Джерела нормованого постачання міського населення на визволеній території центральної України в 1943-1944 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джерела нормованого постачання міського населення на визволеній території центральної України в 1943-1944 рр.

С.І. Гальченко

У сучасній історіографії неодноразово зверталася увага на Велику Вітчизняну війну та повоєнну відбудову, але першим осібно виокремив матеріально-побутові проблеми населення і шляхи їх вирішення силами громадськості М. Коваль [1], ініціювавши згодом спеціальне колективне видання із цієї проблеми [2]. Крім цього, заслуговують на увагу праці М. Головка, О. Лисенка [3], П. Чернеги [4 - 5], О. Ісайкіної [6]. Відтак, метою цієї статті є аналіз управління процесом нормованого постачання міського населення, а також особливості його співіснування з іншими джерелами забезпечення міського населення Центральної України на визволеній території. постачання громадськість матеріальний

На осінь 1943 р. у містах Центральної України склалася ситуація, коли вже готові для відкриття магазини не працювали через відсутність у них товарів. Так, у єдиній із визволених областей Центральної України - Полтавській - функціонували лише 63 магазини наркомату торгівлі і 730, що належали до мережі Укркооп- спілки [7, 123]. Остання виділяла товари зі своїх фондів для міст Центральної України за залишковим принципом: з виділених восени 1943 р. продуктів харчування та промислових товарів на загальну суму 14, 7 млн руб., перевага надавалася Ворошиловградській (4,5 млн), Харківській (6,1 млн) і Сталінській (1,3 млн) областям. Решта товарів на загальну суму 0,79 млн руб. була розподілена між Полтавською, Київською і Дніпропетровською областями [7, 126].

Наприкінці 1943 р. ситуація дещо покращилася і торговельні установи у визволених містах УРСР, які мали республіканську та союзну підпорядкованість, стали розгортати свою мережу оперативніше, періодично доповідаючи про це своєму керівництву. На всій території Полтавської і Київської областей у містах функціонувало вже 23 % довоєнної кількості торговельних установ. Асортимент товарів був небагатим, здебільшого хліб, консерви, цукор та тютюнові вироби. На початку 1944 р. процентні показники відновлення державної торгівлі у 9 визволених областях України, порівняно з 1941 р., становили 18,5%. Проте, такий низький відсоток був пов'язаний з тим, що місцеві торги передавали значну частину своїх уже відновлених точок ОРСам [8, 39] (отделы рабочего снабжения; беремо російськомовну абревіатуру як найбільш вживану).

Із квітня 1944 р. почали працювати державні магазини і ресторани, де можна було вільно придбати продукти за "комерційними" (і, зрозуміло, вищими) цінами, що давало можливість городянам понад пайкові норми купити продукти. Досвід перших місяців торгівлі цих установ довів, що вже назріли умови для того, аби за нормованого розподілу сприяти продажу товарів без карток. У складі наркомторгу СРСР було організовано Головне управління з комерційної торгівлі - Головособторг. Комерційні магазини вже наприкінці війни й особливо у перші повоєнні роки знайшли певну кількість своїх покупців серед городян і, за образним висловом російського дослідника О. Любимова, "стали свого роду економічною розвідкою" [9, 179] перед скасуванням карткової системи і переходом до вільної торгівлі.

У Києві, порівняно з іншими містами Центральної України, налагодження роботи закладів торгівлі йшло жвавіше. В цілому по регіону на травень 1944 р. у мережі роздрібних підприємств державної і кооперативної торгівлі стали до ладу: у м. Києві - 376 закладів (з 2510, що працювали до війни), Київській області - 1571 з 5085, Полтавській - 1665 з 5091, Вінницькій - 623 з 4591, Кіровоградській - 408 з 2708 [10, 112].

Аналізуючи забезпечення міського населення УРСР із різних джерел постачання, варто зосередити увагу на відділах робітничого постачання. У містах із розвиненою промисловістю ОРСи взяли на себе основний тягар нормованого постачання, оскільки могли краще організувати роботу магазинів та їдалень, підпорядкувавши їх інтересам виробництва, здійснюючи цільове забезпечення тих, хто був задіяний у відбудовчих процесах. Непрацюючі на тому чи іншому підприємстві не могли потрапили до орсівських магазинів та їдалень. Уже наприкінці війни 48 % всіх робітників, що знаходилися на нормованому постачанні, обслуговувалися в ОРСах. В одному лише Києві у травні 1944 р. нараховувалося 38 ОРСів. У цей же час були відновлені й активізували свою роботу у визволених містах УРСР 82 підсобні підприємства, з яких 27 випікали хліб для населення, 13 виготовляли алкогольні напої [11, 81]. Ці організації були самостійними (госпрозрахунковими) підприємствами, з власними рахунками у держбанку і користувалися банківськими кредитами, маючи при цьому подвійне підпорядкування: директорові підприємства та головному управлінню робітничого постачання.

