Размещено на http://www.allbest.ru/

Зародження вугільної промисловості на Донбасі. "Вугільна лихоманка"

Про поклади кам'яного вугілля в Україні було відомо давно. Одержані на основі археологічних знахідок свідчення вказують про знайомство з викопним вугіллям населення Півдня України вже у Х-ХІ ст. Документально зафіксовано, що в XVI ст. у Дніпровському басейні люди видобували буре вугілля відкритим способом. Відомо, що вже наприкінці наступного століття на сході сучасної України - на Донбасі - місцеві жителі копали кам'яне вугілля й опалювали "горючим каменем" свої печі. Втім, аж до кінця XVIII ст. видобуток "чорного золота" залишався дрібним промислом тутешнього населення для власних потреб.

Перші спроби розвідки кам'яновугільних родовищ на Донбасі пов'язані з діяльністю російського рудознавця Григорія Капустіна, який для дослідження покладів руд і мінералів у районах, розташованих уздовж Сіверського Донця і Дону, був відряджений із Санкт-Петербурга восени 1721 р. У листопаді він прибув у козачу станицю Черкаськ і розпочав обстеження берегів р. Кондручої, що впадала по правий бік у р. Сіверський Донець. На початку грудня 1721 р. Г. Капустін відкрив поклади кам'яного вугілля неподалік від сучасного м. Шахти Ростовської області в Російській Федерації (території на схід від р. Кальміус у ХІХ - на початку ХХ ст. входили до складу Області Війська Донського). Потім, завдяки місцевим мешканцям, котрі використовували кам'яне вугілля в побуті, він знайшов "чорне золото" в урочищі Скелеватому, поблизу р. Лугань, за 30 км від Бахмута (нині - м. Артемівськ Донецької області). Зібрані зразки кам'яного вугілля були направлені до Санкт-Петербурга у Берґ - колегію, яка відала гірничою і металургійною промисловістю, з метою їх дослідження і проведення відповідних аналізів.

Першим історичним документом про відкриття кам'яного вугілля на Донбасі був іменний указ Петра I від 7 грудня 1722 р., що базувався на результатах дослідження Г. Капустина. Хоча до цього російський самодержець ознайомився з донецьким вугіллям ще раніше, коли повертався з першого Азовського походу 1696 р. Уже 1723 р. під керівництвом управляючого Бахмутськими соляними промислами Микити Вепрейського і коменданта Бахмутської фортеці капітана Семена Чиркова поблизу цього пункту було розпочато промислову розробку вугільних покладів, які виходили на поверхню, але до будівництва шахти справа не дійшла. На цей час навколишні ліси практично були вирубані для потреб випарювання солі на Бахмутських та Слов'янських соляних промислах, що спонукало до використання інших видів палива. Кам'яне вугілля, яке добували 150 вуглекопів, відправлялося для потреб солеварень.

З 1725 р. гірниче відомство Росії практично припинило розвідку і видобуток кам'яного вугілля на Донбасі. Тільки 1794 р. управляючий Катеринославським намісництвом князь Григорій Потьомкін-Таврійський командирував для дослідження Донецького басейну шотландця Карла Гаскойна - відомого в Європі спеціаліста з виплавки чавуну та відливки гармат (із 1789 р. перебував на службі в Росії). Будучи одним із засновників селища Луганськ (підпорядковувалося Луганській гірничозаводській управі і знаходилося в 30 верстах від повітового м. Слов'яносербськ, яке лише 1882 р., згідно з імператорським указом, стало містом), цей великий ентузіаст й провісник гірничої долі Донбасу визначив його перспективи не інакше, як "блискучими".

Початком промислового освоєння Донбасу слід вважати будівництво за указом Катерини II під керівництвом К. Гаскойна Луганського ливарного (гірничого) заводу (працював з 1797 по 1887 рр.), який був першим великим металургійним підприємством на Донбасі (з 1895 р. по теперішній час - патронний завод). Для його потреб наприкінці 1795 р. започатковано розробку вугільних родовищ у Лисичій Балці Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині - м. Лисичанськ Луганської області). Протягом наступного року тут була збудована перша в Україні вугільна шахта глибиною 36,2 м. Пошуком і розробкою вугілля для нового заводу займався англійський інженер Т. Ропер, а з 1797 р. шахту очолив А. Сміт. За сім років за його керівництва були розвідані нові поклади "чорного золота", розроблені та вдосконалені системи їх видобутку. За ініціативою А. Сміта були збудовані муровані казарми для робітників шахти та шпиталь.

