Пам’ятники Леніну як об’єкт політики пам’яті в Черкаській області

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пам'ятники Леніну як об'єкт політики пам'яті в Черкаській області

Конструювання політики пам'яті є політичним процесом, із виразними ознаками цілепокладання та артикульованих мотивацій. За визначенням дослідниці політичної історії України Л. Нагорної, його головним змістом є вироблення максимально наближеного до реальності «образу минулого» як дієвого засобу впливу на суспільну свідомість [1, 116]. Політика пам'яті не обмежується лише діяльністю органів влади, вона, за визначенням історика та політолога В. Кулика, є сукупністю всіх чинних у суспільстві практик творення й збереження історичної пам'яті [1, 447]. Однак, зважаючи на обмежений обсяг цієї статті, зосередимо увагу на діяльності органів місцевої влади щодо монументального мистецтва радянського режиму, а саме пам'ятників Леніну.

Монументальне втілення Леніна мало свої канони зображення, визначені традицією, що в поєднанні зі стандартизованістю цієї форми у СРСР зробило його одним з найвідоміших символів радянської епохи. Ленін є тією рідкісною історичною особою, яку переважна частина населення України може легко і швидко ідентифікувати [2]. Тому політика щодо пам'ятників Леніну є досить показовою в питаннях проробки пам'яті про радянське минуле в сучасній Україні. Також такий підхід дозволяє прослідкувати не лише регіональні відмінності, але й діяльність та орієнтацію місцевих еліт в цій сфері.

Вибір пам'ятника як об'єкта дослідження зумовлений його особливим функціями в суспільстві. Пам'ятник є засобом закріплення домінуючого ідеологічного конструкту у свідомості громадян, вони встановлюються державою з метою маркування та привласнення простору. Зрозуміло, що тісний зв'язок між пам'ятником і державою веде до того, що зі зміною офіційної влади та політичної орієнтації змінюються і па- м'ятники, за принципом: нові часи - нові герої. Хоча ситуація ускладнюється, коли попередня система не є повністю дискредитованою та зберігає певну легі- тимність серед населення. В цьому плані український досвід є принципово відмінним від центральноєвропейського, адже Україна здобула незалежність не внаслідок революційних подій, а зважаючи на те, що не було люстрації, більшість комуністичних діячів залишилися при владі.

Впродовж десятиліть в Україні уникали публічного обговорення подальшої долі пам'ятників радянського режиму і пропаганди. Рух зі знесення пам'ятників Леніну на початку 1990-х рр. охопив переважно західні області. Тут демонтаж відбувався публічно, з санкції міської ради, часто за участю депутатів місцевих рад. Пам'ятник не просто демонтували, а відкрито руйнували, на означення символічного акту поривання з комуністичним минулим. Майже одразу після набуття Україною незалежності у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській та Чернівецькій областях усі пам'ятники радянським діячам були зняті з обліку пам'яток монументального мистецтва. В інших областях випадки демонтажу в перші роки незалежності були поодинокими і в основному стосувалися найбільш одіозних пам'ятників або тих, які знаходилися в аварійному стані. Більшість пам'ятників, встановлених в 1940-60-х рр., були виготовлені з недовговічних матеріалів, а тому наприкінці століття були сильно пошкоджені.

Пожвавлення дискусії щодо радянського спадку відбулося за президентства В. Ющенка, який, на думку Г Касьянова, використав історичну політику як засіб ідеологічного будування нації та як один з інструментів у боротьбі з політичними противниками [3, 29-35]. Наголос на стражданнях і боротьбі українського народу за незалежність призвів до того, що радянський період розглядався винятково як негативний. Така історична політика зумовила дисонанс із поглядами населення центральних і східних областей України, яке значною мірою толерувало радянський досвід. Саме у цьому слід шукати причину того, що, незважаючи на свою виразно антирадянську політику пам'яті, В. Ющенко все ж не наважився задовольнити прохання Української народної партії та видати прямий указ про знищення символів радянського режиму на всій території України. Натомість з'явився указ від 27 березня 2007 р. «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 рр. в Україні», який зобов'язував місцеву владу забезпечити демонтаж пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору і політичних репресій в Україні [4]. Саме цей указ, а також окремі заяви президента на тему історичної політики визначали політику пам'яті щодо радянського періоду як на центральному, так і регіональному рівнях.

