Неповсякденність українських остарбайтерів Третього Рейху в роки Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неповсякденність українських остарбайтерів Третього Рейху в роки Другої світової війни

В.I. Лахно

У німецькій історіографії повсякденності протиставляють незвичайні, унікальні випадки, що відбуваються в житті людини. Вони прямо протилежні повсякденню - це неповсякденність [1, 51] або опозиція повсякденності [2, 30]. На думку німецьких вчених, цими опозиціями є свята та різні екстремальні ситуації. І якщо свято - це завжди неповсякденність, то екстремальні ситуації можуть стати повсякденністю, коли людина увесь час перебуває в екстремальному середовищі [2, 30]. Саме така повсякденність сформувалася у депортованих з України до Третього Рейху, коли вони опинилися у незвичних для себе умовах роботи та проживання. Проте, й у такій екстремальній повсякденності вони потрапляли в надзвичайні ситуації, що не були для них щоденністю, але мали значний вплив на її формування.

Окремі аспекти проблематики розглядалися у працях С. Гальчака [3], А. Кравченко, С. Батурина [4], Т. Пастушенко [5], П. Поляна [6]. Однак у них неповсякденність східних робітників розглядається в контексті більш загальних проблем і подій. До сьогодні означена проблематика не стала предметом спеціального наукового дослідження. Джерелами розвідки є інтерв'ю, спогади, листи, щоденники колишніх остарбайтерів. Окремі з них опубліковані у спеціальних збірках, частина інтерв'ю взята автором особисто, упорядкована та зберігається в архіві Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка. Метою цієї наукової розвідки є дослідження унікальних випадків, що траплялися з остарбайтерами під час перебування у Третьому Рейху.

З окупацією українських земель німецька влада розпочала масові депортації населення України до Німеччини. Їдучи до Рейху, українські юнаки та дівчата не мали жодного уявлення про своє майбутнє. На думку Т. Пастушенко, «для більшості робітників, які виїжджали до Німеччини, це був... від ' їзд у невідомість» [5, 74]. «У мене було таке відчуття, що нас везуть у якусь тьму, впереді тьма, яка заполонила всю душу, страху, якому вже не було межі», - пригадує колишня депортована - О. Понеділок [7, 224]. Частина завербованої молоді взагалі не задумувалася над майбутнім: «... їдемо молоді усякі: хі-хі, ха-ха» [8, 2]. Або ж, як пригадує Г алина Г: «Духом не падали. Едем, песни поём, кричим: «В бой за Родину. В бой за Сталина!» [9, 114].

Після перетину українського кордону робітники зі сходу опинялися у проміжних таборах, які знаходилися переважно на території Польщі. Тут остарбайтери проходили перевірку щодо національності, професії та стану здоров'я. Досить часто завербованих затримували в таких таборах на 2-3 тижні карантину і тільки потім відправляли до пересильного чи розподільчого табору уже на території Третього Рейху. Тут їх документували, а також робили додаткові дезінфекції (санобробку), медичні експертизи, що передбачало стрижку (наголо), «прожарку» одягу та особистих речей, обробку шкіри спеціальним розчином [6, 235]. Медичний огляд відбувався в принизливих умовах, за присутності сторонніх осіб, часто без відокремлення чоловіків і жінок. Усі жінки підлягали гінекологічному оглядові. Вагітність часто переривалася навіть на п'ятому місяці. Не рідко проводилася стерилізація жінок. Німецька дослідниця Г Шварце наводить приклад одного пересильного табору у м. Зест (Вестфалія), через який щоденно відправляли 1000 остарбайтерів. Із Зеста за короткий час у центральний табір для пологів і абортів було переведено 256 жінок з 20 тис. осіб [10, 33-39].

За твердженням Т. Лапан, першим негативним враженням українських дівчат-остарбайтерок на території Рейху було психологічне насильство під час медогляду та дезінфекцій [11, 132]. Саме тут більшості молодих дівчат довелося вперше прилюдно роздягтися. «Мы советские девчёнки, воспитанники, активисты в своё время, комсомолки. Нас это очень угнетало», - пригадує В. Галустова [12, 191].

