Реалізація політики "українізації" на Кубані у 20-30-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИКИ «УКРАЇНІЗАЦІЇ» НА КУБАНІ У 20--30-х рр. ХХ ст

Етнічна приналежність мешканців Кубані й до сьогодні залишається однією з дискусійних тем історичної науки, а дослідники висловлюють різні погляди щодо цього. Так, С. Кульчицький вважає, що більшість кубанських козаків була українцями за походженням [1], натомість російські історики, зокрема І. Васильєв, ставлять це твердження під сумнів [2]. У 1920-30-х рр. із 50 млн. населення Радянської Росії - 8 млн. були українцями [3, 109], що, попри тривале проживання в іншомо-вному оточенні, не втратили здатності до само- ідентифікації. Загалом від 55 до 70 % українців у найбільших ареалах проживання визнавали за рідну мову українську. Компактно чисельна українська громада проживала й у Кубанській окрузі. За даними перепису 1926 р., українці тут становили 61,5 %, росіяни - 33,4 % [4, 48]. Враховуючи це, у період реалізації політики ко- ренізації, на територіях компактного проживання українського населення проводилася політика українізації. політика коренізація радянський влада

Реалізація національної політики радянської влади на Кубані поки не стала предметом окремого дослідження. Деякі її аспекти знайшли висвітлення в наукових студіях С. Кульчицького [1], Д. Білого [5], С. Заремби [6], В. Сергійчука [7], О. Терещенка [8], зокрема особливості національно-культурного розвитку українців на Кубані. З останніх наукових розвідок щодо теми, варто згадати статті І. Ісакової [3; 9]. У російській історіографії на увагу заслуговують дослідження І. Васильєва [2], Я. Ракачевої [10], І. Федіної [11]. Метою цієї статті є аналіз особливостей та етапів реалізації політики українізації на Кубані в 1920-30-х рр.

Так, у квітні 1923 р. ХІІ з'їздом РКП(б) проголошено політику коренізації, що мала дві складові, зумовлені потребами модернізації країни і необхідністю посилення впливу влади на суспільство: широке залучення місцевих кадрів до управлінських структур та переведення на мову місцевого населення значної частини культурно-освітньої, адміністративної й агітаційно-пропагандистської роботи. Рішення з'їзду згодом були імплементовані радянськими органами. Політика коренізації в Україні отримала назву українізація, хоча реалізовувалася і поза її межами, зокрема на теренах Приазов'я, Кубані, Воронезької та Курської губ. Особливу увагу було приділено Кубані, адже вона вважалася найбільш «українською» з російських територій. Компактність проживання українського населення в Північнокавказькому регіоні (утворений 16 листопада 1924 р.) створювала умови і одночасно висувала вимогу національно-культурних перетворень, про які наголошувалося на ХІІ з'їзді РКП(б).

Станом на 1926 р., розселення українців на Північному Кавказі було таким: Кубанський округ - 915402 осіб або 61,5 % від кількості населення, Донський - 498287 (44 %), Армавірський - 305126 (32,1 %), Ставропольський - 245753 (38,8 %), Сальський - 207195 (43,9 %), Північно-Донецький - 206520 (55,1 %), Терсь- кий - 194093 (30,2 %), Таганрозький - 191771 (71 %), Чорноморський - 103991 (35,7 %), Майкопський - 94301 (28,6 %), Шахтинський - 70786 (13,1 %), Сун- женський - 2522 (72 %) [3, 110]. Основні завдання полягали в тому, щоб у районах компактного проживання українців: розвивати та зміцнювати радянську державність у формах, що відповідають національно-побутовим умовам і традиціям; на основі рідної мови, зміцнювати діяльність суду, органів державного управління, самоврядування, комплектуючи їх місцевими мешканцями, які знають побут і психологію населення конкретного регіону; розвивати пресу, школу, театр, клубну справу, культурно-освітні установи рідною мовою [13].

