Переселення в Південні області України доби спорудження Дніпровського гідрокаскаду (50-70-ті рр. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Переселення в Південні області України доби спорудження Дніпровського гідрокаскаду (50-70-ті рр. ХХ ст.)

Анотація

У статті розкриваються причини переселення частини населення з зони затоплення водосховищ Дніпровського гідрокаскаду в південні області України, досліджується механізм переселення, аналізуються причини невдач цього заходу.

Ключові слова: переселення, затоплення, водосховище, Дніпровський гідрокаскад, південні області України

Соціальна історія українського села містить чимало драматичних сторінок, однією з яких є руйнування традиційних поселенських структур Наддніпрянщини і переселення значної кількості населення у процесі спорудження Дніпровського гідрокаскаду, що набуло масового характеру в 1950-70-х рр. Для гідроенергетичного будівництва відселення з зони затоплення є об'єктивною потребою, яка, проте, має і суб'єктивний аспект, оскільки відриває селянина від традиційного середовища проживання і порушує звичний устрій господарського життя, формуючи вкрай негативне ставлення до переселення. Реконструкція різних аспектів переселенської політики допоможе визначити роль людського фактору у соціально-економічних перетвореннях другої половини ХХ ст. Переселення доби гідробудівництва до сьогодні залишається недостатньо вивченим науковцями, але існує інтерес до усної історії, яка дозволяє відтворити ставлення людей до потреб переселення. Метою статті є дослідження передумов переселення у південні області України, вивчення механізму переселення і аналіз його наслідків.

Оскільки спорудження Дніпровського гідрокаскаду відбувалося у рівнинній місцевості, це неминуче збільшувало площі затоплених і підтоплених земель, внаслідок чого зростала кількість людей, яких потребувалося відселити. Визначення напрямів переселення було найболючішим питанням для мешканців придніпровських сіл. Найкращим варіантом для переселенців був дозвіл оселятися на новому місці у межах свого села (якщо село затоплювалося не повністю), на землях свого колгоспу чи принаймні у межах району або області. Найбільш гостро питання переселення постало під час влаштування Кременчуцького водосховища. Якщо загалом у колгоспах, що потрапляли під вплив водосховища, налічувалося 92,9 тис. дворів, то переселення потребували 42,5 тис. господарств з працездатним населенням більше як 50 тис. осіб (45 % господарств) [1, 7]. Однак усі райони затоплення були густонаселеними, що ускладнювало питання вибору місць поселення. Якщо в 16 східних, південних і центральних областях України на кожну працездатну людину у середньому припадало 4,1 га орних земель чи інших угідь, то в Полтавській обл. 3,5 га, а в її районах ще менше: Оболонянському 3,18 га, Градизькому 2,21 га. В Кіровоградській обл. землезабезпеченість становила у середньому 5,1 га, але в Новогеоргіївському р-ні, який потрапляв у зону затоплення, майже удвічі менше 2,63 га. У Черкаській обл. окремі райони мали найнижчу землезабезпеченість: Золотоніський р-н 1,91 га, Чигиринський 1,52 га, Черкаський 1,44 га [2, 28]. переселення населення затоплення зрошування

Однак організоване переміщення частини переселенців у південні області викликало ряд заперечень, переважно з боку керівництва Полтавської і Черкаської обл., де було найбільше переселенців. Звісно, практика поселення у межах своїх областей більш прийнятний варіант, проте, в адміністративно-командній системі директивне управління економікою не дозволяло виявів ініціативи. Питання напрямів переселення розглядалося 25 січня 1954 р. на нараді при відділі водогосподарських заходів Управління справами Ради Міністрів УРСР. У виступах домінувала думка про необхідність переселення на Південь України, де в окремих районах землезабезпеченість на одну працездатну людину становила 15-20 га і де через невелику густоту населення були потрібні робочі руки на освоєння зрошуваних масивів, таких як Верхньо-Інгулецький в Херсонській і Миколаївській обл. Переселення в південні області називали важливою народногосподарською проблемою, тому що це дозволило б швидше ввести до обігу нові масиви земель. Ще один вагомий аргумент полягав у тому, що переселенське господарство легше перемістити на потрібні землі, аніж осіле: «Можливість переселення господарств із зони затоплення легша, ніж тих господарств, які не зазнають порушень у господарському ладі. Не використовувати ці можливості було б неправильно» [5, 26].