Після пересильних установ східних робітників відправляли до розподільчих таборів (у Німеччині їх нараховувалося біля 20) або бірж праці, де вони підлягали «розпродажеві» у буквальному розумінні цього слова, оскільки ціна однієї робочої одиниці становила 18 марок за жінку та 25 за чоловіка. Сюди приїздили власники підприємств і сільські господарі (бауери) для купівлі майбутніх працівників. Для роботи на підприємствах відбиралися здорові юнаки й дівчата, у село ж потрапляли всі інші. П. Овчаренко пригадує: «У Перемишлі нас розділили на три групи. Перва група - крєпкі, ті пішли на завод, на фабрики. А друга група... де легша трошки робота... У третій групі... такі були слабенькі... до хазяйнів» [13, 67]. П. Петрошенко помітив інший принцип відбору робочої сили: «.. .хазяєва ходили і цікавилися: хто звідкіля? Звідки родом? З міста? Де працював? Чи на заводі? Ті та ті потрібні. А цей з села він каже: «Якщо взяти людину військову, то вона не вміє і коней запрягти, і не знає як з плугом там мати справу». Це в їх інтересах.» [14, 152]. В. Першка обрали для роботи в сільському господарстві, бо у нього були мозолі на долонях, а отже, він умів тяжко працювати і не цурався будь-якої роботи [15, 69]. Інколи при відборі застосовувалися випробування. М. Кобзиста пригадує: «Купили вони (бауери. - В. Л.) нам їсти... я мигом усе виїла, та дівчина (яку також відібрали. - В. Л.) довше сьорбала. Я з'їла бистро - значить і робитиму бистро» [16, 101]. У результаті випробувань Марія потрапила до бауера.

Перебуваючи у Третьому Рейху, остарбайтери кілька разів на рік відмічали свята: релігійні, державні, інколи особисті. Найпопулярнішими були Різдво та Великдень. Відомо, що католицькі та протестантські країни користуються Григоріанським календарем у той час, як православні відзначають релігійні свята за Юліанським. Розбіжність між календарями складає 13 днів. Перебуваючи в Німеччині, остарбайтери не забували про православні свята, називаючи їх «нашими»: «Сьогодні перший день нашого Великодня.., а тут ще до 6-ти годин далеко, щоб взяти вечерю, щоб хоч того смердячого супу поїсти. Така наша Паска, а німецьку так само провели, але на ту не шкода, бо чужа, а це ж наш український Великдень» [17, 21].

Інколи господарі запитували у східних робітників, коли вони відзначають те чи інше релігійне свято, щоб зробити невеликі подарунки, «... хоч який празник їхній вони й за наших питають: «А у вас коли, - допустім, - Паска чи Різдво...», прийдем ми з роботи, а нам шось ізпечене лежить на столі і або халатик, або вбуться» [18, 7-8]. У такі дні окремим остарбайтерам вдавалося відвідати церкву, а деякі шкодували про позбавлення такої можливості. Так, примусова робітниця Антося у листі до подруги в Німеччину скаржилася: «Я просиділа в таборі, як той турок нехрещений, нікуди не виходила». Дівчина була віруючою і переживала, що не змогла відвідати церкву на велике релігійне свято. У цей день Антося згадувала як відзначають цю подію в Україні: «Як до цього дня було готуєшся, радієш, прибираєш, всього напікаєш. радісно та весело. Всі гуляють, обмінюються писанками, гойдаються на гойдалці» [17, 21-22].

Східні робітники відзначали й державні свята - Новий рік та Перше травня. Найяскравіші враження у остівців залишилися від святкування Нового року. Про свій перший Новий рік, зустрінутий у німецькій неволі, К. Герасимова згадує так: «А перший год, як ми приїхали, який вони нам перший Новий год устроїли?!.. Ми дома такого і не бачили. Це ж як у 42 році. 43-й ми встрі- чали. Очередь в столову. Вони ж, ви оце не знаєте, а нам оце ж у столовій столи стоять такі длінні і скільки нас чоловік і стільки і. Бутилка вина і бутилка сі. сітро чи що воно, якийсь сіроп, тарілки там куча в другой і канфети і по яблуку. Ну, ну всьо, і печенья усього, і це каждому, каждому, каждому - скіки нас, стільки порцій. І тоді нас туди завели - сідайте і ми так сіли, очі розбігаються і руки стоять все. Дак ми думаєм: «Боже, ми ж такого ніколи не бачили. Дома такого у нас не було. Оце так да!» Вони считай понаставлювали і пішли. «Дівчата, кушать давайте!» Откривать почали вино. Радуваться і почали ж празнувати. Тільки почали празнувать. Ну, вже трохи випили, трохи закусили, а тута: «Ау! Ау!» - тривога, бомбьожка, ну, нічого, пронесло - пролетіли мимо. Вони нас не бомбили. Тоді не бомбили. Погули, погули самольоти і полетіли на другий курс. Дак ми вже далі гуляли. Йолка була, йолка стояла, шо ви - не жарт, ігрушки на ній всякі, отаке на ній. І мєжду прочим і запомнилося, коли б ото, що не було, а оце саме дужче на всю жизнь, у школі колись робили, колись сяке-таке, що там в школі.» [19, 19]. Є. Тараненко настільки вразило святкування Нового року в Німеччині, що вона називає цю подію «найбільшим святом і найбільшою радістю» тих років. Саме там дівчина вперше побачила, як прикрашають житло на честь торжества, які бувають гірлянди, вперше спробувала шампанське, лимонад червоного кольору та німецькі солодощі [20, 238-239].

