Колективізація на Поділлі в роки нової економічної політики

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Колективізація на Поділлі в роки нової економічної політики

М.П. Олійник

Анотація

Аналізуються причини, хід і результати проведення колективізації на Поділлі в 1921--1928 рр., види колективів і їхній соціальний склад. Ключові слова: Поділля, колективізація, НЕП, артіль, комуна, ТОЗ

Однією з малодосліджених проблем історії України є розвиток колективізації років НЕПу загалом та на Поділлі зокрема. Метою цієї статті є аналіз форм та методів проведення колективізації на Поділлі в роки нової економічної політики. Окремі її аспекти вже досліджувалися в працях А. Матвєєва [1], Л. Місінкевича [2], В. Нестеренка [3], В. Рибака [4] та ін.

Радянська влада розглядала селянство як потенційно ворожу дрібнобуржуазну силу. Відтак, прагнула перетворити його на сільськогосподарських робітників. Для цього потрібно було об'єднати селян у виробничі колективи, тобто, провести колективізацію. Тому було несуттєвим якого виду буде цей колектив. Саме тому, на нашу думку, впродовж всього періоду НЕПу органи влади застосовували терміни «комуна», «колгосп», «товариство із спільної обробки землі (ТОЗ)» як синоніми терміну «колектив».

Колективізація на Поділлі розпочалася пізніше, ніж в інших губерніях України. Причиною було встановлення радянської влади тут лише в листопаді 1920 р. та масовий антирадянський повстанський рух, який був придушений лише восени 1922 р. Один з перших колгоспів на Поділлі був створений лише в серпні 1922 р. (с. Юрківець Гніванського району, Вінницького повіту), у складі дев'яти членів. На установчих зборах вони попросили виділити своєму колективові землю одним масивом [5, 207-208].

Ініціативу знизу негайно підхопило бюро Подільського губернського комітету КП(Б)У (губком). На засіданні 21 вересня 1922 р. постановою «Про колективізацію сільського господарства» воно рекомендувало повітовим партійним комітетам (парткомам) розгорнути відповідну пропагандистську кампанію. Для підготовки відповідних кадрів ухвалили створити в губернській радянсько-партійній школі земельну секцію, випускників якої передавати в розпорядження губернського земельного відділу (губземвідділу) [5, 221]. Прикладом проведення такої кампанії може бути повідомлення Брацлавського повітового земельного відділу про умови об'єднання селян в артілі (жовтень 1922 р.). Їм обіцяли наділення землею з розрахунку 1,1 дес. на «кожну душу сімейства члена артілі, із заліком у цю норму їхньої власної землі», відведення землі одним клином, щоб створити умови для запровадження багатопільної системи господарювання, 50% знижку на орендовані садки, ставки та споруди, пільгові кредити тощо [5, 228-229].

Важливе значення для розгортання колективізації мало правове врегулювання земельних відноси на рівні держави, через ухвалення 29 листопада 1922 р. Земельного кодексу УСРР, який базувався на постанові ВУЦВК «Основний закон про трудове землекористування». Він передбачав колективне землеволодіння у формі артілей, товариств із спільного обробітку землі, комун. Реалізовуючи положення кодексу, за вказівкою губвиконкому, повітвиконкоми створили комісії з проведення колективізації та розпочали організацію колгоспів. Так, розпорядженням комісії Жмеринського повітвиконкому від 12 грудня 1922 р. голови волосних виконкомів, разом із головами ПЗВ, зобов'язані були підбирати склад колективів із незаможників і середняків, враховуючи кількість працездатних членів сімей і їдоків, живого та мертвого інвентаря. Колгоспи повинні були мати не менше 10 членів [5, 234-235].

