Успадкування гончарських знань у підросійській Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Успадкування гончарських знань у підросійській Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Виконав:

Л.М. Овчаренко

Досліджено успадкування гончарських знань у підросійській Україні, участь родини в виробництві, окремі аспекти сімейного навчання, роль спадковості у продовженні заняття промислом, деякі ознаки кризи гончарного промислу.

Ключові слова: гончарство, гончар, діти кустарів, сімейне навчання, успадкування гончарських знань

Найповніше питання успадкування гончарських професійних знань висвітлив у наукових працях керамолог О. Пошивайло, який розглянув цей процес на прикладі Лівобережної України [1; 2]. Частково до цієї тематики зверталися такі вчені, як Ю. Лащук [3], Л. Овчаренко [4] та ін. Проте, комплексного дослідження цього важливого для української керамології питання досі ще не проведено.

Гончарство є виявом самобутньої культури українського народу. Життєздатність промислу зумовлена його спадковістю й розвитком. Від батька до сина передається ремесло і ця визначеність у виборі служить надійним гарантом його успішного існування. Ставши іменитими, майстри дбайливо зберігають прийоми обробки матеріалів та виготовлення художніх творів, яких навчилися у батьків. Найдавнішим шляхом опанування ремісничою майстерністю в українському гончарстві була спадкова передача професійних знань. Від покоління до покоління успадковувалися й поступово вдосконалювалися професійні навички та прийоми виготовлення гончарних виробів [2, 5]. Технічні вміння поширювалися та вдосконалювалися не шкільним, а радше, життєвим шляхом. Сімейний елемент організації праці в ремісничій майстерні відігравав провідну роль. Голова сім'ї одноосібно керував виробництвом, всі ремісничі справи були у його віданні та відбувалися за його активної участі [5, 3-11]. Основні виробничі процеси гончар виконував, як правило, самостійно, старанно дотримуючись, отриманої у спадок, технології, а решта членів сім'ї йому допомагали, спеціалізуючись на виготовленні окремих частин виробів чи виконанні якихось конкретних операцій.

На території підросійської України в ХІХ - на початку ХХ ст. кустарна промисловість мала характер сімейних промислів. Як правило, діти майстрів навчалися ремеслу батьків у їхніх майстернях, починаючи з виконання другорядних робіт, з роками види робіт істотно ускладнювалися. Подібна родина берегла та передавала наступним поколінням ті прийоми виробництва, які вирізняли її з-поміж інших, відтак, сімейне навчання було значно успішнішим, ніж навчання в чужій майстерні [6, 125-126]. Таким чином, один і той самий промисел міг триматися в межах однієї родини. Найбільш активно передача гончарної майстерності в сім'ї гончаря здійснювалася наприкінці ХІХ ст. [7, 13]. Так, у Харківській губ. На цьому етапі учнями, в основному, були підлітки з власної родини [8, 27]. Наприклад, Ф. Білокоровий (Котельва) навчився гончарювати у батька, самостійно господарювати почав з 1880-х рр.; Л. Ткачов (слобода Гороховатка) самостійно гончарював з 1886 р., разом із 12-річним сином виготовляв іграшки та посуд, які оздоблював старинним розписом (за тарелі отримав похвального листа на сільськогосподарській виставці у Харкові 1890 р.) [9, 33-35]. В гончарному виробництві брали участь всі члени родини, починаючи від 8-річних хлопчиків, яких учили м'яти глину та гончарювати, і закінчуючи найстаршими. Жінки готували глину, носили посуд до горна й укладали його для транспортування [10, 230]. У Чернігівській губ. гончарним промислом теж займалися спадково [11, 183], зазвичай, тільки чоловіки. Жінок та дітей залучали лише до виконання допоміжних робіт: вимішування глини, приготування поливи, перенесення посуду, загладжування нерівностей на поверхні глиняних виробів [12, 95]. Технології виготовлення посуду навчали тільки хлопчиків і, завдяки тому, що вони з раннього дитинства звикали до властивих гончарному виробництву прийомів та рухів, досягалася така точність і досконалість форм, якою вражала українська кераміка [13, 46]. В Олешнянсь- кому гончарному районі у гончарному виробництві брали участь усі члени родини: допомагали завантажувати і розвантажувати горно, готували поливу тощо; хлопчики 10-12 років виготовляли маленькі горщики, так звані «питуни» й іграшки (коники, свистунці) [14, 152]. У спадок передавали не лише знання, а й знаряддя гончарного виробництва. Так, Є. Спаська повідомляла про успадкування кролевецькими гончарями Строфунами гончарного круга [15, 106]. Успадковувався й певний асортиментний склад гончарської продукції, особливо, якщо він чимось різнився від пропонованого товару інших майстрів і ця відмінність давала переваги на ринку. В родинах затримувалися улюблені форми й орнаментальні мотиви. Кожне наступне покоління гончарів намагалося зробити власний внесок у родинний спадок [16, 30-31]. Простежити приклад такого процесу вдалося Л. Шульгіній, під час вивчення гончарства в одному з найпотужніших гончарних осередків Поділля - Бубнівці [17, 219].