Траплялися випадки, коли остарбайтери самі організовували й відзначали святкові дні. Так, на Новий Рік східні робітники фабрики з виробництва годинників «Тіль» містечка Рула (Тюрінгія) «.. .принесли з лісу ялинку, іграшки робили з листівок, кольорового паперу. Наряжались, хто в що гаразд. Гадали, дурачились й не спали до ранку» [21, 340]. Інколи східні робітники мали змогу відзначити особисту подію - День народження. Як правило, влаштовували його господарі в сільській місцевості.

У святкові дні окремі остарбайтери, як правило, не працювали: «.два дні не робили, бо празники. були», «...на 1 травня ми не робили» [17, 22]; отримували додаткове або покращене харчування: «. було коли полоник картошки дадуть і чимось як підливою якоюсь приллють. Це ми знали, шо празники» [22, 4]; одержували подарунки. Наприклад, східна робітниця, працюючи в бауера, від господарки отримала на свято сукню, сорочку, три пари панчіх, дві пари шкарпеток і ще «деяку дрібницю» [23, 72].

Окрім святкових днів, східні робітники мали право на вихідний (не менше одного дня на тиждень). Як правило, це була неділя. Проте, часто вона ставала для них днем відробітку різноманітних штрафів. Про них остівці дізнавалися лише недільного ранку. Тому не всі могли відпочивати у вихідний день [3, 191]. Траплялися випадки, коли вихідний день ставав буденністю і в робітника змінювався лише вид роботи: «...а нам... ні вихідного. В такі дні на полі ми пахаємо, а у вихідні миєм посуд та прибираємо» [24, 43]. У вихідні дні остарбайтери гуляли містом чи селом, відвідували рідних чи знайомих, які працювали неподалік, ходили до різних закладів, влаштовували танці.

Перебуваючи в Рейху, окремі східні робітники отримували допомогу (продуктами харчування, одягом, житлом, книгами тощо) від місцевих громадян. Як правило, така допомога була неочікуваною й рідкісною. Наприклад, інколи місцеві жителі допомагали втікачам, сплачували штрафи за східних робітників. Так, за втечу двом дівчатам був призначений штраф у 200 марок. Поліцейський, за їх словами, «змилувався» і заплатив за них 400 марок [25, 44].

Неповсякденними у житті остарбайтерів були випадки спротиву чи помсти своїм господарям або «наглядачам» у таборі чи на роботі. Вони траплялися коли людина була доведена до відчаю, мала нестримний характер або просто намагалася такими діями покращити собі настрій. Були випадки, коли, не бажаючи слухати образи чи терпіти тілесні покарання, остарбайтери вступали з господарями в бійку. Так, Н. Федорчук пригадує: «Хазяйку я була одлупила... старого з свиньми закрила... отака я була» [26, 490]. Приклад наївної та кумедної помсти робітниці-остарбайтерки своїй господині продемонструвала полтавчанка О. Головко: «... сіла оце біля грубки у їх на штубі (кімната господарів) у тому хвартусі, що свиней порала. Думаю нехай понюхають хоть трохи пани гівно, а то тільки піджарене сало їдять, то мусять понюхать і сирого» [27, 230].

