Донеччина: територія голодомору і відчаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донеччина: територія голодомору і відчаю

Здавалося б індустріальний Донбас, який здобув славу «всесоюзної кочегарки», приречений на системний добробут робітників та селян. Однак терикони шахт, ніби одвічні саркофаги полеглим людям, височіли над мальовничими краєвидами аграрно-промислового краю, а чорний дим металургійних заводів чимось нагадував зловісні крематорії. Життя і смерть крокували поряд, подолавши часові і просторові відмінності між містом і селом, у яких мирно помирали немовлята, підлітки, дорослі жінки і чоловіки, колгоспники, робітники, учні шкіл і студенти вишів. Локомотив історії ніби стартував з теренів Донбасу, а насправді життя зупинилося, тому що смертність у селах перевищувала народжуваність, а брутальність голодоморного повсякдення вражала соціально-психологічними аномаліями (наявність фактів трупоїдства, канібалізму, самогубств, тифу).

Факти недоїдання та локального голодування селян Донеччини розпочалися у грудні 1931 р., а протягом лютого -- березня 1932 р. голод уразив цілі села. Колгоспи, виконавши і перевиконавши план хлібозаготівлі з урожаю 1931 р., не розрахувалися з колгоспниками згідно вироблених трудоднів, залишили їх без хліба та насіння. У липні 1931 р. 10% «колгоспників зовсім не мають хліба (Білокура- ніно) внаслідок поганого розподілу» Новопсковського району Старобільської округи. Розпродаж майна за невиконання хлібозаготівлі набув масового поширення, а в «розкуркулених середняків і бідняків відбирали весь хліб начисто і навіть одяг». Розкуркулених зосереджували у долині «ярки» за с. Лизівка, оточили охороною, а випускали за рішенням коменданта. Селяни почали голодувати. Весною та на початку літа 1932 понад сто районів УСРР опинилися у лещатах голодомору (сурогатна їжа, опухання, смертність, тиф). 17 лютого 1932 р. керівники України -- секретар ЦК КП(б)У С. Косіор та голова Раднаркому УСРР В. Чубар свідомо замовчували катастрофічний стан районів, навіть відмовили колгоспам у насіннєвій та продовольчій допомозі, відвантаживши зерно господарствам Західного Сибіру, Уралу, Поволжя. Українцям запропонували «добувати насіння на місцях», «мобілізувати усі ресурси для насіння, не зупиняючись ні перед чим». Продовольчі і насіннєві фонди колгоспів були вивезені до елеваторів. 24 березня 1932 р. нарком НК РСІ В.П. Затонський повідомив про те, що колгоспи і селянські господарства Маріупольського, Будьонівського і Сартан- ського районів залишилися без хліба, а в районі Македонівської МТС Сартанського району масово гинула худоба, колгоспникам «офіційно зерна не видавали», але план хлібозаготівлі виконали -- здали 5 ц з га. Уповноважений ЦК КП(б)У В.П. Затонський пропонував «зайнятися викачкою зерна з більш благополучного Ман- гуського району, натиснути і на відстаючих, але ясно, що виконання плану по культурах -- справа безнадійна». Сподівався на допомогу насінням Маріуполю з боку Краснолуцького та Краматорського районів, тому що сіяти було нічим. Голова ВУЦВК Г. Петровський, який також відвідав ці райони, намагався у лютому 1932 р. порушити питання про припинення хлібозаготівлі, відновлення торгівлі та надання продовольчої допомоги селянам. Однак його пропозиція не мала підтримки серед членів політбюро, а фактично С.В. Косіора. Останній замовчував факт голоду перед Москвою. У квітні 1932 р. Й. Сталін сам поцікавився у нього ситуацією, яка склалася у зв'язку з селянським повстаннями, що охопили тоді Україну.

Приховування голоду було шкурним, номенклатурним кроком партійно-радянського керівництва, яке боялося сталінського гніву, а він справді спалахнув. Й. Сталін навіть мав намір замінити республіканське керівництво. С. Косіор схаменувся у квітні 1932 р., але після обміну листами з вождем, тому скасував заборону на перевезення хлібних культур в межах одного пуда. 27 травня 1932 р. для організації громадського харчування колгоспників Маріупольщини видали три вагони тюльки, щоб завершити весняні польові роботи. Однак голод проник до окремих родин колгоспників Донеччини, а ще більше страх і передчуття масового голодомору, який стався тоді у центральних областях УСРР. Чутки про його жахливі явища зимою--весною 1932 р. докочувалися і сіл Донбасу, у яких, судячи з книг запису смерті (загси), траплялися випадки смерті від тифу, виснаження у березні -- травні, але голод ще не мав тоді масового поширення у регіоні.

