Зміни у складі населення Галичини (друга половина 1950-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІНИ У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ (друга половина 1950-х рр.)

У статті проаналізовані зміни у складі населення Галичини другої половини 1950-хрр. Визначаються причини і характер міжетнічної взаємодії, в умовах радянізації західноукраїнських областей, а також вплив процесу десталінізації на формування поселенської структури населення регіону.

Ключові слова: демографія, депортації, урбанізація, конфлікт, Галичина.

Смерть Й. Сталіна 1953 р. спричинила боротьбу за владу у вищих ешелонах радянської країни, причому ситуація в Галичині використовувалася як засіб тиску на опонентів. Так, Л. Берія ініціював схвалення ЦК КПРС низки постанов політичного характеру, насамперед стосовно окремих республік, що дало підставу розглядати їх як початок «десталінізації» та реформування радянської системи. Він відводив особливу роль і західним областям УРСР, де акумулювався значний протестний потенціал. Не випадково ця тема була визначальною й у діях Л. Берія як до, так і після схвалення постанови президії ЦК КПРС від 26 травня 1953 р. про політичну і господарську ситуацію в західних областях України. В ній зокрема було підкреслено неефективність колгоспів, які «мають низькі доходи, що знижує матеріальний добробут колгоспників», які ще й обкладені великими податками, без врахування економічного стану колгоспів. На підтвердження різкого зростання незадоволення населення радянською дійсністю, зазначалося, що «тільки за три місяці 1953 р. воєнною цензурою конфісковано біля 195 тис. листів, адресованих за кордон із західних областей України, які містять негативні висловлювання про діяльність місцевих органів влади». Про виняткове значення західних областей України в реалізації програми Л. Берії засвідчують також його спроби змінити тактику боротьби з підпіллям, на чолі з ОУН. Проблема припинення збройного протистояння та спроба «пацифікації» Г аличини розглядалися у контексті усунення перекручень у національно-релігійній політиці та послаблення економічного тиску [1, 403]. Розстріл Л. Берія та подальша боротьба за владу у СРСР призвели до посилення процесу десталінізації, який, поміж іншого, супроводжувався амністією частини в'язнів і зняттям режиму спецпоселень.

Окремі аспекти демографічної динаміки населення Г аличини представлені у роботах В. Барана, В. Да- ниленка, І. Романюка, О. Ленартовича, М. Чоповського, О. Малярчука [2-11] та ін.

У другій половині 1950-х рр. органами держбезпеки відзначалося збільшення кількості амністованих колишніх вояків УПА, які поверталися до місць постійного проживання у Галичині. Тільки до Львівської області 1956 р. повернулися біля 7 тис. осіб, засуджених за антирадянську діяльність. Повернення колишніх оунівців створювало напружену обстановку в західноукраїнських областях, через їхнє працевлаштування та забезпечення житлом, оскільки в їхніх колишніх будинках були розміщені переселенці з Польщі, Чехословаччини, актив колгоспників, адміністративні і культурно-просвітницькі заклади. Крім того, значна частина будинків була розібрана при переселенні колгоспників у східні райони. Частина з тих, хто повернулися, виступали проти місцевих активістів, іноді вдаючись до погроз і насильства, з підпалами будівель. Мали місце випадки, коли амністованих виганяли із сіл, погрожували помстою за вбивства родичів, а дехто просив озброїти їх для захисту від амністованих [12, 88]. З Тернопільської обл., станом на 15 жовтня, вибули 1519 осіб, які повернулися з місць позбавлення волі, але були вороже зустріті односельцями [13, 46]. На 1 липня 1956 р. у Дрогобич повернулися зі спецпоселень 4473 осіб, з яких 3529 почали працювати, а 664 працездатних не приступили до роботи. На 20 жовтня 1956 р. з місць ув'язнення до Тернопільської обл. повернулися 9872 особи. З прибулих, за межі області вибули 1743 особи [13, 86].

Відповідно до інформації про «хід роботи з видворення з області колишніх учасників ОУН» секретаря Станіславського обкому КПУ Я. Лисенка від 23 квітня 1957 р., в області була створена комісія, що протягом січня-лютого 1957 р. переглянула всі кримінальні справи колишніх учасників ОУН, які повернулися, та прийняла рішення відправити до місць ув'язнення 67 і виселити за межі регіону 369 осіб. За першою категорією, матеріали надіслано на 59 осіб, з яких 17 затвердили на повернення, 38 перевели до другої категорії і на 4 не отримали рішення. Із затверджених 17 осіб, до місць ув'язнення повернули 11, за межі УРСР виселили 2 і 4 особи оголосили в розшук. За другою категорією, комісія затвердила до виселення за межі області 347 і ще, переведених з першої, 38 осіб. З цих 385 осіб, за межі області виїхали за переселенням 28, за оргнабором - 39, самостійно - 149, за скоєні злочини заарештовані 7 і залишені для оперативної роботи 15 осіб. На 20 квітня 1957 р. в області залишалися 147 осіб, які підлягали виселенню [14, 14-15].