Проте, дискусію зумовили масштаби переселення в південні області. Начальник планово-економічного управління Міністерства сільського господарства УРСР Кривошеєв вважав, що в цей регіон треба переселяти не більше 25 % населення [5, 19]. До уваги він взяв досвід переселення на Каховському гідровузлі, який показав, що населення не бажало переселятися далеко. До того ж вибір місця поселення, як правило, був добровільною справою, яку примушування може зіпсувати. Протилежну думку висловив представник Управління справами Ради Міністрів УРСР Пилипенко, який запропонував переселити 75 % населення, надавши при цьому значні пільги. Він зазначив: «Якщо витрачати державні гроші на переселення, то треба переселяти не туди, де робоча сила в надлишку, а туди, де її недостатньо» [5, 22]. Позиція Держплану УРСР була досить поміркованою: розміщення частини господарств у південних областях не заперечувалося, але наголошувалося на дотриманні добровільності [2, 33-34].

Попри дискусії, переселення в південні області було закріплене в урядових документах. Основними місцями доприселення визначили райони зрошуваного землеробства Снігурівський і Жовтневий р-ни Миколаївської обл. та Білозерський і Херсонський р-ни Херсонської обл. Рада Міністрів УРСР, керуючись постановою Ради Міністрів СРСР від 5 листопада 1955 р., зобов'язала облвиконкоми Полтавської і Черкаської обл. переселити 5 тис. господарств: у Миколаївську обл. 3 і в Херсонську 2 тис. Протягом 1956-1959 рр. з Черкаської до Миколаївської обл. мали переселитися 3 тис. господарств, до Херсонської 500, а з Полтавської до Херсонської 1,5 тис. Рекомендували переселятися колгоспами або ж бригадами, і при цьому бажано було, щоб окремі сім'ї мали не менше двох працездатних осіб. Виконкоми обласних рад південних областей зобов'язувалися прийняти переселенців на належному рівні [6, 6]. Таким чином, запланована кількість переселенців на південь складала близько 10 % від загальної кількості господарств, що переселялися із зони затоплення Кременчуцького водосховища. С. Падалка стверджує, що переселення на південь було головною метою спорудження водосховища [7, 116]. Проте, аналіз документів показує, що в проектах гідробудівництва мотив переселення до південних областей УРСР не був визначальним, але, очевидно, що, за умов нестачі робочих рук, у районах зрошуваного землеробства переселенці з зони затоплення розглядалися як необхідний трудовий ресурс.

Оскільки переселення людей і переміщення колгоспів на нові місця вимагали великих матеріальних витрат, було запроваджено систему пільг і кредитів, які не тільки виступали як економічні ресурси, але й виконували мотиваційну функцію заохочення до переселення. Для переселенців у південні регіони країни розміри фінансування були досить значними. За переселення, господарству надавалася одноразова грошова допомога: голова сім'ї отримував 1 тис. крб., кожний член сім'ї по 300 крб. До цього додавався довгостроковий кредит у розмірі 15 тис. крб. і на купівлю худоби 3 тис. крб. При цьому 50 % державного кредиту відносилося на рахунок державного бюджету [1, 1-8].

Однак практика переселення в південні області виявилася не досить ефективною. За постановою Ради Міністрів УРСР ЦК КПУ від 31 грудня 1955 р., працівники колгоспу «Червоний лан» с. Гусине Градизького р-ну, Полтавської обл. переселялися до колгоспу ім. XVII партз'їзду с. Копані Білозерського р-ну, Херсонської обл. Колгоспу виділили 750 тис. крб., він направив до області 200 осіб для проведення будівництва, 14 пар робочої худоби, відвантажив 200 м куб. лісоматеріалу. Це мало бути показове переселення, оскільки в наступному році до колгоспу ім. XVII партз'їзду мали перелитися ще 2 колгоспи і 1 бригада (1250 господарств) [8, 119-120]. Оскільки цей колгосп не міг забезпечити людей готовим житлом, будівництво проводилося спільними силами. У серпні 1956 р. на будівництві працювали 212 осіб, з них 55 колгоспники Білозерського р-ну, 75 працівники колгоспу ім. XVII партз'їзду, 60 переселенці з Полтавської обл., 22 будівельники зі школи десятників [9, 24-25]. Однак темпи будівництва були повільними. У 1956 р. з плану 258 будинків збудували тільки 17. Того ж року в селі оселилися 17 сімей і ще 6 на підселенні [10, 265]. Всього ж з 258 сімей, які оформилися на поселення у с. Копані Білозерського р-ну, переселилися 139 сімей, а інші 119 неорганізовано оселилися в Полтавській обл. 20 травня 1957 р. Полтавський обком КПУ направив групу, на чолі з секретарем Градизького райкому КПУ І. Кравцем, для перевірки стану переселення та скарг переселенців. Перевіркою з'ясовано, що 116 родин проживали на квартирах. Суми з компенсаційних коштів, перераховані Градизьким райвиконкомом у Херсонську обл., були витрачені для потреб місцевого колгоспу, а не переселенців. Будівельні бригади не були створені, а будматеріал розподіляли неправильно. Також встановили, що місцеве керівництво готове приймати переселенців невеликими групами і тільки сім'ї з працездатними колгоспниками [10, 266]. Місцеве керівництво характеризувалося байдужим ставленням до потреб переселенців, не виявляло жодної турботи про них. Голова Білозерського райвиконкому Єршов на питання, чому так погано йде будівництво, відповів: «Ви забажали переселитися будуйте собі будинки самі» [9, 27]. Комісія вирішила клопотати про зменшення плану переселення у Херсонську обл.

