Інтернована армія УНР у таборах країн центральної Європи: інтерпретації радянської історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтернована армія УНР у таборах країн центральної Європи: інтерпретації радянської історіографії

Анотація

У статті проаналізована література радянського періоду з питань перебування інтернованих воїнів УНР у таборах країн Центральної Європи (1921 -- 1924 рр.), охарактеризовані методологічні підходи радянської історіографії до висвітлення досліджуваної теми.

Ключові слова: інтерновані воїни УНР, Державний Центр УНР, радянська історіографія, Український Партизанско- Повстанський Штаб.

література радянський табір європа

Достовірне і всебічне відтворення воєнного аспекту українського державотворення доби Української революції 1917 - 1921 рр. неможливе без належного висвітлення одного з найтяжчих періодів існування її Збройних Сил - часу інтернування в таборах країн Центральної Європи протягом 1921 - 1924 рр. Незважаючи на втрату території, Державний Центр УНР на чолі з головою Директорії С. Петлюрою зробив багато для того, щоб ідея українського державотворення не згасла для українців, що опинились під більшовицьким ярмом. Адже Державному Центру вдалося не лише зберегти від розпорошення важливий інструмент державотворення - Українську Армію, а й реорганізувати та переформувати її відповідно до умов інтернування, зробити її дієвим чинником у справі організації широко повстанського руху на окупованій ворогом території, підготовки до збройного антибільшовицького повстання.

На думку багатьох сучасних дослідників, що вивчають військову історію доби визвольних змагань 1917 - 1921 рр., найкраще з досвіду військової діяльності Державного Центру УНР в умовах інтернування Української Армії повинне прислужитись справі розбудови збройних сил незалежної України. «Весь досвід військової діяльності Уряду УНР на чужині у справі збереження та реорганізації інтернованої Української Армії, - наголошує І. Срібняк, - впровадження фахово-спеціального навчання, налагодження культурно-освітньої роботи серед військ повинен бути ретельно вивчений і служити практиці сучасного військового будівництва в Україні» [1].

Варто зазначити, що за роки незалежності вітчизняними істориками створено чимало узагальнюючих і монографічних праць, брошур, статей, захищено низку дисертацій з різноманітних аспектів діяльності української військової еміграції 1919 - 1924 рр., зокрема й у «таборовий» період. Проте, їх аналіз засвідчує, що, попри значне просування у дослідженні зазначеної теми, досі мають місце спроби запозичувати з радянської історичної науки і обстоювати застарілі ідеологічні штампи щодо напрямів і підсумків цієї діяльності. Це призводить до появи неадекватних історичним реаліям висновків. Звідси випливає необхідність наукового історіографічного осмислення методологічних підходів радянських істориків до висвітлення діяльності української військової еміграції під час її перебування у таборах країн Центральної Європи.

У сучасній українській науці відсутні праці, які б комплексно аналізували публікації радянських авторів, присвячені зазначеній проблемі. Як правило, вітчизняні фахівці обмежуються у своїх монографіях, статтях, дисертаціях короткими історіографічними сюжетами, у яких резюмують крайній суб'єктивізм радянських істориків при висвітленні досліджуваної проблеми, наголошують, що радянські автори або замовчували позитивний досвід діяльності Державного центру УНР на чолі з

С.Петлюрою в умовах інтернування українських вояків, або розцінювали цю діяльність як прислужництво на користь «імперіалістичних держав», тобто, цілком негативно [2 - 5]. Недостатнє вивчення теми у сучасній історіографії й зумовило її вибір, як об'єкту наукового аналізу. Автор поставив за мету комплексно проаналізувати науковий доробок радянських істориків з проблеми діяльності Державного центру УНР в умовах інтернування українських вояків протягом 1921 - 1924 рр. і на цій основі з'ясувати основні тенденції і складові концепції радянської історіографії із зазначеної теми.

Слід зауважити, що радянська історіографія за більш, ніж 70-річну історію існування, накопичила певний обсяг матеріалу з досліджуваної теми. Зокрема, вона привертала увагу радянських істориків в контексті боротьби більшовиків з повстанським рухом, який розгортався в Україні під гаслами УНР. Вже 1921 р. у Харкові вийшли дві збірки дипломатичних документів та матеріалів, мета яких полягала у тому, щоб показати недружню позицію щодо Радянської держави польського та румунського керівництва, яке допомагало українській (в т.ч. і військовій) еміграції [6; 7]. У 1920-х рр. вийшла низка праць переважно мемуарного характеру, які належали колишнім партійним та військовим керівникам Радянської держави, що боролись проти повстансько-партизанського руху в Україні. У них діяльність партизанських загонів кваліфікувалась не інакше, як спроби «бандитських груп», що, залишившись на терені Україні після втечі за кордон петлюрівців, перешкоджали соціалістичному будівництву Їх дії спрямовувались підпільними «петлюрівськими центрами», які неодмінно мали бути знешкодженими [8 - 14].

