Формування системи обліку кадрового складу судів на Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій половині ХІХ століття (на прикладі формулярних списків)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОБЛІКУ КАДРОВОГО СКЛАДУ СУДІВ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст

Дослідження історії судових установ в Україні через призму оцінки їх людського фактору є недостатньо розкритим. Однією із складових цієї проблематики є звернення до особливостей кадрового складу місцевих судових установ, на прикладі судів Правобережної України на етапі переходу цієї території від Речі Посполитої до Російської імперії (кінець XVIII - початок ХІХ ст.). Судові чиновники вважались представниками державної служби. Тому до них ставилися вимоги відповідно до загальних норм, законів, приписів, які регулювали діяльність чиновництва. В зазначений період відбулося поступове входження представників місцевого чиновництва до Російської бюрократичної системи. У формуванні його особового складу зберігалися і певні особливості, обумовлені географічними, етнічними, культурними, ментальними чинниками.

Метою цієї статті є аналіз процесу входження судового чиновництва Правобережної України до російського бюрократичного апарату та визначення вимог, які ставилися перед ним, відповідно до законодавчих норм XVIII - першої половини ХІХ ст. Предметом дослідження є еволюція формуляру послужних списків державних чиновників в російському законодавстві відповідно до вимог, що ставилися перед державними службовцями в цей час, його особливості у зразках, що використовувалися в судах Правобережної України Джерельною базою є нормативні документи російського уряду, які регламентували процес становлення форми послужних списків, накази, що регулювали формування чиновництва на Правобережжі та формулярні списки судових чиновників повітових судів Волинської губернії.

Проблемі історії державної служби зазначеного періоду присвячена значна кількість досліджень. Серед останніх розвідок - це праці М. Бармака [1] і Б. Г аля [2], які висвітлили політику російського уряду в Україні після поділів Речі Посполитої, зокрема проблему кадрів судових установ. Ряд статей, присвячених історії державної служби в Україні, містяться в спеціальному збірнику за матеріалами конференції (2008 р., Київ) [3]. Серед них потрібно відзначити дослідження В. Шандри [4]. В 2009 р. побачила світ п'ятитомна колективна праця [5], яка містить значний масив документів та узагальнених досліджень з історії вітчизняного справочинства.

Серед російських досліджень ґрунтовним аналізом джерел відзначається монографія Т. Архипової, А. Сенина, М. Румянцевої [6]. Значну увагу формулярним спискам приділили в своїх дослідженнях М. Румянцева [7], А. Єлпатьєвський [8]. Характеристиці послужних списків як історичного джерела присвячено розділ у посібнику з джерелознавства, підготовленому колективом фахівців Російського гуманітарного університету [9], у якому розглянуто еволюцію формуляру упродовж XVII - XVIII ст. Однак, оцінюючи загалом стан вивченості документальних джерел з історії місцевої бюрократії у сучасній історіографії, слід зауважити, що формулярні списки судових чиновників поки не стали предметом окремого вивчення.

Формулярні списки - це форма систематичного обліку чиновництва, яка існувала в Росії з XVII ст. Їх впровадження було зумовлене вимогою контролю щодо нагород чиновників, аби не відправляти їх у відставку без атестату про чесну та бездоганну службу, а також з метою відстеження та регулювання соціальних характеристик чиновництва [6, 20]. Перший зразок формуляру з'явився 1764 р. Деяких змін він зазнав у 1771, 1788, 1794 рр. Первинна його форма містила наступні графи: 1) чини та імена; 2) вік; 3) з яких верств походить та скільки має у володінні душ чоловічої статі і в яких повітах; 4) вступ до служби, в т. ч. коли вступив та якими чинами і коли був нагороджений; 6) чи брав участь у війнах; 7) чи мав провини, штрафи та чи знаходився під підозрою; 8) чи здатний до продовження статської служби; 9) чи може бути підвищений за чином та чому.

У відомостях 1771 р. деякі графи були об'єднані і додалися вимоги інформації про відпустки, сімейний стан, наявність дітей і місце їх перебування. Вводилась окрема відомість про тих, хто служить і на службі не перебуває, яка стосувалась лише дворян. В ній докладно вказувалось про наявність маєтку, кріпаків, а також про земельну власність дружини. З формулярних списків 1788 р. була виключена графа про сімейний стан і додано дві нові - про отримання чинів під час відставки та чи достойний чиновник нагородження орденом святого Володимира. Додавання графи про відставку пояснювалось прагненням влади виключити зловживання при отримані чину під час завершення служби та забезпечити перевагу при проходженні служби та підвищенні чинів дійсно тим чиновникам, котрі знаходяться на службі [9, 419]. В наказі 1788 р. вимагалось надсилати списки один раз на рік в серпні і в них надавати інформацію про тих, хто служить від корони і тих, хто займає посаду за дворянськими виборами окремо. Графа про провини була поновлена. Вона уточнювала: чи перебував чиновник під судом або слідством і які були вироки.