Одним із лідерів колективізації була Кам'янеччина. Вона розпочала її в грудні 1922 р., коли було створено 12 колгоспів, «виключно з незаможного населення». Планувалося до квітня 1923 р. організувати в окрузі 40-50 колгоспів. Оскільки новостворені господарства гостро потребували посівного матеріалу, планувалося забезпечити кожний колгосп «хоч би на 50%» (тут і далі збережено стиль і правопис документів) [6, 1]. У сусідній Проскурівській окрузі на 1922 р. створили лише «одну комуну та одну трудову артіль» [7, 34]. Новостворювані колективи, всупереч постанові ВУЦВК від 1 листопада 1922 р. «Про порядок реєстрації товариств і союзів, що не переслідують мети отримання прибутку, та про порядок нагляду за ними», яка не передбачала їхньої реєстрації, на вимогу Губернської міжвідомчої комісії у справах товариств і союзів при адміністративному відділі губернського виконавчого комітету зобов'язані були, з метою обліку, подавати інформацію про себе до зазначеної комісії [8, 79].

Новим поштовхом до активізації роботи з колективізації стала директива губкому КП(б)У, губвиконкому та губземуправління від 27 лютого 1923 р. Відзначаючи, що на Поділлі вже діють 136 сільськогосподарських колективів, вона вимагала вжити всіх заходів із зміцнення існуючих і створення нових колективів [5, 260-262].

В березні 1923 р. серед одноосібних селянських господарств Поділля, на думку партійних органів, було «бажання об'єднуватися в колективи для суспільного обробітку землі» [6, 2]. Відтак, окружні земельні відділи (окрземвідділи), зокрема Кам'янецький, рекомендували волосним (в рамках адміністративно-територіальної реформи, яка в цей час проводилася, впродовж березня-травня 1923 р. паралельно вживалися терміни «волость» і «район», з наступним утвердженням останнього) виконкомам створювати «бюро колективізації сільського господарства (бюро колгоспів)» у складі: «Завволземуправління, голови волкомнезаму, агронома, секретаря комосередку, двох представників від існуючих колгоспів». До їхньої компетенції віднесли: «1) пропаганду колективізації; 2) доповіді на з'їздах, сходах про колективізацію; 3) перша інструкторська допомога роз'яснення та продаж Статутів, протоколи, заяви та сімейно-помайнові списки, які громадяни подають про бажання перейти в колективні форми; 4) попередній висновок про організацію колгоспу, спостереження за виконанням колгоспами прийнятого ними статуту». Спеціально наголошувалося, що такі бюро слід створювати негайно, а в разі зволікання погрожували притягненням до суду [6,2].

Зусилля окрземвідділів і створюваних бюро колгоспів приносили плоди. Вже до 1 травня 1923 р. на Кам'янеччині нараховувалося 38 колгоспів. Зазначимо, що окрземвідділи зараховували сюди комуни, а пізніше товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗи). Вони об'єднали 916 селянських господарств (тобто, в середньому 24 родини на один колгосп) з 1284 дес. орної землі (0,75 дес. на їдока), 1389 працездатних і 322 непрацездатних членів. У соціальному плані колгоспи були: «утворені незаможниками 27, середняцьких 4, змішаних (незаможницько-середняцьких) 3, змішаних (незаможницько-робітничих) 1, робітничих 3» [6, 6]. На серпень 1923 р. у регіоні вже створили 61 колектив, а саме: «з незаможників 46, середняків 5, змішаних (незаможницько-середняцьких) 4, змішаних (незаможницько-робітничих) 2, робітничих 4» [9, 66].

Тоді як Кам'янецький окрземвідділ доповідав про успіхи в колективізації, Тульчинський окружний комітет КП(б)У (окрпартком) на засіданні бюро Подільського губкому кП(б)У 30 серпня 1923 р. змушений був визнати «майже повну відсутність роботи з колективізації та недостатню увагу існуючим колективам» [10, 22]. На відміну від нього, Проскурівський окрпартком систематично вимагав від районних партійних організацій «проводити роботу по колективізації», а членів партії, які займалися індивідуальним господарством, зобов'язував входити в колективи [11, 13; 12, 38]. Питання про хід колективізації заслуховувалися на засіданнях партійних та радянських органів [13, 34]. Такий підхід дав значні результати: 1923 р. тут були 6 комун та 26 трудових артілей, а 1924 р., відповідно, 11 і 80 [7, 2]. Зазначимо, що в губернії картина була неоднорідною. Якщо в західних прикордонних округах ходом колективізації влада була задоволена, то в східних, зокрема в Гайсинській, нарікала: «Робота по колективізації проходить кепсько» [14, 199].