У ті ж роки Г. Шериф спорудив тут першу парову машину.1799 р. на лисичанських копальнях було вироблено 19 тис. пудів 1 пуд = 16,3804815 кг (311 т) кам'яновугільного коксу.

4 (16) жовтня 1800 р. у доменній печі Луганського заводу, вперше в Російській імперії, отримано чавун на кам'яновугільному коксі (цей день вважається початком металургійної промисловості України). Лише за перші 9 років роботи завод виготовив 369 гармат і 178,8 тис. пудів снарядів. На жаль, розвідані вздовж р. Сіверський Донець та його приток залізні руди виявилися низької якості, тому Луганський завод працював на привізній сировині. Утім, це не завадило заводу вести масштабні геологічні пошуки, які виявили величезні кам'яновугільні багатства донецьких надр.

До 1804 р. лисичанські вугільні копальні були єдиними промисловими розробками в усьому Донецькому басейні. Найвищого рівня видобутку вони досягли в 1840-х рр., коли звідси постачалося вугілля Чорноморському пароплавству. 1835 г. на Петропавлівській шахті в основному штреку була прокладена перша рейкова колія довжиною 76 м, по якій "чорне золото" відвантажувалося в дерев'яних вагонетках. Протягом 48 років, починаючи з 1796 р., у Лисичанську було видобуто 84% вугілля, виробленого усім Донбасом.

Слідом за цими казенними копальнями на території сучасної Донецької області виникають розробки окремих підприємців - видобуток вугілля починають організовувати поміщики, державні селяни і козаки, які мали в користуванні казенні землі. Так, у Бах - мутському повіті поблизу слободи Зайцеве на початку ХІХ ст. селяни добували вугілля не тільки для власних потреб, а й для продажу.

У 1820-х рр. вугілля було виявлене біля с. Олександрівка (територія сучасного м. Донецька), де невдовзі з'явилися перші дрібні шахти.1841 р. за наказом новоросійського генерал-губернатора Михайла Воронцова споруджено три шахти Олександрівського рудника. В другій чверті XIX ст. у цьому районі виникають приватні розробки по вододілу рік Бахмутка-Дурна Балка: рудники Смо - лянинова (Смоляниновські), Нестерова (Нестеровські), Ларіна (Ларін - ські). Тоді ж землевласником Рутченком і поміщиком Карповим створюються глибокоземні вугільні копальні: Рутченковські (нині - територія Кіровського району м. Донецька) і Карпівські (відповідно Петровського району м. Донецька). Водночас у Бахмутському повіті починається розробка великого Микито-Зайцевсько - городовища (територія сучасного м. Горлівка).

Наприкінці 1830-х рр. кам'яне вугілля добувалося у 13 місцевостях українського Донбасу - в районі теперішніх Лисичанська, Донецька, Горлівки, Селідового, Щербинівки та ін. Однак вугледобування було незначним і зростало повільно. Потужність копалень на Донбасі, на яких застосовувалась праця державних і поміщицьких селян, була невеликою. Якщо 1839 р. видобуток кам'яного вугілля становив 855,4 тис. пудів, то в 1850 р. ненабагато більше - лише 1 млн пудів (близько 16,4 тис. т). Спосіб його видобутку був надзвичайно примітивним. Лопата, кайло, молоток, ручний вороток з мотузкою і кошівка для підйому "чорного золота" були основними знаряддями у вугледобуванні. Селянські шахти-дудки залягали не глибше за 25 м. Наприкінці 1830-х рр. їхня щорічна продуктивність дорівнювала 15-20 тис. пудів.

Отже, для вугільної промисловості Донецького басейну першої половини ХІХ ст. був притаманний поступовий, але неспішний розвиток, що зумовлювалось (після відносно невдалої спроби спорудження Луганського ливарного заводу) повільними темпами економічного розвитку регіону та обмеженими транспортними можливостями. З іншого боку, ґрунтовні геологічні дослідження Донбасу свідчили про небачений потенціал вугільної галузі.