Форма 1794 р. була введена для чиновників перших восьми класів і не містила принципово нових вимог, лише пункти про службу, нагородження, відставку були об'єднані. Завершував формування системи обліку чиновництва в XVIII ст. Сенатський наказ від 15 березня 1798 р. «О присылке в Герольдию ежегодно к 1 октября послужных списков о классных чиновниках», який не вносив нічого нового і слугував Герольдмейстерській конторі ще одним документом для обліку службовців [10, 164].

Процес уточнення та доповнення формуляру послужних списків тривав і в першій половині ХІХ ст. Сенатським наказом 13 липня 1827 р. було наказано відображати відомості про маєток, а саме, яким маєтком володіє чиновник: родовим чи набутим, власність батьків та дружини, передбачалися відомості про власність на фабрики, заводи, незаселені землі, будинки (дерев'яні чи кам'яні) і в якому місті знаходяться [11, 605]. Певні особливості мали списки тих осіб, які представлялися для нагородження за бездоганну службу. В 1829 р. ця форма була затверджена [12]. Її появі передували Сенатські накази від 28 січня 1828 р. та 13 вересня 1828 р., які уточнювали графу про відпустки. Слід було вказувати скільки разів і часу чиновник перебував у відпустках, пояснювати причини частого переміщення з посади на посаду. Такі переміщення виправдовувалися лише наказами керівництва для здібних службовців, а такі особи мали право на нагороду [13, 71]. За наказом від 13 вересня 1828 р. потрібно було зазначати відомості про відпустки за останні п'ять років, зокрема питання: чи не перебував у відпустці, і якщо перебував, то коли саме, на скільки часу, і чи з'явився вчасно до посади [13, 827]. Ці вимоги були внесені до формуляру 1829 р. Цього ж року уряд звернув увагу на соціальне походження чиновників і видав наказ про зазначення у формулярних списках з точністю того соціального стану, з якого походить особа [13, 336].

Сенатський наказ від 24 вересня 1830 р. вимагав вносити у формулярні списки службу дворян за виборами [14, 69]. Російський дослідник А. Єлпатьєвський наголошує на тому, що за наказом від 1 серпня 1801 р., виборна служба прирівнювалась до державної [8, 166]. Тому внесення такої інформації було цілком виправданим. 12 січня 1831 р. була видана Думка (Мнение) Державної Ради «Об означении в послужних списках чиновников нахождения их под судом и взысканий на них полагаемых» [15, 16]. В подальшому була видана серія наказів про види покарань, які вносилися до формулярних списків. Їх підсумовував Сенатський наказ від 18 серпня 1837 р. «О внесении выговоров в формулярные списки чиновников», який зазначав: «.. .в формулярних списках чиновников... показывать: а) выговоры и всякого рода замечания и денежные взыскания, определяемые головными судилищами, тем самым лицам, которые суду были преданы; б) оставление чиновника под судом, свободным от онаго по Всемилостивейшему Манифесту; в) выговоры, сделанные прямо от Высочайшего имени, или по приговору судебных и правительственных мест и начальств вместо денежных пеней лично по одному чиновнику, или в составе присутственного места, если о внесении оных в Высочайших повелениях, приговорах и предписаниях будет сказано; - бытность же под судом чиновников, которые оправданы, признаны невинними и от суда и следствия освобождены, в формулярних списках не показывать» [16, 725]. Щодо штрафів, то законодавство вимагало їх обов'язкове занесення до формулярних списків, але якщо особа виправила помилку, то такі штрафи не вважали перешкодою для подальших нагороджень [16, 749].

З 1835 р. з'явилася вимога зазначати в списках віросповідання в графі разом із чином, іменем та віком. Віросповідання дружини та дітей зазначати в останній графі, разом із відомостями про членів родини [17, 231]. В. Шандра зазначає, що при формуванні державного апарату верховна влада не зважала на етнічне походження та релігійну приналежність претендентів, за винятком представників єврейського етносу та «інородців», до яких зараховувались безелітні народи Сибіру. «Таким чином, верховна влада вирішувала імперське питання» [4, 94].

