Розпочатий поваленням самодержавства у лютому 1917 р. розпад Російської імперії довершили потужні відцентрові процеси, що були результатом поразок у війні та національно-визвольних рухів. Хаотизація суспільного життя зумовлювалася гострим протиборством ліберальних, соціал-демократичних, націоналістичних, анархістських ідей, причому у кожній з названих течій існували як правило, два полюси - поміркований та радикальний. В Україні ситуацію ускладнило існування паралельного органам Тимчасового уряду та радам національного центру - Центральної Ради, яка мала у провінційних містах Донбасу (Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони "Вільного козацтва". Але більш масовими тут були соціал-демократичні організації більшовицького напряму, які формувалися на засадах дистанціювання від Центральної Ради як "буржуазного органу". Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п'ятьма губерніями; в усякому разі жодних протестів з цього приводу з їхнього боку не пролунало.

Пленум обласного комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів 17 листопада схвалив постанову про доцільність "залишення всього Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної самоврядної області". Утворення Донецько-Криворізької республіки у кінці січня 1918 р. її організатори пояснювали прагненням створити заслін для проникнення на Донбас німецьких військ, запрошених Центральною Радою. Але значно більшою мірою воно відбивало заперечення національного принципу у будівництві радянської федерації: місцеві більшовики бачили її федерацією не радянських республік, а економічно споріднених областей. Раднарком РСФРР не визнав ДКР ні самостійною республікою, ні частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як "шкідливе"Большевистские организации Украины в период установления и укрепления советской власти (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.). Сборник документов и материалов. - К., 1962. - С. 112. . У березні тодішній голова більшовицького уряду УСРР М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і про приєднання її території до України. Прецедент, однак, було створено, і нині, вже не вперше, знаходиться чимало бажаючих реанімувати мертвонароджену ідею з метою надання бодай якоїсь легітимності відвертому сепаратизмові.

Адміністративно-територіальний устрій Донбасу часів громадянської війни лишався неусталеним і залежав від перебігу воєнних дій. 6 березня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон "Про адміністративно-територіальний поділ України", згідно якого основна одиниця адміністративно-територіального поділу на Донбасі іменувалася Донеччиною. Уже в кінці квітня цей закон був скасований гетьманом П. Скоропадським, але його влада тут була доволі швидко зметена в ході Бахмутського повстання. З жовтня по грудень у Донбасі існувала влада Директорії. Прийшовши до влади в кінці 1918 р., більшовики на базі частини Катеринославської губернії (Бахмутського й Слов'яносербського повітів) декретом від 5 лютого 1918 р. утворили Донецьку губернію. Вже влітку того ж року вона припинила своє існування у зв'язку з наступом Денікіна.

Відновивши свою владу на Донбасі у січні 1920 р., більшовики зробили центром губернії Луганськ, але з серпня 1920 р. роль губернського центру перебрав на себе Бахмут. Реформи адміністративно-територіального устрою, які увійшли у свою активну фазу у 1923 р., переформатували повітову систему - у складі губернії замість повітів виникло 7 округ. Через два роки справа дійшла до ліквідації губерній, і 5 округ, що лишилися на Донеччині, були підпорядковані безпосередньо харківському центру.

Коли окружний поділ у 1930 р. було ліквідовано, територія Донеччини поділялася на 12 міських рад і 23 райони, які підпорядковувалися Харківському центру. Надалі керівництво регіоном зосередила у своїх руках Москва. Після того, як частина сільськогосподарських районів Донбасу у лютому 1932 р. увійшла до складу новостворених Дніпропетровської і Харківської областей, за рештою його території умовна назва "Донбас" із підпорядкуванням союзному центру зберігалася до літа. 2 липня 1932 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про утворення Донецької області в Донбасі". До її складу увійшли 17 адміністративно-територіальних одиниць (міськрад і районів Донбасу), 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської області. Новостворена Донецька область включала територію сучасних Донецької і Луганської областей. Адміністративним центром її деякий час лишався Артемівськ (колишній Бахмут), з осені 1932 р. ним стало м. Сталіно.

Адміністративно-територіальні зміни початку 30-х рр. неможливо розглядати поза контекстом встановлення тоталітарної диктатури в країні і пов'язаної з нею централізації управління. Урбанізація 20-30-х рр., у ході якої міське населення УСРР зросло більш як удвічі, була продиктована завданнями "соціалістичної індустріалізації" і супроводилася цілеспрямованою політикою по перетворенню робітничого класу в опору системи. Феномен запізнілого індустріалізму в СРСР дістав найбільш виразний прояв у підпорядкуванні економіки політиці і такому форсуванні темпів індустріалізації, яке підривало основи нормального життєзабезпечення. Урбанізація була жорстко прив'язана до створення могутнього військово-промислового комплексу і мала всі ознаки штучності і нехтування елементарними життєвими потребами людей.

Зміцнення владної вертикалі Кремля супроводилося наступом на права республік і відмовою від лібералізаційних настанов непу. Політика індустріалізації вимагала концентрації величезних коштів і створення потужної енергетичної бази, і Україні з її багатими ресурсами була відведена роль випробувального полігону для економічних і соціальних експериментів небачених масштабів. Закріплення верховенства союзних законів перед республіканськими, ліквідація республіканських міністерств і створення союзних, безпрецедентне зміцнення каральних органів, практика безпосереднього управління українськими регіонами (Донбасом, Молдавською АРСР) з Москви - все це були ланки одного ланцюга, які швидко позбавили владні структури України навіть ілюзорної економічної свободи.

Можна собі уявити, як незатишно почувалися люди в атмосфері постійних реорганізацій і перенесення центрів прийняття рішень, територіальних спорів навколо кордонів. Коли Кремль у 1923 р. проголосив курс на коренізацію партійного і радянського апаратів, на місцях це було сприйнято як своєрідну "компенсацію" за підтримку республіками ідеї утворення СРСР. Уряд УСРР, зокрема, плекав надію на те, що опора на етнічний принцип у національно - державному будівництві дасть йому змогу скоригувати лінію північного кордону з РСФРР. Але дочекався лише зустрічного позову щодо належності Таганрога з прилеглою територією, включеного до складу України договором між УСРР та РСФРР від 28 грудня 1920 р. в обмін на її відмову від чотирьох північних повітів Чернігівської губернії.

У цій ситуації, як вважає І. Служинська, "Москва вправно "переграла" українських урядовців і експертів, висунувши на противагу етнічному принципу принцип економічної доцільності. Розрахунок робився на те, що за умов розрухи, спричиненої світовою і громадянською війнами, населення радше перейматиметься не доволі абстрактними проблемами "етнічної справедливості", а мотивами кращого забезпечення своїх економічних і соціальних потреб. До того ж утворений зовсім нещодавно Союз створював сприятливу атмосферу для гри на пробуджених інтернаціоналістських почуттях"Служинська І. Формування українсько-російського кордону: дискусії й політичні рішення 20-х рр. ХХ ст. // Регіональна історія України. - Вип. 7. - К., 2013. - С. 123. .

На засіданні комісії ЦВК СРСР з районування (листопад 1924 р.) А. Єнукідзе висловився відверто: "Ми, як республіки єдиного союзу, не можемо базуватися тільки на національних ознаках. У загальних інтересах Союзу величезне, навіть першорядне, значення має економічний фактор. Україна, як могутня сама по собі республіка і могутня нація, зовсім не потребує того, щоб обов'язково висмикувати українське населення великоруських областей і економічно послаблювати цим РСФРР і УСРР"Цит. за: Борисенок Е.Ю. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы // Регионы и границы Украины в исторической ретроспективе. - М., 2005. - С. 227.

Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К., 2000. - С. 60-66. Борисенок Е.Ю. Украина и Россия: спор о границах в 1920-е годы. - С. 234. .

ЦК РКП (б) з легкістю санкціонував (а, ймовірніше, ініціював) звернення Південно-Східного крайкому РКП про "нагальну необхідність" передачі Росії Таганрозької та Шахтинської округ. Звернення мотивувалося неможливістю проведення раціонального економічного районування і необхідністю "забезпечити пролетарську керівну лінію у типовій сільськогосподарській області з компактною масою козачого населення"¹. Принципове заперечення керівництва Донецького губкому КП (б) У і кампанія протесту в Донбасі були розцінені центром як "великий галас ("шуміха"), що спрямовує громадську думку проти постанови ЦК РКП". Посилаючись на авторитет Леніна, він звинувачував українську сторону у недооцінці економічного районування як такого. Те, що у Таганрозькій окрузі українці за переписом 1923 р. становили 77% населення, до уваги не бралося.

Зрештою за липневим рішенням політбюро ЦК РКП (б) 1925 р. Шахтинська і Таганрозька округи переходили до РСФРР із деяким скороченням їх території за рахунок населених пунктів із переважанням українського населення. Внаслідок втрати двох округ населення українського Донбасу скоротилося на 370 тис. чол. Як визнають найменш упереджені російські дослідники, передача до складу РСФРР Таганрога була сприйнята в Україні "вельми хворобливо", як істотне ущемлення інтересів республіки. Побоюючись звинувачень у "великодержавному шовінізмі", загальноросійський ЦВК рекомендував російській стороні "іти назустріч УСРР", але партійний центр був рішуче налаштований на применшення українських претензій. "І навіть численні петиції населення пограничної зони не викликали у партійних лідерів бажання провести якийсь референдум, щоб мати формальну можливість послатися на "волю народу"².

Українські економісти й географи усвідомлювали, що запропонований "згори" поділ на регіони, особливо із врахуванням феномена Донбасу, не відповідає жодним науковим критеріям. У баченні В. Кубійовича він був компромісом різних тенденцій і зберігався силою звички. На його погляд, більш доцільним міг би бути навіть поділ, опертий на природні фактори з виділенням Полісся, Лісостепу й Степу (в останньому він пропонував виокремлювати Дніпровий промисловий район та Донецький гірничий регіон) Україна як географічне ціле і її частини // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. - К., 1994. - С. 119. . Ідея природної районізації взагалі була в радянські часи доволі популярною серед науковців; існувало навіть виразне бажання підпорядкувати завданням районізації краєзнавчі й країнознавчі пошуки. Географи з московської школи Ф. Анучина бачили перспективу не просто в регіональних дослідженнях із залученням місцевих кадрів, але "і в тому, щоб спробувати "накласти" дані фізичної географії на матеріали, зібрані статистиками, економістами й етнографами - що, як їм здавалося, дало б змогу виявити "природні" кордони всередині країни, які відповідають особливим природно-культурним територіальним комплексам". Утім, ішлося лише про врахування матеріальних чинників, які можна було візуально спостерігати. Релігійні вірування, мова, етнічне самовизначення, форми суспільної організації із сфери дослідження виключалисяДокладно про ідею природних районів та дискусію навколо неї див.: Лоскутова М. "Наука областного масштаба": идея естественных районов в российской географии и истоки краеведческого движения 1920-х гг. // АЬ Ітрегіо. - 2011. - № 2. - С. 93-121. .

Однак орієнтація на суцільне порайонне описання територій СРСР силами місцевої громадськості проіснувала недовго, лише до кінця 1924 р. і лише на рівні добрих побажань. Насправді проблеми районування у цей час повністю належали до компетенції утвореного у 1921 р. Держплану, якого задовольняв поділ України усього на 2 регіони - Південний гірничопромисловий і Південно-Західний. Оскільки уряд України заперечував проти такого поділу з політичних міркувань (мотивуючи незгоду послабленням пролетарського впливу на селян Південного Заходу), проблему поділу України на економічні регіони на тривалий час взагалі було знято.

Для внутрішнього планування використовувався традиційний поділ на Полісся, Правобережжя, Лівобережжя, Хліботорговельний степ, Промисловий степ. Проте цілісну теорію районування в УРСР так і не вдалося створити. Спробу врахувати в поділі України на райони природні та економічні фактори зробив Ф. Матвієнко-ГарнагаМатвієнко-Гарнага Ф.Г. Нариси з економічної географії України. - Х.,1929. - С. 59. , але вона не дістала підтримки ні в урядових, ні в наукових колах. Невдовзі адміністративний диктат звів нанівець всі спроби раціонального розміщення продуктивних сил і комплексного розвитку регіонів.

До самого кінця існування СРСР владі так і не вдалося від - коригувати свою "внутрішню геополітику" (термін Р. Колінза), тобто знайти для власного етнічно й культурно різнорідного, слабо заселеного простору оптимальну геоструктуру. Республіки й області, економічні райони (територіально-промислові комплекси), раднаргоспи, територіальні сегменти різних відомств або співіснували, або змінювали одні одних, але жодна нова їх конфігурація територіальну структуру країни не поліпшувала. Саме тому "цілісність СРСР виявилася першою і найбільш мальовничою жертвою банкрутства радянського народного господарства Кустарев А. Реорганизация советского пространства // Неприкосновенный запас (Москва). - 2011. - № 6. - С. 9. .

Суперечливою і далеко не завжди раціональною виявилася і радянська модель урбанізації. 20-30-і роки для Донбасу були часом прискорених урбанізаційних процесів. Якщо на початку ХХ ст. на території сучасної Донецької області було лише 4 міста, то впродовж зазначеного періоду їх з'явилося ще 12. Як констатує Н. Гогохія, "міське життя нагадувало бурхливий потік, і люди втягувалися в нього навіть проти власної волі. Особистості зливались з велетенською масою, людським морем, часто відчуваючи самотність і беззахисність"Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. - С. 311, 319. . Урбанізація, що проводилася у такий спосіб, призвела до швидкого і невиправдано різкого розриву з минулим, нищення традицій і до загального зниження рівня культури.

Особливо гостро давалося взнаки соціальне розшарування в містах, яке поглиблювалося внаслідок нестабільної роботи підприємств. "Ми, робітники, голодуємо, нас зимою скорочують, викидають на вулицю, - скаржився шахтинський робітник комуніст Є. Просянкін, - тоді як специ у Донбасі одержують від 150 до 270 крб. на місяць, а профпрацівники - по 150 крб". "Царі й володарі наших днів стоять вище усяких законів", констатував у листі до "всесоюзного старости" М. Калініна шахтар П. ОрловБулдаков В. Утопия, агрессия, власть. Психосоциальная динамика постреволюционного времени. Россия. 1920-1930 гг. - М., 2012. - С. 549, 553. .

Один з найбільш вдумливих аналітиків специфічності Донбасу, професор історії Університету Індіана (США) Гіроакі Куромія точно підмітив, що особлива регіональна ідентичність, що формувалася у цьому порубіжному регіоні, "не може бути легко підпорядкована національним ідентичностям - українській чи російській". Ситуація у Донбасом, доводив він, "демонструє концептуальну небезпеку надмірного зосередження на нації та/або класі за рахунок усіх інших ідентичностей". Відмінності між українцями та росіянами в Донбасі часто були розпливчастими, нечіткими. Подібності в їхніх звичаях та мовна близькість зробили їхні самоідентичності амбівалентними. Корені привабливої сили Донбасу Куромія відшукує у "негативній свободі" окраїнних земель, у "незалежному мисленні вільного степу". Саме тому Донбас упродовж усієї радянської історії залишався економічною та політичною проблемою для Москви. Мешканці Донбасу поводилися як люди межової території - так, ніби це надукраїнська, антиметропольна козацька земля. "Як говорив Троцький, Донбас був землею, якої усі повинні були боятися"Куромія Г. Донбас поміж Україною та Росією: позанаціональна ідентичність? // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів. - Луганськ, 2002. - С. 541-554. .

У баченні В. Головка базовою світоглядною суперечністю територіальної ідентичності Донеччини стала історично сформована невідповідність між великими можливостями ("степова вольниця") й жорсткими обмеженнями ("галерна праця"). Можливості, які надавав Донбас у період економічного буму останньої третини ХІХ - початку ХХ ст., порівнювали з можливостями колонізації американського Дикого Заходу. Але романтичні ілюзії у приваблюваних ними прибульців швидко зникали - експлуатація робітників тут була жорсткою, а праця - небезпечною. Своєрідна гірничозаводська культура, яка тут формувалася, була проміжною між традиційно народною й індустріальною. Притаманна першій канонічність форм накладалася на властиві другій уявлення про самовираженняСхід і Південь України: час, простір, соціум. - Т. 1. - К., 2014. - С. 106-112. .

Усвідомлюючи серйозність проблем, пов'язаних з Донбасом, Кремль намагався створити регіону імідж "вітрини соціалістичних перетворень". Однак завдання створення "соціалістичних міст", яке постійно декларувалося правлячою партією, реалізувати не вдалося - насамперед через нестачу потрібних для цього коштів. Перенаселені "комуналки", бараки, черги у магазинах, практична відсутність зручного транспорту, складна криміногенна ситуація лишалися ознаками міст впродовж усього міжвоєнного періоду. У таких містах панувала своєрідна "псевдоторгівля", пов'язана із системою розподілу дефіциту, були начисто відсутні умови для розвитку приватної ініціативи.

донбас урбанізація пострадянський міжреспубліканський

Прикметною ознакою довоєнного міста України стало його "оселянювання". Приплив у міста великої кількості селян привносив у міське середовище систему цінностей, притаманну селу, міська ж культура не мала належних умов для свого розвитку. Російський історик А. Ахієзер мав рацію, коли писав, що в СРСР "відбувалася не стільки урбанізація, скільки псевдоурбанізація, не стільки інтелектуалізація села, скільки "оселянювання" міста"Ахиезер А.С. Россия: Критика исторического опыта (Социокультурная динамика России). - Т. 1. - Изд. 2. - Новосибирск, 1997. - С. 577. . Він же звертав увагу на те, що спроби поєднати індустріалізацію з архаїчним ставленням до праці наперед були приречені на невдачу. А гіпертрофія адміністративної інтеграції вступила у гострий конфлікт з різнобарвністю культурних регіонів, локальних територій, міграційних уподобань, перетворивши зрештою цей конфлікт у найважливіший чинник дезорганізації суспільства і державиАхиезер А.С. Миграция в российской истории // Полития (Москва). - Зима 2004-2005. - № 4. - С. 73. .

Для Донбасу одним із джерел нестабільності стала проблема шахтарських міст. На "парадоксальний характер" їхньої поселенської структури звертає увагу І. Кононов. Класичні міста, на відміну від сіл, виникають на суспільних зв'язках. Шахтарські ж міста виникли на ресурсах і виявилися цілком залежними від суспільного попиту на ці ресурси. Кожне з шахтарських міст має або монови - робничий, або моногалузевий характерКононов І.Ф. Донбас в етнокультурних координатах України (соціологічний аналіз). Автореферат дис... доктора соціологічних наук. - К., 2005. - С. 22. . По суті шахтарські міста демонстрували багато в чому особливий, "напівміський" спосіб життя і такий же тип культури. Деякі з них взагалі втрачали ознаки цілісного об'єкта, перетворившись в агломерації окремих робітничих селищ. У наш час це суттєво обмежило можливості адаптації шахтарів до нових умов, створених реаліями суспільної трансформації.

Процеси "оселянювання" міст прискорилися після 1937 р., коли відповідно до циркуляру Держплану СРСР "Про склад і мережі держпунктів" (21 січня 1938 р.) до складу міст почали включати всю територію, яка керувалася міськрадами. Населення передмість, яке до цього міським не вважалося, поповнило міське, хоч цим розмивався критерій "несільськогосподарських занять" городян. Згідно з переписом 1939 р. населення Донецької області, приміром, зросло удвічі проти 1926 р., причому три чверті його вважалося міським. Тут налічувалося 120 міських поселень (31 місто і 89 селищ міського типу). Деякі дослідники характеризують такі темпи урбанізації як патологічні. Відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, вчорашні селяни зустрілися в містах "із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкультур'ям, що панувало серед робітництва новобудов. Певна штучність урбанізації за директивними планами призвела до трансформації міста як системи, що саморозвивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало нормальних умов до пристойного життя Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. - С. 310-326. .

Ще один, не менш гострий конфлікт створювала непослідовність політики українізації. Влада намагалася перетворити її в інструмент "радянізації" міст і посилення їхнього впливу на україномовне село. Натомість досягла протилежного результату - місто стало осередком формування нової міської ідентичності і своєрідної народно-культурної мобілізації з характерним модерністським спрямуванням. "Ця нова ідентичність, - констатує Ю. Лібер, - тепер була зосереджена у містах, відображаючи зміну становища українців у міських центрах від маргінальності до більшості. Найважливіше, що симбіоз швидкого зростання міст та українізації призвів до розладу старих відносин та ієрархій у містах. Еволюція нових відносин, особливо виникнення малої (проте непомірно впливової) групи українсько-російських інтелігентів та зацікавлення русифікованих українців культурою мали глибокі наслідки. Врешті-решт утвердження українських еліт у містах ставило під сумнів не тільки монопольну позицію перед тим домінуючої російської мови, а й російську політичну гегемонію"Лібер Ю. Питання національної ідентичності в містах Радянської України в 20-х роках ХХ ст. // http: //www.franko. lviv.ua. .

Повоєнні роки стали в Україні періодом інтенсивного промислового будівництва, що потягнуло за собою нову міграційну хвилю. Лише протягом 1959-1963 рр. в республіці було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Територія України забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу удесятеро інтенсивніше, ніж СРСР в цілому. Техногенне навантаження на природу у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівеньДаниленко В. "Інтернаціоналізація" Радянської України (друга половина ХХ ст.) // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. - Т. 2. - К., 2004. - С. 218. .

Вплив радянської моделі модернізаційного розвитку на формування регіональної специфічності в Україні лишається малодослідженим. Штучний, багато в чому неорганічний характер модернізаційних процесів випливав із жорсткої централізації управлінської вертикалі: регіони розглядалися центром здебільшого як об'єкт капіталовкладень; про раціональне природокористування і таке ж розміщення продуктивних сил не йшлося. В ході індустріалізації у східних та південних регіонах країни дістали розвиток насамперед галузі паливно-енергетичного, енергетичного, металургійного й машинобудівного комплексів, орієнтовані переважно на воєнно-промислові потреби з явним відставанням інфраструктури галузей, що виробляли товари споживчого попиту. Що ж до регіону Правобережжя, то він, зазнавши в ході Першої світової і громадянської воєн істотного руйнування виробничої бази, аж до початку Другої світової війни не мав змоги її відновити. Тут, навпаки, спостерігалися аграризація і натуралізація господарства, тривали деурбанізаційні процеси.

Нежиттєвість запропонованих ще у 20-30-х рр. схем районування випливала насамперед з того, що в системі економічних відносин елементи територіального управління розглядалися як ланки структури управлінського механізму, а не як самостійні суб'єкти економічного життя. Теорії районування абстрагувалися від аналізу соціальних і культурних аспектів регіональної специфічності. Увага фокусувалася майже виключно на виробничій сфері, зокрема, на територіальному розміщенні продуктивних сил. Нехтування історичних традицій виявлялося поміж іншим у каскаді перейменувань міст, областей, районів. У такий спосіб влада здійснювала імплантацію у масову свідомість нових символів, покликаних ілюструвати переваги "соціалістичного способу життя".

У практиці районізації і у повоєнні роки домінували принципи, що довели свою неефективність: виробничий, керованості, всесоюзної спеціалізації, територіальної комплексності, єдності адмінподілу та економічного районування. Керуючись насамперед потребами центру, владні структури Союзу виходили з пріоритетності завдань формування "єдиного народногосподарського комплексу"; ігнорування інтересів республік створювало викривлену економічну структуру і асиметрію у міжреспубліканських зв'язках, чим поглиблювалася залежність регіонів як від метрополії, так і один від одного.

Розуміючи, що створена на силовій основі монолітність радянської економічної системи після смерті Сталіна почала розхитуватися, правляча верхівка СРСР посилено шукала механізми, здатні виконувати роль мобілізаційних важелів. Очевидні вади гіперцентралізації, які зазвичай вкладалися у формулу "відомчості", змушували її час від часу посилювати регіональні структури. Проте активізація на цій основі регіональних еліт (яка в радянській термінології кваліфікувалася як "місництво") створювала загрози, що в уяві центру були неспівставні з наслідками "відомчості". Тому, ледь зробивши один крок в напрямі децентралізації управління, радянська бюрократія тут-таки робила два кроки назад. Господарська реформа, розпочата М. Хрущовим у 1957 р., яскраво ілюструє непослідовність радянської регіональної політики, її постійні шарахання з однієї крайності в іншу.

Однозначно можна лише твердити, що обрана більшовиками логіка членування простору за "умовно етнічним" (а насправді за ситуативно-волюнтаристським) принципом зробила цей простір нетривким, а "горизонтальні" зв'язки між регіонами - украй слабкими. "Саме єдине і тотальне облаштування простору створило такі регіони, структурна схожість яких з державою і дала змогу відносно швидко саморозчленуватися самій державі"Каганский В.Л. Кривда и правда евразийства // Общественные науки и современность. - 2003. - № 5. - С. 79. .

Бездумне освоєння простору особливо гостро давалося взнаки в Донбасі, де навколо великих промислових монстрів, на місці старих сіл і хуторів, виникали нові міста. Докучаєвськ, Вуглегірськ, Українськ, Шахтарськ та інші міста стали своєрідними символами нової забудови - як правило, без генеральних планів і врахування екологічних перспектив. Боротьба з "архітектурними надмірностями", яку ініціював М. Хрущов, також сприяла тому, що нові міста були безликими і небезпечними для проживання. Нарощування виробничих потужностей супроводилося розростанням міст і селищ до такої міри, що вони майже впритул наблизилися один до одного. За 30 років - з 1939 до 1969 - в Україні кількість міст і селищ міського типу зросла з 733 до 1242 - на 63%Народне господарство Української РСР у 1972 році. Статистичний щорічник. - К., 1974. - С. 8. .

Попри це питома вага капіталовкладень в промисловість у 70-х роках зменшилася порівняно з 60-ми роками майже вдвічі. С. Кульчицький пояснює це так. У галузях, де масштаби капіталовкладень будівництва були невеликими, оновлення машин та устаткування могло відбуватися тільки за рахунок фондів реновації. Коли ж держава забирала їх, аби використати в інших регіонах або інших галузях, технічний рівень пограбованих галузей стрімко знижувався. Умови виробництва в Донбасі погіршувалися не тільки через те, що основні капіталовкладення в розвиток вуглевидобутку Держплан СРСР скеровував у перспективний Кузбас. Частина утвореного в Донбасі амортизаційного фонду також використовувалася в КузбасіКульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. - Кн. 3. - К., 2013. - С. 257. .

З цього погляду вельми промовистим є щоденниковий запис П. Шелеста (жовтень 1968 р.): "У Донбасі великі труднощі із забезпеченням харчування, особливо м'ясом, державних фондів не вистачає. А на ринку кілограм м'яса 2,5-3 карбованця. Серед шахтарів, гірників, металургів, машинобудівників, хіміків, будівельників просто йде відкрите ремствування. А що я можу зробити при нашій "за - централізованій" системі, де все давно розписано, все розподілено, навіть те, що не вироблено. Ми ж не маємо права навіть витратити на потреби республіки те, що виробили понад план"Шелест П. "Справжній суд історії ще попереду". Спогади, щоденники, документи, матеріали. - К., 2003. - С. 293. .

Уже в 70-х рр. стало ясно, що можливості екстенсивного розвитку економіки Донбасу загалом вичерпані, а навантаження на екологію перевищує усі допустимі норми. Але гонитва за "показниками росту" унеможливлювала скільки-небудь тверезий аналіз ситуації. Більше того, за випробуваною в Донбасі моделлю здійснювалося і освоєння нових районів вуглевидобутку - Західного Донбасу, Львівсько-Волинського басейну.

Радянський досвід дав переконливе підтвердження того, що хоча поняття модернізації й урбанізації несуть у собі позитивний заряд, урбанізаційні процеси самі по собі не забезпечують суспільний поступ. На відміну від урбанізації інтенсивного, європейськи-цивілізованого типу, яка формує розвинуте міське середовище, радянська урбанізація була, за визначенням Ю. Левади, суто екстенсивною, такою, що забезпечувала лише однобічне, військово-промислове чи паливно-сировинне зростання. Таке спрямування урбанізації призводило до виникнення поселень, що іменувалися містами, але були по суті гігантськими робітничими селищами - "без диверсифікації типів зайнятості, без розвинутої комунікативної та культурної інфраструктури". Регіони, яких це найбільше стосувалося, вважалися гіперурбанізованими, але насправді були лише примітивно, формально урбанізованимиЛевада Ю.О. Соціально-просторова структура російського суспільства: центр і регіони. Актуальні та принципові аспекти "регіоналізації" Росії // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. - С. 262-263. .

В особливо складному становищі опинилися в останні роки існування СРСР міста Донбасу. Гіперурбанізація досягла тут незбагненних масштабів. У Луганській області, на території якої в перші роки радянської влади статус міста офіційно мали лише Луганськ і Старобільськ, за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення становила 86,4%Некрилов Д. Етапи формування поселенської мережі Луганської області // Історія української географії (Тернопіль). - 2006. - Вип. 2. - С. 41-45. . Але більшість т. зв. міст лишалася монофункціональними, у Донецькій області вони майже цілком залежали від темпів вуглевидобутку. З кінця 1970-х рр., коли основою енергетики в усьому світі стали нафта і газ, у шахтарських регіонах виявилися ознаки гострої кризи. Шахтарські страйки, які пройшли у Донбасі одночасно з робітничими виступами у Кузбасі й Воркуті, наблизили розпад СРСР. Але становище шахтарів та їхніх сімей вони не поліпшили. Що ж до загальних проблем галузі, породжених зношеністю обладнання, диспропорціями між складністю праці та її оплатою, нерозв'язаними екологічними проблемами, то вони мали тенденцію до загострення.

Размещено на Allbest.ru