Український чинник у формуванні Армії генерала Андерса на території СРСР періоду Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український чинник у формуванні Армії генерала Андерса на території СРСР періоду Другої світової війни

Т.В. Пилипович

Маловідомою сторінкою всесвітньої історії є етап створення польського добровольчого військового формування - Армії генерала Андерса (2-го Польського корпусу). Це військове формування було створене з ініціативи генерала Владислава Андерса в 1941 р. на території Радянського Союзу згідно радянсько-польської угоди. Армія складалася з польських громадян, які потрапили до радянського полону, в ході радянсько-польської війни 1939 р., а також поляків, котрі були засуджені та депортовані до таборів ГУЛАГу. Слід зазначити, що серед цієї групи польських громадян було чимало етнічних українців, адже у міжвоєнний період західноукраїнські землі перебували під владою Другої Речі Посполитої.

Перша спроба створити польське військове з'єднання на території СРСР відбулася восени 1940 р. Так, у листопаді Л. Берія, виконуючи вказівки Й. Сталіна, звернувся до нього з пропозицією сформувати дивізію утримуваних в СРСР польських військовополонених і використовувати її в разі зіткнення СРСР з Німеччиною [1, 40]. Проте, Й. Сталін, не бажаючи спровокувати напад Німеччини на СРСР, не поспішав зі створенням такого військового формування. Втім, напад Німеччини на СРСР створив нову ситуацію і спонукав радянське керівництво піти на співпрацю з польським емігрантським урядом В. Сікорського.

1 серпня 1941 р. в Москві розпочалися переговори щодо формування польської армії на території СРСР. Від радянської сторони переговори вів уповноважений Генерального штабу Червоної Армії генерал-полковник А. Василевський, від польської - начальник військової місії, генерал-майор С. Шишко-Богуш. 6 серпня 1941 р. командуючим польської армії в СРСР був призначений генерал В. Андерс. Головною метою угоди було створення в найкоротший строк на території СРСР польської армії, призначеної «для сумісної з військами СРСР і інших союзних держав боротьби проти Німеччини» [2, 15]. 12 серпня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію громадян колишньої Другої Речі Посполитої, що перебували в ув'язненні та спецпоселеннях на території Радянського Союзу. В цей же день Раднарком і ЦК ВКП(6) прийняли постанову «Про порядок звільнення та направлення польських громадян, що амністуються згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР» [3, 76].

Призову до новоствореного формування підлягали солдати і офіцери Війська Польського, що знаходилися в таборах для інтернованих; молодь призовного віку із засуджених і висланих в адміністративному порядку в період 1939-1941 рр. з районів Західної України і Західної Білорусі. Змішані радянсько-польські призовні комісії розпочали набір до військового формування в Грязо- вецькому, Суздальському і Старобільському таборах, де знаходилися інтерновані польські солдати [4, 124].

Відомо, що питання про те, кого вважати польськими громадянами, із самого початку стало гострою суперечністю між радянською і польською сторонами. Остання вважала такими усіх жителів в межах Другої Речі Посполитої до 31 серпня 1939 р. Натомість радянська сторона керувалися Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 листопада 1939 р., згідно якого колишні польські громадяни, які знаходилися на території західних областей України і Білорусі, з моменту входження цих областей до складу СРСР 1-2 листопада 1939 р. вважалися громадянами СРСР.

До 10 вересня 1941 р. в лави польської армії вступили 983 офіцери і 21662 рядових, а наступного місяця прибули ще 800 офіцерів, 12000 солдат і 1800 цивільних осіб. 3 жовтня 1941 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) ухвалив постанову, в якій кількість польської армії встановлювалась у 30 тис. осіб [5, 515].