За інформацією секретаря Тернопільського обкому КПУ В. Лисенка про проведену роботу серед колишніх оунівців, які повернулися з ув'язнення, у січні 1957 р. спецкомісія вирішала виселити за межі області 305 осіб, з яких республіканською комісією рішення затвердили по 260. Три особи категорично відмовлялися виїжджати, мотивуючи це повним відбуттям покарання та вимагаючи «показати закон, на основі якого, їх примушують переселитися з рідних сіл». Сім осіб від виїзду не відмовилися, але область не залишили, постійно змінюючи місце проживання. Партійно-радянський актив вимагав вжити заходів для переселення цих осіб, оскілки «вони негативно впливають на нестійких колгоспників» [14, 16-17].

До районів Львівської обл. спецпоселенці поверталися без довідок про звільнення, заявляючи, що їм їх не видали. По Турківському району повернулися 226 осіб, значна частина яких відмовлялася їхати за оргнабором до Східної України. Часто колишнім спецпоселенцям поверталися їхні будинки та худоба. Під час розгляду у судах питань щодо повернення майна, приймалися подеколи рішення про виселення шкіл, медпунктів, сільрад тощо, на користь колишніх спецпосе- ленців. У ряді випадків такі рішення підтримувалися місцевими органами влади [12, 107-111]. Поруч із цим, мали місце випадки, коли тих, хто повертався з місць позбавлення волі, зустрічали як великомучеників, оточуючи їх повагою та турботою. Інколи, шляхом шантажу, погроз або за «добровільною домовленістю», вони займали, конфісковані у них, будинки та вимагали повернення вилученого майна [13, 89].

У пропозиціях щодо порядку розгляду справ осіб, які знаходилися на спецпоселеннях у віддалених районах СРСР, завідувача адміністративним відділом ЦК КПУ М. Кузнецова від 16 січня 1958 р. відзначалося, що за 1944-1952 рр. з території західноукраїнських областей були виселені на спецпоселення 203662 особи, у тому числі учасники ОУН, «бандпособники» та члени їхніх сімей - 182643 осіб, куркулів та членів їх сімей - 12135, ієговістів і членів їх сімей - 8984. Станом на 1 січня 1958 р., до західноукраїнських областей з них повернулися 13994 особи, звільнені за рішеннями суду. Крім того, на основі Указів Президії ВР СРСР і постанов РМ СРСР, зі спецпоселень також була звільнена частина осіб цієї категорії, без права повернення до західноукраїнських областей. У місцях спецпоселень, на момент укладення документу, залишалися майже 150 тис. осіб. Лише за 1957 р. надійшли 27 тис. заяв про звільнення зі спецпоселень. Так, М. Кузнецов відзначав, що, приймаючи до уваги позитивне ставлення до праці частини колишніх спецпоселенців, доцільно видати Указ Президії ВР СРСР, яким надати право виконкомам Волинської, Дроїбицької, Закарпатської, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької обласних Рад депутатів трудящих розглядати питання про зняття обмежень зі спецпоселення осіб, які виявили себе позитивно на виробництві та видати постанову РМ СРСР про порядок застосування цього Указу, із визначенням права приймати рішення щодо звільнення зі спецпоселень, без обмеження місця проживання або без права повернення до Волинської, Дрогобицької, Закарпатської, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької обл., а осіб, які порушили це обмеження, видаляти в адміністративному порядку. За даними М. Кузнецова, на 1 січня 1958 р. до західноукраїнських областей повернулися з місць позбавлення волі понад 57 тис. осіб, засуджених за співробітництво з ОУН [15, 9-10] галичина населення десталінізація поселення

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 травня 1959 р. про зняття обмежень зі спецпоселення і звільнення з-під адміністративного нагляду органів МВС пособників націоналістичного підпілля та членів їх сімей встановлювалося, що зняття обмежень не тягнуло за собою повернення їм конфіскованого майна і можливості повернутися на попереднє місце проживання. Протягом 1959 р. відзначалося багато фактів, коли спец- поселенці, після повернення, самовільно займали будинки та земельні ділянки, що колись їм належали. Крім того, колишні спецпоселенці подали чимало заяв щодо повернення раніше конфіскованого у них майна. Все це, на думку радянських урядовців, негативно відбивалося на трудовій активності колгоспників. Тому керівники місцевих обкомів партії звернулися до ЦК КПУ, з проханням заборонити повернення спецпосе- ленців. Свою думку вони мотивували відсутністю житлової площі для них та наявністю достатньої кількості робітників, що не дозволяло забезпечити роботою осіб, які поверталися зі спецпоселень [16, 35].

