11

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політична та культурно-освітня діяльність Максима Славинського в еміграції (1920-30-і рр.)

В.В. Очеретяний

У пропонованій статті досліджується суспільно-політична робота та культурно-освітня діяльність в середовищі української еміграції в Чехо-Словацькій Республіці міжвоєнного періоду М. Славинського - українського історика, етнолога, літератора, перекладача, публіциста та дипломата. Стаття є першою спробою узагальнюючого підходу до вчення історії суспільної, політичної та культурно-освітньої роботи відомого українського громадсько-політичного діяча.

Ключові слова: політична еміграція, партія соціалістів-федералістів, українська радикально-демократична партія, екзильний уряд.

Серед громадсько-політичних і культурних діячів, які зробили значний внесок у розробку багатьох питань історії, політики та суспільного життя української еміграції міжвоєнного періоду почесне місце займає Максим Антонович Славинський (1868-1945). Попри те, що його участь у громадсько-політичних і культурних рухах української міжвоєнної еміграції є маловивченою, стверджувати, що дослідники оминали цю тему, не можна. Деякі праці науковців, щоправда фрагментарно, присвячені їй. Однак наявні публікації про громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність М. Славинського мають, здебільшого, біографічний характер. Деякі аспекти діяльності української політичної еміграції міжвоєнного періоду у ЧСР висвітлені у роботах С. Віднянського [1; 2].А. Живот - ко [3], М. Мартинюк [4] висвітлюють журналістську та публіцистичну роботу М. Славинського. У праці М. Савки [5] проаналізовано зміст статей українських вчених та публіцистів у часописах політичної еміграції, виданих у ЧСР в 1920-1939 рр. Журналістська робота М. Славинського знайшла відображення у збірнику "Українська журналістика в іменах" [6] та в довідковому виданні "Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст." [7]. Політичне життя в еміграції, на основі діяльності Української радикально-демократичної партії (далі - УРДП), знайшло відображення у монографії В. Стрільця [8].

славинський українська еміграція освітній

Після закриття Української надзвичайної дипломатичної місії (далі - УНДМ) у Празі, М. Славинський як неофіційний її голова продовжував брати участь у суспільно-політичному житті української еміграції ЧСР. Місто Прага перетворилося якщо не на політичний, то, принаймні, на інтелектуальний і науковий осередок української еміграції в Європі. Представники української інтелігенції, переважно з Галичини і Наддніпрянщини, приєдналися до складу політичної еміграції в ЧСР упродовж 1921-1923 рр. Так, коли 1923 р. польська влада відмовилася підтримувати уряд С. Петлюри, більшість його прихильників переїхала до ЧСР. Наприклад, після створеного, за ініціативи М. Шаповала та Н. Григоріїва 1922 р., у Празі Українського громадського комітету (далі - УГК), як неофіційного правонаступника УНДМ, керівні позиції в ньому зайняли українські есери. Ще до прибуття у Прагу "польських" есефів, М. Славинський порушив питання поповнення УГК представниками всіх українських партій, осередки яких діяли у ЧСР [9, 22].

Про створення УГК М. Славинський свідчив у Народному комісаріаті державної безпеки (далі - НКДБ) в 1945 р.: "В кінці 1922 - на початку 1923 рр. партіями українських есерів і есдеків було створено “Український Комітет”, на чолі якого стояли Шаповал, Григор'єв, Ґалаґан" [10, 54].М. Славинський особисто допомагав у створенні Комітету, пошуку фінансових засобів на функціонування [10, 54]. Партія соціалістів-федералістів не брала спочатку участі в роботі цього комітету через позиціювання її як буржуазної есерами і есдеками, а свою партію вони підносили як соціалістичну Однак згодом, завдяки сприянню М. Славинського, соціалістам-федералістам вдалося ввійти в УГК [9, 11], що викликало негативну реакцію лідерів Української партії соціалістів революціонерів, зокрема Н. Григоріїва, який назвав політику есефів "полонофільською" [11, 23]. На цих же допитах у Києві про діяльність УГК М. Славинський свідчив: "Цей комітет організував для емігрантів і їхніх родин Українську господарчу академію у Подебрадах, Празький педагогічний інститут, Ліджанську гімназію й низку інших шкіл. У статуті Українського Комітету було сказано, що комітет не мав братися за будь-яку політичну діяльність" [10, 55].

