Педагогічна діяльність В’ячеслава Липинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Педагогічна діяльність В'ячеслава Липинського

О.О. Павліченко

В. Липинський належить до видатних постатей історії України. Він увійшов у науку як ідеолог консервативного гетьманського руху та засновник державницької школи. Його феномен полягає у тому, що поляк за народженням і римо-католик за віросповіданням, він усе життя відстоював ідею створення незалежної Української держави. Свої політичні переконання, ідеологічні настанови, любов до України, зацікавленість її минулим і небайдужість до майбутнього він намагався прищепити молоді через участь у молодіжних організаціях, керівництво їхніми науковими дослідженнями та викладання в інституті. Втім, педагогічна діяльність В. Липинського на сьогодні є недостатньо вивченою. Виходячи з цього, мета статті - розкрити педагогічні особливості вченого, під час його роботи в Українському науковому інституті в Берліні. Педагогічна діяльність В. Липинського побіжно згадана у розвідках О. Яся [1], Т. Осташко [2], К. Галушка [3] та Ю. Кучабського [4].

Ця сфера життя вченого розпочалася науковими консультаціями студента Берлінського університету Д. Олянчина. Працюючи у Таємному Державному Архіві Берліну з документами доби Б. Хмельницького, Останній знайшов оригінальні листи «від гетьмана Богдана Хмельницького до бранденбурзького кур- фюста Фрідріха Вільгельма (від 21.06.1657) та від Івана Виговського (від 11.03.1658) - інструкцію курфюрста Фрідріха Вільгельма для свого посла в Україну - рітмайстра А. Ахіллєса-Майна (від 21.11.1657) й реляція останнього до курфюрста (від 30.05.1658)» [5, 130]. Повернувшись додому, він одразу написав про це В. Липинському, який був відомий своїми історичними розвідками, присвяченими добі Б. Хмельницького, в українських наукових колах. Між ними зав'язалось листування, внаслідок якого з'явилась стаття Д. Олянчина «Два листи Гетьмана Богдана Хмельницького і Івана Виговського до курфюрста Бранденбурзького Фрідріха Вільгельма». Її було опубліковано в п'ятій книзі «Хліборобської України».

У своїх листах до Д. Олянчина вчений не тільки робив зауваження щодо надісланих матеріалів, а й рекомендував необхідну літературу, заохочував до подальшого архівного пошуку, підказуючи, що і в яких бібліотеках можна подивитися, а також щиро радів успіхам свого учня: «Дуже і дуже тішуся Вашими новими архівними цінними знахідками, а також хоч приблизним установленням прізвища посла курфюстово- го на Україну. Було б дуже добре, як би всі ці документи Ви зібрали в одну розвідку... Дуже раджу Вам перед тим, ніж будете робити дальші досліді в Архіві, переглянути ті документи, які вже видані в “Архиве Юго-Западной России”, часть ІІІ-а, том VI, в “Памятниках издан. Киевскою Комиссиею для раз бора древних актов”, том III, IV. Ці книжки дістанете напевно в берлінських бібліотеках».

Саме ці перші самостійні історичні розвідки Д. Олянчина, відповідні наукові консультації та дружня підтримка свого наставника повернули його на історико-дослідницький шлях і принесли українській історіографії професійного науковця й знавця своєї справи. Згадуючи цей етап життя, Д. Олянчин відзначав: «Щойно припадково віднайдені мною листи в Таємному Державному Архіві в Берліні до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма від гетьмана Богдана Хмельницького і !вана Виговського змусили мене відтак стати не українським педагогом, а українським істориком» [5, 139]. Такі перші успіхи В. Липинського на ниві педагогічної діяльності були продовжені у подальшому, під час праці в Українському науковому інституті в Берліні, який був заснований заходами П. Скоропадського 1926 р. на кошти берлінського «Українського товариства допомоги біженцям» («Українське Товариство Червонохрестної Допомоги»), що його очолювала дружина екс-гетьмана - О. Скоропадська [6, 12].