Цей Указ місцева влада Черкаської обл. почала використовувати як правове обґрунтування демонтажу пам'ятників Леніну. Так, на виконання цього указу 2 лютого 2008 р. був демонтований бронзовий пам'ятник Леніну (1981 р.) з центрального майдану Чигирина, після чого його встановили у дворі місцевого музею археології [5]. У тому ж році був демонтований пам'ятник Леніну на головній площі Черкас. Хоча на відміну від Чигирина, демонтаж в обласному центрі став однією з найбільш резонансних справ щодо знесення радянських пам'ятників в Україні. Важливо, що місцева влада Черкас в особі секретаря міського голови С. Гура пояснила демонтаж пам'ятника необхідністю виконання вищезгаданого Указу Президента [6].

Згідно початкового плану, пам'ятник в Черкасах мали перенести до одного з міських парків, а площу реконструювати. Однак під час демонтажу 27 листопада пам'ятник впав і розколовся на кілька частин. Події швидко стали відомі громадськості завдяки аматорському відео, яке поширилося через Інтернет. Наступного дня міський голова С. Одарич, щоб уникнути протестів, під час зустрічі з місцевими активістами Комуністичної партії України, заявив, що пам'ятник В. Леніну буде обов'язково відновлений і встановлений в парку «Перемога» [6], але цього так і не сталося.

Знову про цю справу згадали 2011 р., у зв'язку з позовом жителя Черкас М. Гуриненка до Соснівсько- го районного суду м. Черкас. Чоловік вимагав визнати неправомірним рішення № 1813 від 27 листопада 2008 р. виконавчого комітету Черкаської міської ради про перенесення пам'ятника Леніну. Суд задовольнив позов і зобов'язав міську владу відновити пам'ятник Леніну на колишньому місці й у колишньому вигляді [7]. Міська влада Черкас опротестувала рішення в Київському апеляційному адміністративному суді, але й тут їй не вдалося довести правомірність своїх дій. Суд постановив, що вона діяла за межами своїх повноважень, адже під час демонтажу пам'ятник входив до Державного реєстру нерухомих пам'яток, тому місцева влада повинна була погодити свої дії з Кабінетом Міністрів України й авторами пам'ятника, виготовити відповідну проектну документацію [8]. Крім того, в ході судового розгляду з'ясувалося, що протоколи засідання міськвиконкому від 27 листопада 2008 р., коли нібито було прийнято рішення про демонтаж пам'ятника, не дозволяли встановити, «ким саме винесено питання щодо переміщення пам'ятника В. Леніну, чи було обговорення вказаного питання та чи відбувалось голосування» [8]. Однак, попри рішення суду, пам'ятник не було відновлено, а беручи до уваги проведену реконструкцію площі, його встановлення на колишньому місці вже неможливе. Міська влада виконала свою обіцянку та переобладнала площу в зону відпочинку, а на місці пам'ятника встановила фонтани.

Крім доведених в суді порушень процедури демонтажу пам'ятника в Черкасах, виникає сумнів в правомірності використання Указу Президента від 27 березня 2007 р. як юридичного обґрунтування демонтажу. Проблема в тому, що якщо демонтаж пам'ятників таким одіозним радянським діячам, як Сталіну чи Молотову, можна обґрунтувати виконанням вищезазначеного Указу Президента, то у випадку пам'ятників Леніну все набагато складніше. Ленін помер задовго до початку масштабних репресій і Голодомору, а тому його особиста причетність до цих подій сумнівна. Це підтвердив і Апеляційний суд м. Києва, який у рішенні в кримінальній справі щодо Голодомору серед його організаторів назвав лише Й. Сталіна (Джугашвілі), В. Молотова (Скрябін), Л. Кагановича, П. Постишева, С. Косіора, В. Чубаря та М. Хатаєвича [9]. Оскільки ж в Указі В. Ющенка немає конкретних прізвищ, а рішення Апеляційного суду з'явилося лише в 2010 р., то до цього місцева влада могла тлумачити Указ на власний розсуд.