Перше наукове геолого-стратиграфічне дослідження Донбасу здійснив Євграф (Єгор) Ковалевський, котрий починав свою діяльність на Луганському ливарному заводі як інженер (у 1820-х рр. він був бергінспектором цього підприємства, якому підпорядковувалась також розвідка корисних копалин). Вчений дослідив близько 80% території Донбасу, виявив напрямок простягання Донецького кряжу, тим самим заклавши основи вивчення тектоніки Донецького басейну, дав опис гірських порід та гідрографії регіону, а також склав першу геологічну карту 25-ти вугільних родовищ. Саме Є. Ковалевський першим увів назви "Донецький кряж", "Донецький басейн", від яких згодом було утворено топонім "Донбас". Його книга "Геогностическое обозрение Донецкого кряжа" (1829 р.) стала справжнім науковим відкриттям Донбасу.

Є. Ковалевський виявив біля поселення Городище давні відвали шлаків та залишки плавильних печей, складених із вапнякових плит. Його вивчення давніх виробничих реліктів започаткувало напрямок історичних досліджень, що згодом отримав назву археометалургія. Пізніше вчений був призначений на посаду міністра народної освіти Російської імперії, всебічно підтримував гірничу науку, у цілому освіту. Є. Ковалевський був серед тих, хто сприяв скасуванню цензурної заборони на твори Тараса Шевченка (1860 р.).

Серед визначних геологічних успіхів слід назвати розвідку Східного Донбасу гірничого інженера підполковника А. Олів'єрі, який у 1827-1828 рр. відкрив багате Грушівське родовище антрациту Антрацит - найдавніше викопне вугілля, в складі якого багато вуглецю (понад 90%). (нині - в Шахтинському районі Ростовської області, Російська Федерація), а також вугільні поклади поблизу кількох донських станиць. Грушівське родовище було поділене приблизно на 400 ділянок, які належали козацьким родинам. На них невдовзі відкрилися невеликі копальні, де за допомогою найпростішого знаряддя велася розробка вугілля до появи води, котра змушувала припиняти видобуток. Отриманий антрацит донські козаки продавали насамперед Чорноморському флоту.

У 1837-1839 рр. експедиція французького гірничого інженера, професора Паризької гірничої школи Фредеріка Ле-Пле визначила понад чотири десятка придатних для розробки вугільних родовищ у західній частині Донбасу. Значним кроком уперед у справі дослідження Донецького басейну виявилася видана ним 1843 р. у Парижі книга, яка стала першим систематичним дослідженням усього Донбасу, а геологічна карта, додана до неї, охопила все поле суцільно відкритих кам'яновугільних покладів у Донецькому регіоні. Палеонтологічний матеріал, зібраний експедицією Ф. Ле-Пле, дозволив йому порівняти донецькі кам'яновугільні поклади з аналогічними у Західній Європі.

Незважаючи на перспективні знахідки вугілля на сході та заході Донбасу, основними виробничими районами тривалий час залишались Бахмутський та Слов'яносербський повіти, а найбільш потужним центром видобутку - Лисичанський. Завдяки організаційній діяльності новоросійського генерал-губернатора графа М. Воронцова лисичанське вугілля водним шляхом почали доставляти у Керч. Зусиллями генерал-губернатора було розпочато опалення кам'яним вугіллям казенних будівель (казарм, шпиталів, державних установ тощо).

Обмеженому попиту на вугілля відповідав дрібний вугільний промисел, який зберігався до середини ХІХ ст. Утім, вже у цей час за кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Силезькому басейну. Однак шахти у переважній більшості випадків працювали на примітивній техніці, а поміщицькі - до реформи 1861 р., крім того, і на непродуктивній кріпацькій праці.

Лише з 1860-х рр. відбулося різке збільшення видобутку "чорного золота", що вилилося в справжню "вугільну лихоманку", яка супроводжувалась виникненням сотень копалень, у тому числі - шахт значної потужності та технічної оснащеності. Справжній вибух цього видобувного промислу виник завдяки таким важливим чинникам, як активне будівництво мережі залізниць та пов'язаному з ним розвитку чорної металургії, особливо після відкриття рудних родовищ Криворіжжя (друга половина 1860-х рр.), прогресом парового транспорту, що спричинило значні потреби у вугіллі. Особливо залізниці були потужним споживачем металу, що, в свою чергу, передбачало використання коксівного вугілля; а залізничний транспорт потребував у величезній кількості вугільного палива. Все це вело до посилення концентрації його виробництва. Поряд з відомими родовищами й шахтами Бахмутського повіту (Лисичанський казенний рудник, приватні шахти в поселеннях Рубіжне, Олександрівка, Софіївка, Нестерівка та ін.), Слов'яносербського повіту (Голубовський рудник) і Області Війська Донського (шахти Грушівського родовища) в останній третині ХІХ ст. виникли потужні вугільні райони - Юзівський, Горлівський, Макіївський, Єнакієвський, Чистяківський, Гришинський та ін.