Статут було відкрито як академічну установу, а не навчальний заклад у класичному розумінні, через брак українських студентів. Основний напрям роботи Інституту полягав у розвитку українознавства. Виходячи з академічних засад, робота в Інституті була організована таким чином. Всі його члени (Д. Дорошенко як директор Інституту виступав проти професорських звань, разом з тим зберігаючи за всіма членами права професорів у користуванні бібліотек, семінарів, кабінетів та ін.) самостійно за своїм фахом обирали тему й працювали над нею. Результати дослідження представляли у формі доповіді на науковому засіданні Шституту (українською мовою) або університету (німецькою) [7, 51], а також друкували, в тому числі й у збірниках Шституту, що спочатку видавав «Записки», а потім «Бюлетень». Крім наукової роботи, члени Шституту мали проводити систематичні курси та лекції, з метою поширення знань про Україну серед німецького суспільства, а також проводити спеціальні заняття для українських студентів, що навчалися у вищих навчальних закладах Німеччини. Слід зазначити, що студентами цього Шституту вважались і його працівники, науково-дослідницька діяльність яких відбувалася під керівництвом досвідчених членів закладу.

Директор Інституту Д. Дорошенко не уявляв працю закладу без ідеолога гетьманського руху та знавця української історії В. Липинського. Проте, той не відразу погодився взяти участь у цьому проекті. Основними причинами відмови було занепокоєння тим, що він не зможе закінчити працю «Листи до братів-хліборобів», а також відсутність сил для продовження роботи серед гетьманців. Незважаючи на довгі вагання, 8 листопада 1926 р. він приїхав до Берліна [8, 97]. Його «Листи до братів-хліборобів» було вже написано і питанням їх видання як окремої книги займався Д. Дорошенко. Отже, В. Липинський міг повністю присвятити себе роботі в Інституті та гетьманському руху. В Інституті він очолив кафедру української державності, що до неї увійшли В. Старосольський, Д. Олянчин, В. Кучабський та С. Томашівський. Роботу кафедри було спрямовано на дослідження політології та політичної історії України. Члени кафедри виступали з лекціями з політичних наук. Серед них можна виділити такі: «Теорії форм держави та уряду», «Монархічні традиції на Україні» - В. Липинський; «До питань про форми держави», «Б. Кістяківський і його становище щодо російської соціологічної думки» - В. Старосольський; «З матеріалів про німецько-українські політичні стосунки» - Д Олянчин; «Епохи української історії» - В. Кучабський.

Переїзд до Берліна істотно підірвав здоров'я В. Липинського й він був змушений почати свою викладацьку діяльність вдома. Про це він згадував у листі до I. Кревецького: «Найгірше представляюся я, бо недуга робить мене повним інвалідом (від часу приїзду до Берліну температура все коло 38), але завтра хочу розпочати приватні (в помешканю своїм) семінаричні заняття з кількома студентами (в їх числі Кучабський)» [9, 273]. Однак і в подальшому проводити заняття в аудиторіях інституту стан здоров'я вченого не дозволяв. Тому викладацьку та наукову роботу В. Липинський, здебільшого, змушений був проводити вдома. Як правило, це були семінари з соціології та індивідуальні консультації. Листи до одного зі своїх студентів, Д. Олянчина - є яскравим цьому підтвердженням: «Ви мені обіцяли, що приїдете в четвер. Тому, я Вас ждав і мав надію, що побут у мене в цей самий день студентів ми використаємо для початкового обміну думок з приводу Вашого реферату» [5, 142].

