Селянський чинник 1917–1920 рр. у сучасній українській історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянський чинник 1917-1920 рр. у сучасній українській історіографії

селянин землеволодіння революційний

Теоретичні проблеми займають чи не найбільшу площину дискусійного поля історіографії Української революції, яке суттєво розширилося останнім часом [1]. «Сьогодні перед вченими стоїть насамперед завдання вивчити всю сумарну кількість великих і малих суспільних структур, які спричинили вибух революції, визначили напрямок її розвитку та характер» - констатує В. Верстюк [2, 15]. У цій розвідці автор ставить за мету дослідити еволюцію питання стосовно місця селянського чинника в загальній схемі революції 1917-1920 рр. у контексті розвитку сучасної української історіографії.

1990-ті рр. стали переломними у формуванні концепції національної революції. Саме тоді відбулися зрушення на рівні визнання істориками широкої соціальної бази Центральної Ради і значних масштабів втручання радянської Росії в українські справи, що переросло у війну з УНР, внаслідок чого, «була відкинута, як помилкова, концепція переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, крізь призму якої радянська історіографія розглядала політичний процес в Україні 1917 р., і поновлена в правах концепція національної революції» [3, 19]. Проте, зауважені дослідниками зміни не належали до кардинальних, а фактично означали повернення до схеми 20 - початку 30-х рр. ХХ ст., що в цілому властиво для етапу становлення національної історіографії [4]. У той же час не можна було не помітити, що конотація понять «етнічного» та «соціального» в революції 1917-1920 рр. вже була повною мірою сформована в узагальнюючих працях В. Верстюка, В. Солдатенка, О. Реєнта в розрізі поглибленого аналізу джерельної бази діяльності суспільних інституцій селянства різного рівня - рад, кооперативних об'єднань, земських зібрань, селянських спілок, а також політики Центральної ради, Гетьманату та Директорії в аграрній сфері [5]. Своєрідний теоретичний підсумок вивчення досліджуваної проблеми підбито в синтетичній академічній праці «Історія українського селянства» (2006), де автором відповідного розділу - В. Верстюком - відзначено, що «характерною рисою революційних подій в Україні було тісне поєднання національного та соціального моментів, які фокусувалися на постаті українського селянина» [6, 527].

Нинішній стан дослідження історії Української революції 1917-1920 рр. характеризується як перехідний. Він зумовлений активним пошуком універсального теоретичного конструкту, котрий слугував би ключем до розв'язання важливих проблем націєтворення, соціальних і культурно-освітніх зрушень, прориву з бездержавності до проголошення Української Народної Республіки у 1917 р. Аксіологічний відбір ідей, накопичений в українській та зарубіжній історіографії, не дає підстав для оптимістичних висновків стосовно готовності спільноти науковців до виконання цього завдання. Проте, усвідомлене відчуття синергетики зв'язків у поляризованій за ідейною приналежністю та науковими школами вітчизняній і діаспорній історіографії, сформувало її об'єднання навколо проблеми Української революції з позицій україноцентризму [7].

В останні роки зросла увага дослідників до вивчення історії селянства на основі сучасних підходів соціологічної, психологічної та компаративної історіографії. Керуючись принципом історизму, у розмислах стосовно досліджуваної проблеми, науковці визнають за доцільне відштовхуватися від розуміння тяглості історичних процесів, які передували революційному вибухові в Російській імперії на початку ХХ ст. та знайшли своє продовження у 1917-1920 рр. У руслі заявленої проблеми доцільно зробити огляд історіографічних джерел, у котрих розкриваються ментальні домінанти суспільної свідомості українського селянства модерної доби, їх вплив на перебіг революційних подій 1917-1920 рр.

Своєрідність трансформації традиційних рис менталітету українського селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст., сучасні дослідники вбачають у «запізненні» розвитку «картини світу» «малороса» - простолюдина підприємницького начала., - збереженні та привнесенні у специфіку психології вітчизняних суб'єктів ринкових відносин багатьох її «відтінків» [8, 176]. Економічна поява і буржуазії, і сільськогосподарського робітника відбулася в другій половині ХІХ ст., хоч не було їх «ментальної появи», фіксування у свідомості селянства. «Цей процес почнеться лише з реформ П. Столипіна, але навіть гіпертрофовані темпи 1917-1920 рр. не знищать глибинну ідею селянської спільності,» - зазначають дослідники [9, 39].

Ментальний «продукт» еволюції станової свідомості селянства в якості соціальних установок, сформованих на початку ХХ ст., кореспондується в окремих працях попередників із комплексом джерел оформлених як накази, постанови органів селянського самоврядування, гасла та заклики зібрань, маніфестацій, що дає можливість у головних рисах розмірковувати про існування де-факто, на рівні наративу, «селянської програми дій» до революції 1917 р. [10, 346]. Пригадаємо, що окресленої конфігурації соціальні потреби селянства набули ще на початку ХХ ст. у таких вимогах: конфіскація усіх земель без викупу; справедливий розподіл земельних наділів між тими, хто їх обробляє; рівноправність для всіх громадян перед законом; створення виборних органів влади і суду присяжних; введення єдиного прогресивного прибуткового податку; запровадження безкоштовної освіти українською мовою, доступність освіти; виборне духовенство; автономія для українських земель у складі Російської держави, виборність центральних та місцевих органів влади і управління [11, 209]. Саме ці соціальні установки селяни намагалися реалізувати в аграрних виступах 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях. У роки революції економічні вимоги селян поширювалися, набували політичного звучання в гаслах надання автономії українським землям у складі Російської держави [12,9].

Вимоги селянства, котрі концентрувалися на розв'язанні аграрного питання, влітку - восени 1917 р., за рахунок скасування поміщицького землеволодіння, не мали імперативного значення, і за сутністю та характером були свідченням локальних актів протистояння, пройшли подібний шлях розвитку: «Революція загострила традиційний соціокультурний антагонізм між містом і селом. Селянство прагнуло звільнитися від влади, від культури «верхів», навіть взяти свого роду соціальний реванш,» - відзначає О. Михайлюк [13, 222].

Водночас у наукових публікаціях висловлювалися міркування, що більш плідним напрямком досліджень цього питання «має бути вивчення мотивації участі українських селян в подіях 1917-1921 рр.» [14, 253]. У наведених розмислах залишається чимало простору для виявлення логіки практичної поведінки безземельного селянства в період «аграрної революції» літа - осені 1917 р. у конфлікті з інерцією вироблення політичними силами Центральної ради аграрного законодавства, що власне пояснює радикальний («погромницький» - за термінологією дослідників) характер селянських виступів. На нашу думку, самореалізація соціальних прагнень селянства, як вияв ментальних установок має розглядатися в загальному контексті розвитку революційних процесів в Україні та їхній регіональній специфіці. Важко заперечувати той факт, що штучно консервовані в роки тривалої бездержавності соціальні та національні запити українців, були активовані і закріплені в нових формах громадської діяльності: кооперативних, освітніх, представницьких організаціях на початковому, демократичному етапі розвитку революції. За схемою М. Гроха, який обґрунтував ідею переростання «малих», «недержавних народів» у модерні нації, які прагнуть до створення власної державності, другою фазою політичного самоусвідомлення нації якраз і є її соціалізація. Вочевидь, тезу про «відсталість» та «аполітичність» руху українського селянства все-таки слід оцінювати за відносними, а не абсолютними мірками, із врахуванням комплексу факторів, у тому числі і фактору впливу революційних подій на свідомість селянства. Логічним продовженням дослідження цієї проблеми є залучення методів суміжних наукових дисциплін: політології, правознавства, соціальної психології тощо. Зокрема, певні напрацювання мають місце у правничій науці, де плідно вивчалася проблема селянської правосвідомості в історико-правовому полі 1917-1921 рр., на прикладі повстанського руху, очолюваного Н. Махном [15]. Не варто ігнорувати фактор політичного впливу на селянство Наддніпрянщини національних політичних партій і громадських організацій, зокрема УПСР та Селянської спілки [16].

Отже, важливою передумовою переосмислення базових ідей дослідження Української революції є подолання методологічного різнобою в оцінках її рушійних сил, визнання необхідності назрілої дискусії щодо стратифікованості (безбуржуазності) української нації - тісно пов'язаних між собою двох актуальних проблем, розв'язання яких може суттєво вплинути на визначення характеру подій 1917-1920 рр. і місця в цих подіях українського селянства. Значно розширює перспективи дослідження теми усвідомлення безперервності процесу націєтворення, «що почалося задовго до революції, продовжувалося після неї і не завершилося понині» [2, 18]. Схеми наукових досліджень, у яких поразка Української революції ставить крапку на процесах формування української політичної нації, обмежує перспективу її дослідження, викривлює зображення динаміки етнополітичних процесів, штучно «підтягуючи» їх до кульмінаційних, на думку авторів, подій.

Размещено на Allbest.ru