Перший період т. зв. "вугільної лихоманки" припав на 18681878 рр. Наочною ілюстрацією видобутку вугілля в це десятиліття є такі дані: 1868 р. - 2 967 334 пуда, 1870 р. - 5 078 543, 1872 р. - 9 048 096, 1874 р. - 14 819 713, 1876 р. - 20 677 348 і 1878 р. - 25 468 084 пудів. У цілому з часу селянської реформи 1861 р. і до 1900 р. видобуток кам'яного вугілля в Україні зріс більш ніж у 115 разів і становив 691,5 млн пудів (понад 11 млн т; майже 70% видобутку у всій Російській імперії). Із нарощуванням обсягів продукції донецької вугільної промисловості збільшився її вивіз як на внутрішній ринок, так і зовнішній, зокрема, до Болгарії та Італії. Якщо в 1880-1882 рр. кам'яного вугілля було вивезено 237 тис. вагонів, то у 1888-1890 рр. - уже 549 тис. Основними покупцями вугілля Донбасу, крім залізниць і металургійних підприємств, були пароплавства, газові та цукрові заводи.

Починаючи з 1870-х рр., у вугільну промисловість Донбасу, як згодом і в інші галузі, починає активно проникати іноземний капітал у вигляді акціонерних товариств. Так, спорудження Юзівського і Курахівського рудників було пов'язане з ім'ям британського підприємця Джона Юза. У 1869 р. він за сприяння російського уряду викупив у князя Сергія Кочубея концесію на будівництво заводу з виготовлення рейок та став одним із засновників Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв. Того ж року розпочалося будівництво металургійного заводу, який сприяв перетворенню з часом невеликого навколишнього індустріального селища Юзівка в місто (нині - Донецьк). Обладнання для заводу та вугільних шахт без сплати мита (пільга уряду) було завезене з Великої Британії.

Ініціатором заснування (разом із підприємцем Самуїлом Поля - ковим) Корсунської копальні (пізніше відома як шахта "Кочегарка" у м. Горлівка) став гірничий інженер Петро Горлов, який здійснював керівництво будівельними й гірничими роботами. Саме його ім'ям було названо шахтарське селище, що виникло на схилі Корсунського байраку поблизу хуторів Щербинівський та Нелепівський (1867 р.). Невдовзі, із заснуванням Товариства південноросійської кам'яновугільної промисловості на чолі з С. Поляковим - першої вугільної компанії Центрального району Донбасу, Горлівка стала одним із найпотужніших центрів вуглевидобутку в Україні. Також вона набула статусу провідного центру ртутного виробництва. 1886 р., поряд із цим промисловим поселенням, у районі Микитівського ртутного родовища (відкрите в 1879 р.), були засновані рудник та завод "Товариства ртутного виробництва О. Ауербаха і К°", на якому виготовлено першу в Російській імперії заводську ртуть. Директор-розпорядник вищеназваного товариства, відомий геолог і підприємець О. Ауербах, який доклав значних зусиль у становленні ртутного виробництва, перетворився на абсолютного монополіста у цій галузі. У середині 1890-х рр. у Горлівці з'являються нові підприємства - машинобудівний, алебастровий, цегельний та цементний заводи. З цього часу місто стає важливим промисловим центром півдня Російської імперії.

Горлов Петро Миколайович (11.05.1839 - 20.11.1915) - російський гірничий інженер, дослідник вугільних покладів і організатор промислового вуглевидобутку на Донбасі. Після закінчення навчання в Гірничому корпусі працював гірничим інспектором на Грушівському вугільному руднику (Область Війська Донського). Проявивши себе талановитим фахівцем, на запрошення концесіонера С. Полякова очолив будівництво залізничної гілки на Донбасі - Курсько - Харківсько-Азовської залізниці. В 1867 р. південніше с. Микитівки (нині у межах м. Горлівки) у Бахмутському повіті Катеринославської губернії П. Горлов виявив значні поклади кам'яного вугілля, які здатні були забезпечити залізницю паливом.

З початком спорудження С. Поляковим Азовського рейкового заводу за ініціативою П. Горлова було ухвалено рішення заснувати для потреб цього підприємства вугільний рудник, будівництво якого почалось у вересні 1871 г. і завершилось у березні 1874 р. Виробничий об'єкт, що отримав назву Корсунської копальні №1, споруджувався й експлуатувався з урахуванням останніх досягнень. Вперше у гірничій практиці П. Горлов застосував стельоуступну систему добування кам'яного вугілля, з закладенням виробленого простору, яка дала можливість почати промислову розробку крутопадаючих пластів. Ця технологія широко застосовується і в наші дні.

Обладнана новітньою технікою, Корсунська копальня стала одним із найбільших на той час підприємств вугільної промисловості Донбасу. У цей час С. Поляков засновує Товариство південноросійської кам'яновугільної промисловості, економічну основу якого становила Корсунська копальня, адже її вугілля за своїми характеристиками було одним із найкращих на Донбасі. Вже 1879 р. на цій шахті працювало більше тисячі чоловік, які видобули майже 82 тис. т (5 млн пудів) вугілля. Протягом наступних років Товариство південноросійської кам'яновугільної промисловості за активної участі П. Горлова відкриває поряд вугільні шахти "Альберт", "Альфред", "Марія", "Государів Байрак" та ін.

Поряд із Корсунським рудником і залізничною станцією, починаючи з 1872 р., вибудовується робітниче селище, яке невдовзі отримує назву Горлівки на честь засновника шахти. П. Горлов опікується розширенням інфраструктури селища, що передбачало не тільки облаштування рудників і коксового виробництва, а й будівництво народної бібліотеки, лікарні, храмів, шкіл, розсадника з вирощування декоративних і фруктових дерев та ін.

1874 р. П. Горлов виступив одним з ініціаторів створення потужної регіональної представницької підприємницької організації - З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії, місцезнаходження якої було у Харкові (тут він також проживав деякий час, брав активну участь у громадському житті міста). Наприкінці 1880 - у 1890-х рр. за дорученням гірничого департаменту міністерства землеробства і державних маєтностей П. Горлов досліджував вугільні поклади Кавказу, Уссурійського краю та Середньої Азії й організовував там вуглевидобуток. 1999 р. у центрі Горлівки засновникові міста було встановлено пам'ятник. Ім'ям П. Горлова також названі два гірських перевали на Памірі і Тянь-Шані.

У 1858 р. на місці сучасного Єнакієвого було відкрито Софіївську кам'яновугільну копальню (1864 р. видобуто 225 тис. пудів вугілля) поряд зі щойно побудованим казенним дослідним чавуноплавильним заводом, названим Петровським на честь Петра I. Але через нестачу фінансування підприємство невдовзі закрили. Утім у 1895 р. інженер шляхів сполучення Федір Єнакієв та кілька бельгійських підприємців заснували Російсько-бельгійське акціонерне металургійне товариство, яке розпочало будівництво нового Петровського металургійного заводу поблизу селища Федорівка. З початком роботи цього підприємства 1897 р. для його потреб були відкриті потужні вугільні шахти: Веровська, Кар'єрівська, "Бунге". Селища, що виросли навколо заводу і шахт, наступного року були об'єднані і названі іменем одного з засновників Російсько-бельгійського товариства, - Єнакієве. На початку ХХ ст. біля міста постав також коксохімічний завод, а Петровський металургійний посідав 3-тє місце за обсягом виробництва серед заводів Півдня Росії.

З 1860-х рр. в районі поселення Олексіївка одним із центрів видобутку кам'яного вугілля Донбасу поступово стає Чистяковський гірничий район, який входив до складу Таганрозького округу Області Війська Донського (в 1867 р. це поселення отримало назву Чистякове за прізвищем власника помістя - таганрозького купця Чистякова; з 1964 р. - м. Торез). До початку 1870-х рр. на поміщицьких і селянських землях навколо селища працювало уже кілька невеликих шахт.

У 1875 р. маєток Чистякова придбав харківський підприємець Олексій Алчевський, який разом з Іваном Іловайським, одним з найбільших поміщиків Області Війська Донського, заснував Олексіївське гірничопромислове товариство (у вигляді паю О. Алчевський передав товариству чистяковський маєток і частину своїх земель з покладами вугілля). Невдовзі на північній окраїні Чистякового були закладені шахти "Наклонна" і "Галерея", де почалася розробка одного з кращих пластів антрациту. Зокрема, продуктивність шахти "Галерея" становила понад 1 млн 800 тис. пудів (близько 30 тис. т) вугілля на рік. Відчутне зростання видобутку вугілля у Чистяков - ському гірничому районі припало на початок ХХ ст., з прокладанням у 1904-1907 рр. двох залізничних гілок. У цей час з'явились нові шахти Олексіївського гірничопромислового і Московсько-Донецького гірничого товариств, а також шахтовласників Дронова, Кошелєва, Коновалова та ін. Так, якщо у 1909 р. тут було видобуто 3 млн 700 тис. пудів "чорного золота", то у 1916 р. - уже 76 млн 800 тис. пудів.