Загалом, серед партійно-радянського керівництва губернії щодо ходу колективізації панував оптимізм. В інформаційному звіті Подільського губкому за серпень 1923 р. підкреслювалося, що «в даний час спостерігається широкий рух на користь колективізації сільського господарства. Усвідомлення користі цієї справи охоплює все глибше широкі верстви незаможного селянства». Всі колгоспи в губернії «хліборобські, в яких є земля, зведена в один масив, засоби виробництва повністю усуспільнені й земля обробляється колективним шляхом». 20% колгоспів мали підсобні промисли: різні майстерні (слюсарні, столярні, шевські), а також млини, крупорушки тощо. Деякі колективи орендували в кооперативного об'єднання Господарсоюз сади, ставки, зразкові поля. Зазначалося, що станом на 1 вересня 1923 р. в губернії нараховувалося 240 артілей і комун з 11 тис. дес. землі та 9928 працездатними членами. Спеціально наголошувалося, що сівозміна в більшості колгоспів 4-пільна, а в деяких навіть 6та 8-пільна [10, 81]. Невдовзі Подільське губземуправління зазначало, що станом на 1 жовтня 1923 р. у межах Поділля було 26 сільськогосподарських комун та 218 артілей. Характерно, що комуни проживали переважно в приміщеннях колишніх поміщицьких маєтків, а артілі у власних будинках [5, 309-311].

Враховуючи багатоетнічний характер населення Поділля, влада докладала значних зусиль до створення національних колгоспів. Вже восени 1923 р. в губернії було 49 єврейських колективів [15, 251-251зв.]. В 1925 р. таких колгоспів було вже 75 [5, 480]. Водночас у губернії нараховувалося лише 6 польських колективних господарств [3]. Характерно, що однією з цілей створення таких колгоспів було їхнє наступне переселення на вільні землі, оскільки власної землі вони практично не мали. Зокрема комісія нацменшин Подільського губвиконкому 25 липня 1924 р. звернулася листом до ВУЦВК, з проханням виділити землю «в порядці переселення трудових нацменшостей колектив “Труд” з 43 сімейств 142 працездатний і 241 їдця» [16, 295].

Ставлення населення до колективізації було дуалістичним: «свідомий елемент ставиться до організації із співчуттям, ставлення ж з боку малосвідомого елементу незаможного селянства, а також куркулів вороже. Вороже ставлення також спостерігається там, де колективи утворюються на наділеній землі і вносять корінну ломку в землекористування всієї громади» [7,81; 17, 88].

Важливо зазначити, що досить часто процес колективізації проходив стихійно, поза впливом партійних та радянських органів. Як підкреслювалося в резолюції «Про колективізацію» розширеного пленуму Проскурівського окрпарткому 28 травня 1924 р. цей процес «часами має небажаний для нас ухил» [18, 78]. Саме тому партійні органи намагалися повністю контролювати хід колективізації та діяльність колгоспів. Вони зобов'язували свої фракції в радянських органах забезпечити проведення обстежень колгоспів. Без цього заборонялася їхня реєстрація. За підсумками обстежень, «приймаючи до уваги бідність колгоспів» ухвалювалися рішення про надання їм матеріальної допомоги, постачання жаток, молотарок, сівалок, виділення кредитів тощо. Окремо наголошувалося на необхідності передплати колгоспами газет [18, 78-79]. Такий підхід сприяв тому, що станом на 1 січня 1925 р. на Поділлі нараховувався 591 колектив, з них 43 комуни та 548 артілей. Вони об'єднували 1,03% всього сільськогосподарського населення, проти 0,15% станом на 1 січня 1923 р. та 0,62% станом на 1 січня 1924 р. Лідером з колективізації була Вінницька округа 140 колективів [5, 419-435].