Головні управління першочергово отримували з централізованих фондів значну частину товарів, планували і контролювали їх розподіл серед підпорядкованих їм ОРСів. У І кварталі 1945 р. частка цих організацій у державних ринкових фондах м'яса і риби становила 55,5%, тваринних жирів - 42%, рослинних жирів - 46,7%, цукру 34%, що виводило їх практично на "передній край торгівлі" [9, 62 - 63]. Специфікою останніх було те, що, крім товарів, які вони діставали з державних резервів, їм дозволяли залучати й децентралізовані фонди. Вони створювали власну продовольчу базу за допомогою переданих їм радгоспів. Окрім цього, ОРСи стали власниками підсобних господарств, городів, теплиць і парників, організовували вилов риби та виробництво різних товарів, проводили децентралізовані заготівлі і закупівлі. Зацікавленість підприємств та організацій у розвитку підсобних господарств підсилювалася встановленим порядком розподілу продукції, що надходила від них: 50% м'яса, зерна, риби й усі інші продукти спрямовувалися тільки на потреби робітників і службовців понад карткові норми [12, 13 - 14]. Скажімо, підсобні господарства ОРСів у Полтаві і Кременчуці займали 665 га [13, 35].

Підприємства та установи, які вирішили займатися колективним городництвом, місцева влада підтримувала шляхом наділення посівною картоплею, насінням овочевих культур і розсадою. Навесні 1945 р. кількість людей, які володіли ділянками землі, збільшилася, порівняно з 1944 р., на третину і наприкінці війни підсобні господарства підприємств, колективне та індивідуальне городництво відіграли позитивну роль у розширенні асортименту продуктів харчування, які надходили до міських жителів. Колективними й індивідуальними городами в УРСР 1945 р. було зайнято 385,5 тис. га землі, їх обробляли 2 630 тис. виробничників [14, 178].

Ще одним джерелом забезпечення продуктами харчування городян стали заклади громадського харчування, частка яких у загальному обсязі роздрібного товарообігу збільшилася в УРСР з 13% довоєнного часу до 24% у 1944 р. [12, 17]. Це було пов'язане з тим, що робітникам та службовцям вигідніше було харчуватися у їдальні, ніж готувати вдома, за умов відсутності необхідного набору продуктів. Мережа їдалень у визволених містах відновлювалася досить швидкими темпами. Якщо наприкінці 1943 р. на визволеній території УРСР функціонувало лише 1 753 заклади громадського харчування, з яких 308 належали місцевим торгам, 755 - ОРСам, 329 тресту їдалень, то вже у лютому 1944 р. їх кількість досягла 2192, що становило 38,1% від кількості функціонуючих у 1941 р. [8; 5, 40]. У травні 1944 р. ситуація щодо громадського харчування мала такий вигляд: у м. Києві працювали 265 їдалень (до війни 828), Київській області 76 з 1042, Полтавській - 153 з 980, Вінницькій - 62 з 919, Кіровоградській - 65 з 470 [15, 113]. Проаналізувавши стан справ у громадському харчуванні України, РНК УРСР 2 грудня 1944 р. видав розпорядження, згідно з яким, на території республіки планувалося "відновити діяльність раніше існуючих трестів їдалень Наркомату торгівлі УРСР в містах", а також Сумське, Миколаївське, Полтавське обласні управління громадського харчування, перейменувавши їх у відділи робітничого постачання [16, 98].

Треба наголосити, що організація громадського харчування на базі ОРСів була виправданою і дозволила виконати завдання щодо постачання населення продуктами харчування. Незважаючи на недоліки у роботі, зумовлені як об'єктивними умовами воєнного часу, так і окремими суб'єктивними обставинами, вони стали важливою ланкою у зусиллях держави щодо задоволення нагальних потреб населення великих міст та промислових центрів України. Вже першого повоєнного літа 1945 р. їдалень, закусочних і буфетів налічувалося в цілому 9158, що становило 51% їх довоєнної кількості в Україні [17, 139].

Ведучи мову про громадське харчування, слід згадати і "пільговиків" цієї сфери - номенклатуру, на регулярне забезпечення якої держава протягом війни звертала особливу увагу. Промовистим є той факт, що порушення в організації харчування керівних працівників промислових підприємств спеціальною постановою РНК СРСР від 17 вересня 1942 р. навіть передбачало відповідальність "за законами воєнного часу" в умовах скороченого слідства [18, 13]. Так, влітку 1944 р. "особливих" відвідувачів (партійних працівників, військових, науковців) приймали спеціальні торговельні заклади Києва - 11 магазинів Воєнторгу, 17 - Спецторгу, 6 ресторанів [19, 37]. Окремі категорії населення столиці України забезпечувалися продуктами харчування через мережу спеціальних магазинів системи Гастрономторгу, що дає чітке уявлення, за якими принципами здійснювалося нормування в ті роки.

