Проблема соціального захисту дітей біженців Першої світової війни за доби Української Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ БІЖЕНЦІВ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЗА ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

У статті досліджено напрямки соціальної опіки дітей біженців Першої світової війни за доби Української Центральної Ради. Ключові слова: Перша світова війна, діти, біженці, соціальний захист

Сто років від початку Першої світової війни, що відзначатиметься наступного, 2014 р., спонукає науковців звертатися до недосліджених сторінок, серед яких перебувають і гуманітарні проблеми, спричинені нею. Однією з них є проблема біженців. Адже війна перетворила десятки тисяч підданих імперії Романових на біженців, змушених полишити свої домівки і на довгі роки вживатися у статус людини без рідного краю [1]. При цьому, на українських теренах, що входили до її складу, в результаті Лютневої революції змінилися кілька державних утворень, які по-різному бачили вирішення проблем біженців. Особливе місце серед цієї категорії посідали діти - найбільш вразлива категорія часів суспільних катаклізмів. Зазначена проблематика до цього часу перебуває поза увагою науковців, а тому поодинокі розвідки заслуговують окремої уваги. Так, у статті Є. Джумиги, присвяченої умовам життя дітей в Одесі періоду Першої світової війни, є згадка про становище дітей-біженців [2]. О. Колосова у своїй роботі аналізує правове забезпечення безпритульних дітей і дітей-сиріт у політиці урядів УНР та Гетьманату за 1917-1921 рр. [3]. Проте, комплексного дослідження, яке б відображало становище дітей-біженців на початковому етапі Української революції поки ще немає. Відтак, метою цієї публікації є визначення кола проблем соціальної опіки дітей біженців за доби Української Центральної Ради (далі - УЦР).

Перш за все, слід зазначити, що ще за доби Російської імперії, надзвичайно важливим напрямом допомоги з боку держави та громадськості стала соціальна опіка дітей біженців, оскільки вони були найбільш незахищеною групою у сприйнятті негативних суспільних виявів. Різного віку, соціального статусу, етнічної приналежності вони вже пережили важкі страждання, а їхні очі з докором дивилися на ту дійсність, яка позбавила їх дитинства. При цьому когорта таких дітей не була однорідною. Когось із них належало влаштувати до школи, когось - до садка на час роботи батьків. Серед дітей у кращому моральному стані були ті, хто перебував із батьками чи родичами. Інші, загубившись чи осиротівши в евакуаційному безладі, перебували у притулках - сиротинцях. Сироти були найбільш беззахисними перед світом дорослих, часом терпіли жорстоке поводження у закладах, покликаних прихистити, нагодувати і створити бодай ілюзію спокійного життя [4, 224].

З осені 1915 р. повноваження з опіки над дітьми біженців узяв на себе Тетянинський комітет, а на місцях - його відділення, самоврядування та громадські спілки [1, 61-66]. Серед комітетів допомоги біженцям, одне з провідних місць займав Центральний обивательський комітет губерній Королівства Польського в Петрограді (далі - ЦОК), який мав мережу відділень і в Україні, де також допомагали неповнолітнім. На державні та благодійні кошти в Україні була створена мережа дитячих притулків, а діти шкільного віку мали змогу відвідувати школи. У церковнопарафіяльних школах, скажімо Полтавської єпархії, навчалися 398 дітей біженців. Завдяки благодійним зборам, організованим адміністрацією цих закладів, у Кременчуцькому повіті вони отримали безкоштовно одяг, взуття та письмові приладдя, а у Кобеляцькому ще й підручники. При цих же закладах працювали вчителями 14 біженців, забезпечені безкоштовним житлом та харчуванням [5, 1184]. Для дітей іноземних біженців також відкривалися спеціальні класи, де навчання велося їх рідною мовою. Загалом, соціальний захист дітей біженців відображав тенденції гуманітарної політики Російської імперії, хоч через складні обставини не завжди забезпечував відповідні умови для розвитку підростаючого покоління.