Впродовж 1930 - 40-х рр. у радянській історичній науці нерадянські режими, їхня діяльність після встановлення в Україні радянської влади взагалі не вивчались. Як виняток, можна назвати статтю І. Премислера «Розгром бандитизму на Україні (1921 р.)» [І5], надруковану 1940 р. Хоча тут Директорія та, створений нею, Уряд УНР в екзилі лише згадуються, згідно традиційної для радянської історіографії тональності: це органи націоналістів, які несуть безпосередню відповідальність за організацію «бандитських виступів» проти Радянської влади в Україні. Лише 1949 р. вийшла праця радянського історика А. Лихолата «Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні» [16], яка у більш стислому вигляді під іншою назвою була перевидана 1954 р. [17] Проте, у ній історія інтернованих українських вояків взагалі не висвітлюється, вони лише побіжно згадуються із застосуванням лайливої радянської риторики в заключних рядках праці. «Вцілілі петлюрівські бандити, - пише А. Лихолат, - втекли під захист імперіалістичних держав Заходу. За кордоном вони ні на хвилину не припиняли своєї підлої, ворожої роботи, не переставали мріяти про повалення Радянської влади і відновлення на Україні буржуазного ладу. Деяким з петлюрівських виродків вдалося проникнути назад на Україну з метою організації, за завданням іноземних розвідок, підпільних контрреволюційних націоналістичних організацій і шпигунсько-диверсійних банд... Залишки петлюрівських банд, що знайшли собі домівку в імперіалістичних державах Західної Європи і Америки, були тим резервом, з якого ворожі СРСР держави постійно брали кадри шпигунів, диверсантів і вбивць, що закидались ними на територію Радянського Союзу» [16, 211 - 212]. Усіх вояків, які боролись проти радянської влади, А. Лихолат записав до бандитів, які «. не мають ні совісті, ні гідності, не знають ні моралі, ні закону» [16, 212].

Практично обійшов тему інтернованих українських вояків радянський історик І. Рибалка у своїй праці «Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні». Як і А. Лихолат, він стверджує, що український народ виявив виразно негативне ставився до націоналістичної Директорії, її збройних сил, характеризує їх як «буржуазно-куркульські банди», що, «торгуючи Україною на всіх міжнародних ринках, готові віддати її в кабалу кому завгодно, аби тільки домогтися повалення Радянської влади на українських землях і відновлення там капіталістичного режиму» [18, 184 - 186].

У 1960 - 70-х рр. радянські історики підготували низку праць про повстанський рух в Україні впродовж 1919 - 1924 рр., хоча вони старанно обходили питання діяльності Державного центру УНР в еміграції з метою підтримки цього руху, роль інтернованих вояків у його організації й розгортанні. В жодній з праць цього періоду годі було сподіватись знайти бодай одну згадку про українську військову еміграцію, діяльність керівних центрів УНР в екзилі зі збереження військового потенціалу УНР з метою продовження боротьби за незалежну Україну. Вкрай суб'єктивно визначались мотиви, якими керувались Польща, Румунія, Чехословаччина, надаючи притулок інтернованим українським воякам. Так, у монографії І. Трифонова «Класи та класова боротьба в СРСР на початку НЕПу (1921 - 1923 рр.)» ці країни характеризувались як сателіти великих імперіалістичних держав, що використовувались як опорні бази політичного бандитизму [19, 45]. Політика цих держав щодо СРСР характеризувалась на основі т. зв. класового принципу, праць більшовицького лідера В. Леніна, рішень більшовицьких з'їздів і пленумів тощо. Наприклад, В. Шишкін у монографії «Чехословацько-радянські відносини в 1918 - 1925 роках» наголошував, що незмінним фактором, який визначав політику чехословацьких правлячих кіл щодо Радянської Росії була класова ненависть буржуазії до першої у світі соціалістичної держави [20, 258]. Ця та інші подібні праці звинувачували Польщу, Чехосло- ваччину, Румунію у загарбницьких намірах щодо українських земель, в реалізації яких, нібито, значна роль відводилась воякам колишньої армії УНР, розміщеним у таборах для військовополонених та інтернованих [19 - 22]. Під цим кутом зору подавались окремі епізоди військової діяльності українських вояків, підготовлених у таборах для інтернованих, на території Радянської України, зокрема Другий Зимовий похід. Так, у вже згадуваній праці І. Трифонова цей похід характеризується як авантюра отамана Ю. Тютюнника, збройний набіг, який був придушений самими ж українським селянами, які нібито розчарувались у гаслах петлюрівців-самостійників [19, 149].