Подальші зміни формуляру відбулися 16 липня 1849 р. Якщо перший, І764 р., містив 9 граф, то в останньому їх було вже 15. Вперше в цьому формулярі з'являється вимога відображати освіту чиновників. На освіту державних службовців в Російській імперії звернули увагу доволі пізно - на початку ХІХ ст. 6 серпня 1809 р. було видано наказ «О правилах производства в чины по гражданской службе и об испытаниях в науках, для производства в Коллежские Ассесоры и Статские Советники», який справедливо відзначав низький рівень освіти чиновників, і, головне, відсутність бажання її отримувати. Причина полягала в можливості кар'єрного зростання не за критерієм знань та вмінь, а за кількістю вислужених років. Особливо не бажали вчитися дворяни. Тому в наказі було зазначено: «Никто не будет произведен в чин коллежского асесора, хотя бы и выслужил положенное число лет в титулярних советниках, если не предъявит свидетельство одного из состоящих в Империи Университетов.., что он обучался в оном с успехом наукам... или что представ на испытание, заслужил на оном одобрение в своїм знании» [18, 1055].

Отже, в Російській імперії формуляр особового складу чиновників склався, головним чином, протягом 1760 - 90-х рр. З часом він зазнавав певних доповнень та уточнень. Справедливо буде зазначити, що кожний раз зміни були пов'язані з посиленням уваги уряду до тих чи інших аспектів соціальної та службової діяльності чиновництва.

Кадрова політика Катерини ІІ на Правобережжі мало чим відрізнялась від загальноросійського зразка. Імператриця втілювала в життя два принципи: уніфікації управління та залучення місцевих еліт до співпраці з владою. Це повинно було сприяти лояльності місцевих дворян та міщан до нового уряду. У Маніфесті генерал- губернатора Мінського, Ізяславського та Брацлавського Т. Тутолміна від 16 травня 1795 р., під час приєднання нових областей, проголошувалося збереження прав власності, віросповідання, а також поширення всіх тих прав, свобод та привілеїв, якими користуються всі піддані Російської імперії [19, 698]. Під час призначення на посаду перевага надавалась тим, хто мав польські чини [19, 695]. В подальшому система надання чинів та рангів була підтверджена Павлом І [20, 742].

Проте, вимоги для місцевих чиновників мали певні відмінності у заповненні пунктів формуляру. Так, у відомостях про дворянський стан, потрібно було вказати, ким і коли він був підтверджений. Аналогічна вимога ставилася перед російськими чиновниками з початку 1770-х рр., але у формулярних списках вона не зазначалась. На Правобережній Україні ця вимога була посилена через люстрації, що проводились стосовно польської шляхти. Їх результатом був перехід багатьох представників польської шляхти до нижчих станів. В 1831 р. було видано Сенатський Наказ «О разборе шляхты в Западных губерниях и об устройстве сего рода людей», який завершував процес перегляду дворянського походження польської шляхти. Він містив рішучі заходи щодо встановлення соціальної приналежності шляхти. Закон встановлював відмінності між дійсними шляхтичами, які були визнані такими Герольдією і особами, «именующимися шляхтою, без утверждения присвояемого себе достоинства законными доказательствами». За першими - зберігалися всі привілеї дворянського стану. Інших було поділено на два розряди - сільських та міських обивателів. Щоправда незначна частина осіб, яких віднесли до міських обивателів, була зарахована до стану почесних городян. В тому числі до них належали і адвокати. Вони були позбавлені військової повинності, яку замінили грошовим внеском. За тими особами, які ще збирали документи про приналежність до шляхетського стану, зберігалось право звільнення від тілесних покарань і рішення за їх кримінальними справами все ще повинен був затверджувати Сенат. Інші привілеї дворянства на них уже не поширювались [21, 135-136].

Як і в російських губерніях, в послужні списки чиновників повітових судів Правобережжя вносилась служба від корони та за виборами [22]. Відмінність полягала, як вважає В. Шандра, в самому ставленні до виборної служби: на відміну від російських губерній, на Правобережжі шляхта надавала перевагу саме їй. Тому, що «це давало змогу відбувати її, перебуваючи у власних маєтках, займаючись господарством [4, 93].