Як зазначає І. Васильєв, політика українізації реалізовувалася на Кубані в декілька етапів. Перший - підготовчий (1920-1923 рр.) - характеризувався кроками, спрямованими на підтримку української освіти та культури. На другому (1923-1925 рр.) українське питання в регіоні набуло політичного забарвлення. Третій етап (1925-1928) - початок практичного здійснення коренізації (українізації) Кубані, зокрема партійної та комсомольської роботи, створення українських місцевих рад, впровадження української мови в діловодство. Четвертий (1928-1932 рр.) - найбільш активна українізація всіх сфер життя Кубані. П'ятий - згортання українізації (кінець 1932-1933 рр.) та нівелювання її результатів владою [2].

К. Дроздов, аналізуючи політику коренізації на території РРФСР, зокрема в Центральному Черноземному районі, розрізняє такі її етапи. Пепрший - 19231925 рр. (вирішувалися завдання щодо створення україномовних шкіл); другий - 1926-1929 рр. (українізація партійно-радянського апарату); третій - 19301932 рр. (пріоритетним стало висування пролетарських національних кадрів, які мали очолити будівництво радянської культури). Згортання українізації дослідник пов'язує з кризою хлібозаготівельної кампанії 1932-1933 рр. і масовим виїздом з України голодуючих селян у сусідні регіони (Центральний Чорноземний район, Кубань). Це призвело до істотних коректив подальшої національної політики СРСР з боку сталінського керівництва. Розпочалася боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» і згортання політики українізації. Відмова від неї зумовила перехід до унітарної централізованої політики денаціоналізації, в основі якої лежала ідеологія радянського патріотизму і вели- кодержавності (націонал-більшовизм) [14].

Зауважимо, що найточнішу періодизацію можна відтворити лише після ретельного вивчення процесу українізації, з урахуванням особливостей її проведення в різних регіонах УРСР та РРФСР. Вивчивши досвід українізаційних процесів на Кубані, автори пропонують проділяти її на три основні етапи: 1923-1925 рр. - організаційний; 1926-1932 рр. - період найбільших досягнень; 1932-1933 рр. - згортання українізації та швидке нівелювання її результатів.

Від початку 1920-х рр., коли на Кубані, після війни та голоду, налагоджувалося мирне життя, місцева україномовна громадськість активно шукала шляхи відродження рідної культури. Саме рідна мова, як стверджує О. Терещенко, була головною турботою подвижників українства [8, 69]. З жовтня 1921 р. у станиці Старокор- сунській Кубанського округу почав виходити україномовний журнал «Зоря». Подвижниками у справі відродження мови стало нове покоління літературознавців і письменників - Ю. Литовченко, М. Щербина (зі Старокорсунської станиці), О. Кирій, В. Череднічен- ко (з Краснодара), К. Кравченко (зі станиці Старомарії- вської) та інші. Значного суспільного резонансу набула діяльність літературної групи молодих кубанських пись- менників-українців у станиці Полтавській Слов'янського р-ну, де відкрився Кубанський педагогічний український технікум, ставши осередком української культури Кубані. У 1923 р. тут виникла і перша на Північному Кавказі організація українських кубанських письменників «Гарт» (Кубфільгарт), яка проводила просвітницьку роботу серед населення, популяри- зуючи українську мову [10, 111].

Проте, ентузіазм україномовних письменників Північного Кавказу, попри рішення XII з'їзду РКП (б), зустрів опір з боку місцевої влади. Як результат, до 1926 р. на Кубані нараховувалося лише 150 україномовних початкових шкіл, 8 - неповних середніх, 1 педтехнікум й український відділ в Краснодарському педінституті [5, 56]. Втім, усвідомивши, що українізація набуває стихійного характеру, більшовики вирішили взяти цей процес у свої руки. Навесні 1925 р. у Крас- нодарі відбулася перша крайова партійна нарада, що започаткувала організовану роботу серед україномовного населення Північного Кавказу. Порушили також питання, щоб безкоштовний додаток кубанської газеті «Червоний прапор» - «Радянський станичник» - перетворити на український журнал. Крайком ВКП(б), враховуючи рішення української партійної наради, підтримав цю пропозицію й із серпня 1925 р. журнал почав поступово українізуватися. Зауважимо, що цьому процесу перешкоджала русифікована інтелігенція, яка виступала проти того, аби «хохляцькою мовою псувати газету». Однак друк українською підтримало сільське населення: «Ми - українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу нам зрозуміла. Нам краще вивчити сотню-дві незрозуміліх нових українських слів, ніж вивчати всю російську мову» [13].