Зазвичай селяни промислових районів займалися сезонними заробітками, відтак отримували мізерну платню, інколи продуктовий набір (пайок), адже карткова система хлібопостачання стосувалася окремих соціально-професійних груп міського населення. Встановлені норми денного забезпечення хлібом шахтарів, будівельників, металургів, службовців трималися стабільно восени 1931 р., а протягом січня -- квітня 1932 р. скоротилися на 10 %. 23 квітня 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало уряд та місцеві органи влади спрямувати «для централізованого постачання» мірчук, тобто натуральний збір з державних і кооперативних млинів, позаяк «інших ресурсів у нас нема». Для забезпечення у березні -- червні 1932 р. основних категорій населення виділили лише 16 % від реальних потреб, а співвідношення у забезпеченні міських та сільських «списочників», тобто осіб для карткового постачання, дорівнювало 24 до одного.

Родичі у селі не могли сподіватися на допомогу їхніх рідних у містах, особливо робітників, тому що у грудні 1932 р. Наркомат постачання УСРР виконав план продовольчого забезпечення шахтарів, металургів, хіміків на 12 %, а за IV квартал 46 %. Окремі категорії «списочників» у Горлівці, Щербаківці позбавили карток, а для решти зменшили норму до 250 г. металургам у цехах та іншим «шкідливим» професіям видавати 400 г хліба на день, машинобудівникам, хімікам -- 200 г, а протягом грудня 1932 -- лютого 1933 р. їх зменшили на 40-60 %. Нарікання селян на робітників, яких вони годують хлібом, були марними, тому що згадані норми хліба не відновлювали затрати кілокалорій шахтарів. Вони не мали чим прогодувати власні родини, не кажучи про допомогу родичам.

Територія голодомору не обмежувалася адміністративними межами районів Донецької області (сучасні Донецька та Луганська з певними змінами), але охоплювала сільради, села, колгоспи, родини колгоспників, одноосібників, педагогів. Опубліковані у 2008 р. районні книги запасу громадського стану (книги реєстру смерті) зазначених областей розкривають соціальну ситуацію в українських, російських, грецьких, німецьких селах регіону. Основна кількість смертей від голоду припадала на другу половину 1932 та протягом першої половини 1933 р. з тенденцією до зменшення восени. Органи загсів реєстрували смертність від голоду випадково і безсистемно, інколи сільради відмовлялися робити записи до актових книг, а якщо і записували, то без фіксації причини смерті. Вони виконували відповідну інструкцію НКВС УСРР, а також Наркомату охорони здоров'я, який заборонив зазначати смерть від голоду. У пункті «причина смерті» писали будь-які діагнози, але найпоширенішим було «виснаження», «загальне виснаження», «безбілковий набряк». Траплялися і відверті зізнання лікарів -- «від голоду», «голодна хвороба». Їх наявність у книгах дозволяє констатувати факт голоду у конкретному селі та районі, обставини смерті особи, навіть її соціальне походження і місце проживання.

