певний час своє військо.

Через Кастельнодарри , Лавор і Альбі король зі своєю свитою поспішав в Овернь. В Альбі він призначив своїм намісником в завойованій країні Гумберта Боже, який став першим французьким намісником В Лангедоці, а потім став великим коннетаблем Франції. Аморі Монфор залишився в якості його помічником. В розпорядження Боже була залишена велика армія, яка розвернулась під містом.

Людовіку VIII вже не довелося повернутися в захоплену ним країну, в дорозі він став себе погано почувати. За п'ять днів до смерті, 5 листопада, король скликав васалів, просив присягою служити своєму старшому сину Людовіку IX, коронувати його найближчим часом, щоб уникнути в країні безладу.

Після смерті Гонорія ІІІ, новим папою стає племінник Інокентія ІІІ, Григорій IX. Вступаючи на престол він бачив перед собою дві цілі, які однаково були важливі для нього. Імператора Фрідріха ІІ він піднімав проти сарацин за святу Землю, а короля французького - проти єретиків альбігойських за святу Церкву. Він міг вказати на деякі успіхи Раймонда VII після смерті Людовіка VIII як слідство недбальства нового керівництва.

Але ці успіхи були небезпечними для французької влади. Раймонду вдалося зимою 1227 року оволодіти замком Готрів, в чотирьох льє від Тулузи, зайняти Кастельнодаррі, Лабецед і Сен- Поль. Обладання першим мало досить важливе значення із-за його розміщення. Бажання звільнитись від французів виникало і в інших містах, але французькі коменданти подавляли їх з самого початку.

В той час як Гумберт Боже готував свою армію, щоб відновити воєнні дії, оволодіти Тулузою і знищити Раймонда, духовна влада приймала власні заходи по боротьбі з єресю, Лангедока і графа Тулузи.

На нарбонському соборі, який відбувся весною 1227 року, Раймонд був проклятий католицькою Церквою. Цей обряд прелати намагались здійснити з всією необхідною урочистістю. Собор також видав на цей час двадцять канонів, обов'язкових для Лангедоку. Було розпочато з євреїв, їм було заборонено брати великі відсотки, мати християнську прислугу і здійснювати відкрито свої богослужіння. На відміну від християн, вони мали носити на спині червоні хрести і сплачувати раз в рік перед Пасхою по шість денаріїв. Також священики повинні були вести списки, записуючи туди тих хто сповідується від чотирнадцяти років. Нарешті, було наказано призначити в кожному приході особливих синодальних спостерігачів за настанови єпископів. Вони повинні були спостерігати за появою єресі та за іншими церковними порушеннями та злочинами. Відомо, що в цій постанові багато істориків бачить початок інквізиції.

З перемінним успіхом бився Раймонд з французами на протязі року. Він ніколи не наважувався вступати у відкритий бій з Боже, його тактика полягала у стомленні противника, він тримав його в постійній напрузі своїми несподіваними набігами , відволікаючи таким чином увагу від Тулузи.

Обійшовши замок Сен-Поль, французький головнокомандувач несподівано з'явився неподалік столиці, приблизно в одне льє зі сходу. Тут до нього підключились хрестоносці, прелати та барони Гаскони і підневільні ополчення деяких південних комун. Тулузці готувались до оборони, Гумберт Боже побачив, що укріплення міста неприступні. Весь широкий простір між міськими стінами та неприятельським табором був засіяний невеликими будиночками, розміщені в густій зелені садів. Кожного дня хрестоносці беручи з собою лопати йшли і нищили все на своєму шляху, незабаром ця мальовнича місцевість перетворилася на пустелю, потім вони переходили на інші ділянки.

Коли знищувати вже було нічого і тільки оголені розвалини простягались на кілька льє, французька армія знялась, розраховуючи, що виснаженому і голодному місту прийдеться підкоритися. Гасконські загони повернулися, а Гумберт Боже відійшов до Пам'єру, зберігаючи своїх солдат і спустошуючи землі графа де Фуа.

Дійсно, справа була вирішена, доля Тулузи визначилася. Раймонд відчував себе залишеним всіма, тулузці були шоковані коли бачили для себе наслідки, принесені війною. Разом з ними гинули будь-які вияви альбігойства, яка могла бути віротерпимість, якщо не було шматка хліба. Бланка Кастильська та кардинал Роман розуміли, що прийшов їх час.