У 80-х рр. ХХ ст., особливо з початком «перебудови» в СРСР, відбулись певні зміни й щодо висвітлення радянськими істориками еміграційного періоду Збройних Сил УНР. Однак ці зміни стосувались лише фактологічного боку проблеми. КПРС, проголосивши ще у 1970-х рр. курс на боротьбу з буржуазними та буржуазно-націоналістичними викривленнями історії СРСР, в т. ч. і Радянської України, вважала, що ця критика повинна бути предметною і цілеспрямованою [23]. Це змушувало радянських істориків відмовлятись від голих, декларативних висновків, говорити про конкретні факти української історії, зокрема й з досліджуваної теми, залучаючи і цитуючи при цьому праці раніше заборонених зарубіжних дослідників. Звісно, в концептуальному плані, оцінках ніяких змін не відбулося, але завдяки цим публікаціям неупереджені громадяни України могли познайомитись з історією, нехай в значній мірі і викривленою, українських вояків еміграційного періоду. Прикладом таких праць є монографія Ю. Гая «З ким і проти кого» [24], що вийшла друком у 1980 р. Щоб ніхто не сумнівався в «ідеологічній чистоті» автора, книга мала підзаголовок - «Ганебний шлях петлюрівщини та її «спадкоємців», а розділ, у якому розповідається про військову еміграцію, також мав відповідну назву: «Гинуть жовто-блакитні кораблі контрреволюції». Проте, саме у цій праці вперше в радянській історіографії були оприлюдненні факти про діяльність української військової еміграції в 1921 - 1924 рр. В розділах ІІІ і ІУ що нараховували більш як 40 сторінок, прозвучала інформація щодо назв та кількості таборів на території Польщі, Румунії, Чехословаччини, де перебували інтерновані українські вояки, їх чисельність - як загальна, так і за кожним табором окремо. «За нашими підрахунками, - йдеться у праці, - загальна кількість залишків націоналістичних військ за кордоном на 1921 рік досягла майже 80 тис. осіб. До цього слід також додати більше 30 тис. українських емігрантів, які знаходилися у складі залишків армії Врангеля та інших білогвардійських генералів у Болгарії, Югославії, Туреччині та Греції» [24, 69]. При цьому Ю. Г ай був змушений визнати, що, перебуваючи в еміграції, Збройні Сили УНР зуміли зберегти свою структуру та боєздатність. «Ці військові частини, - пише автор, - залишилися цілком компактними одиницями, вони були зведені в групи військ УНР з підпорядкуванням петлюрівському військовому міністерству, «генеральному штабу» та особисто «головному отаману» Петлюрі... У військових частинах продовжували діяти петлюрівські армійські статути, військові «вишколи», функціонували військово-польові суди тощо» [24, 67]. У праці також наводяться дані про конкретні заходи, яких вживало керівництво Державного центру УНР з метою збереження боєздатності інтернованих українських вояків. Чи не вперше називаються прізвища генералів та офіцерів Збройних Сил УНР - Долуда, Удовиченка, Гулого-Гуленка, Загродського, Вогонь-Горба- нюка, Капустянського, Добротворського, Кузьменка- Титаренка. Містить праця і розповідь про діяльність Повстансько-партизанського штабу (ППШ), який безпосередньо займався підготовкою та здійсненням збройного виступу проти більшовицької влади в Україні, а також певну інформацію про Другий Зимовий похід, який очолив Ю. Тютюнник. Згадує автор і про боротьбу за вплив на інтернованих українських вояків, яку вели спец- служби різних країн, в т. ч. і більшовицької Росії [24, 71]. Проте, як уже зазначалось, оцінки наведених у книзі фактів щодо діяльності військової еміграції, давались, не виходячи за межі дозволеного, термінологія була лайливо-антипетлюрівською. Раз-у-раз зустрічаємо вирази «петлюрівські недобитки», «націоналістичне охвістя», «мотлох контрреволюційного резерву», «гарматне м'ясо для світового імперіалізму» тощо. Керівництво Державного центру УНР, більшість генералів та офіцерів зображувались як безсоромні ділки, спекулянти, які, «створивши нестерпні умови життя для українських емігрантів», безсоромно наживались на різного роду аферах та спекуляціях, «жили у розкошах і набивали грішми свої «національні « кишені» [24, 75].