Матеріали загсів не завжди фіксували національність, але характерні прізвища та місце постійного проживання померлих осіб вказували на їх етнічне походження. Записи про смертність 19321933 рр. у селах Старокаранського, Мангуського, Сартанського, Маріупольського, національний склад яких виявили ще у 1927 р., а також у національних грецьких сільрадах, мали безпосереднє відношення до цього історичного етносу. А спогади односельців лише розкривають обставини голоду. Зокрема, у свідченнях жителя с. Костянтинополя Великоновосілківського району І.Т. Алексєєнка, якому у 1933 р. виповнилося 15 років, постає драма самобутньої етнічної громади: «Наше село Костянтинопіль лежало між двома річками. Сусідні села -- Улакли, Багатир. У кожному селі своя мова: де грецька, де греко-татарська. Хати здебільшого саманні, двори великі, в дворах порядок» 33-й: голод. Народна Книга -- Меморіал. -- К., 1991. -- С. 215.. Звичка жити однією громадою спонукали їх до стовідсоткової колективізації та створення колгоспу ще у 1928 р., але влада почала шукати куркулів і в колгоспах, тому що виконувала «план по куркулях». Пісні, з якими колгоспники їздили у поле, швидко згасли. «Колгоспників, -- згадував І.Т. Алексєєн- ко, -- почали розкуркулювати і вивозили аж за Урал! Вивозили в чому стояли, багато хто помирав у дорозі від горя, голоду і холоду. Розум моїх односельців, мудрих і працьовитих греків, не міг збагнути причини всієї цієї несправедливості. Вони чи не перші в цих краях почали господарювати по-новому, усуспільнили землю, а їх карали невідомо за що, наче вони були закляті вороги соціалізму. Залишалося думати одне: нас карали за те, що ми греки» Там само.. Голодні і виснажені греки-селяни ходили до сусіднього російського села, яке цуралося колективізації, просити хліба. Саме там він обміняв батьківську скрипку на відро картоплі. По дорозі до Алчевського елеватора бачив напівбожевільних голодних селян, які вибирали зерна з пилюки, а неподалік лежали мертві.

Очевидець голодомору П.А. Щадько, який жив у с. Костянтнівка Мар'їнського району, згадував, що грецькі села «зазнали особливо тяжкого удару під час голоду 33-го року». У районі діяльності Малоянисольської МТС, за матеріалами її колишнього головного бухгалтера, від голоду померло 30% населення Там само. -- С. 230..

Масова смертність від голоду стала звичним явищем для сіл і селищ Донецької області. Вона наздоганяла людей у містах. На вулицях Артемівська від черевного тифу померли 102, від виснаження та безбілкових набряків 275 осіб Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. До-нецька область. -- Донецьк, 2008. -- С. 111-133.. Міські санітарно-надзвичайні комісії постійно виявляли випадки захворювань черевним та висипним тифом. Фактично міста, селища та сільради накрила епідемія тифу. Жодний населений пункт Донеччини не оминула ця підступна і небезпечна хвороба. На початку вересня 1931 р. санітарно-епідемічна комісія м.Сталіно зафіксувала 655 захворювань черевним тифом, лише за десять днів серпня 341 випадок В августе зарегистрировано 655 случаев заболеваний брюшняком // Дикта-тура труда. -- 1931. -- 8 сентября. Хворіли переважно особи віком від 20 до 40 років. Спалахи епідемії виникали у місцях великих скупчень людей, а також внаслідок жахливої анти- санітарії. Обласна газета «Диктатура труда» друкувала заклики на боротьбу з мухами, визнаючи її «справою всієї радянської громадськості» Подготовиться к борьбе с мухами в столовых // Диктатура труда. -- 1932. -- 29 марта. Причиною смерті стало масове захворювання дизентерією, особливо дітей. Голодні селяни рушили до міст, а разом з ними і супутні хвороби -- тиф, малярія.

У березні 1933 р. територія голодомору охопила усі 29 районів Донецької області, тобто 1,2 млн осіб Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. -- С. 418.. Облвідділ ДПУ УСРР інформував тоді ж про те, що в «...окремих селах поряд з поголовним голодуванням колгоспників спостерігається і збільшення смерт- ності» Там само. У кожному з районів, але з різною інтенсивністю, від голоду помирали десятки і сотні селян. Голод набув масового поширення, уразивши 66 сільрад та 70 колгоспів 21 району Там само. -- С. 419.. Виявленням фактів масового голоду займалися не медики, а чекісти, щоб приховати справжні масштаби трагедії. 9 березня облвідділ ДПУ повідомив обком партії про голод у Верхнєтеплянському, Новопсковському, Старобільському, Маріупольському, Слов'янському, Новоайдарському, Біловодському, Троїцькому, Краматорському, Краснолуцькому, Луганському, Міловському, Костянтинівському, Старокаранському, Волноваському, Гришинському, Ровенківському, Старокерменчицькому, Старонікольському, Рубіжанському та Лиманському районах. Лише протягом двох тижнів кількість голодуючих збільшилася на 1008 сімей, у яких було 2569 осіб. Обстеживши 12 районів області, облвідділ ДПУ констатував факт щоденної смерті протягом лютого -- першого тижня березня -- 10 осіб Там само. -- С. 420.. Помирали переважно діти і люди похилого віку, колгоспники з великою кількістю зароблених трудоднів.