Північнокавказький крайком більшовицької партії у листопаді 1926 р. прийняв спеціальну постанову щодо українізації: «Визнати необхідним скласти комісію для вивчення справи з перекладом діловодства радапарату на українську мову. Доручити Крайбюро українських партсекцій організувати в Ростові українську газету для обслуговування всіх округів краю. Там, де переважає україномовне населення, вести роботу серед КСМ, безпартійної молоді та жінок переважно на їх рідній мові. Вжити заходів щодо українізації піонерської роботи. Зав. хатами читальнями в станицях, де більшість населення складають україномовні, повинні використовувати тільки українську мову. В округах і районах треба зробити перехід до викладання в школах рідною українською мовою населення, школи українізувати тоді, коли є на те згода батьків учнів» [2]. З 1926 р. почала виходити «Червона газета» - на той час перша й єдина українська газета в РРФСР. Однак загалом українізація проходила важко й часто наражалася на спротив місцевої партійної верхівки та зрусифікованої інтелігенції.

У 1925-1927 рр. українізація органів влади була спрямована на створення окремих українських селищних і районних рад, організацію культмасової роботи українською мовою, розширення і зміцнення мережі українських шкіл. У станиці Сіверській українською мовою стало вестися викладання в одній зі шкіл. Українською проводилася більшість культурних заходів, концертів і вистав. Українська школа була і школою україномовного діловодства [2]. У березні 1927 р. нарада секретарів україномовних секцій райкомів прийняла рішення про те, що їх найголовнішим завданням має бути культурно-політично-виховна робота серед населення українською мовою: підготовка партійців (гуртки при клубах, впровадження навчання української мови в школах); вивчення культурно-побутових умов життя українського населення Кубані; створення українського партактиву; збільшення кількості українських літпунктів, просування української книжки в маси; організація гуртків українознавства та курсів перепідготовки завідувачів хатами-читальнями - українців; впровадження більшої плановості українізації школи; утворення мережі українських шкіл вищого типу та розгортання мережі українських профшкіл [13].

Однак ця постанова мало в чому змінила ситуацію, тому 1927 р. у Ростові скликали крайову конференцію, за участю представників Наркомату освіти України. Основні дебати розгорнулися з приводу мовного питання. Конференція констатувала, з одного боку, стихійне прагнення населення до українізації, якої воно одностайно вимагало на різних з'їздах, пленумах, конференціях, з іншого - боротьбу проти неї місцевих представників влади й через це - загострення етносоціальної ворожнечі. Зрештою, для обміну досвідом українізації було прийнято рішення налагодити зв'язки з УСРР. Наприкінці грудня 1928 р. бюро крайового комітету партії в спеціальній резолюції визнало необхідним: українізувати в районах, де переважає українське населення, не тільки школи, а й весь радянський апарат з тим, щоб у радах діловодство велося українською мовою, а в райвиконкомах - і українською, і російською; виголошувати постанови сіль-ських рад там, де є українське населення, одночасно двома мовами; вжити заходів, щоб у складі окружного та районного активів робітників певна частина працівників володіла українською; протягом найближчого року українізувати ряд установ і відкрити достатню кількість українських шкіл [13].

Все це призвело до утворення нової комісії, яка розробила план українізації у 37 районах Північнокав- казького краю 965 шкіл, 561 лікпункту, 309 хат-чита- лень і кількох десятків профшкіл. Наприкінці березня 1929 р. пленум комісії крайвиконкому у справах національних меншин, поповнений представниками крайового суду і прокуратури, обговорював доповідь оргвідділу виконкому про планову українізацію радянського апарату в краї на 3 роки. 7 липня 1929 р. бюро Кубанського окружкому ВКП(б) ухвалило місцевий план з українізації районів округу: в 1929 р. - Слов'янського - 90555 українців (69,13 % населення району, відповідно перепису 1926 р.), 1930 р. - Павлівського - 60922 (83,5 %), Краснодарського - 151809 (53,6 %), Брюхо- вецького - 68352 (82,76 %), Тимашевського і Канівського - 46001 (84,54 %); у 1931 р. - Приморсько-Ах- тарського - 30942 (76,75 %), Тімрюкського - 48267 (72,5 %), Абінського - 43962 (74,58 %), Коренівського - 76201 (64,95 %), Горячеключевського - 18877 (63,77 %) і Сіверського - 42199 (63,5 %), відповідно [2].

У цих районах передбачалося українізувати все діловодство, включаючи партійну роботу, пропаганду, агітацію, судочинство. Тотальній українізації підлягала сфера освіти та культури. Показово, що на початку суцільної українізації в 1928 р. кількість українців в окрузі, згідно з підрахунком місцевих статистів, була 828 тис. Таким чином, суцільній українізації підлягали райони з найбільшою питомою вагою українців [2]. Для підготовки кадрів планувалося відкрити курси на 2878 слухачів, на що виділялося 378955 крб. [10]. Крім того, пленум комісії зажадав, щоб у 1929 р. були українізовані не 8, а 15 районів. За кілька днів, під час Ш Крайового з'їзду, було утворено спеціальну нараду делегатів з'їзду з приводу українізації. Розпочалося здійснення практичних кроків із втілення у життя постанов та резолюцій з'їздів.

Однак уже з кінця 1929 р., тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською мовою. У станиці Новомишастовській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книгами, у Краснодарі центральна бібліотека, яка щомісяця безкоштовно отримувала українські книжки, стала їх приховувати. У хатах-читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися підписувати українські журнали.

З 1930 р. розпочалося неприховане згортання українізації. Вже тоді в практику увійшли нічні виклики професорів і вчителів-українців, чіпляння жупелів, інкримінування безглуздих звинувачень. Хоча повних обертів цей негативний процес набрав у 1932 р., коли ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову «Про припинення українізації» [2]. Підписаний Й. Сталіним і В. Молотовим документ вимагав «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українських» районів, а також всі існуючі газети та журнали з української на російську - як більш зрозумілої для кубанців мови, підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову [2; 3, 112; 13]. Крайком і крайвиконком зобов'язувалися терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в «українських» районах. Було припинено діяльність видавництв «Червоний прапор» та «Радянський станичник», Краснодарська філія Державного видавництва України з його представництвами на Кубані та Північному Кавказі зупинила поширення української літератури та періодики, а в березні 1933 р. було ліквідовано й крайової український театр [13].

Таким чином, упродовж 1920 - початку 30-х рр. на Кубані реалізовувалася політика українізації: активно впроваджувалася у вжиток українська мова й активізувалося культурницьке життя. Завдяки позиції української громади та підтримки влади, протягом 19231929 рр. був проведений ряд заходів, спрямованих на реалізацію планів українізації. В 1930-х рр. розпочалося згортання українізації. Першим кроком у цьому стали грудневі рішення політбюро ЦК ВКП(б) 1932 р. У контексті його рішень етнокультурне життя українців Кубані було згорнуте, а замість коренізації почалася політика формування єдиного радянського народу, що спричинило русифікацію всіх сфер суспільного життя.

Література

1. Заставний Ф.Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах). -- Л., 1991.

2. Білий Д.Д. Малиновий Клин: Нариси з історії українців Кубані. -- К, 1994.

3. Заремба С. З національно-культурного життя українців на Кубані 20-30-хрр. ХХ ст. //Київська старовина. -- 1993. -- № 1.

4. Сергійчук В.І. «Українізація Росії». Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923--1932 рр. -- К., 2000.

5. Терещенко О. Українське відродження на півдні Росії // Схід. -- 1998. -- № 6.

6. Національне питання в Україні ХХ -- початку XXI ст. : історичні нариси /Відп. ред. В. Смолій. -- К., 2012.

Анотація

Проаналізовано розгортання процесу українізації на Кубані у 1920-30-х рр. Виокремлено етапи проведення політики корені- зації в Північнокавказькому регіоні, до якого входила Кубань.

Ключові слова: коренізація, українізація, Кубань, Північнокавказь- кий край, крайком

Размещено на Allbest.ru