Через кілька місяців після подій в Черкасах скандал з демонтажем вибухнув у м. Тальне Черкаської обл. Рішення про знесення пам'ятника Леніну намагалися прийняти з 2000 р., але через протести прихильників Комуністичної партії, його постійно відкладали. В результаті демонтаж був проведений вночі: 6 листопада зняли пам'ятник Леніну у сквері біля податкової адміністрації, а 25 лютого 2009 р. - на центральній площі Тального. За свідченням очевидців, невідомі прив'язали статую тросом до автомобіля й тягли. Хоча обидва пам'ятники знаходились навпроти офіційних установ, де чергували охоронці, затримати винуватців не вдалося [10]. Такий недогляд, а також відсутність ретельного розслідування факту демонтажу свідчать, що пам'ятники були демонтовані за згодою місцевої влади. В 2013 р. до 90-річчя утворення Тальнівського р- ну на місці знесеного пам'ятника Леніну встановили пам'ятник чотирьом гетьманам - І. Мазепі, П. Дорошенку, Б. Вишневецькому і Б .Хмельницькому.

Приблизно в той же час та схожими методами було демонтовано пам'ятник Леніну (1976 р.) на площі Миру в іншому районному центрі Черкаської обл. - Городище. Невідомі демонтували пам'ятник вночі, а місце, де він стояв, ретельно прибрали. Така акуратність, а також особливості його розташування свідчать про наявність санкції місцевої влади на знесення. Пам'ятник знаходився навпроти районного відділення міліції. Таким чином, слід відзначити наслідування у методах і способах усунення спадщини офіційного радянського режиму місцевою владою в області.

У грудні 2009 р. сталася подія, яка суттєво вплинула на політику пам'яті щодо радянського минулого в Україні. Крім того, що президент В. Ющенко повторно видав Указ з вимогою забезпечити демонтаж пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору і політичних репресій в Україні, він також підтримав рішення про виключення пам'ятників радянським партійними і державним діячам з Державного реєстру нерухомих пам'яток України [11]. Зняття пам'ятників з обліку означало, що держава зняла з себе обов'язок опікуватись ними. Відтепер їхня доля цілком залежить від волі місцевої ради, на території якої знаходиться той чи інший пам'ятник.

Вказаний перелік пам'яток монументального мистецтва є цінним джерелом для встановлення кількості та розподілу пам'ятників державним і партійним діячам в регіонах України й серед іншого в Черкаській обл. Згідно з ним, в області нараховується 233 пам'ятники радянським діячам, з них 214 - пам'ятники Леніну [11], що є найвищим показником з-поміж усіх областей Центральної України. Цей факт, а також зростання акцій вандалізму спонукали місцеву владу до вироблення активної позиції в питанні щодо політичних пам'ятників радянської доби. Особливо полюбляють обливати пам'ятники фарбою. В 2013 р. пам'ятник Леніну на привокзальній площі Корсунь-Шевчен- ківського облили жовтою та блакитною фарбами, а на постаменті зоставили напис: «Заберіть мене в мавзолей». Того ж року жовтою фарбою облили пам'ятник навпроти міської ради в Умані.

У ситуації дисонансу, який виник між двома видами спадщини (національною і радянською), пам'ятники Леніну опинилися в епіцентрі «війни пам'ятей». Радянський досвід в контексті національного нарати- ву подається лише як негативний, а радянський період - тільки як час неперервної боротьби за незалежність України. З цього погляду, пам'ятники Леніну характеризуються як пряма загроза національним символам в незалежній Україні, що чудово ілюструє ситуація навколо пам'ятника на Соборній площі в Каневі. Патріотичні сили, стверджуючи, що пам'ятник Леніну не може стояти в місті, де похований Т. Шевченко, вже кілька років вимагають його знесення. Останнє обговорення долі пам'ятника міською радою Канева відбулося у березні 2013 р. Необхідність демонтажу пам'ятника частина депутатів аргументувала вже згаданими Указами Президента 2007 і 2009 рр. та наближенням 200-ліття з дня народження Т. Шевченка. Втім,депутати так і не дійшли згоди. Голоси розділились між тими, хто хотів перенесення пам'ятника, і тими, хто ні [12]. У той же час пам'ятник продовжує бути об'єктом постійного вандалізму.