У листі Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова та Секретаря Президії Верховного Суду СРСР М. Георгадзе від 24 жовтня 1959 р., на ім'я голови КДБ при Раді Міністрів СРСР Шелепіна відзначалося, що, відповідно до постанов Уряду СРСР, з Львівської обл. протягом 1944-1951 рр. були виселені 14876 сімей (39959 осіб, з них бандитів-терористів - 12279, засуджених бандитів ОУН та «бандпособників» - 13693, бандитів і зрадників - 12740, ієговістів - 863, куркулів - 384). У зв'язку з Указами Президії Верховної Ради СРСР про зняття судимості, від 1956 р. до Львівської обл. повернулися 2308 сімей (6504 особи). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 травня 1958 р. передбачалося, що спецпоселенці могли повертатися в місця, звідки вони були виселені, тільки за дозволу місцевих рад, але спецпоселенці поверталися, як правило, сім'ями і тільки після повернення зверталися за дозволом на право проживання у цих місцях. Наприкінці 1950-х рр. деякі спецпоселенці, які ще знаходилися у місцях спецпоселень, писали листи колгоспникам, в яких вимагали звільнити їхні будинки, оскільки вони зняті з обліку та незабаром повернуться до рідних сіл. У зв'язку з цим, секретар Львівського обкому КП України М. Лазуренко у травні 1959 р. звернувся до ЦК КПУ, з проханням вирішити це питання, шляхом встановлення відповідальності за самовільне повернення спецпоселенців у місця, звідки вони були виселені [16, 40].

Між тим, в окремих областях УРСР (особливо у Тернопільській, Станіславській, Рівненській), за умов масового повернення колишніх спецпоселенців, невре- гульованості питання повернення їм майна та житлових приміщень, істотного розмаху набуло самовільне будівництво житла. На громадських землях колишніх хуторів Бучацького, Підгаєцького та Заложцівського р-нів, Тернопільської обл. самовільні забудовники створили окремі населені пункти. Не маючи у розпорядженні засобів для боротьби з самовільними забудовниками, сільські ради змушені були звертатися до народних судів, із заявами щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності за самоуправство. Втім, суди були обмежені санкцією ст. 154 КК УРСР, що передбачала можливість застосування до засуджених виправно-трудових робіт на строк до 3-х місяців або штраф до 300 крб. Постанови про знесення самовільно збудованих будинків та інших споруд суди були приймати не вправі, оскільки це не було передбачено законом. Враховуючи увагу партії й уряду до справи планового житлового будівництва, голова Верховного Суду УРСР Ф. Глух вважав за необхідне прийняти Постанову РМ УРСР «Про боротьбу з самовільним будівництвом в сільській місцевості». Відведення земельних ділянок, керівництво і контроль справою будівництва сільських населених пунктів, згідно з діючим Положенням «Про порядок відведення земельних ділянок під забудову сільських населених пунктів Української РСР», затвердженого Постановою РМ УРСР від 28 травня 1947 р., здійснювали виконавчі комітети сільських і районних рад депутатів трудящих. На думку Ф. Глуха, лише до їх компетенції можна було віднести вирішення питань відносно правомірності зведення будівель і застосування заходів до осіб, які порушили встановлений порядок забудови сільських населених пунктів. У проекті постанови «Про боротьбу з самовільним будівництвом в сільській місцевості» відзначалося, що споруди, збудовані після прийняття відповідної постанови без дозволу виконкомів місцевих рад, мають бути знесені, а їх мешканці виселені в адміністративному порядку. Такі рішення мали ухвалювати виконкоми сільських рад, але сили вони б набували тільки після затвердження виконкомами районних рад. На добровільне звільнення приміщень у проекті відводилося до 2 місяців. Особи, які самовільно зайняли земельні ділянки для будівництва, мали бути оштрафовані на суму до 2 тис. крб. [17, 14-18].