У пошуках кращої долі або з метою повернення на батьківщину примусові робітники здійснювали втечі. Наприклад, Б. Зіоменко, знаючи, що його повинні відправити до концтабору, зрозумів: єдиний спосіб уникнення цього - втеча: «Нужно бежать отсюда... И мьі как рванули» [28, 48]. Проте, не всі східні робітники втікали, коли траплялася нагода. Основними причинами цього були: незнання мови та місцевості, відчуття різниці з місцевим населенням, а нерідко й попередній досвід товаришів. Так, коли С. Петрашенко з товаришем вирішили втекти, пригадали чотирьох своїх земляків, які втекли з трудового табору, але були спіймані й відправлені до концтабору, де й загинули. Тому хлопець не бачив сенсу тікати: бо «затримають, уб 'ють» або ж «утечеш.., допустім я пішком би добрався додому, - заберуть наново, і ще і печінку відіб'ють» [14, 157].

Одним із видів покарань остарбайтерів було відправлення до виправно-трудового, штрафного чи концентраційного таборів. До першого направляли виключно за дрібні порушення. Термін перебування в таборі був чітко обмеженим - 3 або 6 тижнів. Після відбуття покарання працівник повертався на попереднє місце роботи [6, 100-101]. За більш серйозні порушення (втечі, крадіжки, саботаж) відправляли до штрафного чи концентраційного таборів. В окремих випадках застосовувалася смертна кара. З розмов, особистого чи досвіду своїх колег остарбайтери мали уявлення про умови перебування в таких таборах: «Зразу попереджали нас, що за саботаж - концлагер. Що це значить - ми вже розуміли» [29, 221]. Примусова робітниця Антося так описує один з виправних таборів: «Це таке, як совітська тюрма або примусова праця. Там дуже б'ють і по 4 години всього сплять на добу, а то увесь час тяжко працюють. Водять їх під рушницями. То такий карний лагер» [17, 20].

Починаючи з 6 січня 1943 р., діяло «Положення про проведення страт», яким запроваджувалася смертна кара для остарбайтерів. Причому інших східних робітників після страти їх товариша приводили до шибениці з метою показу наслідків будь-якої непокори або злодійства. «Як хто де, шо украде, така висока шибениця і під горло тією шибенецею і хай теліпається, поки вмре там» - пригадує Г. Вільховик [22, 4].

Окремим епізодом у пам'яті східних робітників стало їх звільнення. Працюючи в різних країнах Рейху, вони були звільнені як радянськими військами, так і союзниками. Зустріч із першими викликала суперечливі емоції - від радості, вдячності й співчуття - до осуду грубої поведінки радянських вояків [5, 186-187]. У випадку звільнення союзницькими військами реакція східних робітників була стриманішою та зводилася до вдячності, радості та подиву. Радість викликало саме відчуття отримання свободи, а також продовольчі пайки, які щедро роздавали визволителі. Найбільше здивування викликали чорношкірі солдати, яких значна частина остарбайтерів бачила вперше.

Після звільнення окремі колишні господарі пропонували своїм робітникам залишитися в країні, не повертатися на батьківщину, обіцяючи їм достатній рівень життя. «Нємка упала мені в колінах, і мені ноги цілувала!!! І просила, щоб я осталась! «Не їдь, - каже, - в Росію, там не хароші люди! Не їдь, оставайся тут. Ти тут будеш жить, ти тут вийдеш заміж, тобі тут дом дадуть, ти тут будеш жить отако!!!» [30, 3]; «...мене хазяйка оставляла, щоб я не їхала на Україну, а там була. «Я, - каже, - тебе і у номер упишу і будеш ти коло нас жить». І, Господи, вона мене як помолила, шоб я ж там осталася» - пригадують полтавки [31, 55].

Поведінка деяких східних робітників у період звільнення мала і ознаки помсти: підпали будинків місцевих громадян, самосуд над колишніми власниками, крадіжки, мародерства. Такі дії колишні остарбайтери виправдовували грабунками, здійсненими німцями в окупованій Україні, а також особливостями менталітету радянської людини. Проте, навіть маючи можливість, не всі остарбайтери могли скоювати крадіжки через негативний попередній досвід ще в радянській повсякденності або це не дозволяли виховання та стиль життя родини.

Зараз колишні остарбайтери по-різному оцінюють своє перебування в Німеччині. Більшість із них шкодує про той період свого життя. Інші, навпаки, особливо чоловіки, вважають, що таким чином вони уникли смерті: «Бог його зна, може в армію забрали та зразу попав під перву кулю» - розмірковує С. Безпалько [32, 14]. Завербованого Г Марченка також не встигли призвати до армії. З його ровесників були сформовані неозброєні загони радянської армії, пізніше знищені німцями. Таким чином, перебування в Німеччині врятувало юнака від смерті [33, 84]. Частина східних робітників вважає, що у Рейху вони отримали унікальний досвід, якого не мали б живучи на батьківщині. Пізніше він дав їм можливість порівняти стилі й рівень життя як мінімум двох країн. Вони розмірковують: «.я не жалію, шо попала в Германію, я побачила, як должні люди жить. хіба це ми живем?!» [30, 5-6].