Доба УЦР стала перехідною в організації соціального захисту біженців від системи, закладеної в часи Російської імперії, до власне української, яку прагнули створити в УНР. Втім, завершити цей процес вдалося лише за Гетьманату П. Скоропадського. Зрозуміло, що урядовим структурам УЦР було надзвичайно важко за тогочасних умов створити окрему вертикаль органів для допомоги біженцям, реалізувавши свої плани в означеній царині. Серед завдань, які належало вирішити, були: ліквідація колишніх царських структур допомоги біженцям та передача цих установ відповідним українським; створення власної вертикалі біженецьких органів; упорядкування розрізненої діяльності, насамперед етнічних комітетів та їхнє підпорядкування єдиному керівництву; налагодження механізму фінансування потреб біженців, розробка власного бюджету в цій галузі; врегулювання проблем біженців у губерніях, на які до осені 1917 р. не поширювалася влада Генерального секретаріату (Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська); підготовка та реалізація положень плану реевакуації біженців; залучення до розв'язання проблеми повернення додому біженців владних структур Австро-Угорщини та Німеччини; організація соціального захисту прибулих біженців з Радянської Росії у прикордонні українські губернії тощо [1, 247].

За таких складних умов, діти, становлячи найбільший сегмент загальноукраїнської кількості біженців, яких на час приходу до влади УЦР було близько 800 тис., вимагали посиленої уваги з боку влади, місцевого самоврядування, громадських і етнічних комітетів. Комплекс заходів у царині соціального захисту дітей, як і за доби Російської імперії, включав: забезпечення належних умов життя у притулках, організацію навчального процесу, надання медичної та матеріальної допомоги, забезпечення одягом, взуттям тощо.

З 1 квітня 1917 р. вступили в дію нові, ухвалені Особливою нарадою з улаштування біженців, керуючою структурою у справах біженців на рівні імперії, «Норми нарахування кредитів на утримання дитячих притулків». Його автори підійшли диференційовано до визначення статусу притулків, виділивши заклади першої категорії, розміщені у Петрограді, Москві, Одесі, Києві, деяких курортах та в зоні дії фронтів. Іншу категорію склали притулки в губернських і повітових містах [6, 52зв.]. На підставі аналізу документа, можна встановити, що в українських губерніях функціонували 7 типів закладів опіки - інтернати, гуртожитки, притулки, навчальні майстерні, початкові школи, притулки- «вогнища» й ясла-«вогнища» (дві останні категорії стосувалися опіки лише дітей, молодших семи років), які охоплювали всі вікові категорії дітей-біженців. Найдорожчою статтею витрат (45-50 крб. на місяць) було утримання дітей в інтернатах, структурах при середніх навчальних закладах, де вони проживали й навчалися. Оплата стосувалася утримання дитини, платні за приміщення чи його обслуговування, навчання, навчальні посібники, харчування, одяг, взуття, білизна і медична допомога. Найдешевшою була оплата за навчання дітей у початкових школах без «гарячих сніданків» - 3 крб./ міс. [6, 52-52зв.]. Однак між визначеними нормами і їх реальним втіленням у життя лежала глибока прірва, зіткана з різних об'єктивних і суб'єктивних факторів. На жаль, точно встановити кількість закладів опіки, навчальних закладів і дітей біженців, які там перебували, немає можливості. Статистичні дані щодо кількості закладів соціального захисту та дітей у них було взято із пояснювальних записок до кошторисів, які готували губернські та повітові земські управи, етнічні комітети. Втім, їхні автори не завжди вважали за потрібне вказувати кількість закладів - шкіл, притулків, гуртожитків і кількість дітей. Хоча певні тенденції в цьому напрямі простежити вдається.

Передусім, слід відзначити факт збереження мережі закладів опіки, а в ряді повітів можна констатувати і відкриття нових притулків, класів для навчання, дитячих садків. Місцева влада всіма засобами намагалася покращити становище маленьких біженців, залучаючи для цього кошти з різних джерел. Заклади опіки, які раніше утримувалися Тетянинським комітетом, перебували на стадії перепідпорядкування місцевим земствам. У цьому контексті слушним може бути аналіз ситуації в українських тилових і прифронтових губерніях, що дозволяє скласти певне уявлення щодо специфіки цього процесу.