Для переговорів до Раймонда був направлений Грандсельва, абат цистеріанського монастиря, ними спільно були вирішені умови миру, які визначали його країну підданою Франції. Він просив абата наполягти на скликані собору в якомусь іншому місті, тільки не в Тулузі. Таким місцем стало нейтральне місто Мо в Шампані, володар якого був запрошений посередником.

10 грудня 1228 року Раймонд написав листа і вручив його абату для передачі королю, в ньому він благав про мир та наміри повернутися в ряди католиків. Коли в місті Мо відбувся з'їзд прелатів та світських осіб. Договір міг бути швидко підготовленим, проте оскільки король повинен був його переглянути і затвердити його своїм підписом, засідання перенесли на місяць і вже до Парижу.

Остання редакція в Парижі була дещо змінена, але зберегла попередню основу. Мирний договір, який закінчив тривалу і спустошливу війну, був підписаний в двох екземплярах, один був підписаний Людовіком, а інший Раймондом.

Розділ ІV. Наслідки єресі і завоювання

Тільки но Раймонд VII помер і про це дізналася королева Бланка, відразу були здійсненні необхідні розпорядження. Два рицарі Гюї та Евре Шеврези, капелан Альфонца Філіп були відправленні прийняти спадок покійного. Через двадцять днів після смерті Раймонда французькі посланці приймали в нарбонському замку приймали присягу від консулів на ім'я графа де Пуат'є, який тепер став графом Тулузи і маркізом Прованса.

Цим актом розпочалася французька ера Лангедоку. Акт завоювання відбувся і починається період офранцуження країни, зміцнення внутрішніх зв'язків завойовників і завойованих.

Було досить помилково передбачати яку-небудь солідарність у відносинах Франції і Лангедоку на протязі всього ХІІІ століття. Навпаки, зустрічаються факти ворожості обох національностей і внутрішню несумісність їх державних організмів. В процесу офранцуження Лангедок політичні прояви нових ідей в історії: духаєдинства замість обласного партикуляризму.

До 1250 року південна частина сучасної Франції, яка розміщена за лінією Луари і Рони являли собою 13 незалежних частин із яких кожна мала свого господаря , в середньовічному, феодальному розуміння. Французькій королівській короні належала широка полоса від англійського кордону на Адурі до Узеса, Анма і Середземного моря. Домен Іоанни , дружини принца Альфонца, оточував іменні англійські землі. Уділ Альфонца простирався від Пуату і Оніса до володінь графа де Ла-Марш.

Кожний із цих 13 володарів був в сутності титулярним господарем: під ним були сотні васалів і під васалів. Деякі тримали як і раніше свої резиденції містами, які належали їм по праву вибрання , як в Арлі, Нарбоні, Альбі, Магеланні, Пюї, Кагори, Гепи і Коркситре, хоча ці претензії залишалися номінальними , обмеженою присягою консулам.

Кожне місто знало тільки своїх сановників, продовжуючи називати себе республікою. Міста сварились і мирились між собою, незалежно від своїх князів, заключаючи торгові та політичні домовленості через посередництво вибраних властей.

Але ні міста, ні князі Півдня не приносили тепер васальної присяги французькому королю. Він був одним із 13 володарів, як і три інших короля, як графи і прилати. Прагнення французького керівництва на главенство, на історичну місію Лангедоці, будь-то заповідану і почату Мартеллом і Карлом Великом, тоді не вимовлялися. В середині ХІІІ століття, і при Альфонці , і раніше нього, міста одного та іншого береза Ронни розмовляли на провансальській мові. Вони не відчували на собі французькій правлячої системи.

Французькі комісари прибули до Лангедоку 1249 році для прийняття спадку Раймонда VІІ капелан Філіп в дрібницях описує свою поїздку донесені до Альфонца. В Тулузі їх організували досить теплий прийом, коли наступного дня комісари зібрали всіх мешканців міста біля Капітуля і почали вимагати присяги , то ті утрималися у відповіді, тому що громадяни не можуть дати відповіді до повернення депутації відправленої до королеви матері, що спочатку вони повинні отримати від неї поруку дотриманні міських вольностей. Комісари чекали більше двох тижнів, вольності підтверджувались, але у формулу присяги були внесені важливі зміни. Було наказано присягати Альфонцу і його дружині Іоані та їх дітя, «соблюдая права короля и его наследников, согласно условиям парижского договора ».

Цим порушувався заповід Раймонда VІІ, покійний залишив престол своїй дочці, як прямій спадкоємиці. Графство залишилося в її розпорядженні, яке по силі римських законів діяло в країні. В Парижі переймались питанням позбавлення законного заповіту Іоани .