М. Славинський також активно включився в партійне життя української еміграції у ЧСР. Так, у Празі діяло Братство української державності, яке, очевидно, з метою конспірації, називалося Братством визволення України (далі - БВУ). У 1922-1924 рр. БВУ очолював М. Славинський [12, 16], крім нього членами Братства були І. Бочковський, В. Леонтович, О. Лотоцький, Л. Чикаленко. Наприкінці 1922 р. БВУ спробувало залучити українського есдека М. Галагана, який погодився, але невдовзі вийшов із його складу [12, 16]. Він стверджував, що тактика БВУ полягала у тому, щоб проникати в різні організації й інституції, очолювати їх, направляти їхню діяльність згідно інструкцій В. Прокоповича [12, 16].М. Галаган мав на увазі роботу екзильного уряду, що перебував у Польщі та координував діяльність українських таємних організацій в еміграції.

Потрібно відзначити, що політичні переконання М. Славинського в еміграції на початку 1920-х рр. не змінилися, він і надалі підтримував ідеологію УПСФ, найвпливовіше крило якої перебувало у Празі. Впродовж 1922-1923 рр., у зв'язку зі зміною ставлення Польщі до екзильного уряду УНР, значна частина членів УПСФ, які там перебували, змушені були залишити цю країну [13, 2]. Більшість із них знайшла собі притулок у ЧСР, зосередившись головним чином у Празі, де ще раніше функціонував гурток членів УПСФ, на чолі з тодішнім головою місії УНР М. Славинським. Розширившись за рахунок прибулих соціалістів-федералістів, празький гурток партії вже у 1923 р. став найвпливовішим осередком УПСФ, що переживала період розпорошеності як свого керівного органу, так і партійної "периферії".

Тому в середині 1923 р. постало питання про повернення до старої назви партії УРДП. Змінивши в еміграції не лише назву, але й, значною мірою, політичну платформу (в дусі відмови від попередніх соціалістичних гасел та ідеї федералізму), ця партія стала головною опорою ДЦ УНР. Ці зміни, певною мірою, зумовили й еволюцію ідейно-політичних поглядів М. Славинського та його перехід до ідеологічної боротьби за соціальне і національне визволення України. Крім М. Славинського - члена центрального комітету УРДП, до неї входили А. Левицький, О. Лотоцький, Д. Чи - жевський. До них пізніше приєдналися К. Мацієвич, В. Прокопович, А. Яковлів та ін. [14, 30].

Особисто М. Славинський був одним з лідерів партії УРДП в еміграції. Згадуючи про її діяльність в НКДБ 1945 р., він свідчив: "Більшість членів ЦК, які опинилися в еміграції, перебували в Чехословаччині. Головами партії за кордоном у різний час були Лотоцький, Мацієвич, Шульгін і я. Довше всіх - Мацієвич. Я був головою партії лише рік. Членів партії налічувалося не більше 30 осіб" [10, 55]. У звіті діяльності партії за 1924-1925 рр. загальна кількість партійного осередку на 14 червня 1924 р. становила 49 членів, у ЧСР - 47 [15, 1]. За цей період М. Славинський виголосив на партійних засіданнях три доповіді: "Огляд політичних подій", "Україна за часів князівства та Гетьманату", "Огляд політичних подій від Женевського протоколу", а також головував на загальних річних зборах групи Радикал-демократичної партії в Празі 27 червня 1925 р. [15, 3-4].

М. Славинський, представляючи інтереси УРДП, активно відстоював принципи партії на різноманітних зібраннях, що відбувалися в емігрантському середовищі. Зокрема на зборах представників української та російської еміграцій, що відбувалися 14-16 квітня 1924 р. у Празі, обговорювався стан дотримання прав народів на самовизначення у колишній Російській імперії. Відомий російський політичний діяч П. Мілю - ков прочитав лекцію "Про національне питання в Європі" [16, 2]. У дебатах від УРДП із критичними зауваженнями виступили М. Славинський, О. Лотоцький, Н. Григор'їв. У свою чергу, М. Славинський розкритикував основні ідеї виступу П. Мілюкова щодо походження українського руху "за німецькі гроші" та "початкову помірність українських вимог", стверджуючи, що вже Кирило-Мефодіївське товариство метою свого створення вбачало досягнення союзу самостійних слов'янських республік [17, 62зв.]. "Ми всі вертаючи додому, - заявляв М. Славинський, - будемо дбати про будову своєї власної батьківщини. Україна пролила за свою волю занадто багато крови й ще тепер її проливає, щоб від тої волі відмовитись. Хочете з нами жити, як добрі сусіди - гаразд, хочете нас душити й силувати, щоб ми вас любили - тоді будемо битися. Але глядіть, щоб з того не вийшло хаосу крови, в якій ми всі можем захлинутись" [16, 2].

