Формування "нової людини" як засіб розширення соціальної бази радянської влади на селі (1920-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФОРМУВАННЯ «НОВОЇ ЛЮДИНИ» ЯК ЗАСІБ РОЗШИРЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ БАЗИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА СЕЛІ (1920-ті рр.)

У статті аналізуються основні політико-ідеологічні впливи партійно-урядових структур СРСР і УСРР на формування «нової людини», «перевиховання», з метою розширення соціальної бази радянської влади на селі в 1920-х рр.

Ключові слова: «нова людина», селянин, селянка, куркуль, діти, молодь, ідеологія

Пошук ефективних механізмів подолання суспільно-політичної та соціально-економічної нестабільності в Україні робить актуальним всебічний аналіз історичного минулого. Вивчення досвіду монопольного володіння радянською владою істини у розумінні суспільства, соціальної структури та ідентичності людей дозволяє побачити неоднозначні пролонговані наслідки, які, зокрема, зберігаються на рівні повсякденності до сьогодні. Метою цього дослідження є аналіз основних політико-ідеологічних впливів партійно-урядових структур СРСР і УСРР на формування «нової людини», або її «перевиховання» в контексті розширення соціальної бази радянської влади на селі в 1920-х рр. та змін соціокультурного простору

Комплексно розглядають соціокультурні аспекти радянської політики 1920-х рр., зокрема, на селі, нормативний зміст ідеології, історичну еволюцію традиційних цінностей, форми та методи впливів на людей такі вчені, як С. Кульчицький, В. Марочко, Г. Поцепцов, О. Сапицька, О. Стасюк, А. Ахієзер, О. Зінов'єв, П. Романов, Н. Пушкарьова, О. Ярська-Смірнова, Й. Баберовські, Л. Віола, Р Конквест, Л. Меллі та ін.

Протягом 1920-х рр. відбувалися пошуки змісту ідеології, визначались її функції у суспільстві та методи впливу на маси людей. Об'єктами більшовицького впливу стали всі соціальні прошарки населення СРСР. Ідеї створення «нової людини» («надлюдини») вони черпали не лише з марксистських джерел, думок Ніцше і Вагнера, але й природничих наук, зокрема вчення фізіолога Павлова [1, 80] і вчення Дарвіна [2, 163-164]. Доба непу стала часом теоретичного пошуку базових засад формування «нової людини», а початок колективізації характеризувався вже масовим застосуванням силових методів впливу (населення «перевиховували» в таборах, в'язницях, колоніях). «Нова радянська людина», перш за все, мала бути відданою цілям партії, ототожнювати себе з новою пролетарською громадськістю, аби за будь-яку ціну будувати комунізм.

Селяни, на думку партійних керівників, гальмували процеси конструювання «нової людини» (в силу домінування індивідуалізму, прагнення захистити свою віру та землю). Аграрна політика партії і радянського уряду базувалася на марксистсько-ленінських тлумаченнях класового розшарування суспільства. Проте, марксизм мало був пристосованим до аграрного суспільства, адже його представники позиціонували себе передусім як захисники пролетаріату. Європейські марксисти початку ХХ ст. взагалі декларували «ідіотизм сільського життя» й були сповнені упереджень міської еліти та віри у прогресивні риси заводських робітників [3, 50], ідентифікуючи селян як варварів серед цивілізації [4, 228].

Післяжовтнева соціальна рівність декларувала преференції лише для найбідніших прошарків (батраків, бідняків) та культивувала процес винищення заможних селян (куркулів, глитаїв). Більшовикам для легітимації влади на селі було вигідно акцентувати увагу на класовому поділі всередині селянства. Тому селяни-господарі опинилися в ситуації, коли влада відмовлялася їх «соціалізовувати», а їхнє знищення мало зробити решту селян поступливою. У 1924 р. пересічний річний прибуток працюючого селянина в найзаможнішому куркульському господарстві УСРР, тобто такому, де було понад 16,5 га землі, сягав 200 крб., робітника - 521 крб. [5, 160]. Якщо узагальнити всі економічні показники розшарування селян СРСР у 1926/27 госп. р., на основі розрахунків С. Струміліна, отримаємо найбільший відсоток заможних і середняцьких господарств в УСРР [6, LХХХІ]. Проте, в дійсності виявлялося, що ці господарства найчастіше мали прибуток менше, ніж індустріальні робітники. Дорожнеча життя робітника у місті, згідно розрахунків ЦСУ, була прийнята в 1,35 від сільської норми. Із такою поправкою на індекс дорожнечі життя, заробіток робітника становив 44,5 «сільських» крб., тобто, в 2,5 рази більше повного заробітку батрака [7, 22-23]. Головним фактором розшарування стало не економічне становище окремого селянина, а його політичні уподобання, прихильність та підтримка нової влади.