Поки юристи обдумували це питання, комісари встигли прийняти присягу від тулузців, багатьох баронів і васалів, бувших столиць, починаючи з графа Коміннга, і відправились з такою ж метою по іншим містам і областям Тулузи, Альбіжуа та Керсі.

Їх повсюди приймали не досить гостинно, так з перших днів французька корона принесла строгий монархічний дух і порядок, який заперечував історичним звичаям Лангедоку і Прованса. Республіканські початки при новому керівництві не могли бути терпимі. Альфонс наголосив описати всі свої придбання і скласти рахунок прибутків.

Висновки

Альбігойські хрестовий похід або Катарський хрестовий похід (1209-1229 роки) - це серія військових кампаній, ініційованих Римською католицькою церквою щодо викорінення єресі катарів в області Лангедоку. Коли дипломатичні спроби папи римського Інокентія III вплинути на поширення катарського руху не знайшли особливої ??підтримки серед священнослужителів і великої феодальної знаті, він вирішив вдатися до сили зброї. Під час цього хрестового походу, що тривав двадцять років, був знищений щонайменше мільйон чоловік. Альбігойські хрестовий похід зіграв вирішальну роль в установі Ордена домініканців, а також інквізиції як потужного засобу боротьби католицької церкви з інакомисленням.

Коли з обох сторін полягло сотні тисяч чоловік і були спустошені місцевості Провансу і Верхнього Лангедока, в 1229 році було укладено мир, за яким Раймонд VІІ тільки за велику грошову винагороду звільнився від церковного відлучення, поступився Людовику IX Нарбонною разом з багатьма володіннями і призначив свого зятя , брата Людовика, спадкоємцем всіх інших своїх земель. Папа присудив ці провінції королю французькому, щоб посилити його відданість папському престолу і зробити його вірним папській інквізиції, яка було в основному представлена домініканцями, вони наполягали на своїх переконаннях, а саме не знищувати на вогні альбігойців, а навертати їх в лоно католицької церкви за допомогою тяжких епітимій. Частина альбігойців сховалося в прикордонних землях Арагона, бігли на Схід (безліч осіло в Боснії і Хорватії) або асимілювалися в середовищі різних чернечих орденів і лицарських спілок. Але, тим не менш, ще на початку XIV століття інквізиція старанно працювала в цих місцях.

Список використаних джерел та літератури

1. Батир К. І. Історія феодальної держави Франції/ К. І. Батир. - М.: АНСССР, 1956. - 348 с.

2. Вайнштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография/ О. Л. Вайнштейн. - М.: «Наука», 1964. - 231 с.

3. Галанза П. Н. Феодальна держава і право Франції/ П. Н. Галанза. - М.: Вид. МДУ, 1963. - 342 с.

4. Дюби Ж. История Франции. Средние века/ Ж. Дюби. М.: СПб., 2001. - 325 с.

5. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада/ Ж. Ле Гофф . - Екатеренбург, У-Фактория, 2005. - 506 с.

6. Люблинская А. Д. Источниковение истории средних векав/ А. Д. Люблинская. - М.: 1955. - 366 с.

7. Люшер А. Французкое общество времен Филиппа Августа/ Ашиль Люшер. - Евразия, 2008. - 234 с.

8. Мадоль Ж. Альбигойская драма и судьба Франции/ Жак Мадоль. - Евразия, 2000. - 104 с.

9. Осокин Н. История альбигойцев и их времени/ Николай Осокин. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 896 с.

10. Осокин Н. Первая инквизиция и завоевание Лангедока франками/ Николай Осокин. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 456 с.

11. Поло де Болье М.-А. Средневековая Франция/ Мари-Анн Поло де Полье. - М.: Вече, 2006. - 384 с.

12. Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X--XIII векав/ Ш. Пти-Дютайи. - М., 1988. - 433 с.

13. Райли-Смит Дж. Истори крестовых походов/ Джонатан Райли-Смит. - 2004. - 243 с.

14. Ран О. Крестовый поход против Грааля: Пер. С нем. / Отто Ран. - М.: ООО «Издательство АСТ», 2004. - 301 с.

15. Сивери Ж. Филипп Август / Пер. с франц. М. В. Степанова/ Ж. Сивери.--М.: Евразия, ИД Клио, 2013. -- 352 с

16. Фавтье Р. Капетинги и Франция/ Робер Фавтье. - «Евразия», 2001. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru