Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х - середина 1950-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Період української історії перших повоєнних років, безперечно, один з найцікавіших у минулому нашої країни. Саме у цей час відбуваються значні політичні, соціальні, культурні трансформації у суспільстві, що переживало останню фазу сталінізму і готувало ґрунт для змін у політичній свідомості хрущовського часу. Окремого уважного вивчення потребує тогочасний радянський соціум, його соціальна структура, поява нових соціальних груп, породжених війною, та еволюція раніше усталених категорій населення, динаміка соціальних процесів, які особливо активно відбувалися в цей час.

Перемога у Другій світовій війні ще більше зміцнила міжнародне становище СРСР. Значно зріс авторитет і претензії Радянського Союзу як визволителя низки народів і країн від окупації військами гітлерівської коаліції. Його геополітичні «трофеї» почали перебазовуватися із зони претензій у зону постійної приналежності. Тому визволителі не поспішали повертатися на батьківщину. Радянські війська знаходилися в Центральній, Східній і Південно-Східній Європі, Північно-Східному Китаї, на Курильських островах і на Сахаліні. Під радянський вплив потрапили Фінляндія, Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія. Радянські військові гарнізони стояли у Відні та Берліні. Значним впливом користувався Радянський Союз в Югославії та Албанії.

Комунізм наступав повсюдно - і в Європі, і в Азії. Греція була охоплена громадянською війною. Радянський Союз надавав потужну підтримку комуністичним партіям Італії та Франції, які справляли все більший вплив на внутріполітичне становище у своїх країнах. СРСР ставав новою великою державою, а Сталін повноправним членом «великої трійки». В умовах, коли Англія вийшла з війни ослабленою, а могутня Америка була віддалена від Європи, Сталін міг претендувати і на більшу роль у світі. Саме тому 9 лютого 1946 р. на зустрічі з виборцями Сталінського виборчого округу міста Москви він упевнено заявив: «Мова йде вже про те, що радянський суспільний лад виявився більш життєздатним і стійким, ніж нерадянський суспільний лад, що радянська спільнота є ліпшою формою організації суспільства, ніж у будь-якого нерадянського суспільства». Така упевненість і переконаність диктували і відповідну поведінку. Сталін фактично оголосив «холодну війну» всім країнам, які не хотіли переймати радянський досвід організації життя суспільства.

За президента Рузвельта у США Радянський Союз міг розраховувати на врегулювання світових проблем з урахуванням його інтересів. Однак 12 квітня 1945 р. Рузвельт помер. До влади в США прийшов менш демократичний Трумен. З того часу і почав посилюватися жорсткий тон у ставленні до СРСР, наростати суперечності між СРСР та США. Уже в другій половині квітня 1945 р. була оприлюднена доповідь «Проблеми і цілі політики Сполучених Штатів», якою була підведена концептуальна база під нову стратегію. В її основі лежало уявлення про СРСР як про нового «євразійського гегемона», який здатний у силу своїх природних «експансіоністських прагнень» «стати для США найбільшою загрозою з усіх відомих до цього часу». В документі стверджувалося, що США «ніяк не можуть чекати, поки російська політика повністю себе виявить», бо «переважним імперативом ситуації є майбутній військовий потенціал Росії і та велична загроза, яку вона буде становити Сполученим Штатам, якщо досягне успіхів в об'єднанні ресурсів Європи і Азії під своїм контролем». У серпні 1945 р. за наказом Трумена було проведено атомне бомбардування японських міст Хіросіма і Нагасакі - як демонстрація світові американської сили.