Алчевський Олексій Кирилович - (1835 - 07.05.1901) - український купець, гірничозаводчик, банкір, громадський діяч та меценат. Його дружиною була відомий педагог Христина Данилівна Алчевська. Народився у м. Суми, де й розпочинав свою підприємницьку діяльність як власник невеличкої чайної крамниці. Продовжив ділову кар'єру О. Алчевський у Харкові, в якому весь час очолював Торговий (1868 р.) та Земельний (1870 р.) банки, що згодом обслуговували різні його підприємства. Зробив великий внесок у розвиток економіки Донбасу, активно фінансуючи його гірничозаводську промисловість та засновуючи підприємства: Олексіївське гірничопромислове товариство (основний капітал у 5 млн руб.; 1879 р.), одне з найбільших акціонерних товариств у металургійній галузі - Донецько-Юр'ївське (основний капітал - 5 млн руб.; 1895р.), спільне російсько-бельгійське товариство у Маріуполі "Російський Про - віданс" (основний капітал - 6 млн франків; 1897 р.). Протягом 1870-1890-х рр. капітали О. Алчевського зросли з 3 млн до 30 млн руб. Цей підприємець створив одну з перших у Російській імперії, за сучасною термінологією, промислово-фінансових груп, яка об'єднувала банки, металургійні заводи, вугільні шахти, рудники, транспортні компанії і базувалася переважно на вітчизняних інвестиціях.

Підприємець майже чверть століття був головою Харківського біржового комітету, активним учасником з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії, засновником двох товариств взаємного кредитування, почесним членом Харківського благодійного товариства. За матеріальної підтримки О. Алчевського виникли такі освітні заклади, як перша жіноча недільна школа в Харкові, гірниче училище у Катеринославі, Харківське комерційне училище та ін. Родина Алчевських підтримувала харківську Громаду, ініціювала створення першого пам'ятника Т. Шевченкові в Україні - мармурового бюсту (1899 р.), який був встановлений на території їхньої харківської садиби (нині зберігається в Києві у Національному музеї Т.Г. Шевченка).

Під час промислової кризи на межі ХІХ-ХХ ст. збанкрутував. Безвихідне становище і небажання урядових кіл надати фінансову допомогу штовхнули О. Алчевського на самогубство. Його ім'ям названі залізнична станція і робітниче селище Алчевськ (1895 р.), засноване у зв'язку з будівництвом Донецько-Юр'ївського металургійного заводу (нині - м. Алчевськ Луганської обл.).

вугільна промисловість донбас

Наприкінці ХІХ ст. утворюється Макіївський гірничий район, який також входив до складу Таганрозького округу Області Війська Донського. Перші письмові згадки власне про слободу Макіївку датуються 1815 р. У середині ХІХ ст. тут розпочався видобуток кам'яного вугілля, коли були побудовані кілька дрібних поміщицьких шахт. 1859 р. І. Іловайський відкрив перший у Макіївській волості вугільний рудник. Через 10 років він уже мав 7 діючих шахт і здійснював активне розвідування вугленосних ділянок для закладення нових. У 1870-х рр. у Макіївському районі працювало чимало вугільних копалень, серед яких були шахти "Сергій", "Амур", "Іван", дрібні поміщицькі в станиці Нижньо-Кринська, пізніше копальні Берестово-Богодухівського і Ясиновського рудників. На початку 1880-х рр. І. Іловайським було започатковано спорудження труболиварного заводу на базі перевезеної з с. Зуївки ремонтно-механічної майстерні. Лише макіївські шахти нащадків І. Іловайського, що становили справжній вугільний комбінат, у 1887 р. добували понад 10 млн пудів вугілля, в 1890 р. - уже 15 млн пудів, а в 1895 р. - понад 20 млн пудів, або 19% усього видобутку вугілля Донецького басейну у межах земель Області Війська Донського. Усього 1895 р.16 шахт Макіївського і Берестово-Богодухівського рудників добували 42 млн пудів вугілля (близько 800 тис. т).

Наприкінці ХІХ ст. усі навколишні шахти й заводські підприємства становили Макіївський гірничий район. З будівництвом металургійного заводу товариства "Уніон" поблизу слободи Макіївка 1892 р. засновано робітниче селище Дмитріївськ, яке стало торговельно-промисловим і культурним центром для навколишніх поселень (у 1931 р. м. Дмитріївськ перейменували на Макіївку). 1907 р. тут було відкрито першу в Російській імперії районну гірничорятувальну станцію.

Іван Григорович Іловайський (1831-1883) - підприємець та меценат, походив з козацько-дворянського роду, відомого з XVII ст. Упродовж двох сторіч до початку XX ст. родина Іловайських, якій належали значні маєтності в Області Війська Донського, дала близько 130 відомих особистостей свого часу: військових і наказних отаманів, засновників донського козацтва, істориків, дипломатів, поетів, дипломованих гірничих інженерів, викладача Московського університету, а також підприємців. Зокрема, найвідоміший з них - Іван Іловайський - був сином генерала російської армії Григорія Дмитровича Іловайського. Закінчив школу гвардійських прапорщиків та кавалерійських юнкерів. Був учасником бойових дій у Криму та Севастополі під час Східної війни 1853-1856 рр. За умілі дії у військовій справі у жовтні 1855 р. отримав чин осавула.

З 1860-х рр. І. Іловайський активно долучається до підприємницької діяльності, насамперед у вугледобуванні. Ним був заснований Макіївський вугільний рудник (1859-1870 рр.) та механічний завод у слободі Зуївці (1866 р.; нині м. Зуївка Донецької області). Фінансував будівництво та інспектував церковнопарафіяльні школи і народні училища у Міуській окрузі. Представниками династії Іловайських були засновані такі сучасні населені пункти Донецької області, як Харцизьк, Макіївка, Іловайськ, Грабове, Новоселівка, Троїцько-Харцизьк та ін.

З останньої чверті ХІХ ст. статусу важливого центру вугледобування набуває гірничий район на заході Донбасу з центром у селищі Гришине (нині - м. Красноармійськ), яке було засноване 1875 р. за рішенням міністерства шляхів сполучення Росії. У Гришинської сільської громади Бахмутського повіту Катеринославської губернії тоді було придбано ділянку землі для будівництва залізничної станції. З розвитком залізниці навкруги станції Гришине виникають нові підприємства, насамперед почалася розробка покладів вугілля. З 1884 р. тут з'являються перші вугільні копальні, а на початку ХХ ст. у Гришинському вугледобувному районі запрацювали потужні Новоекономічна, Гродівська, Ерастовська, Святогорівська та інші шахти.

Поряд із великими підприємствами існували десятки невеликих шахт, видобуток в яких здійснювали артілі по 20-30 робітників. Здебільшого це були колишні селяни (переважно односельці), котрі добре знали один одного. Лише невелику частину артілі становили досвідчені гірники. Таку організаційну форму можна було спостерігати і на більш потужних підприємствах, ділянки яких обслуговувалися артілями. Окрім селян, робочою силою слугували також ув'язнені, що направлялися на Донбас на виправно-трудові роботи.

Технічна оснащеність гірничих робіт суттєво відрізнялася на різних шахтах, але здебільшого (особливо на невеликих копальнях) переважала праця ручними знаряддями й найпростішими механізмами. Основним інструментом шахтаря було кайло (вигнутий і загострений з одного або двох кінців металевий молоток на довгому дерев'яному держакові для відколювання шматків ламких порід від масиву), яке згодом замінив обушок, що став відомою емблемою гірничої справи. Він мав тупу (власне "обух") і гостру частини (зубок), яка була змінною (замінювалася на іншу в зв'язку з затупленням). Вугільний масив шахтар підрізав у підошві врубом і здійснював відбивку вугілля. Глибина врубу не перебільшувала довжини рукояті обушка (руки вибійника не повинні були входити у щілину врубу). Для відбиття особливо міцного вугілля використовувалися ломи, клини, молоти. Вугілля біля вибою завантажували в дерев'яні ящики, що розміщувались на полозах санчат. Для цього використовували навальну лопату (у формі ковша), великі грудки вантажили руками. Вивіз вугілля від вибою до рейкової колії (на відкотний штрек) здійснювали робітники-саночники, що "впрягалися" у лямки або ланцюги санчат і транспортували вантаж вагою до 150 кг. Достатньо часто цю працю виконували підлітки, які пересувалися навколішки.

