Селянство у врангелівській моделі оновленої Російської державності (1920 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Селянство у врангелівській моделі оновленої Російської державності (1920 р.)

Виконав:

С.В. Корновенко

Стаття присвячена вивченню ролі і місця селянства у врангелівській оновленій моделі Російської державності.

Ключові слова: влада білого Криму, селянство, врангелівська модель Російської державності.

Визначальною рисою революції та громадянської війни на Півдні Росії було те, що остання, як влучно висловився Л. Троцький, „була суто селянською, укоріненою у місцевий грунт і мужицькою люттю випереджала революційну боротьбу в інших частинах країни”. Насамперед це стосується українських територій, які упродовж 1919 - 1920 рр. перебували під управлінням

А. Денікіна та П. Врангеля. Окрім програми „contra”, лідери Білого руху Півдня Росії мали і програму „pro”. У ній чільне місце відводилося селянству. З огляду на феноменальність революції та громадянської війни 1917 - 1920 рр. у Росії, в Україні як історичне та соціокультур- не явища ці події перебували та перебувають у фокусі постійної уваги суспільства в цілому, науковців зокрема. Вони були і залишаються предметом постійного обговорення, дискусій, вивчення. В їхньому науковому осмисленні склалися певні історіографічні традиції. врангелівська модель селянство аграрний

Водночас вважаємо за доцільне детальніше зупинитися на тому, яке місце у врангелівській моделі оновленої російської державності відводилося селянству. Автор статті ставить за мету розкрити бачення лідерами Білого руху Півдня Росії у 1920 р. місця селянства в оновленій врангелівській моделі російської державності.

Політичне майбутнє оновленої моделі російської державності П. Врангель чітко пов'язував з селянством, з його приватною власністю на землю. Зокрема він наголошував: „Мною окреслено ряд заходів, спрямованих на те, щоб якомога більше землі відійшло на правах приватної власності тим, хто вкладає у неї свою працю. Дрібному селянину-власнику належить сільськогосподарське майбутнє Росії, велике землеволодіння віджило свій вік” [1, 106]. Як свідчить аналіз тогочасної періодики, яка, на наш погляд, детально, з достатнім рівнем об'єктивності висвітлювала діяльність уряду, окремих політиків, не останню роль у виробленні такої позиції П. Врангеля щодо ролі та місця селянства, в оновленій ним моделі російської державності, відіграли його часті особисті зустрічі з селянами. Під час таких відвертих розмов селянство розкривалося, розповідаючи про свої прагнення, сподівання [2].

В унісон думкам П. Врангеля звучали ідеї й військових, зокрема штабс-капітана Яринича щодо сутності селянства, його ролі та місця в оновленій моделі російської державності. Офіцер був глибоко переконаний, що сила Росії у селянстві, „однак за понад три роки революції цією силою не скористалася жодна із партій”. У зв 'язку з цим, автор доповідної наполягав на тому, щоб керівництво білого Криму, якщо воно хоче відродити міць Росії, почало це робити від основ: “Міцним є все те, де міцний фундамент. Якщо Росію може врятувати тверда, справедлива влада, то потрібно цю владу створювати не лише згори, а і знизу”.

Розмірковуючи над тим, які верстви суспільства можуть стати надійною основою відродженої моделі російської державності, Яринич без вагань називає селянство. На його переконання, місто вичерпало свій потенціал. Воно перетворилося “в гниле, заразне, смердюче болото. Місто завершило свою роль у революції”. Єдиним “здоровим елементом залишилося селянство”. Тому владі потрібно “зорганізувати здорове селянство.., з нього формувати владу на селі”. Державний апарат на місцях мав, за рекомендаціями штабс-капітана, формуватися за рахунок “середняків, навіть бідняків”. Майнова диференціація не важлива. Він вважає, що чим ширшою в соціальному відношенні буде опора влади на селі, тим для неї краще. Наріжним каменем - критерієм у підборі кадрів - були моральні та професійні якості: “чесний трудівник”. У такий спосіб, на його переконання, білі “виб'ють з рук більшовиків зброю, якою вони наділяють селянство у боротьбі проти нас. Тобто, вони тоді не зможуть сказати, що влада буржуазна”[3, 1-7зв.].

У цьому зв'язку постає цілком слушне, на нашу думку, запитання, наскільки плани представників властей білого Криму відповідали реальному стану справ у сільському господарстві Криму та Північної Таврії. Територія, контрольована Російською Армією (переіме-нована П. Врангелем Добровольча Армія), відповідала колишній Таврійській губернії й становила близько 60 тис. кв. км, на якій проживали 3 млн осіб, ураховуючи біженців і військових. „На півночі крайньою точкою був Олександрівськ; на сході - Бердянськ і Маріуполь; на північному заході - Дніпро. Орних земель було вдосталь” [4, 329]. Як зазначають статистичні дані, центральною фігурою у сільському господарстві став середняк. Вже на початку 1919 р. середньозаможні господарства становили 60 % від загальної чисельності [5, 35]. Соціальна структура селянства станом на 1920 р. зазнала суттєвих змін, порівняно з дореволюційним 1916 р. Насамперед це стосується Таврійської губернії - регіону, в якому відсоток заможних господарств традиційно був високим. Про це переконливо свідчать дані таблиці 1.