Студентами вченого були українці, які брали участь у революції, мали певні політичні погляди (були гетьманцями) та наукові доробки. Наприклад, Д. Олянчин під час Першої світової війни як військовополонений брав участь у культурній праці СВУ у таборах «Фрайштадт» і «Зальцведель». Після війни він опинився на еміграції в Німеччині, де був запрошений до Інституту. На той час він був уже відомий як автор статті «Два листи гетьмана Богдана Хмельницького і Івана Виговського до Курфірста Брандебургського Фрідеріха Вільгельма» у «Хліборобській Україні». Під керівництвом В. Липинського, Д. Олянчин досліджував історію відносин між Пруссією та Україною. Пізніше став автором джерельних праць історії України XVII-XVIII ст. За науковий доробок його було обрано дійсним членом Наукового Товариства ім. Т Шевченка.

В. Кучабський був одним із активних учасників січово-стрілецького руху на Галичині. Поряд з військовими обов'язками, він знаходив час займатися просвітницькою роботою серед стрільців, друкуючи публіцистичні статті й новели в часописі «Шлях», а також беручи участь у виданні стрілецького сатиричного журналу «Самохотник». У 1919 р. В. Кучабського було внесено до складу української дипломатичної місії в Швейцарії. Після повернення в Україну, він брав участь у боях на українсько-польському фронті. 1920 р. В. Кучабський став учасником засідання Старшинської ради в Празі, де було засновано Українську Військову Організацію. На початку 1920-х рр. він жив у Львові, де був співредактором націоналістичного журналу «Заграва». У середині 20-х рр. В. Кучабський емігрував до Німеччини, де був студентом Українського Наукового Шсти- туту в Берліні й працював над питаннями української політичної науки, під керівництвом В. Липинського. Саме В. Кучабський став одним із представників державницької школи української історіографії. Під час навчання в Шституп, В. Кучабський захистив докторську дисертацію з філософії.

М. Базілевський був одним з активістів гетьманської організації в Подєбрадах. Після закінчення там Української господарської академії, він, на запрошення Д. Дорошенка, продовжив навчання в Українському Науковому Інституті в Берліні. Тут М. Базілевський розробляв тему: «Можливості організації хліборобського класу в Український Консервативній Державі». Його науковим керівником був В. Липинський [7, 55]. Студентами вченого були також Смакула й І. Лоський (син К. Лоського). Про першого писав у листі до В. Липинського Д. Дорошенко: «На мою думку, було би дуже добре, як би Ви дали Смакулі завдання описати книгу і нехай би Зіморовича. Нехай тільки дасть точний бібліографчний опис, подасть зміст і, головно, зверне увагу, чи зазначено і які саме джерела. Коли Смакула вибере всетаки якусь з Ваших тем, то нехай поруч з нею опише (хоч коротенько) книгу і пришле мені. Як що ж це йому буде забагато, то нехай доручить опис книги Б. Шеметові» [10, 254]. Про іншого згадував М. Базілевський: «До того ж, крім моєї праці, він керував роботою Кучабського, частинно Олянчина, також І. Лоського» [7, 55]. Як правило, результати наукової роботи студенти доповідали на наукових засіданнях Інституту, пізніше у вигляді реферату друкували в збірнику.

Як керівник В. Липинський не обмежувався тільки науковою працею зі своїми студентами. Він дбав про їх матеріальне забезпечення. Яскравим доказом цього є лист до Д. Дорошенка, в якому він звертався до останнього, з проханням продовжити стипендію І. Лоському: «Прикладаючи при цьому звіт з праці стипен- дията 1-ої категорії Д-ра Ігоря Лоського за академічний рік 1928-1929, нахожу, що вищезгаданий стипен- дият заслуговує вповні на продовженя стипендії, про що маю честь повідомити Вас. Лоський прислав мені звіт своєї праці, який до цього разом з своїм заключе- ням прикладаю» [11, 630].