На відкотному штреку вугілля перевантажували у вагонетки (по 30-35 пудів) і по рейках вручну відкочували їх до підйомної кліті. На деяких шахтах існувала відкатка кіньми, яких запрягали у потяг із вагонеток. З цією метою в копальні під землею тримали стайню. Кінь, якого спускали у шахту, залишався там на все життя, швидко втрачав зір і пристосовувався до неприродного, зовсім "не кінського", існування. Підйом кліті з вагонетками здійснювали за допомогою парової машини. На невеликих шахтах вугілля доставляли у баддях, що піднімали коловоротом із кінським приводом.

На багатьох копальнях для руйнування гірських порід використовували вибухівку. Перше її застосування на Донбасі зафіксоване у 1838 р. на шахтах Лисичої Балки (Лисичанська). Тривалий час буріння шпурів велося вручну металевими забивними бурами глибиною близько 1 м. Пізніше з'явилися перфоратори з ручним приводом, а наприкінці ХІХ ст. - електричні бурові машини.

Значною проблемою залишалося забезпечення підземного простору свіжим повітрям. Для вентиляції використовували природну депресію, а також парові повітродувні машини. Для провітрювання вибоїв застосовували шахтні вентилятори з ручним приводом, а з кінця ХІХ ст. - з електричним. Недостатня інтенсивність провітрювання часто призводила до накопичення гримучого газу у небезпечних концентраціях, який міг вибухнути при використанні відкритих ламп. На жаль, Донбас зазнав багатьох трагічних катастроф, пов'язаних з цією проблемою. Так, 1898 р. у Макіївці стався вибух на шахті "Іван", під час якого загинуло 74 особи (у 1905 р. на цій же копальні відбулася повторна катастрофа). Лише після вибуху на шахті "Італія" у тій же Макіївці (1 березня 1912 р.), який забрав 56 життів, питанням гірничорятувальної справи і техніки безпеки почали приділяти більше уваги - створювати гірничорятувальні станції й артілі.

Одним із способів запобігання цьому лиху (відомим ще з середньовіччя) було випалювання газу, що збирався у склепінні виробки. Оскільки шахтарі працювали тільки вдень, то вночі у виробки спускалися гірники-газопали, які, маючи захисний одяг, повзли виробками з піднятими догори факелами. Газ, що був легшим за повітря, скупчувався саме там. Якщо його було небагато, він випалювався без вибуху, але траплялися випадки, коли гірники-газопали не поверталися зі своєї зміни. Проблеми рудникового газу та шахтних пожеж досліджував Дмитро Менделєєв, який відвідав Донбас у 1888 р. Він уперше запропонував принципово нову технологію переробки вугілля - спосіб підземної газифікації вугільних пластів.

Оскільки виділення метану було характерним для багатьох шахт Донбасу, то для освітлення використовували вибухобезпечні лампи англійського вченого Гумфрі Деві (або їх аналоги). На гірничих лампах робився напис: "Бог у поміч". Ця фраза була традиційним привітанням шахтарів Донбасу (на різних слов'янських мовах її використовували гірники усієї Східної Європи).

Напередодні Першої світової війни Донецький вугільний басейн перетворився в основний паливно-енергетичний район Російської імперії. Якщо 1880 р. у сучасній українській частині Донбасу (Донецька і Луганська області) видобуток становив 1,4 млн т вугілля, то вже 1900 р. він різко збільшився до 11 млн т і у 1913 р. досяг 16,9 млн т, що становило майже 70% видобутку загальноросійського вугілля. Фінансував вугільну промисловість здебільшого французький та бельгійський капітал. Середня глибина розробки становила 110 м, хоча досвід найглибшої на той час шахти - Новосмолянинівської - свідчив про технічні можливості видобутку з глибини 745 м.

За словами одного із сучасників, на початку ХХ ст. запаси вугілля Донбасу були настільки великими, "що важко піддаються усвідомленню і за належного їх використання на багато років зможуть забезпечити потреби всієї вітчизняної промисловості". Ці пророчі слова були підтверджені на практиці за радянської доби, коли Донецький вугільний басейн як центр важкої промисловості за своє провідне значення в економіці СРСР називався не інакше, як "всесоюзна кочегарка".

Размещено на Allbest.ru