Таким чином, перебуваючи в Третьому Рейху, остарбайтери свідомо чи несвідомо потрапляли в екстремальні ситуації. Такі випадки, згідно німецької історіографії, є неповсякденністю або опозицією повсякденності. До них, у випадку зі східними робітниками, відносяться: перебування у нетрудових таборах (проміжних, пересильних, розподільчих, виправно-трудових, штрафних), акти спротиву чи помсти окремим німецьким громадянам, втечі, процес звільнення з «рабства» тощо. Окремі враження у примусових робітників залишилися від проведення свят і вихідних днів.

Література

остарбайтер рейх нетрудовий табір

1. Головко В. Історія повсякденності: історіографія і міждисциплінарні зв 'язки // Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921--1928 рр.) /Ред. С. Кульчицький. -- Кн. 1. -- Ч. 1. -- К., 2009.

2. Пушкарёва Н.Я. История повседневности: предмет и методы // Социальная история. Ежегодник, 2007. -- М, 2008.

3. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. -- Вінниця, 2003.

4. Кравченко А., Батурин С. Українські невільники Третього Рейху (минуле і сучасність): Публіцистична хроніка. -- Львів, 2005.

5. Пастушенко Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942--1953). -- К., 2009.

6. Полян П.М. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на Родине. -- М., 2002.

7. Олександра Іванівна Понеділок // Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Упор. Г. Грінченко. -- Х., 2004.

8. Фонд Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка в Державному архіві Полтавської області (далі -- Фонд ПНПУ в ДАПО). -- Ф. Р-1507. -- Оп. 2. -- Спр. 54.

9. Шварце Г Примусова праця - вступ до проблеми // Тріщина через все життя. Спогади українських примусових робітниць в землі Райнланд. - Кьольн, 2007.

10. Лапан Т. Українські жінки на примусових роботах у Третьому Рейху // Україна модерна.. - К.; Львів, 2007.

11. Овчаренко Парасковія Іванівна //Маленькілюди на великій війні: усні історії остарбайтерів та в 'язнів концтаборів з Полтавщини / Упор. В. Лахно. - Полтава, 2011.

12. «Після довгої розлуки ми повернемось в Прилуки» - інтерв'ю з Сергієм Петрашенком // «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів / Упор. І. Ястреб та ін. - Х., 2009.

13. Сидоренко О., Котляр В. Книга життя українських «остарбайтерів». - Полтава, 2005.

14. Кобзиста (Шевченко) Марія Федорівна // То була неволя. Спогади та листи «остарбайтерів» / Упор. Т. Пастушенко, М. Шевченко. - К., 2006.

15. Ясир. Листи, оповідання і народна творчість у німецькій неволі / Упор. О. Воропай. - Лондон, 1966.

16. Фонд ПНПУ в ДАПО. - Ф. Р-1507. - Оп. 2. - Спр. 59.

17. Фонд ПНПУ в ДАПО. - Ф. Р-1507. - Оп. 2. - Спр. 49.

18. Тараненко Євгенія Григорівна // Маленькі люди на великій війні...

19. Чабанова (Стрєльцова) Євгенія Арсентіївна // То була неволя...

20. Фонд ПНПУ в ДАПО. - Ф. Р-1507. - Оп. 2. - Спр. 42.

21. Державний архів Полтавської області. - Ф. Р-3388. - Оп. 1. - Спр. 365.

22. Бобир Галина Йосипівна // Маленькі люди на великій війні...

23. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф. Р.-166. - Оп. 3. - Спр. 259.

24. Федорук Надія Олексіївна // То була неволя...

25. Пастушенко Т.В. Про що листувалися між собою українські примусові робітники в Німеччині в роки другої світової війни // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. - К., 2003. - Вип. 7.

26. Фонд ПНПУ в ДАПО. - Ф. Р-1507. - Оп. 2. - Спр. 50.

27. Денисенко Марія //Маленькі люди на великій війні...

28. Фонд ПНПУ в ДАПО. - Ф. Р-1507. - Оп. 2. - Спр. 58.

Размещено на Allbest.ru