Органи загсів фактично перестали системно реєструвати смерть від голоду. Однак у книгах, які збереглися до нашого часу, зафіксовано жахливе явище голодомору. Так, на території Авдієвської селищної ради весною літом померли 197 осіб, а кожний десятий від тифу. Авдієвська сільрада №2 Сталінської міськради мала 14 випадків смерті від тифу Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Донецька область. -- Донецьк, 2008. -- С. 54-57.. В Амвросіївському районі від голоду потерпали мешканці Білоярівської, Благодатнівської, Великомішковської, Кутей- никівської, Мокроєланчикської Новоіванівської, Покровської, Сте- панокримської, Успенської сільрад. Село Благодатне насправді втратило «благодатність», тому що там померли 120 осіб, з яких 33 від виснаження, 47 від тифу, а решта без зазначення діагнозу захворювання та причини смерті. В Успенській сільраді померли понад 300 осіб, з яких від виснаження 157 селян Там само. -- С. 105-109.. Серед померлих траплялися і робітники, особливо від тифу. Для одних сурогатна їжа була порятунком, а для дуже виснажених смертоносною. Свідок тих жахливих явищ на Донеччині 1933 р. Г.І. Старостенко, родина якого жила на хуторі Дача Красноармійського району, згадував: «Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Один з братів спух, а тоді помер. А як же ми решта вижили? За 5 кілометрів від нас була шахта №19, там тоді вугілля до стволу возили кіньми. Коли котрусь коняку вбивало обвалом чи калічило, її вивозили на кар'єр і поливали карболкою. Як же воно тяжко пахло. На шахті люди знали, коли гине коняка, і один знайомий давав знати нашому батькові. От ми йшли до кар'єру, -- всі -- батько, мама і ми, -- і чекали, поки привезуть коняку. Що ж там робилося страшно згадать. Хто що урве, відрубає, то його щастя батько біля тої здохлятини, нам подає шматки, ми з мішком і додому. Вдома їх довго вимочували, а потім солили в діжечці. І так вижили» 33-й: голод. Народна Книга -- Меморіал. -- К., 1991. -- С. 231.. Від роботи і недоїдання гинули селяни і коні, які ставали легкою добичею голодних людей. Факти трупоїдства і вживання дохлятини нікого тоді не лякали і не дивували.

Архівні документи, загсівські книги про смерть, спогади очевидців відтворюють події тих трагічних років, фіксують обставини та причини смертності. Остання вирізнялася сумною статистикою по селах і родинах. Голодомор уразив 31 сільраду Новопсковського району, але у більшості з них смерть від голоду майже не згадувалася. Протягом січня -- квітня 1933 р. на території Дем'янівської сільради померли 293 особи, з яких 11 «від голоду», решта «від виснаження», однак більшість без встановлення причини смерті Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Лу-ганська область. -- Луганськ, 2008. -- С. 60-63.. Дивна ситуація -- кожного місяця помирало 25 селян, тобто майже щодня, а сільрада не могла з'ясувати причину смерті. У с. Шапарсько- му Новопсковського району, яке у 1929 р. мало 414 дворів з винятково українським населенням, 14 березня 1933 р. залишилось 230, з яких 190 не мали жодних продуктів харчування 33-й: голод: Народна Книга -- Меморіал. -- К., 1991. -- С. 223.. За січень та 20 днів лютого місяця у згаданому селі від голоду померло 74 особи, половину діти, 5 одноосібників, решта колгоспники з 200-700 трудоднями, які одержали 550 г хліба на зароблений трудодень. У селі лежали пухлими 500 осіб, протягом січня померло 32, за 20 днів лютого -- 42, щодня гинули від голоду 8-10 осіб Там само.. Колгоспниця Д. Хрипун зарізала власну доньку 11 років для харчування, а випадки людоїдства траплялися у багатьох районах Донецької області. Більше половини колгоспників с. Шапарське, у якому діяла артіль «Червоний хлібороб», залишили без будь-яких харчів, тому вони вживали сурогатну їжу, а також котів, собак, дохлу худобу. За січень -- лютий здохло 30 коней, трупи яких жадібно з'їли колгоспники.