5 березня 1946 р. Черчіль констатував незаперечний факт - від Балтики до Адріатичного моря опустилась «залізна завіса». Невиразне протистояння переросло у «холодну війну» між колишніми переможцями. У світі розпочалася невпинна гонка озброєнь і на перший план висунулась небезпека «холодної війни». 2 квітня 1946 р. в СРСР було створено ядерний центр «Арзамас-16». 1 липня Сполучені Штати Америки провели перше повоєнне випробування атомної бомби на атолі Бікіні. «Холодна війна» набирала обертів. Сталінське керівництво все більше ізолювало країну від зовнішнього світу, прагнуло не просто обмежити, а взагалі припинити контакти радянських людей з іноземцями, які особливо зросли у роки війни. З цією метою було прийнято, зокрема, Указ Президії Верховної Ради СРСР про заборону шлюбів з іноземцями. Особливістю Указу було те, що не тільки заборонялися шлюби з іноземцями на майбутнє, а й вже укладені оголошувалися недійсними. Це був один з найбільш нелюдських законів за всі роки радянської влади. Його впровадження в життя вело до того, що значна частина громадян, особливо молоді, за зв'язки з іноземцями потрапляли в ГУЛАГ.

Утримання завойованих Радянським Союзом високих позицій у Європі та світі вимагало величезних матеріально-фінансових ресурсів. І це певною мірою усвідомлювало радянське керівництво, мобілізуючи всі внутрішні сили і можливості країни, свідомо йдучи на невиправдані жертви задля утвердження домінуючого впливу в Європі та світі.

Значно легше було організувати допомогу повоєнним країнам Сполученим Штатам Америки, які вийшли з війни не знесиленими, а, навпаки, небувало могутніми. Вони готові були допомогти європейським державам якнайскоріше вибратися зі стану повоєнної господарської розрухи і тим самим відвернути дрейф у бік комунізму. СРСР не хотів допустити у свою зону впливу американців, тому логічно сам повинен був надавати матеріальну допомогу європейським країнам. Хоча керівництво Радянського Союзу було стурбоване не стільки об'єднанням зусиль всіх постраждалих від війни країн для якнайшвидшого відновлення економіки, скільки створенням своєї власної, незалежної від Заходу політико-економічної системи. В 1946-1947 рр. були підписані мирні договори з переможеними державами та державами-сусідами СРСР. Відповідно до підписаної у лютому 1946 р. польсько-радянської угоди Радянський Союз повинен був поставити до Польщі 200 тис. тонн зерна для весняної сівби. У квітні 1946 р. було підписано угоду про поставку Франції, де в той час фактично комуністи і соціалісти контролювали уряд, 500 тис. тонн зерна. Загалом експорт зернових з Радянського Союзу у 1946 р. становив 1,7 млн. тонн, або 10% всього заготовленого зерна того року. Протягом 1946-- 1947 рр. в країни Центральної та Західної Європи -- Польщу, Чехословаччину, Румунію, Болгарію, Німеччину, Францію -- з СРСР було вивезено 2,5 млн. тонн збіжжя.

Все це серйозно впливало на особливості внутрішньої політики Радянського Союзу. Основною її рисою стало те, що зразу ж після війни з новою силою став проводитися попередній довоєнний курс на форсований розвиток важкої промисловості і найважливішого її складника -- воєнно- промислового комплексу. В зруйнованій війною країні це було особливо складно робити. Крім репарацій, ніяких інших джерел для стимулювання розвитку економіки не було. Тому знову основним джерелом коштів мало стати село, хоча воно само знаходилося у кризовому стані. В ході війни були зруйновані і пограбовані близько 30 тис. колгоспів, радгоспів та МТС України, практично не залишилося тракторів чи комбайнів, різко скоротилося поголів'я худоби. Великої рогатої худоби залишилося 43% довоєнної кількості, коней -- 30%, овець і кіз -- 26%, свиней -- 11%. Значно скоротилися посівні площі, вкрай низьким залишався рівень агротехніки.

Війна позбавила життя мільйонів людей, серед яких основну частину становили жителі сільської місцевості. В результаті у руїнах лежало 28 тис. сіл. У сільському господарстві залишилось зовсім мало фізично здатних до праці людей. Багато чоловіків загинуло на фронтах, демобілізація з армії затягувалася. Г остро постало питання з кадровим забезпеченням колгоспів. На 80% основною робочою силою у повоєнному селі були жінки. Широко використовувалася праця підлітків віком з 12 років. Між тим, сільське господарство не стало пріоритетним напрямом розвитку радянської економіки, не позбавлялось феодально-кріпосницьких пут.

