"Просвіти" Полтавщини в умовах німецької окупації (1941-1942 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Просвіти» Полтавщини в умовах німецької окупації (1941-1942 рр.)

Н.К. Кочерга, В.Я. Ревегук

Анотація

У статті аналізується спроба відродження українських культурно-просвітницьких товариств на Полтавщині в умовах німецької окупації (1941-1942 рр.). Автори, на основі архівних матеріалів, дослідили форми і методи виявів національної свідомості на культурницькому рівні у містах і селах Полтавщини: просвітянські гуртки, драматичні і хорові колективи, організація народних календарних і обрядових свят, відзначення Шевченківських днів. Виявлена і документально обґрунтована роль похідних груп ОУН в активізації національно-культурного життя полтавців досліджуваного періоду. Встановлені причини ліквідації «Просвіт» нацистами.

Ключові слова: німецький окупаційний режим, осередки української національної культури, «Просвіта», аматорські театри, хорові колективи

Першими спробами дослідити створення та діяльність українських культурно-просвітницьких товариств в умовах німецької окупації на загальноукраїнському рівні стали стаття В. Коваля 1995 р. та дисертація, на здобуття звання кандидата історичних наук, Л. Бадеєвої 2004 р. [1]. На регіональному рівні ця проблема теж є малодослідженою, тому її актуальність не викликає сумніву та зумовлює мету цієї розвідки.

Жорстокий режим німецької окупації, здавалось би, виключав будь-які вияви громадського та суспільного життя полтавців. Проте, в міру того як фронт все далі відкочувався на схід, люди почали пристосовуватися до «нового порядку» і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українців народу формі «Просвіт». Незважаючи на ворожу окупацію, їхній потяг до освіти і культури був незборимий.

Заборонені за радянської влади, «Просвіти» почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національно свідома українська інтелігенція, передусім учителі. Чимало зусиль до їх створення доклали і Похідні групи ОУН як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, що через просвітницькі товариства намагалися пропагувати серед полтавців ідеї українського національного відродження. У повідомленні командуючого поліцією безпеки (СД) в Україні від 2 жовтня 1942 р. «Про український Рух опору» йшлося: «Робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації, з метою спрямувати їх діяльність в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяв рух українському культурному об'єднанню “Просвіта”» [1, 38].

Реалізовуючи ідею утвердження національної свідомості на культурницькому рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські вистави, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції та звичаї українського народу. Уже в листопаді 1941 р. Кременчуцька міська «Просвіта» налічувала понад 100 членів, головним чином представників української інтелігенції. Осередки «Просвіти» виникли в Недогарках, Потоках, Градизьку та інших селах району. У Крюкові відкрився український клуб ім. В. Винниченка, при ньому музичний і драматичний гуртки. Останній влітку 1942 р. налічував 36 юнаків і дівчат, керував гуртком Федоренко. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень [2].

На кінець 1941 р. окремі осередки національної культури з'явилися в найглухіших селах і хуторах Полтавщини. За невеликим винятком полтавські «Просвіти» не були чисельними, але очолювані патріотами-ентузіастами своєї справи, вони ставали не лише вогнищами української культури, але й центрами суспільного життя. Діяльність «Просвіт» проходила цілком відкрито, особливо на початку німецької окупації. Найбільш успішно «Просвіти» діяли там, де їх керівники були пов'язані з українським національно-патріотичним підпіллям. Вдало поєднуючи легальні й нелегальні методи роботи, вони пропагували серед полтавців ідеї Української державності, будили в них національну свідомість.

У Білецьківці Кременчуцького району товариство «Просвіта» виникло з ініціативи братів Василя, Якова і Степана Чорноволів у грудні 1941 р. Організаційні збори щодо його створення відбулися у хаті «розкуркуленого» І. Німця, яка стояла пусткою. На них В. Чорновіл розповів присутнім про злочини комуністичного режиму проти українського народу і закликав молодь села записуватися до «Просвіти», сприяти розвиткові української культури і не бути байдужими до долі рідного краю. Щирими прибічницями українського національного відродження стали дочки В. Чорновола Лідія і Олександра. Їх палкі заклики не залишили байдужими жителів Білецьківки: членами «Просвіти» стали понад 50 селян, включаючи 20 членів молодіжної підпільної організації «Набат». До «Просвіти» вступив і керівник «Набату» В. Ус. Ця антифашистська підпільна організація, за своїм складом і політичними переконаннями, була національно-патріотичною і перебувала під значним впливом ідеології ОУН.