У селах Лізино та Целуйкове Новопсковського району, господарства яких не виконали хлібозаготівельних завдань, щодня поми- ради дорослі і діти. Колгосп «Карла Маркса» не мав «продовольчих фондів», а багатодітні родини з кількістю зароблених трудоднів від 198 до 499 -- потерпали від голоду. Для пухлих і виснажених колгоспників, яких артіль «Карла Маркса» не врятувала, видали 80 центнерів «голих кукурудзяних качанів», частину мерзлої картоплі та буряків, ніби для харчування худоби, а не людей. А в селянських родинах було від 7 до 10 душ, цілком приречених на голодну смерть. Голова районної контрольної комісії НК РСІ М. Жгунцов, характеризуючи ситуацію в селі Целуйкове, занотував: «Член колгоспу Лобач Тимофій 52-х років має сім'ю 8 осіб, працював в колгоспі добре, сім'я мала 737 трудоднів, отримав хліба разом з громадським харчуванням 7 цент. 40 кг. У січні місяці сам Лобач помер від недоїдання, через 3 дні після смерті батька померла його донька 19 років, решта родини наразі хворіє» Там само. -- С. 224.. Він продемонстрував подібні факти в інших сім'ях колгоспників, які мали трудодні, але помирали з голоду. Їх годували вихолощеними качанами кукурудзи, дохлятиною, гнилою картоплею і кормовими буряками. Дивна їжа для «червоних хліборобів» та колгоспників артілі імені «Карла Маркса». Дуже сумний фінал перемоги колгоспного ладу, перемоги влади над власним народом. Діти перестали відвідувати школу, а педагоги сільської школи голодували разом з учнями, тому що у них «для харчування продовольства не має». Аналогічна ситуація склалася у решті сільрад та колгоспів зазначеного району.

Текстологічний аналіз загсівських книжок про смерть доводить факт голоду в усіх сільрадах та районах Луганщини. Від недоїдання та голоду потерпали селяни Новопсковського, Білолуцького, Макіївського, Марківського, Міловського, Новоайдарського, Біловодського, Рубіжнянського, Білокуракинського, Троїцького, Верхнєтеплян- ського районів. У кожній сільраді згаданих районів траплялися випадки смерті від тифу, а також з діагнозом хвороби -- «від виснаження». Однак домінантною залишалася тенденція замовчування справжніх причин смерті. На території Білокуракинської сільради померло 426 осіб, тобто 18 осіб щомісяця упродовж 1932-1933 рр., а до книги смерті записали три випадки від тифу і два від виснаження. Подібна ситуація спостерігалася у Бунчуківській сільраді -- 427 осіб без зазначення причини смерті. У с. Смолянинове на Луганщині смертність від голоду набула масового мору, а про неї мовчали більше півстоліття. Житель села М.А. Чернявський згадував» «Начисто вимерло сусіднє село -- Чабанівка. Обідньої пори, коли звідти подує вітерець, трупний сморід збивав з ніг. На польових дорогах, на межниках, попід кущами в Діброві -- трупи. Не дай Бог дітям і внукам нашим бачити таке... Смолянинове, понад вісімсот дворів, наполовину вимерло та перелізло через Донець на шахти». У кого залишились фізичні сили, той влаштувався на роботу до шахт, відтак зберіг життя.

На початку 1930 р. комуністи звітували про десятки районів суцільної колективізації селянських господарств та про масове створення колгоспів. У 1933 р. райкоми партії, райвиконкоми та органи ДПУ УСРР демонстрували іншу статистику -- кількість районів та сільрад з фактами масового голоду. Так, у Біловодському районі голодомор накрив 15 сільрад (Біловодську №1 та №2, Городищенську, Данилевську, Євсузьку, Зелеківську, Новодеркульську, Новоолександрівську, Попівську, Семикозівську, Сеньківську, Третяківську, Шуліківську). До чорного списку потрапила і Нижньобараниківська сільрада. За спогадами її мешканця І.А. Дреєва від голоду вимерла третина села. Він згадував: «В лютому та березні люди почали мерти мов мухи, а ті, що ще були живі, ледве тягали ноги. Вони брели до контори колгоспу з пухлими ногами і обличчям з єдиною надією знайти там своє спасіння, вимолоти хоч крихту їжі. Але все було дарма -- колгоспна комора була порожня. В нашому селі було чимало випадків людоїдства. Їли своїх, що померли раніше, їли і тих, яких відвозили на кладовище, бо їх майже не закопували в землю -- нікому було копати ями. Смертність була така висока, що померлих не встигали хоронити, і вони іноді по цілому тижню або й більше були дома». Ситуація, про яку згадує цей очевидець голодомору, була тоді типовою для сільських районів.

16 березня 1933 р. секретар Новопсковського райкому КП(б)У доповідав в обком про те, що «встановлені факти голодування, опухання і смертності від голоду у наступних сільрадах: Шапарськ, Лізино, Целуйково, Луб'янка, Булавинівка, Заводянка, Рибянцево, Конопляновка, Паньківка, 2-е Білокуракино, Макортетино, Заїковка, Каравано-Солодкий, Ново-Росош, Писарівка і Курячевка». До колективізації у згаданих селах налічувалося від 158 (Паньківка) до 693 дворів (Білокуракино), у яких, крім Конопляновки, абсолютну більшість становили етнічні українці. У с. Білокуракино до колективізації проживало понад 4 тис. селян-українців, а 16 березня невідкладної продовольчої та медичної допомоги вимагали 502 колгоспника та одноосібника, тому що «багато з них лежать уже пухлими від голоду». За два місяці померли 94 особи, з яких 15 куркулів. Нарешті і їх визнали жертвами голоду, а не лише «класовими ворогами» та «шкідниками». Селянка К. Малик втратила від голоду двох дітей, тому разом із старшою донькою харчувалися їхніми трупами, а згодом зарізали 16-річного сина та брата для споживання. У с. Курячевка лежали 40 пухлих селян, за два тижні березня померли 12, а в с. Лізино протягом 22 лютого -- 10 березня щодня помирало 4 людей. Така ж статистика смертності від голоду спостерігалася у с. Костянтинівка Мар'їнського району. Так, у Краснооктябрській та Великочернігівській сільрадах Верхнєтеплянського району голодували 1335 осіб у 291 господарстві. У Старобільському районі, як зазначав у спогадах учасник хлібозаготівлі І. Стріонов (комуніст за політичними переконаннями, грек за національністю), «селяни помирали від голоду цілими сім'ями», а на залізничній станції Старобільська зосередилося кілька вагонів з трупами. Голод охопив 21 сільраду району, а в книгах запису акту смерті з'явився діагноз -- «голодна хвороба». На території Старобільської міськради померли 428 осіб, з яких 177 від виснаження та «голодної хвороби», а решта без зазначення причини смерті, вигаданих обставин, щоб утаємничити факт голоду.

Смерть не вибирала селян за національною ознакою, але уповноважені з хлібозаготівлі знали адміністративно-територіальний устрій Донецької області, етнічний склад сіл та сільських рад. Наприклад, 19 сільрад російського Верхнєтеплянського національного району зазнали руйнівного впливу голодомору. На території Верхнєтеплянської сільради померли 267 селян, з яких 49 від виснаження та «загального набряку». Помирали Шеховцови, Фокіни, Тітови, Столярови, Сєрови, Зотови, тобто етнічні росіяни, інколи цілими родинами. Подібна ситуація спостерігалася у Станично-Луганському районі, у якому росіяни мали кількісну перевагу. У листопаді 1932 р. місцева влада занесла на «чорну дошку» колгосп с.Городище Ворошиловського району, яке мало понад тисячу дворів у «більшості своїй старообрядці». Два місяці перебування на «чорній дошці» не дали бажаного ефекту: село і колгосп не виконали хлібозаготівельного завдання. Для подолання «куркульського саботажу» село опинилося на «чорній дошці», а це означало повну ізоляцію селян, які переважно займалися торгівлею, відходництвом на шахти, кустарними промислами, торгівлею з лотків на ст. Дебальцево. До колгоспу записали 600 дворів -- 1753 особи, а реально працювали 170-180 осіб. Правління колгоспу віддали до суду, забрали насіннєвий фонд -- 356 центнерів, наклали натуральний штраф (стягнення м'ясозаготівлі у розмірі 15-ти місячної норми) на селян, забрали 1,3 тис. га колгоспної землі для підсобного господарства шахтарів, повернули до села 150 заробітчан, відправлено на «виселки» 43 «куркульські родини», тобто до спеціальної соціально-господарської резервації. Фактично була ізольована та зруйнована самобутня релігійно-побутова та соціальна громада.