Радянські люди надіялися, що після переможного завершення війни в країні відбудуться зміни на краще. Однак цього не сталося. 1946--1947 рр. стали поворотними у взаєминах влади і суспільства. Влада не прагнула та й не могла реформувати економіку, політику, ідеологію, спрямувати їх у демократичне русло. Вона переключила енергію суспільства на пошуки чергових ворогів - зовнішніх і внутрішніх, «ворожої руки», «шкідників», а в Україні, звісно, «українських буржуазних націоналістів». У суспільну свідомість була знову запущена теза про наявність «тимчасових труднощів», пов'язаних з відбудовою зруйнованого війною народного господарства, із складнощами зовнішньополітичної обстановки.

У суспільстві продовжувала домінувати насаджувана Сталіним доктрина будівництва нового, вищого суспільства - комунізму. Однак на відміну від класиків наукового комунізму, які твердили про зменшення ролі, а згодом і відмирання держави, Сталін пов'язував будівництво нового суспільства із зміцненням державної влади. Відповідно радянська державність, участь у комуністичному будівництві, патріотизм виходили на перший план в ідеологічній архітектурі радянського режиму. Радянськими патріотами могли називатися лише ті громадяни, які безумовно схвалювали і підтримували генеральну лінію партії, поділяли їх мету і діяльність щодо створення комуністичного майбутнього. Формування нової ідеології патріотизму - патріотизму «нового, вищого типу» з одного боку складала систему координат для протистояння із Заходом, а з іншого - вимагала суттєвої ревізії ставлення до недавнього вітчизняного минулого, до теорії царської Росії. Тому розгорнулась повна реабілітація того, що зовсім нещодавно не сприймалось у радянському суспільстві. Такий поворот у ставленні до історичного минулого суттєво підсилював державницьку лінію Сталіна, а оскільки йшлося про царську Росію, то акцент робився, звичайно, на великоруську державність. Звідси і підсилення великоруських настроїв у повоєнному радянському суспільстві. Звідси і активізація наступу на національні права і свободи народів, які населяли Радянський Союз.

У лютому 1946 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Потужним був морально-політичний тиск на виборців, хоча люди, як зазначалося, надіялись на зміни. Їх не було, і це викликало невдоволення населення. НКВС СРСР фіксував масу критичних настроїв у суспільстві напередодні виборів: «Ось тепер війна закінчилась... І що ми маємо? Абсолютно нічого... Хіба це влада? Це справжні грабіжними і бандити, які ведуть до того, щоб знову була війна або повстання».

Отож, вибори відбулися, відбулися на безальтернативній основі, які, як і розраховував Сталін, підтвердили «морально-політичну єдність» і «непорушність блоку комуністів і безпартійних», тому руки були розв'язані, щоб діяти старими, випробуваними і звичними методами - адміністрування, репресій, переслідувань, тиску, ігнорування думки народу. А щоб тримати його під жорстким контролем - невпинно зростав бюрократичний апарат. Зокрема, штат Міністерства заготівель СРСР у 1946 р. було збільшено більш як у двічі - з 5 тис. до 11,5 тис. осіб. Чисельність працівників апарату заготівель того року становила близько 400 тис. осіб.

Погіршувало ситуацію і упереджене, м'яко кажучи, ставлення Сталіна та його оточення до селянства взагалі, а до українського особливо. Українські селяни, на думку вищого партійно-радянського керівництва, потребували перевиховання, як такі, що перебували під окупантами і «зазнали впливу чужої ідеології».

У сукупності чинників економічний тиск на село зростав. Селяни були переобтяжені виконанням різного роду зобов'язань і обов'язків, платних і безплатних, перед державою. Попри те, що війна закінчилася, селяни продовжували виконувати повинності, які були встановлені ще до або під час війни. Зокрема, колгоспники мали щорічно виробляти фіксовану кількість трудоднів, брати участь у лісозаготівлях, торфорозробках, дорожніх роботах. З 1940 р. в країні діяв погектарний принцип нарахування обов'язкових поставок з колгоспів. При цьому закупівельні ціни на зерно, картоплю й продукцію тваринництва не змінювалися ще з 1928 р., а ціни на промислову продукцію постійно зростали.