Табл. 1. Зміни розмірів посівів у селянських господарствах України [6, 38]

Так, за 5 років, ураховуючи 4 роки революції та громадянської війни, кількість безпосівних господарств зменшилася на 7,1 %; з наділом до 1 дес. - зросла на 1.5 %; з наділом від 3,1 до 6,0 - на 6,7 %; з наділом від 6,1 до 9,0 - на 0,1 %; на 10,5 % зменшилася загальна кількість заможних господарств, а також спостерігається диференціація на такі, що володіли 9,1 - 11,0 дес. землі (4,9 %) й понад 11 дес. - 9,6 %. Отже, біднота, незаможне селянство, становили 18,7 %, від загальної чисельності селянських господарств.

Не менш промовистою є статистика забезпеченості селянських господарств живим і мертвим інвентарем, що відіграє роль важливого показника як для з'ясування стану галузі, так і рівня добробуту селян. Відповідно до інформації, що міститься у сільськогосподарських переписах, 1917 р. на території Новоросійської, Харківської та Малоросійської губерній було 15,4 % селянських господарств без худоби, а 1920 - 7,9 %; без робочої худоби - відповідно 44,8 % і 34,1 %; без корів - 35,1 % і 27,2 %; без інвентарю - 43.5 % і 24,9 % [6, 40]. Отже, за час революції та громадянської війни чисельність селянських господарств без худоби зменшилася на 7,5 %, без робочої худоби - на 10,7 %, без корів - на 7,9 %, без інвентарю - на 18,6 %. Таким чином, селянство, у тому числі й Таврійської губернії, вирівнювалося у своїх статках, стаючи середняцьким.

Іншим було становище поміщицьких господарств. Жодною мірою не ідеалізуючи їх власників, зауважимо, що вони являли собою, принаймні до революції, потужний сільськогосподарський комплекс, маючи товарний характер і продукуючи товари на експорт. У 1920 р. від їхнього колишнього потенціалу залишалася одна загадка. Великі поміщицькі маєтки зазнали подвійного удару. З одного боку, вони стали об'єктом нищення радянської влади, яка відстоювала принципи націоналізації, а з іншого - селян, які збагачувалися, грабуючи поміщицький реманент, захоплюючи поміщицькі угіддя. Крім того, революція та громадянська війна внесли серйозні корективи не з кращого боку, в умови найму-продажу робочої сили на селі, в орендні ставки, які не могли бути нормовані.

Яскравим прикладом економічного становища поміщицьких господарств Таврійської губернії є доля маєтку Фальца-Фейна “Асканія-Нова”. Із 400 конейзалишився 1, із 120 верблюдів - 72, із 1000 волів - 60, із 300 корів - 3, із 200 свиней - 67, із 45000 овець - 5000. Різко скоротилися площі оброблюваних земель: із 4370 дес. економічних сільгоспугідь маєтку було засіяно 415 дес. Аналогічним був стан справ із посівними площами в маєтках Карабона (із 2550 дес. - 180 дес.), Желя- біна (із 1945 дес. - 120 дес.). Таким чином, оброблялося менше 8 % придатних угідь у маєтках [7, 99].

Наведені нами вище дані засвідчують, що міркування П. Врангеля та його оточення стосовно соціальної основи оновленої моделі російської державності мали під собою реальне економічне підгрунтя. Вони узгоджувалися з тими процесами, що відбулися на селі за роки революції та громадянської війни. Справді, центральною фігурою села став середняк.

Міркування П. Врангеля стосовно ролі та значення селянства в, оновленій ним, моделі російської державності були реалізовані й на практиці. Так, відповідно до наказу Головнокомандувача від 29 березня 1920 р., було оголошено нове „Положення про управління областями, що переходили під контроль Збройних Сил на Півдні Росії”. Ним юридично закріплювалася модель державницького механізму на території Північної Таврії та Криму. У врангелівській системі управління важлива роль належала місцевій владі на селі. Зазначимо, що подібно до цих питань ставився і А. Денікін. Однак останній убачав у них лише органи, які, перебуваючи на найнижчій сходинці системи державного управління, були слухняними виконавцями розпоряджень цивільної та військової адміністрацій. Отже, „живої”, а відтак дієвої вертикалі виконавчої влади ні Головнокомандувачу ЗСПР, ні Особливій нараді створити не вдалося. „Діалогу” у добровольців із селянством через органи селянського самоуправління у більшості випадків не вийшло, незва-жаючи на те, що представники Білого руху Півдня Росії в 1919 р. докладали до цього чимало зусиль.