На Полтавщині передача гончарної майстерності також здійснювалася від батька до сина. У 1893 р. із 67 майстрів, опитаних І. Зарецьким, - 53 займалися своєю справою спадково. Залучати хлопчиків до гончарства починали з 10 років, привчаючи різати глину, вибирати камінці, виготовляти різний «дріб'язок» (горщечки, коники) [18, 348-352]. У сім'ї був такий поділ праці. Майстер працював на гончарному крузі й формував цеглу. Хлопчики робили чайні чашки та інший дріб'язок, разом із жінками обрізали й малювали миски, поливали й обсипали поливом глиняні вироби. Жінки на кругу ніколи не працювали, мололи машляк і перепалювали свинець. Дівчатка 12-16 років малювали, поливали вироби поливою, крайкували. Завантажувати чи розвантажувати горно гончарю допомагала вся родина, а от випалювання проводив лише господар. Глину для виробництва посуду замішував сам майстер, дорослий найманий робітник або старший син. До підготовки глиняної маси для виробництва цегли були причетними лише дорослі чоловіки та жінки. Перевертали цеглу дружина гончаря або діти - підлітки. Кахлі виготовляв або сам майстер, або він виконував лише основну частину роботи, а решту - завершували інші члени родини [19, 115-116].

Так, стосовно гончарів Зіньківського повіту Полтавської губ. І. Зарецький писав, що вони «живуть винятково з гончарства... й намагаються привчити до цього своїх синів» [1, 179]. Як правило, роботу за гончарним кругом хлопчики починали з 10-13 років [20, 42], хоча були й інші обставини, що впливали на початок роботи за гончарним кругом - зріст хлопця, його здібності та старанність, різновид посуду, який потрібно було навчитися виготовляти. Так, у Сенчі Лох- вицького повіту Полтавської губ. справжня робота на кругу починалася років з 15-ти, як тільки хлопець, сідаючи за батьків круг, діставав ногами до нижнього круга, бо «макітри не подужає до совершенних лєт (18 років. - Л. О.) [21]. У с. Постав-Мука того ж повіту «взрослые и мальчики лет 13-14 выделывают посуду, женщины заготовляют глину, носят готовую посуду в горн» [22, 8]. Процес навчання був тривалий. Відомий випадок, коли 16-річного підлітка, який працював вже 2 роки, все ще не допускали до роботи на гончарному крузі [18, 352].

Майстерність гончарювати на Катеринославщині також традиційно передавали спадково, майже винятково хлопчикам. Спершу, з 12-15-річного віку, дітей учили виготовляти дрібні, а згодом - більш складні вироби. Досягнувши 18-ліття, юнаки ставали самостійними кустарями [23, 303]. Діти меншого віку виготовляли свистунці [4, 135]. У Київській губ. заняття гончарством теж було спадковим. Навчання тривало 4-6 років і залежало від здібностей дітей [24, 6]. Хлопчиків з 10-12 років привчали працювати за кругом. Жінки й дівчата посуд майже не формували, але виконували всі найважчі допоміжні роботи й декорували глиняні вироби [25, 54-55]. Так, і на території Херсонської губ. наприкінці ХІХ ст. у гончарному виробництві брали участь усі члени родини - жінки та діти підносили посуд, під час завантажування горна, допомагали перевозити глину від глинища до садиби, готували її до виробництва. Виготовленням навіть найдрібнішого посуду займалися винятково дорослі чоловіки. Зазвичай, батько-гончар починав привчати свого 12-річного сина до ремесла з виготовлення іграшки, формування дрібного посуду. За два роки такі учні вже були придатними до сімейного виробництва [26, 1553,1584].

Успадковування ремесла в межах сім'ї було характерним і для гончарів Поділля. О. Прусевич характеризував промисел як «семейный» [27, 33], а Ю. Самарін, відвідавши гончарні осередки наприкінці 1920-х рр., підкреслював, що у гончарному виробництві була задіяна вся родина [16, 19]. Подільські майстри згадували те, що свої знання вони отримали від батьків. Їхнє вчення починалося з 8 років. Виготовляли такі ж вироби, як і їхні попередники, але траплялося, що «син ще лучше знає, ніж батько. Найшло в голову - ще й щось зробив собі» [28, 1-4]. Працювати на гончарному крузі починали з 18 років [27, 33]. Так, від середини ХІХ ст. в одній бубнівській родині гончарів могло бути кілька [17, 158], але вже з 1920-х рр. майстер самостійно виконував усі виробничі процеси. Діти або жінки допомагали носити посуд і доглядати його під час висушування [17, 185]. Як правило, жінки посуд не розписували [17, 155], а жіночу працю в гончарстві той-таки О. Прусевич зафіксував лише в деяких осередках [27, 33]. Взимку діти та старики ліпили різноманітні іграшки [27, 66].

Хоч навчання в сім'ї було найстаршою формою учнівства, а спадкова передача майстерності в межах родини була основною формою збереження гончарства, вона не гарантувала розвитку останнього [27, 63]. Опанування гончарних знань батьків не завжди передбачало засвоєння чогось нового, що гарантувало б успішне просування продукції на ринках збуту [24, 18]. Траплялося, що діти не тільки не вдосконалювали гончарства, але навіть забували, погіршуючи ремесло. Наприклад, щодо охтирського гончарства наприкінці 1890-х рр. йшлося в тогочасних публікаціях, де вказувалося, що «Кахельну майстерність... зовсім майже забули» [29].

На межі ХІХ-ХХ ст. у гончарстві все частіше виявлялися ознаки кризи. Одним із таких показників було небажання дітей гончарів продовжувати батьківську справу. гончарство спадковість сімейне навчання

Якщо раніше це було обов'язковим, то з кінця 19 ст. все частіше траплялися випадки, коли діти гончарів відходили в інші ремесла та промисли, які в тогочасних соціально-економічних умовах отримували стимули до подальшого розвитку. Самі гончарі вважали свою працю за тяжку та малоприбуткову, тому не змушували синів до заняття гончарством. На початку 20 ст., навіть у тих сім'ях, які не мали орної землі й жили тільки з гончарства, діти могли не обирати ремесло своїм життєвим кредо. Гончарі старшого покоління шкодували, що колишня слава їхнього заняття відходила: «От мій старший хлопець, не хоче робити, не має охоти, каже брудна робота; уміє писати, фарби меле, голиво пале, а місити й робити не хоче... Ганчарство, кажут, зведеться, бо нема рощоту робить, дешево платиться, а доклад дорогий; перше було дрова дешеві, а тепер нема відки взяти. А робота гончарська тяжка... кілько хлопців маю, а годин тільки робит, а тих двох старших не хочут робити, каже, мене вбий, а цеї роботи не хоче» [17, 157]. Погіршення умов життя ремісників, їхнє масове зубожіння стали причинами регулярного щорічного відходу дружин, дітей, а інколи і самих гончарів на тимчасові роботи в навколишні та далекі краї [1, 194].

Криза в успадкуванні гончарства була показником загальної кризи промислу. Якщо в 1870-х рр. вважалося престижним віддати сина в науку до гончаря, то вже через 20 років склад гончарів, приміром Полтавщини, поповнювався переважно спадковою передачею від батька до дітей; іноді брали племінників або сиріт [18, 352]. Гончарями ставали переважно діти гончарів і то не всі [21, 176]. Нерідко гончарі віддавали своїх дітей в учні до чоботарів або ж просто в найми, бо заняття гончарством стало невигідним [19, 115]. Криза гончарства на початку ХХ ст. призвела до того, що переривалися спадково-сімейні традиції передачі й збереження професійної майстерності, поволі руйнувалися становість, сімейна корпоративність гончарства, зазнавали безповоротних втрат його етно-педагогічні традиції, губилася самобутність і падав престиж народного промислу.

Література

1. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. -- К., 1993.

2. Пошивайло О. Спадкоємність гончаротворення України // Укр. керамологічний журн. -- 2002. -- № 2.

3. ЛащукЮ.П. Ученичество в народном искусстве//Проблемы народного искусства. -- М., 1982.

4. Овчаренко Л. Гончарство Макарового Яру (друга половина ХІХ -- перша половина ХХ ст.). -- Полтава, 2011.

5. Слобожанин М. Кустарная промышленность в России и условия её развития // Ежегодник кустарной промышленности / Под ред. Е. Максимова. -- Т. І. -- Вып. 1. -- СПб., 1912.

6. Цитович Н. Кустарная промышленность в России. -- К., 1884.

7. Падалка Я. Доля гончаря. -- К., 1999.

8. Твердохлебов А.Д. Гончарный промисел в Ахтирском уезде // Труды комиссии по исследованию кустарных промыслов Харьковской губ. -- Вып. III. -- Х., 1885.

9. Соколовский Л.Л. Гончары в Купянскомуезде в 1880 году // Труды комиссии по исследованию кустарних промыслов в Харьковской губ. -- Вып. ІІ. -- Х., 1883.

10. Олейников П.Т. Гончарни в Смоленской, Харьковской и Пензенской губерниях (Отчёт 1898 г.) // Отчёты и исследования по кустарной промышленности в России. -- Т. V. -- СПб., 1898.

11. Морачевский В.В. Промыслы и занятия населения // Россия. Полное географическое описание нашего отечества: настольная и дорожная книга для русских людей / Под ред. В. Семёнова. -- Т. VII. -- СПб., 1903.

12. Пакульский Н.А. Краткие очерки кустарных промыслов Черниговской губ. -- К., 1898.

13. Фриде М. Гончарство на юге Черниговщины //Материалы по этнографии. -- Т.ІІІ. -- Вып. 1. -- Л., 1926.

14. Освящение здания первой земской сельской ремесленной школы в Черниговской губ. // Земский сборник Черниговской губернии. 1895. -- № 1--3. -- Чернигов, 1895.

15. Спаська Є. Шльонський гончарський круг (Другий етюд із циклу «Чернігівське ганчарство») //Матеріяли до етнології: Світлій пам 'яті Хв. Вовка, з нагоди десятиріччя смерти, 1918--1928. -- К., 1929.

16. Самарин Ю.А. Подольские гончары. -- Л., 1929.

17. Шульгина Л. Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі // Матеріяли до етнології...

18. Лисенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии. -- Вып. 2: Роменський уезд. -- Одесса, 1901.

19. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. -- Полтава, 1894.

20. Кустари и ремесленники Полтавской губернии: По сведениям, собранным в 1898 и 1900 гг. -- Полтава, 1901.

21. Лисенко С.И. Очерки домашних промыслов и ремесел Полтавской губернии. -- Вып. 3: Промыслы Лохвицько- го уезда. -- Полтава, 1904.

22. Гончарный промысел // Лохвицкое уездное земство. Очерк мероприятий поусовешенствованию кустарних промыслов. -- Лохвица, 1901.

23. Сборник статистических сведений по Екатеринослав- ской губ. -- Вып. III: Славяносербский уезд. -- Екатери- нослав, 1886.

24. Ионов Н.Ф. Гончарный промысел в Киевской губ. // Кустарная промышленность в Киевской губ.: итоги анкетного и местного обследования, произведенного Киевской Губернской Земской Управой по поручению Губернского Земского Собрания. -- К., 1912.

25. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Придніпров'я. -- К., 1974.

26. Кустарная промышленности в Херсонской губ. (Александрийский уезд). Гончарное (горшечное) производство // Труды комиссии по исследованиям кустарной промышленности в России. -- Вып. VIII. -- СПб, 1882.

27. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии //Кустарные промыслы Подольской губернии. -- К., 1916.

28. Савін Ю. Розмови з гончарями с. Смотрич Дунаєвець- кого р-ну, Хмельницької обл., 14.08.1987 // НАУГ. -- Ф. 1. -- Оп. 3. -- Од. зб. 1.

29. Харьковские губернские ведомости. --1894. -- 11 октября.

Размещено на Allbest.ru