На відміну від привілейованих городян, звичайні жителі, у зв'язку з мізерністю, малою альтернативністю і вибірковістю державного постачання, високими цінами комерційної торгівлі, змушені були шукати додаткові джерела самозабезпечення. І тому чи не найголовнішим джерелом для них ставали базари, де можна було виміняти або купити продукти харчування. Для тих же, хто не потрапив до числа "гарантованих споживачів", базар був узагалі єдиною можливістю добути якісь продукти. Однак, якщо роздрібні ціни у державних магазинах були незмінними і порівняно низькими, то на базарах ціни встановлювалися стихійно. Наприкінці 1943 р. ціни на колгоспному ринку стали запаморочливими. Так, за середньомісячної зарплати у центральному регіоні УРСР 227 руб., кілограм м'яса коштував від 200 руб. у Києві, 90 - в Кіровограді (до війни - 7 - 14 руб.). Літр молока на базарах столиці коштував 75 руб., Полтави - 40, Кіровограда - 30 (до війни - 1,4 - 2), ціна на десяток яєць коливалася від 58 руб. у Києві - до 20 у Вінниці (до війни - від 3,5 до 5,8), масла тваринного - від 1100 до 300 руб. (до війни - від 21,5 до 30,0) [20, 124 - 127]. Отже, цілком очевидно, що забезпечити себе базарними продуктами на зарплату було практично неможливо.

Іншим додатковим джерелом забезпечення у цей час стали т.зв. "мінки", коли міські жителі вирушали до сільської місцевості з метою виміняти речі на будь-які харчі. Такого роду "мандри" практикувалися городянами й до окупації, й під час неї. Для тих, хто мав здоров'я і можливість дістатися села, щоб там видобути вже випробуваним часом способом картоплю чи навіть сало, це ставало відчутним "приварком" до скромного раціону Наприкінці війни до міських жителів почасти стали доходити і продукти ще з одного джерела - по лінії ЮНРРА, коли вони справді стали більш-менш відчутними.

У цілому ж протягом останніх повоєнних років асортимент нормованого постачання продуктами був украй обмеженим. Зміст споживчого кошика, калорійність харчування залежали від кількості карток у родині, рівня заробітної плати, пенсій, допомоги, оскільки ціни у державній торгівлі, комерційних магазинах, на базарі істотно різнилися поміж собою. Хліб залишався головним продуктом харчування. Збільшилося споживання круп, макаронів і картоплі (майже вдвічі). Харчовий раціон міських жителів, порівняно з довоєнним, зазнав суттєвих змін у бік скорочення майже вдвічі, а по цукру зменшився на 80% [21, 130]. Жителі міст Центральної України, зарплата яких встановлювалася за нижчою шкалою, ніж в індустріальних центрах чи столиці, ще й за умови постачання за зниженим рівнем, могли тільки зводити кінці з кінцями, будуючи свою стратегію виживання з розрахунку на власну ініціативу та винахідливість. Обласні міста регіону, який сам виступав постачальником центрального фонду, зокрема продовольчим зерном, були явно дискриміновані. Сама ж республіканська влада сприяла тому, що городяни центру УРСР мусили міцніше затягати паски.

Література

1. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. / За ред. Ю. Кондуфора. - К., 1979. - Т. 8. - Кн. 1.

2. Общественно-политическая жизнь трудящихся в годы Великой Отечественной войны: Сб. науч. тр. - К., 1987.

3. Головко М.Л., Лисенко О.Є. Профспілки України у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр. - К., 2002.

4. Чернега П.М. Профсоюзы Украинской ССР в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.). --К., 1987.

5. Чернега П. Участь профспілок в забезпеченні трудящих житлом і створенні побутових умов для життя в роки Другої світової війни // Сторінки воєнної історії. Зб. наук. ст. - Вип. 6. - К., 2002.

6. Ісайкіна О.Д. Побут і дозвілля міського населення України в повоєнний період (1945-1955рр.): Дис. ... канд. іст. наук. - Переяслав-Хмельницький, 2006.

7. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 676.

8. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 78. - Спр. 19.

9. Любимов А.В. Торговля и снабжение в годы Великой Отечественной войны. - М., 1968.

10. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 677.

11. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 78. - Спр. 4.

12. Чернявский У.Г. Продовольственное снабжение городов в годы Великой Отечественной войны // Исторические записки. - М., 1961. - № 69.

13. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1353.

14. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. : В 3 т. - Т. 3. - К., 1975.

15. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 1242.

16. Центральний державний архів вищих органі влади України. - Ф. 2. - Оп. 7. - Спр. 1666.

17. Денисенко П.І. Комуністична партія України - організатор відбудови народного господарства республіки (1943- 1945рр). --К., 1968.

18. Государственный архив Российской федерации. - Ф. 8131. - Оп. 37. - Д 1898.