Автор явно перебільшує успіхи більшовицької влади у її спробах розкласти українську військову еміграцію шляхом проголошення амністії. Наведені ним дані про кількість петлюрівських солдат і офіцерів, які повернулись до радянської України у 1921 - 1922 рр. [24, 76-77], є значно завищеними, що підтверджується дослідженнями сучасних вітчизняних фахівців. Не був несподіваним і загальний висновок праці Ю. Гая щодо діяльності української військової еміграції, її збройних формувань. Автор завершує свою монографію традиційним для більшовицької пропаганди штампом про буржуазних націоналістів як «людців без батьківщини», які «опинились за дверима історії», і перед якими лежить лише один шлях - «шлях ганьби і вічного забуття». [24, 110].

Аналіз праць радянських істориків 80-х рр. ХХ ст. засвідчує, що і в перебудовчий період рівень осмислення історії українських інтернованих вояків залишився майже без змін, хіба що оцінки і висновки стають більш образливими і жорсткими. Приклад цього - праця Д. Голінкова [25], четверте видання якої було здійснене у 1986 р. Керівники УНР в екзилі, інтерновані українські війська, їх воєначальники характеризуються лише як «петлюрівське охвістя», «зрадники», «мерзенний набрід бандитів», які були викинуті з української землі її власним народом й існували лише завдяки недружній до Радянської держави позиції деяких прикордонних капіталістичних країн. «Після закінчення війни з Польщею і краху петлюрівської «державності», - пише Д. Голінков, - ватажки українського контрреволюційного націоналістичного руху, зокремачлени «уряду Української Народної Республіки», опинились на еміграції в Польщі. У тій же Польщі (і Румунії) зосередились інтерновані залишки військ «УНР» чисельністю 25 тис. осіб. Заправили пе- тлюрівщини тепер вже із-за кордону намагались викликати антирадянський рух в Україні. Звичайно, ці емігранти були знахідкою для польського та румунського буржуазних урядів, які вели ворожу Радянській державі політику Ось чому за невелику плату у вигляді «допомоги українській державності» польська та румунська розвідки залучили ватажків петлюрівщини на службу» [25, 133-134]. Слід зазначити, що у фактологічному плані праця Д. Голінкова є більш насиченою, порівняно з працями своїх попередників. У ній ми знаходимо десятки імен повстанських отаманів, які й після поразки Української революції продовжували боротьбу з більшовицьким режимом. Автор змушений наводити конкретні приклади організаційної діяльності Державного Центру УНР з метою підтримки цього руху, участі інтернованих українських вояків у ньому, розповідати детальніше про підготовку та проведення військової акції проти більшовиків, що увійшла в історію під назвою Другого Зимового походу, а також про факти спротиву українського селянства під проводом колишніх інтернованих українських офіцерів Радянській владі у 1922 - 1923 рр. Проте, в інтерпретації цих подій ніяких змін не відбулося. Всі події подаються під кутом зору нещадної боротьби Компартії, її каральних органів зі спробами «агонізуючого, приреченого на загибель» - і від того ще більш небезпечного ворога зірвати соціалістичне будівництво в Україні. Провал цих задумів у книзі Д. Голінкова пояснюється відсутністю підтримки «залишків петлюрівців» селянством України, невтомною роботою компартійних органів щодо захисту завоювань Жовтневої революції в республіці. Під впливом цієї роботи, переконує автор, від петлюрівщини відійшли і відмовились від боротьби з Радянською владою багато колишніх сподвижників С. Петлюри, зокрема генерал-хорунжий Ю. Тютюнник [25, 241-242], хоча відомо, що причини і обставини, за яких він опинився у радянському таборі, були зовсім іншими.

Отже, незважаючи на значну насиченість фактологічним матеріалом, праці радянських істориків не дали об'єктивного висвітлення історії уенерівського війська в період інтернування. Так званий класовий принцип, якого вони були змушені суворо дотримуватись, зумовлював розгляд цього питання лише в контексті героїчної боротьби радянської влади з її численними ворогами. Факти, що стосувались цієї проблеми, підбирались при цьому тенденційно й оцінювались апологетично.

Література

1. Срібняк І.В. Обеззброєна, але не скорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921 -- 1924рр.). -- К.; Філадельфія, 1997.

2. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у Польщі, Чехословаччині та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 -- 1924 рр.). -- К., 1999.

3. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. -- К., 2001.

4. Купцов А.А., Срібняк І.В. Інтерновані вояки УГА у таборах Чехословаччини (1919 -- 1923 рр.). -- К., 2001.

5. Футала В.П. Суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі: історіографія: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. -- К., 2011.

6. Советская Украина и Польша: Сб. дипломат. док. и ист. мат. -- Х., 1921.