У 1925 р. з'явилася нова форма сільськогосподарської виробничої кооперації ТОЗи. Одночасно почався розпад комун і колгоспів. Так, у Проскурівській окрузі цього року було 8 комун, 92 артілі та 3 ТОЗи, 1926 р., відповідно, 6, 80, 10, 1927 р. 4, 79 та 144 [7, 34]. Зменшення вищих форм виробничих кооперативів Подільський губком пояснював їх перереєстрацією в 1925-1926 рр. і ліквідацією «колгоспів, яким ідеї колективізації були чужі (лжеколгоспи)» [7, 34]. Однак становлення ТОЗів було непростим, адже їм доводилося долати чимало бюрократичних перепон. Так, у політлисті про посівну від 16 березня 1925 р. секретар Проскурівського окрпарткому Попков обурювався: «створене за всіма правилами біднотою в с. Ярославка Меджибізького району товариство зі спільної обробки землі, на запит до Сельбанку про кредит отримало відповідь доведіть, що ви станете найбільш потужним» [12, 15].

Суттєвим чином на характер колективізації вплинуло завершення відбудовчого періоду. З метою впровадження нових форм обробітку землі, уряд за кошти сільськогосподарського кредиту розпочав тракторизацію сільського господарства. До вересня 1925 р. на Поділлі розподілили поміж «колгоспами та окремими господарствами понад 30 тракторів і мали для продажу ще 35 штук тракторів системи “Фордзон”». Найактивнішими в їхньому придбанні були Тульчинська округа, в якій закупили 12 тракторів, Вінницька 11, Могилівська та Проскурівська по 3 трактори, а Кам'янецька жодного [19, 708]. Звертає на себе увагу те, що, рекламуючи трактори, Подільське губернське товариство сільськогосподарського кредиту підкреслювало: це «дуже практична і вигідна машина», якою можна «не лише орати біля 3 десятин у день, але їздити в годину 17 верст, тягнучи вагу». Один трактор коштував 1700 крб. (Для порівняння, ц жита коштував 1925 р. 6,2 крб., пшениці 10, пара волів 260, кінь 157, корова 87, вгодована свиня 49 [20, 2-3]).

Умови розрахунку передбачали завдаток в 29-50%, «дивлячись від категорії покупця» а решту векселем до 1 січня 1927 р. [19, 708зв.]. Однак використання тракторів було вкрай незадовільним, що змусило селянський банк (Сельбанк) і зазначене кредитне товариство 28 листопада 1925 р. звернутися до всіх с.-г. колективів, тракторовласників і окрвиконкомів з обіжником № 23, у якому підбивалися підсумки проведеного обстеження стану «тракторної справи» на Поділлі. Обстеження виявило «надзвичайно сумну картину». За тракторами не було ні технічного, ні навіть звичайного господарського догляду. Зазвичай, вони зберігалися на дворі, без накриття, в болоті. Багато трактористів були вкрай погано підготовленими, а деякі з них «робили тракторами не змащуючи їх і, звичайно, поламали такі важні частини, як поршні, шатуни, підшипники. Був випадок, коли тракторист не вмів відкрутити кран для спуску води і почав його відбивати молотком, звичайно, кран побито на куски». Досить часто трактористи «вживали поганий гас, погане масло, забуваючи про те, що зберігаючи копійки, псували цінну машину на сотні карбованців» [19, 858]. Крім того, колективи не вели обліку роботи тракторів, використовували не завжди раціонально. Тому Сельбанк поставив категоричну вимогу обов'язкової підготовки трактористів на курсах Автопромторгу в Києві та гарантував безкоштовне навчання й проживання. Без посвідчення про закінчення цих курсів працювати на тракторі заборонялося. Одночасно ставилася вимога запровадити облік роботи тракторів [19, 858-859].

З метою раціонального використання тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, подолання зазначених недоліків наприкінці 1925 на початку 1926 рр. на Поділлі почали створювати машино-тракторні товариства (МТТ). Так, у Проскурівській окрузі 1926 р. створили 8 таких товариств, а наступного року вже діяли 29 МТТ [7, 34].

Швидке поширення простих форм виробничої кооперації на селі, ТОЗів і МТТ зумовлювалося тим, що вони не посягали на майно селян і передбачали лише «усуспільнення процесів виробництва». Вищі форми, комуни та артілі, передбачалося стабілізувати та поширювати в міру «зміцнення та перетворення нищих форм колгоспів у вищі» [7, 34]. Загалом всіма формами колективів 1928 р. були охоплені від 5,48% селянських господарств у Деражнянському районі Проскурівської округи до 0,9% в Меджибізькому районі тієї ж округи. За забезпеченістю землею, вони ранжувалися таким чином: від 15 до 30 дес. мали 41,56% колективів, 3140 17,83, 41-50 12,4%, 51-70 12,4%, 71-100 9,3%, 101-150 2,33%, 151-200 2,71%, 201-250 1,16% [7, 34]. Тобто, переважали малоземельні колгоспи. Зазначимо, що в комунах усуспільнювалося 100% худоби, в артілях 80%, в СОЗах усуспільнювалася лише частина коней, а МТТ нічого. Тваринництво як галузь почало розвиватися в колгоспах лише з 1926 р. За прийнятою на той час методикою підрахунку забезпечення робочою худобою на 100 дес. засіву, комуни мали 6,66, артілі 11,45, СОЗи 12,7, МТТ 25 одиниць. У селян-одноосібників забезпечення становило 31 одиницю [7, 34].

Складне становище було і з реманентом. Лише комуни були забезпечені складними машинами повністю. Забезпеченість артілей складала: сівалками 70%, жниварками 62%, молотарками та зерноочисними машинами «задовільно». СОЗи та МТТ були забезпечені такими машинами «вкрай погано» [7, 35]. Також незадовільним було забезпечення колгоспів спільними будівлями, що стримувало розвиток господарств. Виняток становили лише ті колективи, які отримали панські садиби [7, 35]. Похмуру картину щодо стану колективізації змалював секретар Нестерін у доповіді про роботу Кузьминського райкому КП(б)У від 31 травня 1927 р. Він писав на адресу Проскурівського окрпарткому, що в районі лише два колгоспи, їхній «економічний стан слабкий, недостатнє забезпечення худобою, відсутність реманенту, віддаленість землі від мешкання колгоспів. Робота по утворенню нових колгоспів переводиться кволо» [21, 116зв.].

Таким чином, аналіз проведення колективізації на Поділлі в 1922-1928 рр. неспростовно доводить, що, незважаючи на всі зусилля влади, в різні види сільськогосподарських виробничих колективів об'єдналися вкрай мало селян, а їхню більшість складали незаможники. Артілі та комуни були переважно малоземельними, малочисельними, економічно слабкими. Відтак, вони не могли стати зразком для перебудови сільського господарства.

колективізація поділля земля багатопільний

Список використаних джерел

1. Матвеев А.Ю., Рибак І.В. Здійснення насильницької політики розселянювання на Поділлі та ПівденноСхідний Волині (друга половина 20 перша половина 30-х рр. ХХ ст.). Кам 'янець-Подільський, 2011.

2. Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20-30-ті рр. XX ст.). К., 2001.

3. Нестеренко В.А. Колективізація етнічних меншин на Поділлі у 1920-1930-ті рр. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua.

4. Рибак І.В. Індивідуальне селянське господарство Поділля у добу непу. Кам 'янець-Подільський, 2008.

5. Поділля в період відбудови народного господарства (1921--1925): Зб. док. і мат. /Ред. кол. І. Пшук та ін. Вінниця, 1957.

6. Державний архів Хмельницької області (далі ДАХмО) ФП. 3. Оп. 1. Спр. 46.

7. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 130.

8. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО) ФР. 925. Оп. 1. Спр. 159.

9. ДАХмО. ФП. 3. Оп. 1. Спр. 10.

10. ДАХмО. ФП. 3. Оп. 1. Спр. 7.

11. Отчет Проскуровского Окрпаркома за период работы от 4 по 5 окрпартконференции (с марта по 25 ноября 1923 г.). Проскуров, 1923.

12. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 56.

13. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 3.

14. ДАВО. ФР. 925. Оп. 1. Спр. 142.

15. ДАХмО. ФР. 337. Оп. 1. Спр. 4.

16. ДАВО. ФР. 925. Оп. 1. Спр. 125.

17. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 7.

18. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 4.

19. ДАХмО. ФР. 337. Оп. 1. Спр. 354.

20. Рух цін на Україні в 1927-1928р. //Статистика України. Серія ХІІ. Т. І. Вип. 7. Х., 1930.

21. ДАХмО. ФП. 301. Оп. 1. Спр. 62.

Размещено на Аllbеst.ru