Великий податковий тягар був покладений на західноукраїнське населення. В Західній Україні продовжували діяти норми державних поставок сільськогосподарської продукції, встановлені в умовах воєнного часу. Зокрема, у 1946 р. відповідно до постанови РНК СРСР там був збережений діючий у 1945 р. порядок проведення обов'язкових поставок державі продуктів тваринництва.

Обов'язковими були поставки державі сільгосппродуктів, вироблених в особистому підсобному господарстві. Ухвалений ще в 1939 р. Закон про сільськогосподарський податок застосовувався в найбільш жорстких і антигуманних формах. Згідно з цим законом, оподатковувались кожна тварина, кожне плодове дерево. У 1946 р. кожен селянський двір мав здати державі в середньому по 40 кг м'яса, 200 літрів молока (і це в той час, коли 43% колгоспників не мали корів), по 90 штук яєць, заплатити від 5 до 10 руб. за кожне плодове дерево на присадібній ділянці. 19 березня 1946 р. постановою Радою Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) середньорічні норми поставок молока державі встановлювались у розмірі до 260 л з кожної корови колгоспника і до 300 л - з кожної корови, яка знаходилася у власності одноосібника.

Крім натурально-продуктових повинностей, українські колгоспники мали виконувати ще й грошові. Це були державні і місцеві податки, державні позики, інші платежі. Селяни платили сільськогосподарський податок, податок на коней одноосібних господарств, стягувалися загальні збори з усього населення країни, зокрема з холостяків, одиноких і малосімейних громадян. З 1942 до 1946 р. все населення СРСР залучалось до виплати воєнного податку. Відповідно до прийнятого у 1942 р. Указу Президії Верховної Ради СРСР про місцеві податки і збори сільське населення залучалося до сплати земельної ренти, податку з будівель, з власників транспортних засобів, включаючи велосипеди, власників худоби, разових зборів на колгоспних ринках. Майже кожна сім'я в сільській місцевості виконувала так зване самообкладання, яке формально вважалося добровільним.

Іншим чинником, що завдавав великої шкоди селу, був інститут уповноважених, через який здійснювалося державне керівництво колгоспами. Перед уповноваженими стояло конкретне і основне завдання: будь-якими шляхами і методами домогтися виконання планів хлібозаготівель. При цьому застосовувалися будь-які методи, в тому числі й карально-репресивні.

Нелегким для селян був сільськогосподарський податок, який постійно зростав. Ним обкладались всі доходи особистого господарства колгоспників і одноосібників. Найбільшим був воєнний податок, в основі якого лежав принцип подушного обкладання. Сільське населення платило його за твердими ставками, диференційованими за областями і навіть окремими населеними пунктами в залежності від середнього доходу особистого підсобного господарства в даній місцевості.

Збором податків займалися податкові інспектори і ревізори, штат яких постійно зростав. У їх функції входив облік усіх джерел доходу сім'ї і організація своєчасного збору податків. Інститут податкових інспекторів і ревізорів був потужним важелем адміністративного і морально-психологічного тиску на селянство.

Основною сферою виконання відробіткової повинності була занятість у громадському господарстві колгоспу, яка складала найбільший часовий відрізок у трудових затратах сімей колгоспників. Особливо підвищене навантаження виконання відробіткової повинності в колгоспах України несли жінки та підлітки. Держава суворо регламентувала робочий день колгоспників. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 серпня 1940 р. під час збирання врожаю він починався в колгоспах з 5-6 годин ранку, а закінчувався із заходом сонця.