Пришвидшити процеси формування «нової людини» владі вдавалося за допомоги технічних засобів (преса, радіо, кінематограф). Провідним засобом масової інформації у 1920-х рр. була преса. Неписьменні в більшості селяни долучалися до коментованого читання газет і журналів сільськими активістами, представниками влади у клубах, хатах-читальнях. Періодика допомагала створювати ілюзорний світ і формувати суспільну думку. Таким чином радянська влада культивувала соціальні образи жінок і чоловіків: жінка-товариш, жінка-активістка, жінка-трактористка, селянка-колгоспниця, чоловік-активіст, чоловік-ударник, чоловік-герой тощо. В офіційній пропаганді чітко визначався перелік особистих якостей і рис характеру, якими влада наділяла уявний ідеал радянської людини. Перш за все, рішуче відкидались традиційні уявлення щодо тендітної жіночності [8, 155]. На сторінках журналів часто використовували образ жінки, готової до самопожертви, заради побудови комунізму. При цьому ставлення частини чоловіків, зокрема селян, до жінок-ударниць і активісток було вкрай негативним, тому 1920-і рр. вони називали приходом «бабського царства».

На сільських чоловіків і жінок, які не були підтримкою новій владі, преса навішувала ярлики - відсталі, ледарі, бандити, спекулянти, непманами, а селянок принизливо називали затурканими, темними, контрреволюціонерками тощо. Впродовж другої половини 1920-х рр. періодика систематично тиражувала негативний образ куркуля-непмана, що «перманентно виділився на базі приватної власності та ринкових відносин у “куркульсько-капіталістичний” прошарок, що мав бути знищеним після цілковитого усуспільнення сільського господарства» [9, 46].

Суттєвого значення у цей час набула візуальна організація навколишнього середовища, зокрема використання плакатів («політична іконографія»). Г Почепцов, погоджуючись із Ф. Тейлором зауважував, що «більшовики обрали найбільш ефективний спосіб в умовах неписьменності населення» [10, 9]. Композиційна структура плакатів часто нагадувала іконописні сюжети про рай і пекло, що полегшувало селянам сприйняття. Натруджені великі руки, кремезна статура підкреслювали уніфікованість та спрощеність «нових» образів людини. Особливо палко плакатна пропаганда тиражувала жіночий образ фізично та морально сильної особистості, яка могла замінити чоловіка і на виробництві, і на війні. При цьому образ жінки-матері майже не використовувався. В. Боннел дослідила, що уніфіковане зображення чоловіка-селянина на більшовицьких політичних плакатах з'явилося в 1918 р., жінки-селянки («баби») - 1 травня 1920 р. До 1930 р. майже ніколи селянка на плакатах не зображувалася самостійно. Лише з початком колективізації вона вийшла на перший план як жінка-колгоспниця [11, 262,264]. новий людина селянин політика

Говорячи про велику масу людей (якщо на 1920 р. кількість населення України становила біля 25,5 млн. осіб [12, 4], з них селян - 20,9 млн. [13, 2], то в 1929 р. його кількість зросла до 30,3 млн., з них селян - 24,4 млн. [14, 2-3]), варто зауважити, що формування нових ідеалів і цінностей відбувалося далеко не відразу. Ідеологічне виховання робило не всіх людей саме такими, як бажали «вихователі», частина вчилася пристосовуватися до нових реалій. Н. Гогохія виокремлює різні вияви мімікрії, зокрема: пристосування, подвійна мораль, хитрість, імітація, соціальна роль-маска [15, 61]. «Активізм» у радянському розумінні цього слова також був умінням пристосовуватися та небезкорисною демонстрацією лояльності до влади [16, 145]. Аби вижити в умовах зміни базових засад соціальної організації, люди змушені були вносити у своє та життя родини суттєві корективи, приймати нові правила суспільної гри (норми, цінності, символи).

