Міграційні процеси у київській губернії, зумовлені матеріальними потребами (друга половина ХІХ – початок XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міграційні процеси у київській губернії, зумовлені матеріальними потребами (друга половина ХІХ - початок XX ст.)

M.Г. Казьмирчук

Ключові слова: міграційні рухи, Київська губернія, пореформений період.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. на Київщині динамічними стали міграційні процеси, які супроводжувалися переміщенням населення із зміною місця проживання та праці як у Російській імперії, так і поза її межами. Соціально-економічна сутність міграційних рухів населення Київської губернії полягала не тільки у потребі робочої сили, але й у реалізації прагнень заробітчан та мігрантів задовольнити власні матеріальні потреби, змінити соціальний статус. Напрямки та масштаби міграцій відбувалися внаслідок загострення демографічних, етнічних та економічних проблем. Цьому сприяла індустріалізація і швидке зростання кількості населення міст Київської губернії. На сьогодні міграційними процесами у Київській губернії дослідники не займаються, хоча у вітчизняних архівах збереглося багато джерел, а у бібліотеках - статистичних даних, необхідних для розкриття цієї малодослідженої проблеми.

Дослідники аграрної історії стверджують, що з другої половини ХІХ ст. кількість населення в Російській імперії, зокрема й в Україні, зросла за сорок пореформених років на 72 %. За період від першого перепису 1897 р. - до 1914 р. міське населення зросло вдвічі [1, Київська губернія за щільністю населення посідала друге місце після Московської губернії. Населених пунктів Київської губернії, станом на 1887 р. налічувалося 11305, з них - 12 міст (одне губернське), 109 містечок, 7146 самостійних і 4038 суміжних селищ, а кількість мешканців становила 2492112 осіб. У містах проживали 370619 мешканців, у селах та містечках - 2121493 особи. Щільність населення становила 55,5 мешканців на 1 квадратну версту [2, 49,50]. У 1905 - 1914 рр. населення Київщини зросло з 4,2 млн - до 4,9 млн [3]. Місто Київ у 1874 р. мало 127 тис. населення [4, 10], 1879 - 230 тис., а 1900 - 247439 мешканців [5, 20]. 1912 р. в Київській губернії нараховувалося 4820069 мешканців [6, 77]. міграційний заробітчанство етносоціальний

Таку демографічну тенденцію деякі історики хибно пояснювали поліпшенням матеріального становища та покращенням медичного обслуговування, якому сприяли земства. Парадоксально, але разом з тим відзначалася неспроможність селян купувати землю, незважаючи на її попит, наводилися значні показники безробіття на селі та масові переселенські рухи [7, 43]. Матеріальні негаразди місцевого населення пов'язані із зростанням трудової міграції до Київської губернії другої половини ХІХ - початку ХХ ст., яка здійснювалася особами, котрі потребували заробітку в певні періоди або сезони.

Використовуючи інформацію, зібрану фабричними інспекторами щодо національності робітників заводів та фабрик Київської губернії, можна відстежити рушійні сили трудової мобільності. Багато робітників приходили до Київської губернії із сусідніх губерній, особливо із Чернігівської [8, 68]. Так, на Григорівський цукровий завод І. Зайцева Київського повіту конторою заводу було найнято 250 чернігівців-контрактників [9, 88]. Тальнівський цукровий завод графині С. Шувалової Уманського повіту наймав у 1890 - 1891 рр. 252 робітників, з яких 125 були із Смоленщини. Ще з 1886 - 1887 рр. на Тальнівському цукровому заводі працювали робітники із Смоленщини та Могилівщини [10, 142,143]. Від того був робітник місцевим або ні, залежали певні умови вербування на роботу. Зазвичай із немісцевими укладалися письмові угоди, де, як правило, відзначалася кругова порука. Сезонними робітниками, які набиралися на фабрики, переважно були не місцевими. О. Нестеренко вважає, що причиною відбирання немісцевих робітників було запобігання втечам робітників, гарантії лояльності, менших вимог до господаря та адміністрації заводу [11, 12,13].

Статистичні дані свідчать, що заробітчанством займалося з кожним роком дедалі більше селян, особливо це стосувалося городників. Із Київської губернії селяни-заробітчани їхали переважно у сусідні - Херсонську й Новоросійську губернії, які у весняний час відчували велику потребу в робочій силі. Так, мешканці Черкаського повіту зазвичай поповнювали ряди заробітчан Херсонської губернії від 15 травня - до 15 вересня [12, . У 1894 р., на основі видачі паспортів, зафіксовано 70 тис. заробітчан, при чому з 1886 до 1894 рр. їхня кількість зросла вдвічі. За деякими даними, заробітчан було значно більше - 3 % населення Київської губернії, або 100 тис. осіб [13, 61]. У 1908 р. на польових роботах було 82170, на промислових роботах - 56443, а на міській службі - 73474 осіб. Якщо 1901 р. на польові роботи вийшли 45 %, а до міста пішло 26 %, то вже у 1908 р. проценти відповідно поділилися на 38 і 34 [14, 53]. Поряд із цим, про зростання кількості заробітчан у 1906 р. свідчило зниження заробітної плати сільськогосподарським робітникам, порівняно з 1905 р. Денна плата робітника навесні 1906 р. у Київській губернії становила в середньому від 37 до 47 коп., жінка-робітниця отримувала - 29 - 36 коп., а напівробітник - 19 - 25 коп. За обробіток однієї десятини платили від 4 до 7 руб. [15, 13,14]. Зрештою, це було більше, ніж 1867 р., коли робітникові платили від 20 до 30 коп., а робітниці - від 15 до 30 [16, 71]. У 1914 р. 73833 селянам було видано паспорти для поїздки в Херсонську, Таврійську, Катеринославську губернії, Кубань та інші місця на польові роботи, роботи на фабриках і заводах та на службу [17, 57].

Заробіток у хліборобських губерніях був незначним через великий наплив робочих рук. Так, з 1 дес. приватновласницької землі та у маєтках Київської губернії (Липовецький, Уманський, Звенигородський, Таращанський) селянин в середньому отримував 27 руб. 50 коп., але цей заробіток різко коливався і не був чітко визначеним. Натомість були й свої вигоди - працюючи у приватновласницьких маєтках, селяни користувалися інколи безкоштовним правом злучки власних коней та волів з племінними кіньми та волами, вдосконаленими сортами насіння та забирали бурячиння на корм худобі. Заробіток у південних губерніях і промислових районах був у 1,5 рази вищим, ніж у землеробських.

На початку ХХ ст. робітники висували зовсім не революційні гасла. Вражає кількість справ, де головним приводом до збурення було наймання промисловцем немісцевих робітників і небажання його сплачувати достойну зарплату. У с. Паріївці Липовецького повіту натовп, на чолі з Ю. Лук'янюком, К. Бабієм, Ф. Ковень-кою та І. Дегуком прогнав із панської економії немісцевих робітників. Слідство з'ясувало, що селяни Паріївки звернулися до Соколовського - управляючого маєтками графа Б. Тишкевича - з проханням підвищити зарплату до 1 руб. Отримавши відмову, місцеві на роботу не вийшли, а згодом розігнали заробітчан. Селяни с. Зозівка Липовецького повіту, на чолі з А. Гаврилюком і М. Шевчуком зібралися під конторою економії і вимагали підвищення зарплати, розганяли робітників і службовців. Селяни із Чернявки, на чолі з Є. Рябцем та Д. Пономарцем вимагали від Л. Михайлівського - управляючого економією графа Ігнатієва - збільшити зарплату. За відмову погрожували заробітчанам і службовцям. Вимагали також розрахувати і звільнити службовців. Протягом 17 - 25 травня 1905 р. селяни із сіл Шуляківки, Богатирки, Г алайкова, Веселого Кута, Кошевої, Луки, Косяківки, Скибинців, Кривця, Любчі, Журавлівки, Збаржівки та містечка Ківшеватого Таращанського повіту, вимагаючи підняти зарплату, розганяли немісцевих робітників і навіть службовців підприємства. Така ж ситуація була в Звенигородському та Уманському повітах, а у с. Хижняки місцеві робітники вимагали: "Уходити куди завгодно, віддати землю селянам". Заворушення мали місце також у селах Андрушівці, Леськове, Мервині, Монастирищі, Великій Ростовці, Фронтівці, Чернявці, Юшківцях, Яцківцях Липовецького повіту, Лукашівці, Новосілках Радомисельського повіту. Всі вони мали однаковий характер - селяни з'являлися на бурякові плантації або в економії з вимогами підвищити зарплату За відмови - розганяли немісцевих заробітчан [18].

У 1897 р. із 226,5 тис. робітників Київської губернії - 173,5 тис. були місцевими, а 53 тис. прийшлими. Так само у Волинській та Подільській губерніях серед робітників переважало місцеве населення. 1902 р. у Київській губернії 430 підприємств мали від 6 до 1000 і більше робітників (загалом 50,3 тис.), з них немісцеві - 14,1 тис. [19, 358,362]. У Смілянському маєтку графів Бобринських використовувалася переважно місцева робоча сила із 60 населених пунктів. Маєток у Смілі мав 89,7 %, Грушківській економії - 87,1 %, а Капітонівській - 79,5 % місцевих робітників [20, 57]. Проте, й такі маєтки та підприємства не оминали сутички між місцевим та немісцевим населенням, зумовлені боротьбою за матеріальні блага. Так, 1906 р. Л. Скородід, який служив у смілянській економії з 1897 до 1899 рр. та був звільнений за непослух, нібито заявив: "Я, Скородид, соберу таких, как я, и выгоним вас, Агитона и белозерских рабочих из Смелянской экономии потому, что вы, как нерусский человек, не можете нами управлять, а белозерские рабочие не должны работать в Смелянской экономии, где могут работать лишь смелянские крестьяне" [21, 2,3,45]. Графи Бобринські здавна дотримувалися позиції, що росіянам слід віддавати перевагу, тому вони набирали на роботу фахівців-технологів і техніків із росіян, а з 1854 р. директорами заводів та їхніми помічниками були там тільки росіяни або вихованці Смілянських технічних класів.

Поміщик С. Хорват мав такі самі, як і у графів Бобринських, проблеми із місцевими селянами дев'яти сіл Радомисельського повіту через наймання поляків. Будучи за походженням поляком, він наймав на роботи у своєму маєтку тільки поляків римо-католицького віросповідання, не дозволяв навіть за гроші селянам займатися бортництвом у власних угіддях. Скарги селян були перевірені і виявилося, що "действительно все главные должности занимают преимущественно католики, приехавшие из разных губерний, а все черные работы выполняют местные крестьяне" [22, 2, 45].

Значні масштаби наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. набув переселенський рух на Київщині. Першопричиною було малоземелля та надлишок робочих рук. Хоча Київська губернія не мала значних проблем з аграрним перенаселенням, слід відзначити, що охочих переселитися до Східного Сибіру не бракувало. За приблизними даними, протягом 1885 - 1889 рр. до Сибіру із Київської губернії виїхали 2326 мешканців [23, 122]. Так, у 1893 - 1896 рр. мешканці села Юшківці Липовецького повіту подали прохання про переселення їх державним коштом до Східного Сибіру. Це бажання у 13 селян із сім'ями виникло після розмови із волосним старостою та писарем сільських сходів, прикладом стало переселення селян м. Животіва Таращанського повіту, на викуплені у купця О. Сиром'ятнікова, землі у Тобольській губернії. Своє палке бажання переселитися селяни пояснювали тим, що не мають засобів до існування в рідному селі, змушені шукати роботу по сусідніх селах [24, 2,3]. До Єнісейської губернії у 1894 р. переселилися селяни Скибинець та Кашперівки Таращанського повіту, а того ж року до Тобольської губернії - мешканці багатьох сіл Київського повіту [25, 1,8]. Селяни переселялися в сусідні губернії, шукаючи кращої долі. У 1890 р. 159 селян Звенигородського повіту переселилися до Херсонської [26, 15], а селяни Скибинець Таращанського повіту - до Волинської губернії [27, 1, 3].

Переселенські настрої селян Київщини турбували владу імперії, тому у 1893 р. Київський, Волинський та Подільський генерал-губернатор О. Ігнатьєв наказав різним чиновникам відзвітувати про ситуацію в Київській і Волинській губерніях. Один із них - Л. Лічков відвідав 3 3 волості Київської губернії, аби скласти точне уявлення про переселенські рухи. У результаті опитування серед селян, з'ясувалося, що 20 % сімей не мають поля, а 8 % - навіть садиби. Сім'ї, які переселилися через невигідні для життя умови, складали лише частину всіх переселенців, а решта - стихійні переселенці, які почули чутки про кращу долю. Особливо поширеними були чутки про пільги у сплаті податків та орендних платежів. Не менш актуальним стихійне переселення було й через високі ціни на землю на Київщині [28, 1,5].

У 1893 р. із Черкаського повіту переселилися до Кубані 97 родин, приблизно 485 осіб. Загалом переселенці мали з собою певну кількість їжі, одягу, підводу та від 150 до 250 руб. [29, 57]. Переселенський оптимізм у багатьох селян тривали недовго, дехто, зрозумівши, що обіцяних матеріальних благ на Далекому Сході імперії немає, почали просити про повернення [30, 38; 31, 3].

Уже на початку ХХ ст. переселенські настрої знову пожвавлюються через зростання населення та малоземелля. Так, 1903 р. мирові посередники звітували, що було подано 220 прохань про переселення, з яких 50 були задоволені [32, 310]. У цей період переселялися переважно до Америки [33, 23; 34, 6], яка стає країною емігрантів [35, 48], Царства Польського [37, 1, 3], Палестини. Передусім міграційні рухи зачепили представників польського та єврейського етносів у Київській губернії. У 1890 р. до Америки та Палестини переселилося 5000 євреїв. Переважно це були небагаті прошарки євреїв - дрібні торговці та ремісники. Євреї, які переселилися до Америки, писали до своїх родичів про "можливість добре влаштувати свій побут". Серед євреїв Київщини також розповсюджувалися чутки про купівлю баронами Ротшильдом та Гіршем значних площ землі у Палестині для утворення єврейських колоній. Барон Гірш також купив землі для російських євреїв у Аргентинській республіці [38, 2,3].

Отже, прагнення до задоволення матеріальних потреб населенням Київської губернії призвело у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. до активізації міграційних процесів. Переміщення населення відбувалося внаслідок соціально-демографічних, етнічних та економічних факторів. Досліджуваний період відзначається зростанням народжуваності, але водночас, через зростання капіталістичної системи ведення господарства, підвищенням смертності серед населення Київської губернії. Зростання кількості населення, урбанізаційні процеси, соціальні конфлікти між місцевими та прийшлими заробітчанами створювали умови для міграційних рухів.

Література

1. Смела. Краткое статистико-экономическое описание имений и заводов графов Льва Алексеевича, Алексея, Андрея и Григория Андреевичей Бобринских в Киевской губернии, для Всероссийской выставки 1913 года в Киеве / Сост. В. Головня. - К., 1913.

2. ЦДІАУ. - Ф. 273. - Оп. 1. - Спр. 10.

3. ЦДІАУ. - Ф. 442. - Оп. 690. - Спр. 135.

4. Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863 - 1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах /Пер. з польс. - К., 1998.

5. ЦДІАУ. - Ф. 442. - Оп. 691. - Спр. 56.

6. ЦДІАУ. - Ф. 442. - Оп. 693. - Спр. 266.

Размещено на Allbest.ru