Позаекономічний характер впливу на селянство передбачав жорстку дисципліну, дійові методи забезпечення реалізації численних повинностей. Життя і виробнича діяльність колгоспників були особливо регламентованими. За невихід без поважних причин на роботу, неякісну працю й інші порушення статуту, відповідно до його редакції 1946 р., до колгоспника могли бути застосовані такі заходи як попередження, догана, зауваження на загальних зборах, штраф до 5 трудоднів, занесення на чорну дошку, переміщення на гірше оплачувану роботу, тимчасове відсторонення від роботи, повторне виконання неякісно виконаного завдання без нарахування трудоднів. Крайньою мірою впливу вважалось виключення з колгоспу.

У перші повоєнні роки в країні діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1942 р., відповідно до якого працездатні колгоспники, які не виробили без поважних причин обов'язкового мінімуму трудоднів, поставали перед судом і їх карали виправно-трудовими роботами в колгоспі терміном до 6 місяців з утриманням від оплати до 25% трудоднів на користь колгоспу. Крім того, вони позбавлялись присадибної ділянки. Постановою радянського уряду від 31 травня 1947 р. в умовах голоду судова відповідальність колгоспників зберігалась і надалі.

Суворе покарання чекало селян за невиконання натурально-продуктових повинностей. З 1942 р. діяла постанова РНК СРСР, якою передбачалась можливість стягнення недоїмки з господарства районним уповноваженим Народного комісаріату заготовок в безумовному порядку. При повторному потраплянні селянина в розряд боржників йому загрожувала кримінальна відповідальність: виправні роботи до 1 року, а також позбавлення волі на термін до 2 років з конфіскацією майна. У 1945 р. дія цієї постанови була продовжена на післявоєнний період і знаходила широке застосування. повоєнний радянський окупація гітлерівський

Зростаючі селянські повинності, вкрай низький рівень фінансового, матеріально-технічного і кадрового забезпечення аграрного сектору економіки, репресивні методи господарювання, нові масштаби безоплатного вилучення матеріальних і трудових ресурсів колгоспного двору поглибили кризу колгоспного виробництва. Рівень експлуатації колгоспного селянства у роки війни та перші повоєнні роки незмірно зріс. Відповідно і соціальне становище селянства, інших соціальних груп і прошарків було вкрай тяжким. Суспільно-політичні настрої не були однозначно оптимістичними.

Разом з тим, повоєнне суспільство - це суспільство рухливе, суспільство у стадії становлення нових соціальних форм і спроб відновлення окремих рис довоєнного ладу. Дослідження складних, перехідних суспільних явищ потребує спеціальних методик, найкращою серед яких залишається напрям соціальної історії.

У західній історіографії початок соціальної історії датують 1960-ми рр. Хоча окремі аспекти вивчення соціального помітні в історичних дослідженнях ще від ХІХ ст., до середини ХХ ст. вони не набули домінуючого статусу. Утвердження соціальної історії було тісно пов'язано з суспільно-політичними умовами - зародження робітничого, соціал- демократичного, марксистського рухів, посилення уваги держави до соціальної сфери й утвердження державної соціальної політики як важливого засобу захисту соціальних та економічних прав особи. Передусім саме на ці проблеми звертали увагу перші соціальні історики.

Нове й оригінальне трактування предмету соціальної історії з'явилося в рамках французької школи «Анналів», що її засновники цієї школи Л. Февр і М. Блок розуміли передусім як історію соціальних структур та історію ментальності. Остаточно соціальна історія утверджується у Франції після Другої світової війни, її уособленням стають праці Ф. Броделя. Згідно Броделевої концепції трьох часових пластів будь-якого дослідника мали передусім цікавити процеси довгої тривалості, що й складали основу соціальної історії, - зміни природного ландшафту і клімату, демографія, глибинні структури економічного життя, довготривалі норми та звички, механізми відтворення соціальних структур, повторюваність щоденного життя тощо. Завдяки школі «Анналів» в арсеналі істориків утвердилися такі методи дослідження, як міждисциплінарний, порівняльний і квантативний.

У Великобританії соціальна історія завоювала домінуючі позиції завдяки активній і впливовій діяльності групи марксистських істориків - Е. Гобсбавма, К. Гіла, Р. Гілтона, Р. Самуеля, Е. Томпсона та ін., що групувалися навколо журналу «Минуле і теперішнє». Соціальна історія на британський манер - це передовсім робітнича історія та історія капіталістичної індустріалізації з її соціальними наслідками, що загалом були тісно пов'язані з економічною історією.