Так, у прифронтовій Волинській губ., за неповними даними, 16404 дитини опікувалися 120 закладами різного спрямування, з яких у віданні Волинської губернської земської управи перебували 44 притулки, де проживали 2200 дітей, а також 134 школи, які відвідували 6700 учнів [7, 13зв.]. У Житомирському повіті функціонував притулок для 160 дітей, дві дитячі лікарні, де могли покращити своє здоров'я 60 осіб, сільський притулок для 70 дівчат. Повітове земство оплачувало навчання дітей біженців у школах. У повітах Волині були організовані також майстерні для 900 дітей, де вони навчалися нескладним ремеслам [7, 16-18]. Національні комітети - Київського товариства допомоги євреям, губернське відділення Центрального Польського Комітету та ін. - у відкритих для дітей біженців школах забезпечили їх безкоштовними гарячими сніданками [7, 14-15]. Окремо слід назвати організовану для 2610 єврейських дітей мережу дитячих садків [8, 16зв.].

На Полтавщині значна кількість дітей продовжувала перебувати у притулках, якими опікувалися повітові земства, громадські спілки, етнічні комітети. Крім цього, здобути необхідні знання вони могли у навчальних закладах різних типів. Наприклад, на кошти Кременчуцької управи навчалися 110 дітей, Кобеляцької - 52 (при цьому, отримуючи гарячі сніданки), Гадяцької 150. Здобуттям грамоти маленькими біженцями опікувалися Миргородське, Лубенське, Костянтиноград- ське, Переяславське, Золотоніське повітові земства [8, 3-3 зв.]. У Роменському повіті функціонували 29 класів для дітей-біженців при реальному, комерційному, залізничному училищах і міській жіночій гімназії. Певна частина навчалася у духовному училищі [7, 27зв.]. При цьому слід зауважити, що, згідно з розпорядженням начальника управління південних залізниць, діти залізничних службовців-біженців відвідували залізничні школи безкоштовно [7, 28]. У комерційному училищі Переяслава освіту здобувало 44 учні, евакуйованих із Кам'янця- Подільського, навчання яких оплачувалося за рахунок збору коштів із учнів заможних батьків. У Лубенській чоловічій гімназії навчався 41 учень [7, 29зв.,30]. У Полтаві відділення Польського товариства мало два притулки, де проживали 100 дітей, три школи та реальне училище, які відвідували, відповідно, 320 і 360 учнів [8, 4].

На території Харківської губ. також продовжувала функціонувати розгалужена мережа закладів опіки дітей. Приміщення деяких притулків, орендованих у приватних власників, на підставі відповідних заяв, належало повернути останнім. У цьому зв'язку, аби діти не залишилися на вулиці, повітове земство, за підтримки губернської влади, придбало садибу з будинком і садом [9, 70]. У Вовчанську було організовано гуртожиток для 60 дітей-сиріт, з евакуйованих двох гімназій з міста Дубно Волинської губ. [9, 71]. 25 дітей перебували у Валківському притулку [10, 23].

Досить активну роботу, направлену на організацію соціального захисту дітей біженців, здійснювали етнічні комітети. На 1917 р. розгалужену мережу закладів опіки мало губернське відділення ЦОК. У 18 притулках (14 денних і 4 постійних) перебували, відповідно, 705 і 160 дітей. Крім того, 243 учні навчалися у середніх навчальних закладах [9, 143зв.]. Харківський губернський комітет допомоги жертвам війни з улаштування біженців-євреїв мав два притулки для 96 дітей від 4 до 8 років у Куп'янську і Слов'янську, а для 589 - організував навчання у спеціально створених школах [9, 76зв.]. На утриманні Харківського відділення Литовського товариства перебував притулок на 106 дітей та 37 учнів середніх навчальних закладів. Під опікою міського Латиського комітету утримувалися 500 учнів та кілька вчителів-біженців [10, 29-29зв.]. біженець соціальний опіка війна

Навчальний процес у школах та класах для дітей перебував на належному рівні. Наприклад, на серпень 1917 р. у Харкові функціонували 68 класів для 2500 представників різних груп [11, 33]. У Богодухівському, Валківському, Зміївському, Ізюмському, Куп'янському, Лебединському, Охтирському, Харківському повітах та у містах Слов'янську і Чугуєві продовжувала діяти мережа спеціальних шкіл, яку відвідували 4813 учнів [10, 23зв.]. На особливу увагу заслуговує діяльність згадуваного Вовчанського повітового земства, де навчальним процесом була охоплена 2781 дитина, з яких - 2257 навчалися в 45 спеціально створених початкових класах, для чого земство винаймало 18 приміщень у різних населених пунктах повіту. В середньому один учитель навчав до 50 учнів. Крім цього, 524 підлітки навчалися у середніх навчальних закладах. У більшості цих шкіл діти були забезпечені гарячими сніданками [9, 70-71]. У дев'яти повітах Харківщини губернське відділення ЦОК продовжувало утримувати 26 початкових шкіл для 1750 дітей біженців, забезпечених навчальними матеріалами та гарячими сніданками. На утриманні відділення перебували приміщення, де проводилися заняття, а також мешкали вчителі.