У доповідній записці прокурора УРСР Д. Пана- сюка від 7 лютого 1959 р. вказувалося, що, проведеною Прокуратурою УРСР, перевіркою встановлено: в ряді районів Тернопільської обл. мали місце численні факти порушення постанови Ради Міністрів УРСР від 27 березня 1957 р. «Про заходи забезпечення виконання плану будівництва в колгоспах Української РСР на 1957 рік» та постанови ЦК ВКП(б) і РнК СРСР від 27 травня 1939 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання». У Тернопільській обл. знаходилися 3172 хутори, з яких 537 рішенням виконкому обласної Ради депутатів трудящих від 4 липня 1958 р. визнано населеними пунктами, а ще 2365 хуторів (6221 господарство) - підлягали заселенню. Така значна мережа хуторів, на думку Д. Панасюка, розкиданих серед колгоспних ланів, часто на значній відстані від сіл, вносила дезорганізацію в роботу колгоспів і позбавляла місцеві органи можливості забезпечити правильне колгоспне землекористування й охорону колгоспної власності від розкрадання. Перевіркою були встановлені й факти самовільної забудови на колгоспних землях, у місцях колишнього розташування хуторів, знесених в 1949 і 1950 рр. Деякі особи, які в порядку переселення виїхали до південних областей УРСР, у 1957-1858 рр. почали повертатися на старі місця мешкання та будувати на колгоспних землях житло. Так, за 2-3 роки знову виникли с. Коро- лівка Товстенського р-ну, хутори Пожежа, Рублин, Повія Золотопотоцького р-ну, с. Антонівка Шумсько- го р-ну, в яких самовільно збудовано 110 житлових будинків. Особи, які повернулися із заслання, де були на спецпоселенні, масово будували житлові будинки на колгоспних землях. У с. Антонівка, де мали місце ворожі антирадянські прояви і яке у 1950 р. було цілком зруйноване, а мешканці частково переселені в Михайлівський р-н, Запорізької обл., частково вислані на спецпоселення, за останні роки, без дозволу відповідних місцевих органів, збудували 20 нових житлових будинків і 14 тимчасових приміщень. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 27 березня 1957 р., було заборонене нове будівництво на хуторах, які підлягали заселенню. Однак в Тернопільській обл. продовжувалося масове будівництво на хуторах. Д. Панасюк відзначав у 1959 р., що за останні 2-3 роки тільки в 12 районах Тернопільської обл. було самовільно збудовано 632 нових будинки. Це стосувалося Бучацького, Золотопотоцького, Почаївського та інших районів [17, 19-24].

Загалом, повернення колишніх спецпоселенців на територію Г аличини, попри всі перешкоди, наприкінці 1950-х рр. було, в основному, завершене. Не маючи наміру розв'язувати нове масштабне протистояння з місцевими жителями (з можливою перспективою застосування зброї) та відчуваючи, що радянська влада в регіоні вже досить зміцніла, керівництво СРСР і УРСР відмовилося від нових масштабних депортацій. За рахунок повернення значної частини колишніх спецпоселенців та здійснення ними самовільної забудови, на території регіону виникли нові хутори, побудовані на колгоспних землях, хоча під час повернення спецпоселенців загострювало конфлікти, пов'язані з перерозподілом житла.

1. Історія українського селянства: у 2 т. / Редкол.: В. Смо- лій та ін. -- К., 2006. -- Т. 2.

2. Баран В.К. Україна 1950--1960-х рр.: Еволюція тоталітарної системи. -- Л., 1996.

3. Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953-- 1985 рр. -- Л, 1992.

4. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.) // Україна крізь віки. -- К., 1999. -- Т. 13.

5. Романюк І.М. Дискримінаційна політика держави стосовно малих сільських поселень в Україні в 50-і -- на початку 60-х рр. // Український селянин. -- 2002. -- Вип. 6.

6. Романюк І.М. Законодавчі документи щодо політики перспективних і неперспективних сіл у 1950--90-і рр. // Матеріали наук. конф. викладачів іст. ф-ту. -- Вінниця, 2002.

7. Романюк І.М. Трансформація колгоспів України у другій половині 50--60-х рр. ХХ ст. // Український селянин. -- 2003. -- Вип. 7.

8. Романюк І.М. Українське село в 50-ті -- першій половині 60-х рр. ХХ ст. -- Вінниця, 2005.

9. Ленартович О.Ю. Селянство Західної України у національно-визвольній боротьбі 1944--1950 рр. -- Луцьк, 1998.

10. Чоповський М.Ю. Голгофа Західної України: Злочинна діяльність окупаційних режимів проти населення західноукраїнських земель та його боротьба за волю і незалежність 1920--1953 рр. -- Л., 1996.

11. Малярчук О.М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села. -- Івано-Франківськ, 2008.

12. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України), ф. 1, оп. 24, спр. 4297.

13. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4307.

14. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4624.

15. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4849.

16. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4944.

17. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 4945.

Размещено на Allbest.ru