Стратегія легітимації радянської влади передбачала й відокремлення із суспільної маси специфічних груп і прошарків (партійців, робітників, комсомольців, піонерів), з чітко закріпленими статусами у системі ієрархії влади та відповідними соціально-рольовими образами, закріпленими у громадській свідомості. Причому суспільне у представників таких груп мало домінувати над особистим у всіх сферах, люди мали призвичаїтися до поганого побуту, невиразного одягу, нехтування власними почуттями. Самовіддана колективна праця, навіть ціною власного здоров'я, життя, кохання мала стати для них пріоритетною. Було оголошено нещадну боротьбу «міщанському особистому щастю» [17, 24]. Селянам нав'язувалася модель поведінки, за якою вони мали з ранку знаходитися на роботі, пізнього вечора - у клубі, працювати, жити та спочивати у спільній сім'ї [18, 17]. Колектив ставав певним культовим утворенням нової держави, основою стандартизації та типізації радянських людей. На думку О. Зінов'єва, структурування нового суспільства відбувалося через об'єднання громадян у первинні ділові колективи - у клітини цілого. Ці «комуністичні клітини» були залежними від влади і функціонували у рамках її чітких планів [19, 24-27]. Колектив як представник загальної волі та загальної «правди», що перетоплювала особисті інтереси на суспільні, був зобов'язаний перевиховувати «несвідомих» та тих, хто помилився [20, 159]. Д. Гойченко згадував, що наприкінці 1920-х рр. «людей, які опинилися на роздоріжжі без мети та сенсу життя, кидали у більшовицькі казани, що були спроможні змінити антирадянські погляди та примиритися з більшовизмом» [21, 35].

Суворе дотримання тендерної диференціації, що було яскравою рисою українській сім'ї, було трансформовано, внаслідок впровадження ідей колективізації й усуспільнення, через колективи-товариства спільного обробітку землі, артілі та комуни. Більшовики намагалася «перевиховати» жінок і чоловіків, руйнуючи їхні традиційні моральні устої. Особливо складно сприймало сільське доросле населення політику більшовиків щодо церкви. «Новими святами» для селян визначалися революційні дні та роковини колгоспів [18, 16]. Так, селянам пропонували відзначати 15 січня - вбивство К. Лібкнехта та Р. Люсембург; 18 березня - День Паризької комуни, 17 квітня - День розстрілу робітників на р. Лєна тощо [22, 4]. Невідповідність українських традиційних маркерів потребам нового радянського суспільства зумовила стабільне неприйняття більшовицької влади сільським населенням. Окремі селяни ідентифікували «походження» нової влади від «нечистої сили». Наприклад, з'явилася чутка, що «одна місцева баба народила чи то від комуніста, чи то від Леніна/Троцького чорта, якого помістили в банку зі спиртом та виставили в музеї / чи то він поїхав потягом у Москву» [23, 266].

Посилена увага влади приділялася вихованню дітей, які мали творити нове суспільство [24, 89], а «квіти» вже в 1926 р. мали дати революційні плоди [25, 33]. Сільських дітей влада ідентифікувала як «диких» і намагалася забрати їх від родини, щоб перетворити на «дітей колективу» [18, 18-19]. Протягом першої половини 1920-х рр. сільських дітей партійно-урядові структури намагалися виховувати окремо від батьків, у «дитячих помешканнях». Зустрічатися з батьками вони мали лише в клубі й на загальних зборах. Хоча на реалізацію ідеї «детдомизации» не вистачило коштів [23, 233]. Остаточною метою виховання вважалося прищеплення дитині комуністичної ідеології, матеріалістичного світогляду, виховання активного будівника соціалізму [26, 110]. Партійно-урядові структури покладали «місію виховання абсолютно нових людей [27, 7]» на радянську школу, що поєднувала навчання з продуктивною та громадською роботами. Учнів теж розділяли згідно соціального походження. У пресі точилися суперечки, чи варто приймати до школи дітей, батьки яких були позбавлені виборчих прав. Було дозволено виключати тих учнів, які приховали свій соціальний стан. Про розшарування серед самих дітей свідчили дитячі назви-клички: «пан Гапон» (син поміщика), «граф», «цар» [28, 108].

Нова влада розуміла, що молоді люди невдовзі стануть серйозним ресурсом легітимації та стимулювала створення підконтрольних молодіжних організацій. Масова піонерізація 1920-х рр. спровокувала прогнози педологів про відмирання школи, разом із державою, та заяви науковців, що «дітей уже перетворено» і «вони живуть новою революційною дійсністю» [25, 22]. Окремі педагоги пропонували не зменшувати агресивну енергію у дітей, що за нових умов була цінною культурною силою, яку можна використовувати, щоб формувати оточення [29, 28]. З 1926 р. радянська влада розпочала боротьбу і за «нового комсомольця», який не бере хабарів, не краде, не підробляє документів, відвідує збори [30, 326-327]. З 1928 р. почали боротьбу з пияцтвом серед комсомольців, бо вважалося, що «можна миритися з тим, що п'є донецький шахтар або дніпровський вантажник, але не передовий молодняк - люди соціалістичного завтра» [17, 21].

Отже, впродовж 1920-х рр. у СРСР і УСРР закладалися основи специфічних рис нового колективного життя, моральних, релігійних і побутових змін. Радянська влада використала у ставленні до селян політику подвійних стандартів, діяла через протиставлення одних прошарків іншим, залякування, навішування ярликів тощо. Ідея створення «нової людини» особливо активно культивувалася серед дітей і молоді, які складали основний ресурс системи, а тому розглядалися як джерело поповнення робітничого класу, колгоспного селянства та радянської інтелігенції.

1. Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму. -- К., 2007.

2. Мицкевич М. Дарвинизм и классовая борьба // Народный учитель. -- 1932. -- №5--6.

3. Норман М. Наймарк. Геноциди Сталіна. -- К., 2011.

4. Аксючиц В.В. Идеократия в России. -- М., 2011.

5. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. -- К., 1997.

6. Сельское хозяйство Союза ССР в 1926--1927 году (по данным налоговых сводок по единому сельхозналогу). -- М., 1929.

7. Российский Государственный архив экономики, ф. 219, оп. 1, д. 167.

8. Терещенко Ю.В. «Нова радянська жінка» в Україні в 1920-х рр. : ідеальний образ // Історія і географія: Зб. наук. пр. -- Х., 2008. -- Вип. 32.

9. Білаш Т. Аграрно-селянське питання у програмі Комінтерну // Більшовик України. -- 1929. -- № 15.

10. Почепцов Г Коммуникативные технологии двадцатого века. -- М.; К, 1999.

11. Советская социальная политика 1920-1930-х годов: идеология и повседневность / Под ред. П. Романова и Е. Ярской-Смирновой. -- М., 2007.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 27, оп. 3, спр. 863.

13. Народное хозяйство Украины в 1921/22 году. -- Х., 1923.

14. Сучасна статистика населення України: Доповідь ЦСУ УСРР ХVШ сесії Міжнародного Статистичного інституту. -- Х., 1929.

15. Гогохія Н. Практики повсякденної життєдіяльності українського суспільства в умовах формування тоталітаризму: соціальна адаптація селянства // Історія повсякденності: теорія та практика: мат. Всеукр. наук. конф. -- Переяслав-Хмельницький, 2010.

16. Оболонский А.В. Советский режим: механика властвования //Общественные науки и современность. -- 2010. -- № 3.

17. Вайсберг Я. Некоторые вопросы культурничества // Комсомолец-агитатор. -- 1928. -- № 6.

18. Перший Всеукраїнський З'їзд представників колгоспів та робітників по колективізації сільського господарства (тези й резолюції з'їзду) -- Х., 1925.

19. Зиновьев А.А. Гибель русского коммунизма. -- М., 2001.

20. Семененко И.С. РоссияXX -- начала XXIвека. Культура и общество. -- М., 2011.

21. Гойченко Д. Красный апокалипсис: сквозь раскулачивание и голодомор. Мемуары свидетеля. -- К., 2013.

22. Календар комсомольця на 1925р. -- Х., 1925.

23. Россия нэповская / Под ред. А. Яковлева. -- М., 2002.

24. Горбенко Ю. Політична й технічна дитяча книжка // Шлях освіти. -- 1930. -- № 4.

25. Гендрихівська А. Про працю юних піонерів із молодшими дітьми // Радянська освіта. -- 1926. -- Ч. 12.

26. Лакиза І. Реконструктивна доба й дитяча література // Шлях освіти...

27. Эмдин ГВ. Дети строители новой школы. Материалы І Всероссийской экскурсии-конференции работников учкомов городских школ. -- М., 1930.

28. Фігурін О. Спроба дослідження вільних товариських дитячих об'єднань //Шлях освіти. -- 1927. -- № 11.

29. Художнє виховання дітей. Матеріали наради ДНМК НКО УСРР та ЦК ЛКСМУ в справі театру, кіна та радіо для дітей. -- Х., 1930.

30. ЦДАГОУ, ф. 7, оп. 7, спр. 108.

Размещено на Allbest.ru