Певні особливості мали формулярні списки адвокатів. Потрібно зазначити, що, на відміну від російських губерній, на Правобережжі при судах діяли адвокати. В їх формулярних списках містилися спеціальні графи: коли і ким був випробуваний та затверджений на адвокатській посаді, чи дотримано було при цьому діюче законодавство, а саме: Іменні накази від 14 грудня 1797, 4 березня 1798 р. і Думка (Мнение) Державної Ради 23 жовтня 1811 р., що регулювали діяльність адвокатури на Правобережній Україні. Наступна графа з'ясовувала рівень знання російської мови. Далі чи атестований в знанні законів, чи завжди дотримувався доброї моралі, чи не був помічений у зловживаннях своїми обов'язками, чи достойний в подальшому займати свою адвокатську посаду [23, 1-15]. В 1839 - 1840 рр. до формулярних списків адвокатів додано вимогу обов'язкового документального підтвердження наявності освіти. До речі, всі адвокати закінчили гімназії або повітові училища. Остання вимога - «сделано ли надлежащее удостоверение, что все допускаемые к должности адвокатов лица не принимали никакого участия в бывшем польском мятеже» [24, 9-10]. Отже, зрозуміло, що вимога благонадійності була посилена. Зауважимо, що адвокатура на Правобережжі була ліквідована 1840 р.

Таким чином, однією з форм контролю та систематизації чиновницького складу судових чиновників були послужні списки, формуляр яких змінювався протягом ХУЛІ - першої половини ХіХ ст. Кожен раз такі зміни відображали посилення урядових вимог до державного чиновництва. Зокрема зверталась увага на приналежність до дворянського стану, наявність маєтку, дотримання дисципліни, згодом - наявність освіти. Послужні списки містили також інформацію про службову кар'єру, віросповідання, сімейний стан, родинні зв'язки, нагороди тощо. В документах судових чиновників Правобережжя збереглися всі зазначені відомості. Крім того, приділялася посилена увага до доказів шляхетного походження, характеру власності, благонадійності. Від адвокатів додатково вимагалась наявність доказів обов'язкової освіти, складання іспитів на заняття адвокатською діяльністю, знання російської мови тощо. Загалом, у російському законодавстві простежувалася тенденція до уніфікації бюрократичного апарату держави.

річ посполита формулярний список

Література

1. Бармак М.В. Державна служба в Російській імперії: основи формування та функціонування корпусу цивільних службовців (XVIII -- перша половина ХІХ ст.). -- Тернопіль, 2006.

2. Галь Б.О. Інтеграціяукраїнськоїеліти до політико-адміні- стративних структур Російської імперії у XVIII--першій третиніXIX ст..: Дис. ... канд. іст. наук. -- Д., 2000.

3. Державна служба в Україні в історичному контексті: проблеми становлення та розвитку: Зб. виступів на наук.- практ. конф. /За. ред. А. Вишневського. -- К., 2009.

4. Шандра В. С. Державна служба в українських губерніях Російської імперії //Державна служба в Україні в історичному контексті...

5. Історія державної служби в Україні: в 5 т. / Ред. Т. Мотренко, В. Смолій. - К., 2009. - Т. 1.

6. Архипова Т.Г., Сенин А.С., Румянцева М.Ф. История государственной службы в России XVIII-ХХ в. - М., 2001.

7. Румянцева М.Ф. Источники по истории российского чиновничества второй половины XVIII в. // Археографический ежегодник за 1991 г. - М., 1994.

8. Елпатьевский А.В. Документирование происхождения госслужбы в России XVIII - начала XX в. // Труды ВНИИДАД. - 1974. - Т. 5. - Ч. 1.

9. Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники российской истории: Учеб. пос. / И. Данилевский и др. - М, 1998.

10. Полное собрание законов Российской империи (далее - ПСЗРИ). - Собр. 1. - Т. 25: 1798-1799. - СПб, 1830.

11. Державний архів Рівненської області (далі - ДАРО). - Ф. 22. - Оп. 2. - Спр. 55.

12. Державний архів Волинської області. - Ф. 363. - Оп. 1. - Спр. 298.

Анотація

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОБЛІКУ КАДРОВОГО СКЛАДУ СУДІВ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст

У статті аналізується процес регулювання кадрового складу судів Правобережних земель України, котрі увійшли до складу Російської імперії після поділів Речі Посполитої. Звернуто увагу на посилення вимог, які вносилися до формулярних списків протягом XVm - початку ХІХ ст.

Ключові слова: кадровий склад судів, Правобережна Україна, формулярні списки.

Размещено на Allbest.ru