Співочим гуртком Білецьківської «Просвіти» керував учитель Макар Омелянович Німець, драматичним Іван Олександрович Хорольський, музичним Іван Леонідович Лагно. Активістами «Просвіти» була місцева молодь: Катя і Василь Хорольські, Іван і Лідія Ус, Микола Гончар, Леонід Чорновіл, Лідія Кравченко, Марія Коваленко, Віктор Соколенко та ін. Легальна діяльність Білецьківської «Просвіти» полягала в постановці вистав дореволюційних українських драматургів-класиків (ставили п'єси «Назар Стодоля», «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці», «Степовий гість», «Жидівка-вихрестка» та ін.), хоровому виконанні українських народних пісень, а також національного гімну «Ще не вмерла України» та «Гімну націоналістів». Нелегально ж активісти «Просвіти» читали самі і поширювали серед селян, заборонену за радянських часів, літературу твори видатних діячів українського національно-визвольного руху та, репресованих більшовицьким режимом, письменників, розповсюджували листівки патріотичного змісту, які В. Чорновіл привозив із Кременчука. У лютому 1943 р., перед виставою «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці», на якій були присутні жителі Білецьківки, Свинаро-Павлівки та Маламівки, В. Чорновіл виступив із офіційною промовою, якою закликав присутніх до боротьби з більшовизмом і створення незалежної Української держави [3, 3-6].

У Лохвицькому районі «Просвіти» теж виникли у більшості сіл. Помітну роль у їх створенні відіграла окружна газета «Лохвицьке слово», яка, попри жорстокий окупаційний режим, намагалася зберегти українське обличчя та сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств у Лохвицькому районі перевищувала 2 тис. осіб учителів, працівників медичних установ, службовців допоміжної української адміністрації, колишніх колгоспників. Однією з кращих вважалася «Просвіта» у с. Свиридівці, яку очолював М. Головко. Тут діяв народний хор, драматичний і музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження письменника А. Тесленка, просвітяни влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль «Москаль-чарівник». Організатором «Просвіти» у Степунах був старший поліцай кущової поліції В. Кива.

З ініціативи Лохвицької «Просвіти», від листопада 1942 р. почав виходити літературний додаток до газети «Лохвицьке слово», а при редакції утворився гурток початківців письменників і поетів. Лохвицька «Просвіта» організувала також драматичний гурток, під керівництвом Синяка, який силами місцевих аматорів-акторів поставив кілька п'єс українських драматургів-класиків. Кожна вистава починалася з виконання національного гімну «Ще не вмерла Україна» [4, 54].

З ініціативи «Просвіт», у багатьох районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури були перетворені на Будинки національної культури, які стали центрами українського національного відродження, наскільки це було можливо за умов німецької окупації. Український національний театр ім. Лесі Українки в Лубнах користувався не лише незмінним успіхом у себе вдома, але й під час гастролей містами Полтавщини і Київської обл. Фінансувався він із бюджету міської управи.

Шишацький Будинок національної культури ^розпочав роботу під час Різдвяних свят 1942 р. Його діяльність було багатоплановою: тут працювали декілька гуртків художньої самодіяльності, в яких брала участь переважно молодь. Їх виступи користувалися незмінною популярністю серед жителів селища і навколишніх хуторів. Для них це була єдина розвага в мороці повсякденного життя. Протягом першої половини 1942 р. драматичний гурток Шишацького Будинку національної культури поставив десять спектаклів українських авторів, серед яких: «Наталка-Полтавка», «Мартин Боруля», «Кум мірошник», «Пошилися в дурні» та ін. Понад 50 українських пісень підготував хор під орудою О. Гусака. Танцювальним колективом Будинку керував талановитий юнак Ю. Кушнір, а оркестром духових інструментів І. Діденко. Понад 20 українських історичних пісень та дум мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Ф. Глушко, а учасниками були як професійні бандуристи (Мишечкін та Бережний), так і молоді виконавці-аматори [5].

Народний театр у Великих Сорочинцях відкрився у січні 1942 р., з ініціативи старости села Л. Клименка та дозволу німецького відділу пропаганди. Директором театру протягом усього періоду окупації був молодий учитель І. Легейда випускник місцевого педагогічного училища. При театрі працювала бібліотека, українська читальня, діяли хоровий і драматичний гуртки. Самодіяльні актори ставили вистави Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича, П. ГулакаАртемовського та ін. При цьому 20 %, виручених від вистав коштів, І. Легейда відвозив до фінансового відділу Миргородської районної управи, решта йшла на потребу театру та заробітну плату акторам. Особливим успіхом у глядачів користувалися українські народні пісні у виконанні дуетів Шелеста і Скалацького та Корецького і Пішка. Вистави і концерти народного театру завжди розпочиналися з виконання гімну «Ще не вмерла Україна», але у квітні 1942 р., через наказ німецького «шефа» Миргородського району, його виконання було заборонено [6, 13-16]. просвітницький культурний свідомість окупація

10 березня у головній залі Полтавської міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, у якому взяли участь хор міського музично-драматичного театру під орудою Л. Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти театру. Актори показали сцени з опери «Гайдамаки», а оркестр виконав, заборонені за радянських часів, «Жалібний марш» та «Б'ють пороги» М. Лисенка і «Помер поет» К. Стеценка. Того ж дня, під керівництвом інспектора відділу народної освіти міської управи Ф. Пошивайла, відбувся дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи полтавських шкіл та окремі діти, які читали патріотичні вірші Т. Шевченка. 11 березня у Покровській церкві УАПЦ відбулася поминальна панахида за поетом. З проповіддю про його життєвий шлях виступив настоятель церкви отець Потульницький, а ввечері у міському театрі відбувся ювілейний концерт пам'яті Т. Шевченка.