Розбіжності в питанні національного складу майбутньої армії між польським командуванням і радянською владою намітилися на першому ж етапі формування польських збройних сил. Напруження викликало питання участі у складі майбутнього військового формування представників національних меншин, зокрема українців, білорусів та євреїв. Різко негативно до участі українців у складі Армії Андерса ставилася радянська сторона. Аби бути впевненими в тому, що польські призовні комісії не будуть приймати українців до складу польської армії, радянська влада навіть створила перелік умов прийому до неї. Варто зазначити, що у перших сформованих частинах польської армії, представники національних меншин становили більше половини всього її складу. Зрозуміло, що поляки обурювалися: такий приплив українців, білорусів та євреїв до лав польської армії змінював характер військового формування в цілому.

Під час формування армії, польське військове керівництво також доволі скептично ставилося до участі в ній українців. Досить часто серед польських військових звучали думки, про те, що саме українці були одним з найважливіших факторів поразки радянсько-польської війни у вересні 1939 р. У книзі «Без останньої глави», яка описує історію польського військового формування в СРСР з апологетичного погляду, генерал В. Андерс зазначив: «Безліч труднощів виникло у мене, коли з самого початку до нашої армії почали стікатися численні національні меншини» [6, 99]. У свідченнях українців, що служили в Армії Андерса або намагалися туди потрапити, часто повторюються історії про відмову в зарахуванні до армії на підставі українського походження або сповідуванні православної віри. Саме тому українці змушені були приховувати власну національну та релігійну приналежність, заради участі у складі цього військового формування.

На виконання домовленостей И. Сталіна з В. Сікорським, Державний Комітет Оборони 25 грудня прийняв спеціальну постанову «Про польську армію на території СРСР», яка визначала її чисельність у 96000 осіб. У постанові вказувалося, що в армію можуть призиватися громадяни польської національності, які проживали до 1939 р. на території Західної України і Західної Білорусії. При цьому підкреслювалося: «Громадяни інших національностей, що проживали на цих територіях, в призові до польської армії не підлягають» [7, 40]. З тих пір представники інших національностей розцінювалися як радянські громадяни, тому вони не могли бути призвані до складу польської армії. 5 січня в примітці «2» до польського посольства Народний комісаріат закордонних справ (НКЗС) СРСР зазначав, стосовно проблеми колишніх польських громадян, серед жителів Західної України і Західної Білорусі - українців, білорусів і євреїв: «Народний комісаріат не бачить ніяких причин змінювати своєї позиції» [8, 106107]. У той же час НКЗС стверджувало, що положення Гаазької конвенції 1907 р. про статус окупації території противника, не має ніякого політичного підґрунтя, адже введення радянських військ восени 1939 р. на територію колишньої Другої Речі Посполитої, стало результатом волевиявлення народу цієї частини території [9].

У перші дні січня 1942 р., представники Середньоазіатського Військового Округу, оприлюднили під час прес-конференції два рішення вищих радянських властей стосовно призову до польської армії в СРСР.

першому йшлося про те, аби проводити набір до польської армії лише через радянські військкомати, а не безпосередньо через польські дивізії. Інше визначало та конкретизувало радянськими властями тих осіб, котрі належали призову до польської армії. Згідно цих рішень, повне право приєднатися до армії мали польські громадяни, котрі проживали до 1 вересня 1939 р. на захід від лінії Молотова-Ріббентропа, а також польські громадяни з території радянської окупації, що мали польську національність. Українців, євреїв, білорусів - колишніх польських громадян, незалежно від того, чи вони проживали на території радянської окупації, позбавляли права служити в польській армії [10, 210].

Створення відмінностей для польських громадян, що проживали на схід і на захід від лінії Ріббентропа-Молотова та відмова у призові громадянам не польського походження було політичним актом, оголошеним Радянським Союзом, з метою збереження держави в межах інкорпорованих територій Польщі восени 1939 р. Аналіз архівних джерел доводить, що багато українців, добровільно вступали до польського військового формування не стільки через симпатію до польської держави, скільки через відчутну та цілком зрозумілу антипатію до радянської влади та її інститутів. Припустимо, що в цьому мав місце принцип вибору «меншого зла». Можна стверджувати, що однією з найважливіших причин участі українців у складі Армії генерала Андерса було також бажання уникнути радянського ярма.

Крім того, про представників національних меншин у польській армії говорили і інші високопоставлені посадовці, зокрема командир 5 Дивізії, генерал М. Борута-Спєхович, на прес-конференції 20 серпня 1941 р. В присутності шотландських журналістів він підкреслив, що до новоствореної армії прибувають люди різного віку і національностей: українці, євреї, білоруси [11]. Трохи пізніше, 12 жовтня генерал заявив: «Якщо наша армія прийняла українців, євреїв або білорусів і вони хочуть віддати своє життя для наших цілей, то вони є повноправними громадянами польської держави» [12, 182]. Багато інших польських офіцерів зазначали, що польська армія прийняла до себе всіх тих, хто має польське громадянство, і національність не відіграє ніякої ролі [1, 236-237]. У цьому питанні серед польських політиків, напевно, найбільшим прихильником участі національних меншин був польський посол у СРСР С. Кот, який заявляв: «Польща завжди матиме в своєму національному складі українців, євреїв та білорусів» [13, 251].

Потрібно також відзначити, що на нижчому рівні командирів ставлення до солдатів не польської національності, зокрема українців, які відкрито заявляли про своє походження, часто характеризувалося як підозріле у нелояльності до майбутньої Польської держави. Сьогодні відомі факти дискримінації щодо військовослужбовців православної віри та тих, хто декларував не польське походження. Це стало причиною того, що чимало українців, які служили в Армії Андерса, приховували національну приналежність під час призову до армії та на протязі всієї війни.

Вільний набір представників національних меншин до польської армії тривав тільки перші кілька місяців після створення польських частин, у той час коли призовниками були в основному колишні військовополонені або жителі спецпоселень та утримувані в радянських в'язницях. Незабаром стало складніше, адже СРСР визнав свою помилку у дозволі набору до польської армії жителів Західної України та Західної Білорусії не польської національності. У Кремлі зрозуміли, що, дозволивши мобілізацію всіх жителів цього регіону, по суті було висловлено згоду на повернення їм польського громадянства, а отже, негласно визнано ці території як польські. Звільнення українців з таборів і спецпоселень, дозвіл на їхню мобілізацію до польської армії і вихід за межі Радянського Союзу могли викликати негативні наслідки в майбутньому. Адже в ході повоєнних дебатів, представники національних меншин змогли б стати «козирем» для польського уряду щодо претензій на «східні креси». В той час, на думку деяких польських політиків, українці та білоруси - солдати Армії Андерса - могли стати аргументом на користь того, щоб залишитися на своїй батьківщині в післявоєнній Польщі. У той же час Радянський Союз втратив би право бути «визволителем західних українців і західних білорусів», та всі «досягнення» у справі «об'єднання українських та білоруських народів» [13, 272].

Командування польської армії розуміло небезпеку заборони вступу до військового формування представників національних меншин, в тому числі українців. Посол С. Кот стверджував, що «польські офіцери, які входили до складу призовних комісій не повідомляли новобранців з числа національних меншин, що вони не будуть прийняті в армію через заборону радянської влади. Цілком можливо, що ці офіцери вплинули на зниження припливу національних меншин до армії» [13, 344]. Занепокоєння посла, викликали стурбованість у підполковника К. Рудницького, який оголошував набір до армії. На думку останнього, заборона на вступ до армії національних меншин була відредагована радянською стороною так, ніби це рішення прийняте польською стороною [13, 373].

Позицію радянської влади розумів і командувач польською армією, генерал В. Андерс. Перебуваючи 2 грудня 1942 р. в Багдаді, він писав до генерала В. Сікорського: «Не визнаючи наші національні меншини, не допускаючи радянських громадян до їх включення в польську армію, Радянський Союз вирішує долю наших східних кордонів, і зовсім не показує лояльних і дружніх відносин до польської справи» [14, 214]. Польське керівництво чудово розуміло шкідливість заборони на вступ до армії представників інших народів для польської справи і нормальних відносин з етнічними меншинами, тому питання призову представників національних меншин до Армії генерала Андерса стало одним з найважливіших у польсько-радянській дискусії того часу. Польське керівництво надсилало ноти протесту, де зверталася увага на порушення, раніше прийнятих, домовленостей. Варто зазначити, що польське командування прагнуло змусити радянське керівництво погодитися на призов до Армії генерала Андерса представників національних меншин, які до 29 листопада 1939 р., постійно проживали в центральних районах Польщі і добровільно зголосилися на вступ до неї [9].

Цілком ймовірно, що і польське військове командування і центральне політичне керівництво прагнули вивести українців з числа тих громадян, хто підлягав мобілізації або принаймні різко скоротити присутність українців у своїх збройних силах. Радянська ініціатива не допускати основну масу українців - польських громадян - до служби в Армії Андерса була полякам загалом вигідною. Проте, у цій ситуації була і зворотна сторона. Здавалося б, обмеження не поширювалися на поляків, які проживали в зоні радянської окупації на той день, коли було оголошено про надання всім місцевим жителям громадянства СРСР: поляки теж були оголошені радянськими громадянами, хоча радянський уряд заявив, що їм, попри порушення закону і як особливий жест доброї волі, надане право записуватися в польську армію. Проте, визнання радянського обмежувального указу означало також непряме визнання законності радянської окупації, тоді як поляки проти цього гостро протестували.

Отже, підсумовуючи, варто зазначити, що під час створення польського добровольчого військового формування - Армії генерала Андерса (2-го Польського Корпусу) на території Радянського Союзу, український чинник відіграв помітну роль. Варто зазначити, що українці виявилися заручниками інтересів як радянської, так і польської сторін, котрі прагнули використати українських добровольців у власних інтересах.

Література

польський армія добровольчий андерс

1. Zelenski W. Kilka slow o postawie gen. Andersa wobec dezercji Zydow z Armii Polskiej na Wschodzie // Zeszyty Historyczne. -- 1993. -- № 104.

2. Gabinewicz M. Nazywano nas dziecmi Andersa //Kombatant. -- 2006. -- № 5.

3. Z archiwow sowieckich. -- T. 1: Polscy jency wojenni w ZSSR, 1939--1941. -- Warszawa, 1992.

4. Романовский Д, ЗикельбергД. Яд Вашем: Исследования. -- Т. 2: Национальный мемориал Катастрофы и героизма Яд Вашем. -- Иерусалим, 2010.

5. Wawer Z., Formowanie Sil Zbrojnychpoza granicami kraju // Wladze RP na obczyznie podczas ІІ wojny swiatowej. -- Londyn, 1984.

6. Anders W. Bez ostatniego rozdzialu: wspomnienia z lat 1939--1946. -- Newtown, Wales, 1950.

7. Z archiwow sowieckich. -- T. 2: Polscy jency wojenni w ZSSR, 1939--1941. -- Warszawa, 1992.

8. Sprawa Zydow: obywateli polskich w swietle oficjalnych dokumentow oraz praktyki wladz radzieckich // Zeszyty Historyczne. -- 1993. -- № 103.

9. Instytut Polski i Muzeum gen. Sikorskiego, sygn. A. 11,49/ sow./21, Notatka «Zagadnienie obywatelstwa polskiego osob narodowosci niepolskiej».

10. Rudnicki К. Na polskim szlaku. Wspomnienia z lat 1939-- 1947. -- Wroclaw, 1999.

11. Archiwum Akt Nowych, sygn. HIMID, t. 123, artykul «Gen. Boruta-Spiechowicz o armii polskiej w Rosji».

12. Wawer Z. Znow wpolskim mundurze. Armia Polska w ZSSR. Sierpen 1941 -- marzec 1942. -- Warszawa, 2001.

13. Kot S. Listy z Rosji Stanislaw Kot. Listy z Rosji do gen. Sikorskiego. -- Londyn, 1956.

14. General broni Wladyslaw Sikorski -- general dywizji.

15. Wladyslaw Anders. Korespondencja 1941--1943. Wybor dokumentow / Red. В. Polak. -- Koszalin, 2000.

Размещено на Allbest.ru