Українські історики та історична наука 1820-60-х рр. у працях Дмитра Багалія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українські історики та історична наука 1820 - 60-х рр. у працях Дмитра Багалія

Анотація

Статтю присвячено аналізу спадщини українських істориків та процесу становлення вітчизняної історичної науки 20 -- 60-х рр. ХІХ ст. в історіографічних працях Дмитра Багалія. Визначено його місце у розробці проблем, пов'язаних з дослідженням романтичної історіографії.

Ключові слова: історіографія, Д. Багалій, М. Максимович, Бодянський, П. Куліш.

спадщина історичний багалій романтичний

Починаючи з ХІХ ст., історіографічні підходи Д. Багалія трансформувалися в сторону індивідуального виміру історико-наукового процесу. В його студіях, починаючи від доби романтизму, помітна все більш зростаюча увага до особистостей, провідних творців вітчизняної Кліо. Такий підвищений інтерес до персона- лій в українському історіографічному процесі пояснюється традиційністю жанру біографії в тогочасній історичній науці. Ще одним фактором, що визначив персо- нологічну спрямованість історіографічних студій дослідника, була його причетність до організаційної розбудови вітчизняної історичної науки та знайомство з багатьма представниками української культури. Українська історіографія 1820 - 60-х рр. була в розумінні Д. Багалія романтичною і представлена іменами О. Мартоса,

0. Срезневського, М. Маркевича, Д. Бантиша-Каменсько- го та ін. Свідчення щодо представників вітчизняної історичної науки того часу мають, здебільшого, бібліографічний характер. Окремо вчений зупинився лише на найважливіших постатях. Історик подає невідомі матеріали до їх біографій, громадської й наукової діяльності, робить докладний аналіз їх творчого доробку. Варто зазначити, що історіографічний сегмент студій Д. Ба- галія, присвячених вивченню спадщини українських істориків-романтиків, ще не був предметом спеціального наукового дослідження. З огляду на це, метою нашої статті є аналіз історіографічної рефлексії Д. Багалія стосовно провідних творців вітчизняної Кліо першої половини ХІХ ст.

Серед останніх Д. Багалій виділяв групу істориків- етнографів, до яких відносив М. Максимовича, І. Срез- невського й О. Бодянського. Фігура М. Максимовича в українській історіографії для дослідника була знаковою. Саме з його іменем харківський професор пов'язував наукове вивчення української історії, називаючи його «Нестором Київської школи в українській історіографії» [1, 222]. Визначаючи його місце в українській історіографії, він також відзначав: «На його долю випало важке та невдячне завдання очищати джерела малоросійської історії (переважно літописні) та засновані на них праці від помилок і викривлень» [2, 4]. Крім цього, на його думку, наукова діяльність М. Максимовича вирізнялась«критичним та бібліографічним спрямуванням», причому, праця київського ректора, який «очищав ґрунт» та «збирав цеглини» для майбутньої історії України, створила підстави для ґрунтовного наукового розроблення вітчизняної історичної науки, для спроб наукового синтезу, які наступили пізніше. Великим досягненням М. Максимовича дослідник вважав його спроби періодизації національної історії та створення основних елементів історіографічної схеми, наголошуючи, що саме він «вперше поставив питання про історію України вже з київських часів» [1, 222].

Інший момент, який підкреслив учений, торкався студій М. Максимовича над давньоруським літописанням. Вивчення найдавніших писемних джерел, на думку Д. Баталія, допомогли київському професору визначити генетичний зв'язок київського та козацького періодів вітчизняної історії, довести, що їх основу «складав той самий український народ і татарська зверхність не знищила цього зв'язку» [1, 222]. Дослідник зазначав, що, «з боку вияснення української народності» М. Максимович надавав великого значення також українським пісням. Д. Багалій стверджував, що, на підставі своїх досліджень, а також в процесі полеміки з російським істориком М. Погодіним, М. Максимович зробив кілька важливих концептуальних висновків, які стосувалися самобутності українського етносу та мови.

Підсумовуючи зазначимо, що Д. Багалій наголошував на епохальності творчої спадщини київського професора для вітчизняної історіографії. Він вказував на заслуги М. Максимовича в критичному опрацюванні великих джерельних комплексів та у встановленні тяглості українського історичного процесу. Подібні погляди на творчість видатного вченого зустрічаємо й у інших тогочасних дослідників, зокрема М. Грушевського [3, 132-143], Д. Дорошенка [4, 85], О. Грушевського [5, 375-416] та ін.

Серед істориків-етнографів Д. Багалій також виокремлював постать О. Бодянського. Харківський професор подає цікаві матеріали до його громадської й наукової діяльності, оцінює його внесок у розвиток україніки. Окреслюючи головні життєві віхи історика, дослідник засвідчив його українські корені, глибокий пієтет до козацьких традицій, органічний зв'язок з рідним народом. Д. Багалій зазначав, що російське середовище, в якому жив і працював дослідник, не порушило його національної ідентичності. Він стверджував, що саме щире почуття патріотизму стало стимулюючим і рушійними чинником, що спрямовував наукову діяльність О. Бодянського.

Характеризуючи О. Бодянського як українського етнографа, поета, славіста, Д. Багалій підкреслює, що він не був фаховим істориком. При цьому дослідник стверджує, що О. Бодянський «повинен знайти своєрідне місце в українській історіографії, як енергійний видавець пам'ятників української історії» [6, 413]. Для оцінки його внеску в українську історіографію Д. Бага- лій виділяє саме археографічний напрям у його діяльності. Власне поглиблений інтерес до української минувшини, на думку харківського професора, спрямовував діяльність О. Бодянського в галузі археографії.

Аналізуючи здобутки вченого на посаді редактора в «Чтениях Московського общества истории и древностей российских», дослідник констатує його великі заслуги в залучені до наукового обігу та критичному опрацюванні великих джерельних комплексів. Ведучи мову про внесок О. Бодянського в розвиток української історіографії, Д. Багалій визначає не лише невтішний стан розвитку тогочасної науки, а й досить специфічне соціально-політичне тло, в умовах якого проходила наукова діяльність дослідника. Харківський історик зазначав, що попри цензурні утиски, йому вдалося збагатити українське джерелознавство значною кількістю документів. Д. Багалій вказував, що особливого значення О. Бодянський надавав літописним джерелам, вважаючи їх свідчення найпевнішими. Серед видань О. Бодянсько- го надзвичайно важливими, на думку дослідника, були «Летописное Повествование о Малороссии» О. Рігель- мана, «Источники малороссийской истории» Д. Банти- ша-Каменського, «Діаріуш» генерального хорунжого М. Ханенка та ін. Виняткову роль дослідник відводив публікації О. Бодянським Літопису Самовидця та «Історії Русів». Видання останньої пам'ятки, через значну кількість «небезпечних з цензурного боку сторінок», Д. Багалій називав «актом мужності» видавця.

Реконструюючи образ Бодянського-історика, учений використав джерела особового походження, зокрема листування. На основі проаналізованого епістолярію (листи П. Куліша, М. Максимовича, віце-президента Одеського товариства історії і старожитностей російських М. Мурзакевича до О. Бодянського), дослідник дійшов висновку, що О. Бодянський був не лише видавцем матеріалів з української історії, а й високоавторитетним бібліографом, що зумів залучити до археографічних пошуків таких українських учених, як П. Куліш, М. Максимович, О. Лазаревський та ін.

Підсумовуючи зазначимо, що в розвитку тогочасної історичної науки Д. Багалій великого значення надавав діяльності О. Бодянського. Саме на його цілеспрямованості, глибокому розумінні потреби вивчення історії України й збереженні та публікації задля цього писемних історичних джерел, акцентував увагу харківський професор. Останній відкинув звинувачення російських науковців, зокрема О. Кубарєва й І. Сахарова, в невігластві О. Бодянського. Д. Багалій стверджував, що він «був великий знавець в своєму фахові й у виданні пам'ятників [...] його «Чтения» були видатним органом по історії й древностям» [6, 421]. Висловлюючи від імені української історіографії початку ХХ ст. подяку О. Бо- дянському за численні видання давніх українських пам'яток, учений наголошував, що його публікації стали основою для дальших досліджень та спричинилися до розвитку вітчизняної історичної науки.

Серед українських істориків-романтиків, які зробили значний внесок у розвиток української історіографії, Д. Багалій також виокремлював постать П. Куліша. Дослідник відвів йому особливе місце у вітчизняній історичній науці, завдяки його «талановитості і уважним студіям над джерелами української історії та постійному відшукуванню нового оригінального освітлення українського історичного процесу в напрямку, протилежному домінантним поглядам взагалі і М. Костомарова зокрема» [1, 227]. Д. Багалій зробив спробу простежити витоки та еволюцію історичного світогляду П. Куліша. Слідом за М. Грушевським, з покликанням на його твори, дослідник застосував соціально-психологічний підхід до з'ясування цієї проблеми. Основу історичних поглядів П. Куліша Д. Багалій пов'язував з його соціальним походженням: «Глибокі колії вирила всій пізнішій Кулішевій творчості «соціальна й економічна підстава» його дитинного оточення у батька, де отбилися «антитеза свобід- ного козацтва і поневоленого кріпацтва» [6, 443]. Взірцем для раннього П. Куліша, на думку харківського професора, був «ідеал пансько-козацько-хуторянський, з ухилом в бік запорозької традиції, в слов'янофільство, а потрохи в своєрідний козацький антисемітизм, український, хоч зв'язаний ще з «народницьким напрямом українського відродження, в захованого тісного єднання козацтва з селянською масою» [6, 443]. Згодом, зазначав Д. Багалій, погляди П. Куліша значно еволюціонують і в листі «українофілам» він вже виступає проти демократизму в середовищі хлопоманів, що своїм «спрощенням» відкидали цивілізацію; проти тодішніх українських громад, їх народолюбства і неприродного загравання з народними масами; за «підвищення кращих елементів з народу» на вищі щаблі культури. Такі тези, на думку дослідника, свідчили, про переосмислення колишніх ідеологічних пріоритетів П. Куліша. Харківський історик констатував його «величезне розходження і повний розрив» з провідними діячами українського руху - М. Костомаровим, Т Шевченком та В. Антоновичем. Джерело світоглядних та інтелектуальних трансформацій П. Куліша Д. Баталій вбачав у його перебуванні на польських теренах, під час служби у Варшаві.

Д. Багалій простежив еволюцію історичних поглядів П. Куліша на прикладі його творів. Він відзначив конфронтацію ідей пізнього Куліша з його козакофільською візією української історії на початковому етапі творчості. Дослідник вказував, що одна з перших історичних студій П. Куліша «Повесть об українськом народе» ще написана в дусі традиційного романтичного козакофіль- ства та була скерована на репрезентацію козацької слави та героїки. Згідно зі спостереженнями Д. Багалія, вперше П. Куліш «виступає з ревізією» панівних тоді козакофіль- ських поглядів та поступово позбувається пієтету щодо козацтва в «Історії України від найдавніших часів». Науковець вказує, що це були перші спроби перегляду романтичних уявлень про зміст та періодизацію української історії.

Дослідник зауважив, що критичні, почасти й негативні оцінки козацької спільноти побутують в розвідці «Первий період козацтва». Тут, за спостереженням ученого, історик вже дійшов до негативного погляду на наслідки козацької боротьби, які призвели до занепаду Польщі. Докорінну зміну поглядів П. Куліша, на думку дослідника, ознаменувала «История возсоеденения Руси». У цьому творі, стверджував Д. Багалій, історик зробив спробу переоцінки цінностей сучасної йому історіографії, зокрема колишньої апології козацько-гетьманської минувшини. Харківський професор вказував, що в цій монографії П. Куліш також сповідує думку про можливість об'єднання північної та південної Русі. Ще з більшим осудом козацтва зазначає дослідник, П. Куліш виступив у розвідці «Казаки в отношении к обществу і государству». Синтезом праць з історії України П. Куліша Д Багалій називає його монографію «Отпадение Малороссии от Польши». Її дослідник трактує як суб ' єктивну та малоцінну з наукового погляду.

Визначивши місце історичних творів П. Куліша в контексті становлення наукової розробки історії України, Д. Багалій найбільш високо оцінив монографію «История возсоеденения Руси». Він зазначив, що цей твір побудований на великій кількості критично обробленого архівного матеріалу. Сильною стороною праці учений вважав джерелознавчу критику вперше використаного тут документального матеріалу. Цей твір високо оцінював і М. Грушевський, називаючи його «найвизначнішою працею по історії початків козаччини» [7, 567-577]. Дещо стриманіше оцінював монографію Д. Дорошенко. Він вказував, що, зробивши переоцінку цінностей сучасної йому історіографії, П. Куліш «опирався головним чином на польські джерела, маловажучи джерелами українськими» [4, 111].

Д. Багалій констатував, що через суперечливість історичних поглядів П. Куліша, які були протилежні тим, що панували в тогочасному суспільстві в цілому та історичній науці зокрема, його твори або викликали обурення, або проходили навмисно непоміченими. Дослідник наголошував, що, попри самостійність критичних думок та широку обізнаність з джерелами вітчизняноїісторії, П. Куліш не здобув собі місця в українській історіографії, яке б відповідало його таланту. Натомість, Д. Багалій високо оцінював діяльність П. Куліша на літературній ниві. Особливе захоплення харківського професора викликала «чудова українська мова», зразки якої він бачив в історичних начерках ученого. Зауважимо, що М. Грушевський також вважав, що від літературних творів П. Куліша бере свій початок сучасна українська література [8, 36]. Подібні погляди висловлювали й М. Василенко [9, 125,458] та Д. Дорошенко [10, 63].

Підсумовуючи внесок П. Куліша до скарбниці української культури, Д. Багалій виділив важливі для вітчизняної історіографії наукові здобутки історика. Серед них дослідник відзначив, насамперед, пошук і дослідження нових джерел з історії України. Вчений констатував, що в результаті праці П. Куліша була значно розширена джерельна база української історії, особливо стосовно доби козаччини. Харківський дослідник вказував, що, посягнувши на стереотипи, які побутували в тогочасній історичній науці, П. Куліш свідомо пішов на деідеалізацію козаччини. Як наслідок - розвинув критичний погляд на історичне минуле.

Порушивши проблему хронологічних меж та змісту української історії, які в тодішній історіографії зазвичай вирішувались однобічно та вибірково, «він чітко поставив питання про обсяг української історії - з найдавніших і до наших часів» - вказував дослідник. Ще цікавішим, на погляд харківського історика, є погляд П. Куліша на зміст української історії: «Тут він є новатор, реформатор, бо каже, що в неї входило все те, що росло, цвіло й умирало, а не сама тільки козаччина» [1, 228]. В пізніших працях Д. Багалій виокремив також «матеріалістичні історіософські погляди» історика, які, на його думку, вилилися в твердженнях «про потребу пильнувати за всіма силами, що провадять боротьбу в суспільстві, і за зв 'язком стародавніх явищ із сучасним моментом» [1, 228].

Попри досить високу оцінку спадщини П. Куліша, науковець виокремив також негативні риси його історичних творів. Полонофільство та абсолютизація руйнівної долі козацтва, на думку дослідника, відвернули громадськість від його історичних творів. Д. Багалій гостро засуджував прояви некоректності та необгрунтовані нападки П. Куліша відносно своїх колишніх однодумців, «з якими був пов'язаний однаковою ідеологією й однаковою палкою любов'ю до етнографії й пам'яток народної творчості» [1, 227]. Він зазначав, що в непристойній та неприпустимій формі П. Куліш вступив у полеміку з М. Костомаровим та Т Шевченком, критикуючи їх коза- кофільські та гайдамацькі симпатії.

Відзначимо, що ексцентрична постать П. Куліша завжди привертала увагу дослідників. Переоцінка його колишніх козакофільських поглядів справила неабияке враження на громадськість. Світоглядні візії історика викликали низку інвектив з боку відомих російських та українських учених. Трансформацію поглядів історика пояснювали егоцентричною вдачею П. Куліша [11, 75] і навіть божевіллям [12, 6]. «Пристосуванство» П. Куліша засуджував В. Антонович [13, 106]. Переважно у негативних тонах зображений П. Куліш й у студіях М. Грушев- ського. Останній критикував дослідника за однобічне висвітлення окремих проблем української історії, панегі- ризм відносно польської культурної місії в Україні, вороже ставлення до козацтва [7, 566-567].

Варто відзначити, що студії Д. Багалія, присвячені головним представникам української романтичної історіографії, були одними з перших в тогочасній історичній науці. Дослідник намагався бути вірним своїй традиції критицизму, об'єктивності та науковій коректності. Його студіям притаманні відсутність упередженості та будь-якої ідеалізації істориків та їх праць. У своїх дослідженнях Д. Баталій опирається на праці попередніх дослідників, обговорює їх позиції, відтворюючи таким чином еволюцію суспільних поглядів на того чи іншого представника вітчизняної історичної думки. Намагаючись уникати однобічності історіографічного аналізу, вчений поєднував дослідження індивідуальностей істориків із загальними тенденціями розвитку історичної думки. На нашу думку, оцінки Д. Багалія наукового доробку та громадської діяльності вітчизняних істориків першої половини ХІХ ст. й сьогодні не втратили своєї актуальності й евристичної цінності.

Література

1. Багалій Д.І. Нарис історії України на соціально- економічному ґрунті // Багалій Д.І. Вибрані праці: У 6 т. -- Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. -- Х., 2001.

2. Багалій Д.І. Новий історик Малоросії // Там же.

3. Грушевський М. «Малороссійскія песни» Максимовича і століття української наукової праці // Український історик. -- 1984. -- № 1/4.

4. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -- К., 1996.

5. Грушевський А.С. М.А.Максимович (1804 -- 1873). Из украинской историографии ХІХ в. // Известия ОРЯиСИАН. -- 1906. -- Т. ХІ. -- Кн. 1.

6. Багалій Д.І. Нариси української історіографії за доби феодалізму й доби капіталістичної // Багалій Д.І. Вибрані праці: У 6 т. -- Т. 2...

7. ГрушевськийМ. Історія України-Руси. -- К., 1995. -- Т. 7.

8. Грушевський М. Розвиток українських досліджень у ХІХ ст. і вияви у них основних питань українознавства // Український історик. -- 1990. -- № 1/4.

9. Василенко Н. Очерки по истории Западной Руси и Украины. -- К., 1916. -- Т. ІІІ.

10. Дорошенко Д. Пантелеймон Куліш. -- К. ; Лейпциг, 1923.