Протягом 9-11 березня в полтавському кінотеатрі «Колізей» була влаштована виставка репродукцій картин Кобзаря і демонструвалися діапозитиви про його життєвий і творчий шлях. Народні майстри Полтавщини представили у Краєзнавчому музеї свої здобутки на шевченківську тематику: картини, вишивки, вироби з дерева. Особливу увагу відвідувачів привернув, вишитий на полотні, портрет Т. Шевченка художниці Андрущенко, випалений на дереві портрет Пророка України роботи Н. Вернера, картини І. Тонкоглаза «Катерина», М. Білоуса «Мені тринадцятий инало», С. Бродського «Шевченко-художник», О. Грена «Шевченко-солдат» та П. Тригуба «У дяка». Виставка мистецьких творів мала великий успіх серед полтавців, які відвідували музей [7]. Невдовзі після Шевченківських свят, керівництво Полтавської управи, на чолі з її головою, було розстріляне німцями, а влаштування будь-яких публічних заходів, пов'язаних із вшануванням Кобзаря було заборонене.

Предметом особливої уваги «Просвіт» стало створення українських книгозбірень і читалень, книги вяких були б доступні та зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 р., з дозволу німецької комендатури, в Кременчуці відкрилася Українська читальня. Її книжковий фонд налічував понад 10 тис. томів. Стіни читальні діти прикрасили українськими рушниками та штучними квітами. Крім українських книг і українських окупаційних газет, у читальні було багато німецької пропагандистської літератури, яка мала переконувати українців у зверхності німецької нації та непереможності німецької зброї. Хорова капела кременчуцької музичної школи, під орудою Сапсай, виконувала українські народні веснянки [8].

7 липня 1942 р. у Кременчуці відкрилася й Українська бібліотека, фонди якої налічували понад 13 тис. книг українських і західноєвропейських авторів. Станом на 1 січня 1943 р. бібліотекою користувалися 1552 постійних читача, а щоденне відвідування становило 70-80 осіб. 12 серпня цього ж року в бібліотеці відбувся творчий вечір видатного українського письменника Уласа Самчука, який дорогою з Полтави до Києва на короткий час зупинився в Кременчуці. На вечорі письменник розповів про свій творчий доробок та прочитав уривки з твору «Марія» [9].

Українська книгозбірня та читальня в Лубнах відкрилася 1 липня 1942 р. (директор Сушко). На її відкритті були присутні голова міської управи Устименко та голова районної управи Сокальський. Вони звернулися до присутніх, із закликом допомогти поповнити книжкові фонди бібліотеки з власних зібрань. На відкритті книгозбірні та читальні співав хор місцевої «Просвіти» [10]. Книгами хорольської міської бібліотеки (завідуюча П. Радченко) користувалися 224 читачі, але в книгозбірні було мало української художньої літератури, особливо дитячої, попит на яку був досить значний, адже всі школи, крім початкових, були закриті німцями. Зіньківська міська бібліотека (завідуюча З. Храпач) відкрилася в перші місяці німецької окупації і станом на 1 січня 1942 р. нараховувала 3978 примірників книг, але українських видань в ній було лише 294, решта російські. Це був наслідок цілеспрямованої політики більшовицького режиму, спрямованої на русифікацію українського народу [11, 1].

Отже, створені в 1941-1942 рр. осередки української культури були нечисленними і не могли свідчити про національно-культурне відродження українського народу в умовах німецької окупації. Радше, це були лише окремі його острівці. Діяльність «Просвіт» та інших культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного поневолення українського народу. Починаючи з весни 1942 р., коли виявилася причетність до них Похідних груп ОУН, німці почали переслідувати будь-які вияви українського національного життя. З настанням сезонних польових робіт і початком вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини, діяльність «Просвіт» завмерла. В умовах німецької окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

Література

1. Коваль М.В. «Просвіти» в умовах «нового порядку» // Укр. іст. журн. -- 1995. -- № 2; Бадеєва Л.І. Діяльність товариства «Просвіта» на Лівобережній Україні у ХХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук. -- К., 2004.

2. Дніпрова хвиля. -- Кременчук, 1942. -- 26 серпня.

3. Держархів Полтавської обл. (далі -- ДАПО). -- Ф. П-105. -- Оп. 1. -- Спр. 225.

4. ДАПО. -- Ф. П-105. -- Оп. 1. -- Спр. 237.

5. Миргородські вісті. -- 1943. -- 1 травня.

6. Архів УСБУ в Полтавській обл. -- Спр. 16991-С.

7. Голос Полтавщини. -- 1942. -- 22 березня.

8. Вечірній листок. -- Кременчук, 1942. -- 22 квітня.

9. Дніпрова хвиля. -- Кременчук, 1943. -- 6 березня.

10. Рідне слово. -- Лубни, 1942. -- 5 липня.

11. ДАПО. Ф. Р-2704. Оп. 1. Спр. 12.

Размещено на Allbest.ru