Влада білого Криму, конструюючи систему управління, переглянула роль, місце і значення селянської ініціативи та самоорганізації. Волосні та сільські структури розумілися нею як опора влади на місцях, фундамент, на якому зводився каркас оновленої російської державності. Така позиція передбачала, що провідна роль у реалізації владних ініціатив у політичній та економічній сферах на місцях належатиме органам селянського самоврядування. Саме тому, з виходом Російської Армії до Північної Таврії влада білого Криму не чинила перешкод селянській ініціативі з відновлення сільських та волосних сходів, інституту сільських та волосних старшин. Принаймні цього не зафіксовано, у залучених нами до дослідження, джерелах. Навпаки, історичні джерела засвідчують, що командири військових частин, розташованих у повітах Північної Таврії, отримували чіткі інструкції від Головнокомандувача про те, як себе поводити у відносинах із органами селянського самоврядування. Так, начальники цивільних частин діючої армії зобов'язувалися всіляко підтримувати діяльність волосних старшин та сільських старост, зорганізовані ними сходи [8, 24-24зв.]. На це спрямовувався і зміст „Тимчасового положення про земельні установи”.

У такий спосіб П. Врангель та його оточення намагалися вибудувати таку модель „діалогу” із селянством, за якої актуальне для останнього аграрне питання вирішувало б воно саме, через „волосні та повітові земельні ради, до складу яких входили б селяни” [9, 61]. Собі урядова влада відводила значно скромнішу роль та функції. Як зазначав у листі В. Маклакову Г Глинка, „урядова влада не вказує і не розпоряджається у земельній справі місцевим органам, а лише допомагає та сприяє їм у цій справі, упереджуючи, у разі потреби, втручання в неї антидержавницького елементу” [10, 66]. Так, у телеграмі начальнику Джанкойського повіту наказувалося: „Надайте всіляку підтримку повітовому земельному посереднику у поступовому відкритті у волостях виборчих волосних сходів для виборів повітових земельних рад”. Подібні інструкції стосовно передвиборчої роботи у Сімферопольському, Євпаторійському та Перекопсько- му повітах отримав Сімферопольський губернський земельний посередник В. Шлейфер [11, 81,83]. Невдовзі, переконавшись у правильності власних думок, у кінці липня 1920 р. наказом Головнокомандувача посади сільських комендантів скасовувалися. Таким чином, власті усували військових від впливу на роботу органів самоврядування на селі [12, 41зв.].

На волосні земельні ради покладалася важлива місія - проведення попередніх робіт із визначення умов майбутнього розподілу земель сільськогосподарського призначення між господарями, що на них працювали. Тому серед першочергових завдань, на реалізацію яких спрямовувалася діяльність цих органів, було визначення розташування, складу і кількості угідь, що здавалися в оренду, не оброблялися власниками, перебували без належного догляду. Крім того, потрібно було з'ясувати, хто саме, в якій послідовності та в якій кількості має право отримати землю. Отже, альфою та омегою діяльності волосних земельних рад було: 1) облік земельного фонду волості, що підлягав відчуженню; 2) з'ясування потреб населення у землі; 3) визначення норм селянського та поміщицького землеволодіння; 4) збір інформації про середню врожайність для визначення викупної вартості землі; 5) з'ясування прав кожної фізичної особи на отримання тієї чи іншої ділянки землі; 6) забезпечення інтересів воїнів, що борються за відновлення російської державності тощо [13, 20].

Таким чином, констатуємо, що соціальною основою врангелівської моделі оновленої російської державності вважалося селянство. Владі білого Криму вдалося спрямувати селянську ініціативу у конструктивне про- державницьке річище. Засобом реалізації стали волосні земельні ради. Саме вони мали широкі повноваження з вирішення різноманітних питань соціально-економічного життя. Інші органи державної влади білого Криму не виконували допоміжні функції.

Література

1. Дрейер фон В. Крестный путь во имя Родины. Двухлетняя война красного Севера с белым Югом, 1918 -- 1920 гг. -- Берлин, 1921.

2. Генерал Врангель и крестьяне // Таврический голос. -- 1920. -- № 248.

3. Російський державний воєнний архів (далі -- РДВА). -- ФР. 39540с. -- Оп. 1. -- Спр. 186.

4. Черкасов-Георгиевский В. Генерал П. Н. Врангель. Последний рыцарь Российской империи. -- М., 2004.

5. История гражданской войны в СССР: В 5 т. -- Т. 4: Решающие победы Красной Армии над объединенными силами Антанты и внутренней контрреволюции (март 1919 г. -- февраль 1920 г.). -- М., 1959.

6. Рибалка І. Великий Жовтень і зміни соціальної структури селянства України // Укр. іст. журн. -- 1987. -- № 11.

7. Врангель П. Воспоминания барона П. Врангеля: В 2 т. -- Т. 1. -- М, 1992.

8. Державний архів Російської Федерації (далі--ДАРФ). -- ФР. 3801. -- Оп. 1. -- Спр. 2.

9. Сведения об осуществлении земельного закона Врангеля 25 мая 1920 г. к 15 сентября // Красный архив. -- 1928. -- Т. 1.

10. Письмо Начальника Управления земледелия и землеустройства Глинки В.А. Маклакову 16 сентября 1920 г. // Красный архив. -- Т. 1. -- 1928.

11. ДАРФ. -- ФР. 355. -- Оп. 1. -- Спр. 5.

12. РДВА. - ФР. 101. - От. 1. - Спр. 174.

13. ДАРФ. - ФР. 355. - От. 1. - Спр. 3а.

Размещено на Allbest.ru