Вчений був уважним до своїх студентів. У роботі з ними робив критичні зауваження, допомагав обрати напрям наукового дослідження, контролював роботу над ним, рекомендував необхідну літературу, надавав методологічні поради, ніколи не відмовляв у допомозі та пораді. Таке ставлення до студентів він вважав не тільки обов'язком викладача, а й будь-якого вченого. Він критикував недбале ставлення наставників до учнів. Яскравим доказом цього є один з його листів: «Ваша тактика супроти п. Б. мені видається хибною. Якби я був його учителем, а він моїм учнем, і коли б він звернувся до мене як до Вас, з бажанням поправи і проханням поради, то я не вважав би в праві кинути його листа в коша» [12, 46]. Його колишні студенти тепло згадували про співпрацю з ним. Зокрема М. Базілевський писав: «Крім моєї формальної інститутської праці в бібліотеці, семінарі, обов'язкових доповідей для асистента, я, як і всі мої колеги, працював над своєю власною темою з обсягу найближчого замилування. Мабуть, з огляду на соціяльну приналежність, з економічних питань мене найбільше інтересували справи сільськогосподарські... Для своєї праці я вибрав тему: “Можливості організації хліборобського класу в Український Консервативній Державі”. Очевидно, що мені самому в голову не прийшло звернутися за допомогою до Липинського. Але зробив це Кочубей - якось раз, як він був у мене в Адлерсгофі, сказав, що Липинський доглядатиме за моєю роботою і цікавиться, що я вже маю написане. У мене, крім хаосу думок у голові не було ще нічого. Але я зараз взявся за працю... Це був щасливий період мого життя. Дбайлива увага Липинського, його короткі критичні зауваження і обширні поради, з чим треба докладніше ознайомитись, як треба підійти до тієї чи іншої проблеми, скеровували працю в одне русло, не дозволяли ще нездисциплінованій думці розбиватись на дрібні побічні проблеми» [7, 55].

З добротою згадував цінність набутого досвіду, під керівництвом В. Липинського, й Д. Олянчин: «Взимку 1926/1927 р. я розпочав писати свою невеличку працю, на основі інструкції курфюрста Фрідріха Вільгельма для свого посла на Україну А. Ахіллеса-Майна з дня 21 листопада 1657 р. й реляції останнього з дня 30 травня 1658 р. Написавши ту працю, до речі, за вказівками самого В. Липинського, я надіслав її йому на розгляд до “Нового Фінкенкруґу” (недалеко Берліну), де він по своєму переїзді з Австрії, як член колегії Українського Наукового Інституту в Берліні, мешкав. Він мою працю перечитав, поробив в ній помітки і для їх обговорення зі мною особисто запрошував мене кілька разів до себе на своє приватне мешкання, щоб мені вказати на помилки в моїй праці та порадити, що з неї треба викинути. Так він передавав мені свій багатющий досвід історика. Відтоді залишилися в моїй пам'яті дуже виразними такі його поради й указівки: історичні джерела подавати у своїх працях такими, як вони написані, всі свої оригінальні праці опубліковувати не в чужій, а у своїй рідній мові, пильнувати виразності, логічної чіткості вислову. Незабутньою лишилася для мене також така його порада: “Коли Ви перепишете свою відповідну працю кілька разів, то при цьому усунете її недоліки, і вона стане кращою”. Після таких порад і вказівок появилась моя праця під назвою “Із матеріалів до українсько-німецьких політичних зносин друг, полов. XVII в.”» [5, 139]. Отже, як науковий керівник, В. Липинський не обмежувався тільки методично-науковими порадами, а й цікавився життєвими обставинами своїх студентів.

Постійна напружена праця та несприятливі кліматичні умови зумовили активний розвиток недуги. Це змусило В. Липинського взяти відпустку й виїхати на початку вересня до санаторію Вінервальд. Там він пробув до жовтня 1927 р., а звідти повернувся до Австрії. Однак він не залишив своєї педагогічної праці та ще деякий час продовжував керувати науковою роботою І. Лоського та Д. Олянчина. Останній у листі до С. Томашівського звернувся з проханням опублікувати у ЗНТШ його працю, присвячену «“українсько-німецьким зносинам, починаючи з часів Гетьмана Богдана Хмельницького”, яку я обробляю під керівництвом нашого заслуженого історика В. Липинського» [13, 5]. До речі, саме цю працю Д. Олянчин збирався присвятити своєму наставникові, але останній на це не погодився.