Починаючи з 1960-х рр. французька та британська соціальна історія поширили свій вплив на історіографії інших західних країн, спричинивши справжній бум соціальної історії у 1960-1980-ті рр. Інституційне утвердження соціальної історії, що засвідчила поява численних періодичних видань, наукових центрів і дослідницьких груп, та методологічне різноманіття спричинилися до значного тематичного розширення предмету соціальної історії. Виникли нові напрями дослідження, такі як історична демографія, історія сім'ї, вивчення соціальної мобільності, міграцій, соціальних трансформацій, соціальних рухів і протестів, формування класів, міська історія, історія молоді та дитинства, історія жінок тощо.

У кінці 1980-х рр. класична соціальна історія поступилася своїми позиціями на користь «нової культурної історії», теоретичні засади якої сформувати праці К. Гірца, Н. Земон-Девіс, М. Фуко, Дж. Скот та ін. Гендерні теорії, історія повсякденності, «лінгвістичний поворот», постколоніальні дослідження 1990-х рр. змінили предмет соціальної історії, змусивши дослідників більше уваги надавати питанням мови, культурних репрезентацій, гендерної ідентичності, повсякденним практикам, інтелектуальній історії, візуальній історії, історії мистецтва, антропологічним студіям тощо. Якою ж є соціальна історія на сучасному етапі? Автори шеститомного фундаментального видання «Енциклопедія європейської соціальної історії» (2001 р.), яке в узагальненому вигляді та з сучасних позицій дає огляд розробок соціальних істориків починаючи від середини ХХ ст., до кола свого дослідження залучають найширший спектр проблем. Їх перелік дасть нам уявлення, що ж може вивчати сучасна соціальна історія. У тематичних розділах виокремлено цілі блоки питань: процеси соціальних змін, населення та географія, міста та урбанізація, сільське життя, держава та суспільство, соціальна структура, соціальний протест, девіації, злочинність і соціальний контроль, соціальні проблеми і соціальні реформи, гендер, сім'я та вікові групи, сексуальність, тіло та розум, праця, культура та народна культура, відпочинок і дозвілля, релігія, освіта і письменність, повсякденне життя. Як стає очевидним з цього переліку, соціальна історія в західній історіографії набула свого найповнішого втілення, рівня енциклопедизації напрацьованих за десятиліття здобутків. Максимально широким є й перелік історичних джерел, якими дослідники закликають користатися при вивченні соціальних процесів і соціальних структур. М. Ліндман, наприклад, пропонує наступну класифікацію джерел соціальної історії: джерела урядового та адміністративного походження (податкові відомості, переписи, судові справи, нотаріальні записи, церковні реєстри, обрахунки нерухомого майна, цехові та профспілкові записи, відомості поліції); неурядові джерела, ті, що створені приватними групами чи особами («его- документи», особисті папери, спогади, бізнесові записи, альбоми для фотографій, газети, журнали, література імперативного та дорадчого характеру, художня література, матеріали громадських організацій); джерела, створені науковцями, (опитування, усна історія, фотографії, бази даних); неписьмові джерела та предмети матеріальної культури (фотографії та інші візуальні джерела, відео матеріали, картографічні матеріали, предмети матеріальної культури, архітектурні пам'ятки). На відміну від зарубіжної історіографії соціальна історія в українській історичній науці лише починає своє становлення. Чи не першими тематику соціально-історичних досліджень освоїли фахівці з медієвістики та новістики. До певної міри це повторює європейський досвід розвитку соціальної історії, адже там теж основи соціальної історії заклали медієвіст М. Блок та знавець історії нового часу Л. Февр. Маючи за зразок значний зарубіжний доробок, цілком логічно, що українські медієвісти та новісти легше впоралися з переходом до нових методологічних напрямів дослідження.

Размещено на Allbest.ru