Наприкінці 1920-х рр. М. Славинський був активним учасником громадських зібрань української еміграції, які відбувались не лише в ЧСР, а й поза її межами. 1929 р. у Будапешті, будучи представником української еміграції, М. Славинський брав участь у засіданнях товариств, які співпрацювали з Лігою Націй [10, 56]. На них обговорювались питання становища національних меншин у Європі. М. Славинський на допитах в НКДБ 1945 р. стосовно своєї ролі у зібраннях української еміграції свідчив: "Від української еміграції був присутній я і Шульгин, третього не пам'ятаю. Мене також обрали до комісії з розподілу грошей серед емігрантів" [10, 97].

Широкого розголосу в середовищі українських емігрантів набув лист голови Головної української еміграційної ради О. Шульгина до Верховного комісара у справах біженців Ф. Нанесена "В оборону прав української словянської нації", який був прямо пов'язаний з проблемою "нансенівських паспортів". Так, автор листа просив не вписувати в паспортах українських емігрантів слово "de nationale russe" (тобто, росіяни).О. Шульгин заявляв про "неприпустимість Ліги Націй позбавляти українську еміграцію національної чести" [17, 47-47 зв.] та піддав аргументованій критиці позицію Ф. Нансена у своєму "одвертому листі" до нього. Цей лист, на думку М. Славинського, був одним з найкращих актів української дипломатії [18, 171]. Ліга Націй визнала за українськими емігрантами право на роботу й на одержання пенсій. Навіть після вступу Радянського Союзу до Ліги Націй українська еміграційна делегація відвідувала її засідання [10, 97].

Активізації політичного життя еміграції ЧСР сприяло заснування в Празі УРДК представниками УРДП, з діяльністю якого буде тісно пов'язана суспільно-політична робота М. Славинського у 1920-х рр. Утворення УРДК започаткували установчі збори 21 грудня 1924 р. [19, 20], засновником виступив О. Лотоцький, який очолив клуб [20, 14]. Після його від'їзду 1928 р. до Варшави, головою став К. Мацієвич [21, 86]. Згодом його змінив на цій посаді М. Славинський (з 1935 р.), який очолював клуб до 1938 р. [10, 55-56]. У деяких авторів, які побіжно описували участь М. Славинського в діяльності УРДК, зустрічаємо неточності. Наприклад, С. Наріжний вказував, що М. Славинський очолив Клуб у 1931 р. [21, 86], хоча з 1931 р він лише головував в управі Радикально-демократичного клубу [19, 68]. Клуб об'єднував представників багатьох політичних напрямів, але основну масу його членів складали представники УРДП. На початку своєї діяльності УРДК нараховував 30 членів [10, 57].

Як чільник управи УРДК М. Славинський розгорнув широку лекторську роботу на зібраннях як у самій столиці, так і філіях клубу в ЧСР На допиті в НКВС УРСР М. Славинський про діяльність УРДК свідчив, що клуб охопив переважно студентство й інтелігенцію з українських емігрантських кіл. Не маючи приміщення, члени клубу збиралися та заслуховували доповіді в залі їдальні [10, 58]. У звіті управи УРДК, станом на 1 січня 1931 р., вказувалося, що дійсними членами клубу були 151 особа, в тому числі голова управи клубу - М. Славинський, заступники - К. Мацієвич, З. Мірна, секретар - Б. Бутовський, скарбник - П. Лисянський. Переважна частина членів клубу у кількості 45 осіб проживали в Празі й її околицях, в Подебрадах - 12, в інших містечках ЧСР - 21, поза межами ЧСР - 74 [19, 68; 21, 86].

Вдало організована робота клубу характеризувалась активною участю у суспільно-політичному житті української еміграції. У 1932 р. як заступник голови УРДК М. Славинський брав участь у конференції, організованій Головною еміграційною радою, що відбулась у Празі 24-25 вересня. На конференції було обрано новий склад Головної еміграційної ради, до якої увійшли О. Шульгин, С. Вдовиченко, М. Славинський та ін. [23, 45-45зв.]. Не стояли члени УРДК у Празі й осторонь європейських політичних подій, пов'язаних з приходом до влади у Німеччині фашистів. Показовою у цьому плані стала дискусія на тему: "Слов'янська демократія та Україна", що відбулася на засіданні клубу 22 червня 1933 р. З огляду на активізацію реакційних сил, були пройняті виступи учасників дискусії [18, 154]. Головуючи на цьому засіданні, М. Славинський, серед інших доповідачів, висловив і свою думку щодо розвитку міжнародних відносин. Прихильникам українсько-німецької співпраці він радив "пильніше придивитись" до досвіду УЦР, коли, за її згодою, німці, прийшли в Україну й поводились "як лихі наїздники" [18, 155]. Згодом сучасники охарактеризували УРДК як "основну лабораторію ідей державного центру УНР в екзилі" [18, 148].

Протягом наступних років суспільно-політична діяльністю клубу залишалася різноплановою. У звіті УРДК в Празі за 1934-1935 рр. зазначалося: "Своєю працею клуб завжди підтримував акції різних громадських установ та організацій в загально-національних справах. Підтримував діяльність головної еміграційної ради, по збору національного податку" [19, 18]. Виступаючи проти ідеології більшовиків, М. Славинський пропагував ідею розпаду Радянського Союзу. Так, 29 березня 1934 р. на засіданні УРДК у Празі [19, 13] голова управи М. Славинський та його заступник К. Мацієвич виголосили спільну доповідь - "Розподіл Росії - проблема нових держав на ближньому та далекому сході". У ній М. Славинський стверджував, що Росія йшла шляхом насильницької нівеляції підлеглих їй народів, на відміну від Англії, Франції і США. "Сучасні політики знають, що підтримка подальшої концентрації Росії була б історичним анахронізмом", - підкреслював він [24, 2].

У доповіді М. Славинського, виголошеній на засіданні клубу 26 жовтня 1934 р., між іншим, відзначалася роль "давньої" України у захисті Європи від монголо-татарської навали. Ця навала, - йшлося в доповіді, - створила з Московщини Євразію, яка після більшовицької революції також залила б Європу комуністичною небезпекою, коли б Україна своїм тілом удруге не прикрила Європу [25, 2]. Змістовним був також його виступ 5 грудня 1935 р., який присвячувався 15-літтю української еміграції в ЧСР.М. Славинський репрезентував її історію, наголосивши на безперервності з часів гетьманування І. Мазепи, "коли за кордон було винесено контінюіту державного й військового порядку" [26, 9]. Водночас М. Славинський розкривав проблему еміграції М. Драгоманова, зазначивши, що "еміграція наших часів подібна до еміграції Мазепинської, бо вийшовши закордон з урядом і військом, вона винесла на еміграцію державно-національні ідеї й своїм перебуванням тут доводить Европі актуальність української справи, без справедливого вирішення якої не може бути досягнено замирення Европи" [26, 9].

Крім членів УРДК, М. Славинський запрошував доповідачами провідних українських громадсько-політичних діячів в еміграції, зокрема Б. Мартоса, М. Омельяновича-Павленка, О. Шульгина, О. Яковлева та ін. Загалом, протягом десяти років, як зазначалось у звіті УРДК за 1936 р. "відбулась 41 академія та 83 сходин, на яких зачитано 203 доклади. Вечірок протягом усього часу відбулось 9" [19, 23]. Наприкінці 1930-х рр. М. Славинський намагався викрити антиукраїнську суть національної політики більшовицького режиму широкому європейському загалу у своєму виступі "Національно-державна проблема в СРСР" [28, 5-75]. Доповідь узагальнювала та систематизувала теоретичні розробки у сфері міжнаціональних відносин, якими М. Славинський займався ще з кінця ХІХ ст.

Це видання було основним підґрунтям у звинуваченні М. Славинського в антирадянській наклепницькій діяльності. Сам автор сформулював на допиті основні думки цієї праці так: "Геть від Москви, від усякої Москви - червоної і білої, від всякого режиму, - царського, більшовицького і демократичного, від усякої імперської єдності, - зовнішньої та внутрішньої, геть від Росії взагалі". "Терор, як відомо, є невід'ємною частиною радянського режиму, він існував завжди, а національні жертви. були незліченними" [10, 66]

Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. партійна діяльність М. Славинського припинилась, у зв'язку з загрозою окупації Чехословаччини нацистською Німеччиною. За зізнанням М. Славинського на допиті в НКДБ, 1938 р. він як тодішній голова УРДК у Празі особисто розпустив Клуб. [10, 14], а в 1939 р., через окупацію цих країн Німеччиною, УРДП самоліквідувалася. В 1939-1945 рр. М. Славинський займався переважно перекладацькою діяльністю та готував публіцистичні статті [10, 98]. Проте окупаційна влада в особі гестапо неодноразово цікавилася його політичними переконаннями і ставленням до німців [10, 79-80]. Свідченням авторитету М. Славинського була спроба залучити його під час Другої світової війни до відновлення діяльності українського емігрантського уряду. Зокрема президент УНР в екзині А. Лівицький неодноразово звертався з пропозицією участі в такому уряді М. Славинського [10, 97зв.,98].

Отже, участь М. Славинського у суспільно-політичному та культурно-освітньому житті української еміграції ЧСР 1921-1945 рр. характеризувалася подальшим відстоюванням національних інтересів України у середовищі української еміграції, оскільки у своїй діяльності він керувався переконаннями, що кінцевий успіх українських визвольних змагань залежить від надання національній боротьбі широкого міжнародного розголосу та одержання суттєвої зовнішньої підтримки. Поглиблене дослідження, спрямоване на повне й об'єктивне висвітлення суспільно-політичної роботи та культурно-освітньої діяльності М. Славинського є перспективним напрямом для вчених - суспільствознавців.

Література

1. Віднянський С.В. Політика чехословацького уряду, щодо української еміграції в міжвоєнний період // Міжнародні зв 'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К., 1993. - Вип.3.

2. Віднянський С. Українське питання в поглядах Т.Г. Масарика та політиці першої Чехословацької республіки // Масариковські читання: І українсько-чеська наук. конф. - К., 1998.

3. Животко А.П. Історія української преси. - К., 1999.

4. Мартинюк М. Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (19141939 рр.): Мат. до бібліографії. - Львів, 1998.

5. Савка М. Українська еміграційна преса у Чехословацькій республіці (20-30-тірр. ХХст.): Іст. - бібліогр. досл. - Львів, 2002.

6. Мукомела О. Славінський Максим Антонович // Українська журналістика в іменах. - Вип.1. - Львів, 1994.

7. Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст. / Укл.Н. Сидоренко. - К., 2001.

8. Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ ст. - 1939 р.). - К., 2002.

9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.3801.

10. Оп.1. - Спр.381.

11. Галузевий державний Архів Служби Безпеки України (далі - ГДАСБ України). - Ф.6. - Спр.71178 ФП.

12. Григоріїв Н. На політичні теми ("Руїнники" й "будівничі") // Нова Україна. - Прага, 1926. - 17 листоп.

13. ЦДАВО України. - Ф.3863. - Оп.1. - Спр.10.

14. Од Закордонного Бюро У.Р.Д. партії // Закордонне Бюро Української Радикально-Демократичної Партії: Бюлетень. - Б. м., 1932. - Ч.5.

15. Жуковський А. Політична і громадська діяльність Олександра Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889-1960). Праці історично-філософської секції. - Париж; Мюнхен, 1969.

16. ЦДАВО України. - Ф.3876. - Оп.1. - Спр.36.

17. Радянин. Нема про що балакати! // Свобода. - 1924. - 2 мая.

18. Центральний держаний архів громадських організацій України (далі - ЦДАГО України). - Ф.269. - Оп.1. - Спр.289.

19. Політична історія України. ХХ ст.: у 6 т. / Редкол.:

20. І. Курас та ін. - Т.5: Українці за межами УРСР (19181940). - К., 2002.

21. ЦДАВО України. - Ф.4376. - Оп.1. - Спр.2.

22. Український Республікансько-демократичний Клуб у Празі // Тризуб. - 1926. - Ч.25.

23. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939. - К., 1999.

24. Славінський М.А. Заховаю в серці Україну. Поезія, публіцистика, спогади. - К., 2002.

25. ЦДАВО України. - Ф.4376. - Оп.1. - Спр.4.

26. Загальна хроніка // Український тиждень. - 1934. - Ч.14.

27. Загальна хроніка // Український тиждень. - 1934. - Ч.45.

28. Хроніка з життя української еміграції // Тризуб. - 1935. № 49.

29. ЦДАГО України. - Ф.269. - Оп.1. - Спр.238.

30. Славинський М.А. Национально-государственная проблема в СССР. - Париж, 1938.

Размещено на Allbest.ru