Від тривалого недоїдання, голоду відбувалася мутація психіки виголоджених селян. Вона проявила себе у ганебних соціальних аномаліях -- трупоїдстві та людоїдстві, а також у споживанні дохлої худоби, котів, собак, гризунів. Зокрема, 20 березня 1933 р. у с. Байдівка Старобільського району помер чоловік, дружина якого не мала фізичної сили його поховати, а трупом годувала старшого сина 9 років. Її засудили до 10 років ув'язнення, хоча розлад психіки підсудної був очевидним. Суд чинила влада, яка сама вдалася до жахливого злочину -- голодомору. Людожерство відбувалося у с. Шапарському, Заайдарівка Новопсковського, у с. Володарському Старонікольського районів. 19 квітня 1933 р. керівництво політсектора Донецького облземвідділу повідомило про катастрофічну ситуацію в колгоспах Білокуракинської МТС («Карла Маркса», «Комінтерн», «Червоний хлібороб», «Нове життя», «Сталіна», «Червоний прапор»), у яких від голоду потерпали 2452 колгоспника, а за січень -- березень померли 578 осіб Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. -- К., 1990. -- С. 494.. Символічно, але і трагічно водночас, що встановлена більшовиками «нове життя» під колективним дахом з вождями світового пролетаріату, завершилося масовим мором невинних жертв. У звіті більшовицького партійного підрозділу, яким був політсектор, виокремлювалися випадки людоїдства: «колгоспник Бабенко Лука 28 березня у померлого брата відрізав голову, руки і ноги викинув у річку, а решту спожив у їжу». Суха статистика про смерть від голоду 54 осіб у с. Плещано- му, 96 селян с .Шульгине Старобільської МТС, яку використовував номенклатурний працівник, ніби зведення з фронту, стала для партійних органів звичною справою. А насправді селяни Донецької області, як і решта в Україні, стали жертвами і заручниками тоталітарного сталінського режиму. Символічно, що саме тоді цей регіон мав територіальну назву -- Сталінщина, тобто від міста Сталіно.

Наявність випадків людоїдства, а вони траплялися майже у кожному районі Донеччини, свідчила про реальний апокаліпсис, глибоку фізичну та морально-психічну травму спільноти.

Голод тривав до середини літа, а смертність від хвороб, отруєнь до кінця року. Невідкладної допомоги потребували понад 650 тис. дітей ясельного віку, а також кожна п'ята дитина у сільських стаціонарах. У січні -- червні 1933 р. школу не відвідували 119307 учнів віком 8-11 років, з яких майже 89 тис. українських та понад 30 тис. школярів росіян¹. Вони народилися у 1921-1926 рр., тобто мали 7-12 років. У Сталінському районі до школи не ходили 5708 учнів з російських родин, у Великоянисольському 780 дітей грецького етнічної групи, у Горлівському 2621 російських, у Верхнєтеплян- ському 1413 «руських» дітей. Школи перестали відвідувати 1272 учні німецьких поселень на Донеччині. Вони лежали виснаженими по домівках, перебували у стаціонарах, а також поповнили лави жертв. Фактично у селах, селищах та містечках спостерігалася гуманітарна катастрофа, а так звана гуманітарна допомога надходила з великим запізненням, виявилася несвоєчасною і недостатньою. Діти і дорослі вимагала спеціального медичного догляду для виведення із стану фізичного виснаження.