Належним чином було організовано опікування неповнолітніми біженцями й у Херсонській губ. На утриманні місцевих біженецьких структур, які займалися організацією їх навчального процесу та належних умов життя, перебували 2352 дитини. Скласти уявлення про тогочасну школу для дітей-біженців можна на прикладі закладу для неповнолітніх поляків, який функціонував у Херсоні. На утриманні Херсонського Тимчасового комітету допомоги біженцям Царства Польського перебувала, відкрита ще 1915 р., школа з трьома (у 1917/ 1918 н. р. з чотирма) відділеннями (класами), де навчалися 227 дітей. Школа мала три класні кімнати і два передпокої, очевидно, винаймався приватний будинок. Для новоствореного класу була орендована кімната у приміщенні Херсонського благодійного товариства. За їх використання Тимчасовий Херсонський комітет допомоги біженцям Королівства Польського щомісячно виплачував 15 крб.

У зв'язку зі збільшенням кількості учнів, комітет запросив ще одну вчительку. Відтак, педагогічний колектив складався з семи вчителів, з яких троє працювали безкоштовно. Загалом зарплатня тут була такою: учитель - 160 крб., дві вчительки - по 135 крб., учителька співів - 30 крб., шкільний сторож - 75 крб. (без харчування), служниця, яка готувала сніданки - 40 крб. Щодо значення шкільного харчування йшлося в пояснювальній записці до кошторису утримання цієї школи: «Сніданки для дітей дуже необхідні, враховуючи загальну бідність біженців. Недоїдання дітей - це найбільше зло, той батіг, що породжує хирлявість - джерело хвороб» [12, 136зв.]. На утримання школи, що передбачало придбання навчальних посібників, продуктів, вугілля для їх приготування, різні господарські потреби, щомісячно витрачалося 1070 крб. Слід наголосити, що всі діти польських біженців, які проживали на Херсонщині, були охопленні навчанням у школах різних типів. При цьому вони відвідували не лише класи, відкриті при земських навчальних закладах, а й дорожчі приватні гімназії та комерційні училища. Розгалужену мережу закладів опіки дітей біженців мали Катеринославська, Київська та Чернігівська губернії [8, 5-7,11-13,17-18].

Таким чином, діти біженців Першої світової війни, які у кількісному відношенні були найбільшим сегментом цієї суспільної групи, й за часів Української Центральної Ради продовжували отримувати різнопланову допомогу. Безпосереднє навантаження у цьому аспекті несли установи місцевого самоврядування. Саме вони, за умов зростаючої нестабільності та реорганізації системи опікування біженцями, доклали найбільше зусиль для збереження, успадкованої від Російської імперії, мережі дитячих притулків, шкіл, класів, а отже, робили все можливе для їхнього порятунку.

Література

1. Жванко Л. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914-1918 рр.). Х, 2012.

2. Джумига Є. Умови життя дітей в Одесі під час Першої світової війни (липень 1914 -- лютий 1917 рр.): соціально-економічний аспект //Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. К., 2003. Вип. ХІХ.

3. Колосова О. О. Правове забезпечення соціального захисту безпритульних дітей і дітей-сиріт у політиці урядів УНР та Гетьманату 1917--1921 рр. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua.

4. Лазанська Т. Німці-виселенці в українських губерніях у роки Першої світової війни //Проблеми історії України ХІХ -- початку ХХ ст. К., 2002. Вип. IV.

5. Участие церковных школ в современной войне // Полтавские епархиальные ведомости. 1917. № 15.

6. Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 231.

7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України), ф. 799, оп. 1, спр. 6.

8. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 24.

9. Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 235.

10. Держархів Харківської обл., ф. 18, оп. 21, спр. 251.

11. Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 10, спр. 190.

12. ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3. спр. 109.

Размещено на Allbest.ru