Аналізуючи ситуацію з пам'ятниками Леніну, важливо враховувати той факт, що значна частина населення Черкащини позитивно оцінює перебування України в складі СРСР, а також особу Леніна, який для багатьох залишається компромісною фігурою, символом Союзу і всього позитивного, що було в ньому. Відповідно до опитування, проведеного в грудні 2006 р. компанією «Юкрейніан соціолоджі сервіс» та центром «Українське демократичне коло», кількість тих, хто позитивно і негативно оцінює особу Леніна в Центральній Україні, майже рівна: різниця оцінок респондентів складає лише -1,5 [13]. Однак слід враховувати, що позитивна чи негативна оцінка історичної особи не обов'язково ретранслюється у ставлення щодо пам'ятника. Часто необхідність збереження монумента мотивується його мистецькою вартістю або тим, що він є частиною міського ландшафту. Є й такі, хто переконаний, що зберігати потрібно все: і погане, і гарне.

У цьому контексті показово, що навіть ті, хто прихильно ставиться до радянської спадщини, не готові до активних дій з її збереження. У Черкасах ніхто, крім небагатьох прихильників Комуністичної партії, не вийшов на захист демонтованого пам'ятника Леніну, а суспільний резонанс викликало не рішення про перенесення пам'ятника, а радше методи і форми його здійснення. Таким чином, ми можемо відзначити певний спад напруженості в суспільстві, а також загальну втому від політичних баталій, що виражається у прагненні уникати конфліктних історичних питань.

В Україні відсутній консенсус щодо оцінки радянського минулого, тому не склалося й єдиної стратегії поводження зі спадком комуністичного режиму. Центральна влада, за винятком окремих указів, ситуативних і компромісних, залишається осторонь від питань, пов'язаних з долею пам'ятників радянським діячам. Основна небезпека в тому, що така ситуація веде до нестабільності суспільної свідомості, в якій впевнено почувають себе лише маніпулятори. При цьому головним гравцем на полі історичної пам'яті залишається місцева влада. Кожна з областей демонструє різні, часом протилежні, політики у цьому питанні, але загалом вибір зводиться до двох варіантів: руйнувати чи зберігати. Влада Черкаської обл. в останні роки демонструє поступовий і впевнений курс на ліквідацію політичних пам'ятників радянської доби. При цьому важливо не лише як і де зноситься пам'ятники попередньому режиму, що з ним відбувається в подальшому, але і який пам'ятник встановлюється на його місці. Прослідкувавши зміну пам'ятників, можна побачити зміни в історичній політиці держави. Безсумнівно, в черкаському контексті посилення «козацького» і «шевченківського» дискурсів значною мірою впли-

нуло на політику щодо радянського спадку та орієнтацію місцевих еліт.

Зазначимо, що це дослідження не є ґрунтовним аналізом політики пам'яті в регіоні, а радше спробою окреслити ті питання та проблеми, які виникають щодо радянського спадку в Україні, на прикладі окремої області. Радянське монументальне мистецтво, в тому числі пам'ятники Леніну, продовжують домінувати в міському просторі більшості населених пунктів України, а тому його вивчення дозволить краще зрозуміти сучасний стан українського суспільства.

1. Культура історичної пам'яті: європейський та історичний досвід / За ред. Ю. Шаповала. -- К., 2013.

2. Петренко Б. Ілліч з Тального пішов уночі // Персонал. -- 2009. -- № 35. -- 2--8 вересня.

3. Знаки тоталітарного Молоху, які не увійшли до Державного реєстру нерухомих пам 'яток України // Культура і життя. -- № 51/52.

Размещено на Allbest.ru