Історики і демографи зосереджуються переважно на кількості жертв, щоб з'ясувати статистику соціально-демографічних втрат, але життя кожної людини -- це самобутній космос і божа благодать. 15 січня 1937 р. ЦСУ УСРР повідомило ЦК КП(б)У про попередні дані перепису населення від 6 січня, які свідчили про його колосальні втрати внаслідок голодомору. З кожним роком, починаючи від 1928 р., природній приріст населення в УСРР зменшився майже у 6 разів, а протягом 1933 р. негативне сальдо склало 1,3 млн осіб². Донецька область, якщо співставляти матеріали переписів населення 1926 та 1937 р., виглядала регіоном бурхливого демографічного буму, ніби не було репресій, розкуркулення, жахливого голоду та смертності від нього. Виявилося, що населення у шахтарському краї зросло на 1,5 млн осіб Там само. -- Арк. 20.. Керівник ЦСУ УСРР О.М. Асаткін, доповідаючи політичному керівництву, зазначив, що «якщо вилучити з обласного зведення дані по Старобільській окрузі, то приріст промислової частини Донецької області буде ще вищим». Отже аграрний регіон виокремлювався з поміж інших. Приріст відбувався, але соціально-міграційний, тобто спостерігалася радянська урбанізація, тобто вербування та відправлення «робочої сили» на Донбас. Населення м.Сталіно, якщо порівнювати 1926 та 1937 р., збільшилося на 134 тис., Маріуполя на 125 тис., Ворошиловграда на 95 тис., Макіївки на 108 тис. осіб Там само. -- Арк. 21.. Вони приїздили з різних районів країни -- Білорусії, Росії та України. Зазвичай демографи називають тимчасовий виїзд сільського населення до міст «маятниковою міграцією», але у 1932-1933 рр. селяни намагалися залишитись у містах, щоб вижити. На шахтах і промислових підприємствах спостерігалася так звана «плинність робітників», тобто вони переходили з одного місця роботи на іншу, однак не воліли повернутися у зону «вічного покою» -- голодні села Старобільщини чи іншого району. Зазначу, що із 525 районів УСРР лише у 85 кількість населення перевищувала показники 1926 р., а в 93 районах менше 30%. Сумна статистика. Невипадково карально-репресивні органи розстріляли О.М. Асаткіна та учасників перепису населення 1937 р.

Однак в архівах залишились матеріали порайонної смертності, яка дозволяє уявити динаміку соціально-демографічних втрат, продемонструвати статистику жертв голодомору. Відомі українські учені -- демографи зазначають, що «...Донецька та Чернігівська області порівняно з іншими регіонами країни мають помітно нижчі рівні втрат населення від голоду в 1933 році» Левчук Н.М. Районна диференціація втрат населення України унаслідок го-лоду в 1933 році // Голод у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921-1923, 1932-1933, 1946-1947). Матеріали Міжнарод. наук. конф., Київ, 20 -- 21 листопада 2013 р. -- К., 2013. -- С. 262.. Втрати через над- смертність у районах Донеччини, за підрахунками демографів, коливалися в межах двох -- ста осіб, а північно-східна Луганщина суттєво вирізнялася від 109 до 217, а в кількох районах 217-325 осіб на тисячу населення Там само.. Отже, якщо взяти за основу розрахунку максимальний показник надсмертності, тобто смерть від голоду та «голодних хвороб», то матимемо загальну смертність протягом року -- 389 тис. померлих у 1933 р. А це у 6-7 разів більше до кризового періоду. До підручників з історії України потрапили статистичні дані про питому вагу смертності у кожній з областей 1933 р. Сумний внесок Донецької області становив 6,4% серед смертних випадків в УСРР Кульчицький С.В. Історія України. Підручник для 10 класу середньої школи. -- К., 1998. -- С. 46.. Показники смертності 1933 р. перевищували її стан 1927-1930 рр. у 3-4 рази, відтак маємо незаперечний факт трагічних наслідків голодомору. Виснажені голодом і недоїданням жінки не могли народжувати дітей протягом тривалого періоду. У вересні -- грудні 1933 р. відбувалося переселення у Донецьку область 3527 господарств, 1619 коней, 3498 корови та 1980 голів іншої худоби з Івановської області РСФРР Російський державний архів економіки, ф. 5675, оп. 1, спр. 31, арк. 11.. Чверть переселенців, які зосереджувалися у Старобільському районі, повернулися до Росії, побачивши катастрофічні наслідки голодомору. У жовтні 1933 р. передбачалося також переселити до шахтарського регіону 3000 селянських господарств з Чернігівської області.

голодування донеччина демографічний

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru