Наукові підходи до вирішення аграрної проблеми в Україні на межі ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ВИРІШЕННЯ АГРАРНОЇ ПРОБЛЕМИ В УКРАЇНІ НА МЕЖІ XIX - XX ст.

У статті проаналізовано аграрну проблему кінця ХІХ -- початку XX ст. очима наукової інтелігенції. Розкриваються наукові підходи у вирішенні аграрної проблеми в дослідженнях дореволюційних учених, які у своїх працях подавали докладний аналіз ситуації в аграрному секторі. Погляди вчених щодо досягнення результатів в аграрному питанні привертають особливу увагу й тому їх діяльність заслуговує на подальше вивчення й застосування.

Ключові слова: аграрна реформа, малоземелля, дореволюційні вчені, селянство, аграрний сектор, аграрна проблема.

Економічні відносини - найважливіша сфера життєдіяльності суспільства. Їхній характер може сприяти або, навпаки, перешкоджати поступальному розвитку. Вивчення теорії і практики економічних відносин є одним із завдань історичної науки. Актуальність цього питання стає очевидною в нинішніх умовах, коли в економіці України, зокрема її агропромисловому комплексі розгортається складний процес перетворення виробничих відносин. Від наслідків реформ в аграрній сфері значною мірою залежить перетворення України на демократичну, правову державу. В умовах здійснення сучасної аграрної реформи, за визначення шляхів і методів зміни форм власності та господарювання, переходу до ринкових відносин в агропромисловому комплексі, відродження інститутів самоврядування в українському селі необхідно враховувати як негативний, так і позитивний досвід аграрних перетворень, що відбувалися в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Без об'єктивного аналізу цих процесів важко налагодити цивілізовані економічні відносини.

Однією з таких проблем, яка дотепер зумовлює неоднозначні оцінки істориків та економістів є економічні та соціальні наслідки аграрних реформ в Україні. Останнього періоду її перебування у складі Російської імперії. Обрана для дослідження проблема має історіографію, що сягає вже дорадянської доби. Зокрема Т Осадчий у своїх дослідженнях дав аналіз наукових підходів щодо вирішення аграрної проблеми окремих губерній в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. дореволюційними дослідниками [1]. Протягом 1960 - середини 80-х рр. радянськими науковцями М. Лещенко та Л. Сенчаковою опублікований ряд солідних монографій з проблеми [2]. На сучасному етапі з'явилися праці В. Коновалова, А. Павка, О. Реєнта [3], які провели ґрунтовні дослідження щодо аграрного питання та урядових реформ в аграрному секторі на початку XX ст. Історіографічний огляд цієї проблеми дає підстави твердити, що вчені розглядали лише окремі аспекти теми. Спеціальної комплексної наукової роботи з цієї проблематики досі не існує. Мета цієї розвідки полягає в систематизованому аналізі наукових підходів до вирішення аграрної проблеми в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. дореволюційними вченими.

На думку багатьох дореволюційних авторів, вирішення аграрної кризи полягало не в розширенні селянського землеволодіння, а в сукупності заходів економічного і культурного порядку, що мали допомогти населенню реформувати своє господарство в напрямку, відповідному тогочасним умовам і насамперед - тодішній щільності населення. О. Кауфман стверджував: «Не земля, а культура - от у чому рішення аграрного питання». Він рішуче не поділяв поширеної віри в рятівну силу «землі» і «багатоземелля». О. Кауфман виступав діяльним прихильником розширення селянського землеволодіння, при цьому залишаючи осторонь випадки абсолютного малоземелля, головним чином тому, що культурне і економічне піднесення вимагали більш- менш тривалого часу і збільшення землеволодіння [4, 88].

Погляди О. Кауфмана з переселенського питання складалися, головним чином, як підсумок безпосередніх спостережень, а водночас і досліджень, що робилися в ході численних службових поїздок. У друкованих звітах за їх наслідками наведено чимало даних і більш загального значення. Важливе значення для розуміння економічної концепції Олександра Аркадійовича мають статті «До питання про причини та ймовірну майбутність російських переселень», «Переселення і його роль в аграрній програмі», а особливо книга «Переселення і колонізація».

В цілому О. Кауфман може бути охарактеризований як представник скептичного погляду на переселення. Він вносить стримуючі виправлення в існуючі уявлення про блискучі господарські результати, що досягаються переселенцями. Наполягав він і на необхідності відповідної «оцінки» тих, на перший погляд, досить сприятливих цифр, у яких відбивалися ці результати. Він із сумнівом ставився до погляду на переселенців як носіїв культурного прогресу, доводячи, що та сама господарська некультурність, яка, зрештою, є основною причиною переселення, є також й основною перешкодою до досягнення переселенцями сприятливих результатів. Водночас він не погоджувався з досить розповсюдженим в урядових сферах і в суспільстві уявленням про майже безмежні колонізаційні можливості Сибіру, наполягаючи на тому, що абсолютний достаток просторів аж ніяк не виключає обмеженості запасів земель, які за своїми природними властивостями відповідали реальним потребам переселенського руху. Поставлене через це у досить тісні рамки переселення не може грати скільки-небудь істотної ролі в розв'язанні аграрного питання. Не могло воно відігравати такої ролі і через інші міркування. Корінь аграрного питання, а разом з тим і основна причина переселення полягали не в абсолютному дефіциті землі, а у «відносному малоземеллі». Останній термін до наукового обігу був запроваджений О. Кауфманом. Іншими словами, відносне перенаселення є симптомом кризи екстенсивних систем землеробського господарства і може зникнути лише з подоланням цієї кризи. Викликане більш значним виселенням розрідження населення тільки відтягує вирішення цієї кризи і в цьому сенсі є скоріше шкідливим, ніж корисним [5, 19].

О. Кауфман наголошував, що земства тих районів, звідки йдуть переселенці, не поінформовані про умови районів, що колонізуються, і фактично не можуть вести там справи. Земства тих місцевостей, куди йшли переселенці, будучи представниками інтересів місцевого населення, не схилялися до сприяння переселенню, а протидіяли йому [6, 25]. На початку XX ст. науковці визнавали, що без реформи політичного ладу став неможливим поступальний розвиток України у всіх галузях народного життя. Коли йшлося про усунення економічної незабезпеченості селянства, то вирішення цього питання зводилося, як правило, до надання селянам майже необмеженого земельного простору, посилаючись на споконвічне прагнення селян до землі, безмежного бажання землі.

Окремі особи робили пропозиції поділити всю територію між родинами, які можуть її обробляти власною працею, не вдаючися ні до найманої праці, ні до здачі в оренду. Інакше кажучи, поділити всю землю майже винятково між селянством, тому що серед інших шарів суспільства поки не існувало значного контингенту осіб готових перейти в клас хліборобів-працівників. Цей проект поєднувався із планом особливого поземельного податку настільки високої норми, щоб він поглинав усю земельну ренту. При цьому економічно вигідно було займатися сільським господарством на таких землях тільки тим особам, які самі її обробляли своєю особистою працею. Представники, що захищали цей проект, прагнули порвати зв'язок з економічним режимом, заснованим на приватній власності, системі приватних підприємств і суперництві. Однак, поряд з ними виступали представники іншого напрямку, які, залишаючись на ґрунті існуючого економічного ладу, пропонували не викорінювати остаточно поміщицькі господарства, а залишити їх у вигляді невеликих наділів серед суцільного селянського землеробства, але таким чином, щоб розмір таких володінь не перевищував 50 - 100 дес. [7, 177].

Найслабший бік аналогічних проектів вбачається в тому, що їх автори зовсім не враховували наслідки вторгнення законодавців у сферу економічних відносин з різними основами економічного побуту. Не аналізувалися й результати здійснення цього проекту як для самого землеробства, так і для інших галузей народного господарства, яке все таки продовжувало існувати на колишніх основах, тобто приватній власності й конкуренції. В. Левитський вважав, що сама ідея, покладена в основу цього рішення не могла бути прийнятна, оскільки перебувала в різкому протиріччі з основними тенденціями розвитку тогочасного народного господарства. Професор наводив ряд доводів до свого висновку. Насамперед для того, щоб передати всю територію селянському класу, вказував він, довелося б принести в жертву інтерес цілого великого класу поміщиків, так чи інакше тісно пов'язаних із землею, із сільським господарством як джерелом свого існування. При цьому довелося б змінити рід занять, порвати з культурними інтересами й земською діяльністю майже єдиному освіченому елементу села. Така програма погано гармоніювала б із завданнями визвольного руху, із проголошенням свободи діяльності, занять, професій тощо.

Частина дореволюційних авторів, зокрема П. Маслов, М. Огановський, О. Чаянов вбачали розв'язання аграрного питання в соціалізації землі. Вони виходили з того, що кожна людина має право на життя, але вона може жити тільки в тому випадку, якщо матиме засоби до існування, які створюються працею. Отже, щоб жити, людина повинна працювати. Визнання права на життя означало визнання і права людини на працю - переконували науковці. Проте, щоб працювати, необхідно мати предмет праці. Основним її предметом, на думку тогочасних учених, є земля, без якої немислима ні праця, ні життя. Отже, визнання за людиною права на працю неминуче передбачає визнання за нею і права на працю на землі або трудове право на землю [8, 29]. Таким чином, названі науковці пов'язували право людини на життя з трудовим правом на землю.

Суть трудового права на землю означає, скажімо, на думку І. Кондратьєва, що ніхто не може бути власником землі. Інакше кажучи, ніхто не має виняткового права розпоряджатися землею як йому заманеться: продавати її, заставляти, здавати в оренду й взагалі робити предметом торгу й нетрудових доходів. Власність, на його погляд, заважає розумному користуванню землею. На землю має право всякий, хто бажає на ній трудитися. І поки він або його родина працюють на землі, він уже не має права нею користуватися. На думку І. Кондратьє- ва, трудове право на землю необхідно включити до основних прав людини й громадянина. Вся земля - державна, приватновласницька та вся інша - мала бути визнана загальнонародним надбанням і надійти в трудове користування народу [9, 49]. Власність на землю при цьому мала бути знищена. За власність чіпко трималися головним чином ті, у кого землі багато; ті, хто здавав землю в оренду, хто торгував нею; ті, хто завдяки власності на землю одержував ренту, забирав частину доходів у селян і в такий спосіб порушував їхнє право власності, але про це захисники власності мовчали.

Для трудового народу збереження власності на землю, вказував І. Кондратьєв, означало нове ярмо нових поміщиків, які незабаром з'являться. Для народу важлива не власність на землю, а доступ до неї, щоб йому не заважали працювати постійно й продуктивно. Йому важливо також, щоб земля не накопичувалась у руках нових багатіїв. За приватної власності земля досить легко вислизала з рук найбідніших землевласників і зосереджувалася в руках багатіїв, які наживали на землі нетрудові прибутки [9, 49].

В. Левитський зазначав, що для уникнення повторення помилок селянської реформи 1861 р., необхідними супутниками наступної земельної реформи повинні були стати: широкий розвиток народної освіти, всесвітня організація агрокультурної допомоги населенню засобами держави і земств, широке впровадження меліоративного кредиту, здійснення політичних свобод, з усуненням всіх недоліків адміністративного і правового устрою взагалі і тих його сторін, котрі безпосередньо торкалися селянства [10, 223].

Отже, суть аграрного питання - економічного аспекту комплексної аграрно-селянської проблеми - дореволюційними науковцями зводилася до того, що основним гальмом у розвитку аграрної галузі були пережитки феодалізму у вигляді екстенсивних форм сільськогосподарського виробництва. Це підтверджується і тим фактом, що на той час у розвинутих країнах світу землі на душу населення було набагато менше, але інтенсивна система землеробства давала можливість гідно жити і земельне питання не стояло так гостро, як в Україні чи Росії.

Розв'язати аграрну кризу, на думку дореволюційних науковців, можна було лише низкою заходів економічного, соціального, політичного, правового, національного і культурного характеру. Впровадження їх у життя зробило б селянина вільним господарем на своїй землі і повноправним громадянином. Вирішення аграрного питання лежало на шляху до створення необхідних умов для інтенсифікації альськогосподарсъкого виробництва (закріплення земель у приватну власність, хуторизація селянських господарств, надання селянам дешевих довгострокових кредитів і т.д.) разом з розвитком інших галузей економіки, в першу чергу - промисловості.

Значне місце у спадщині М. Грушевського також відведено вирішенню аграрного питання України на початку XX ст. Його концепція ґрунтувалася на зв'язку аграрної проблеми з суспільно-політичним прогресом. Останній полягав у чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського [4, 96]. Велику увагу він приділяв ідеалам українського народу: свободі, рівності й автономії як необхідним компонентам у вирішенні аграрної проблеми, звертав увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття [4, 96].

Як засвідчує дореволюційна література, в цілому процес інтенсифікації лише починався (переважно в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян) і, порівнянно з сільським господарством головних європейських держав, відповідна галузь української економіки мала все ще екстенсивний характер. На думку дореволюційних авторів, екстенсивні форми землеробства, поширені у більшості селянських господарств України, були головною причиною гальмування розвитку сільськогосподарського виробництва. Після реформ 1860 - 70-х рр., з розвитком товарно-грошових відносин в економіці імперії середньовічні форми обробітку землі стали, по суті, рудиментами в аграрному виробництві, але процес їх відмирания відбувався надто повільно. Продукти землеробства, які отримувалися за умови екстенсивного господарства, на початку минулого століття вже ледве задовольняли потреби селян. аграрний інтелігенція кауфман криза

Отже, дослідження показало, що суть аграрного питання дореволюційними науковцями зводилася до подолання гальмівного впливу феодальних пережитків у вигляді екстенсивних форм сільськогосподарського виробництва. Це підтверджується і тим, що на той період у розвинених країнах землі на душу населення було набагато менше, але інтенсивна система землеробства давала можливість пристойно жити і земельне питання не стояло так гостро, як в Україні чи Росії. Усвідомлюючи важливість аграрного питання, наукова інтелігенція досить багато уваги приділяла шляхам його вирішення, але однозначної думки щодо подолання кризи не існувало. Науковці різних суспільно-політичних орієнтацій вказували різні шляхи вирішення аграрного питання: подолання проблеми селянського малоземелля, перехід до інтесивного сільського господарства, знищення залишків кріпацтва. Розв'язати аграрну кризу, на думку дореволюційних учених, можна було низкою заходів економічного, соціального, політичного, правового, національного і культурного характеру. Впровадження їх у життя зробило б селянина вільним господарем на своїй землі і повноправним громадянином. Вирішення аграрного питання лежало на шляху до створення необхідних умов для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва (закріплення земель у приватну власність, хуторизація селянських господарств, надания селянам дешевих довгострокових кредитів тощо) разом з розвитком інших галузей економіки, в першу чергу - промисловості.

Таким чином, праці дореволюційних дослідників аграрної проблеми містять багатий фактичний матеріал, цікаві спостереження і грунтовні висновки. У залежності від суспільно-політичної орієнтації науковці пропонували неоднакові шляхи подолання аграрної проблеми: від ліберально-просвітницьких до радикально-революційних.

Література

1. Осадчий Т.И. Земли и землевладельцы в Юго-Западном крае на Украине, Подолии, Волыни. К., 1899.

2. Лещенко М.Н. Класова боротьба в україському селі в епоху домонополістичного капіталізму (60 -- 90-тірр. XIX ст.). К., 1970; Його ж. Українське село в революції 1905 --1907рр. К., 1977; СенчаковаЛ.Т. Крестьянское движение в революции 1905 -- 1907 гг. М., 1989.

3. Коновалов В.С. Крестьянство и реформы (Российская деревня в начале XX в.): Аналитический обзор. М., 2000; Павко А. Історія політичних партій, організацій і рухів в Україні у XX ст. (теоретично-методичні аспекти проблеми) //Проблеми освіти: Наук. зб. К., 1995; Реєнт О.П. Україна в імперську добу (XIX -- початокXX ст.). К., 2003.

4. Грушевський М.С. З біжучої хвилі. Статті й замітки на теми дня. 1905 -- 1906. К., 1907.

5. Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России. М., 1918.

6. Кауфман А.А. Познай самого себя // Сборник статей. М., 1915.

7. Туган-Барановский М. Земельная реформа. СПб., 1905.

8. Огановский Н. Освобождение земли. Чего надо добиваться крестьянам. СПб., 1906.

9. Кондратьев И.Д. Аграрный вопрос о земле и земельных порядках. М., 1917.

10. Левитский В. Аграрный вопрос в Росии // Брейер Л. Брун М., Воробьев Н. и др. Аграрный вопрос. Т. 2. М., 1907.

Размещено на Allbest.ru