Наукову діяльність учні В. Липинського не припинили після переїзду наставника до Австрії. Вони активно продовжували розробляти, обрані ще під керівництвом вченого, теми досліджень, їх результати доповідали на засіданнях Академічного товариства при Українському науковому інституті в Берліні. За активну наукову працю їх було зараховано членами цього товариства. Це свідчило не тільки про визнання їх як науковців, а й про їхній професіоналізм і обізнаність. Тепер його учні не тільки виступали з доповідями про одержані результати своєї наукової праці, а й читали лекції на такі теми: Д. Олянчин - «Повстання 1848 р.», «Поняття імперіалізму», «Франко як історик» [14, 53], «Українство в освітленню ідеології демократично соціальної та гетьманської»; І. Лоський - «До історії української політичної думки на Правобережжу», «Спомини про битву під Крутами» [15, 24, 33].

Педагогічна діяльність В. Липинського була нетривалою, але різноманітною й плідною. У ній він дотримувався принципу, що молодь треба виховувати на історичному минулому, акцентуючи її увагу не тільки на перемогах, а й з урахуванням причин невдач того чи іншого процесу. Свої переконання вчений висловлював у листі до А. Чайковського: «Молодь нашу треба учити і підбадьорювати. Але ж ціллю цієї науки мусить бути перемога. Тому помилки минувшини не можуть бути промовчувані, бо інакше всі наші змагання знов скінчаться катастрофою. Найкращій приклад деструктивної некритичної історії дають нам поляки» [16, 1].

Отже, в педагогічній сфері В. Липинський виявив себе високоосвіченим науковим керівником, педагогом, вихователем та авторитетним членом Інституту, з думкою якого рахувались. Його ж учні продовжили наукові дослідження й також стали відомими науковцями.

Література

липинський гетьманський рух педагогічний

1. Ясь О. В'ячеслав Липинський // Історіографічні дослідження в Україні. -- К., 2004. -- Вип. 15.

2. Осташко Т. Державницький імператив Вячеслава Ли- пинського //В 'ячеслав Липинський та його доба / Упор.: Т. Осташко, Ю. Терещенко. -- К., 2010. -- Кн. 1.

3. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В 'ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». -- К., 2002.

4. Кучабський Ю. Василь Кучабський (сторінки життя). Пустомити, 1996.

5. Олянчин Д. З моїх архівних дослідів в Німеччині від 1925 до 1938 р. Причинок до української історіографії // Наукові записки УВУ. -- Мюнхен, 1965--1966. -- Ч. 8.

6. Український науковий інститут в Берліні // Тризуб. -- 1927. -- Ч. 7.

7. Базілевський М. Вячеслав Липинський. Із циклю «На грані двох світів» // Вячеслав Липинський та його творчість. -- Н.-Й., 1961.

8. Вячеслав Липинський. З епістолярної спадщини. Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. На- зарука, С. Шелухіна / Упор. Т. Осташко, Ю. Терещенко. -- К., 1996.

9. В'ячеслав Липинський та його доба... -- Кн. 2.-- К., 2010.

10. Липинський В. Архів. Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського/Заред. І. Коровецького. -- Філадельфія, 1973.

11. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. -- К.; Філадельфія, 2003. -- Т. 1.

12. ЦДІАЛ України. -- Ф. 309. -- Оп. 2. -- Спр. 113.

13. ЦДІАЛ України. -- Ф. 368. -- Оп. 1. -- Спр. 138.

14. ЦДАВО України. -- Ф. 4158. -- Оп. 4. -- Спр. 3.

15. ЦДАВО України. -- Ф. 4158. -- Оп. 4. -- Спр. 8.

16. Відділ рукописів Інституту літератури НАН України.

Размещено на Allbest.ru