Аналогічні ситуації траплялися і в інших районах Херсонської обл. У 1957 р. колгосп ім. Кірова с. Чорнобаївки Херсонського р-ну, Херсонської обл. прийняв бригаду колгоспу ім. Кірова Градизького р-ну, Полтавської обл. у кількості 160 сімей. Для участі в будівництві прибули 135 глав сімей, а всього працювали 160-180 осіб. У цьому ж році переселився на південь колгосп ім. Хрущова Градизького р-ну (більше 650 сімей). За постановою Ради Міністрів УРСР від 5 січня 1957 р. у Херсонській обл. треба було підготувати 3800 будинків, але станом на 15 травня 1957 р. збудували всього 410 (24,1 %), через що біля 800 сімей розмістили на підселенні [11, 41]. Багато колгоспників виїжджали у свої райони. Як правило, їм повертали компенсацію, перераховану в південні райони, однак у 1957 р. 19 сімей не отримали коштів на суму 77,7 тис. крб. від трьох колгоспів Херсонської обл. [12, 131]. Переселення до Миколаївської обл. супроводжувалося такими ж труднощами, як і в Херсонській обл. На 1957 р. в Миколаївську обл. з Черкаської за планом переселилася 1 тис. господарств, але, зі 147 відселених у 1956 р. господарств, 55 повернулися на старі місця. Повернення так само спричинили відсутність житла і нестача будівельного матеріалу [13, 2].

На Дніпродзержинському, Київському та Канівському гідровузлах проблема вибору напрямів переселення не стояла так гостро, оскільки площа затоплень була значно меншою. Тут переселення в південні області УРСР характеризувалося поодинокими випадками, але організація переселення теж була незадовільною. Наприклад, у Чорнобильському р-ні (Київська ГЕС) із сіл Домантово і Городище планувалося переселити в Кримську обл. 316 господарств, але восени 1962 р. було поселено всього 112 [14, 15].

Загалом переселення в південні області республіки було плановим заходом тільки на Кременчуцькому гідровузлі, де потреба переміщення пояснювалася необхідністю забезпечення районів зрошуваного землеробства робочою силою. Однак реалізація цього плану була вкрай незадовільною, тому загалом кампанія переселення не мала успіху. Це пояснюється багатьма причинами, які були пов'язані з нехтуванням керівництвом ролі людського фактору. По-перше, мало місце ігнорування принципу добровільності, коли людей директивно переселяли бригадами чи колгоспами на визначені території. По-друге, більшість людей не хотіла відселятися далеко, тому за найменшої нагоди поверталася у свої райони. По-третє, на місцях погано вирішувалася житлова проблема, чимало людей проживали на підселенні. Значна кількість тих, хто поверталися на попередні місця проживання, не дозволяє визначити остаточні масштаби реального переселення. Очевидно, рішення про переселення на південь не завжди приймалося в колгоспах одностайно, оскільки виявлявся людський фактор небажання залишати рідні місця, але планово-командний механізм радянської економіки нівелював індивідуальну думку і диктував колективне переселення, яке пояснювалося «економічною доцільністю». У цілому ж і примусове переселення, і нехтування потребами переселенців під час їх господарського влаштування свідчило про ігнорування людського фактору у соціально-економічних перетвореннях в Україні за радянської доби. Означена тема потребує подальшого вивчення механізму господарського влаштування переселенців на нових місцях поселення.

Література

1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). Ф. 2. Оп. 8. Спр. 10865.

2. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 8. Спр. 8909.

3. Тимченко С.М. Українське село: проблеми етносоціальних змін. 1959-1989. Запоріжжя, 1995.

4. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док. за 50 лет: в 5 т. Т. 3: 1941-1952. М, 1968.

5. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.8.Спр.10863.

6. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.1885.

7. Падалка С.С. Українське село в контексті політики тоталітарної держави (60-80-ірр. ХХст.). К., 2002.

8. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.1887.

9. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.1888.

10. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.3176.

11. Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф. 1. Оп. 31. Спр. 755.

12. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.4465.

13. ЦДАВО України.Ф. 2. -Оп.9.Спр.3175.

14. Держархів Київської обл. Ф. 880. Оп. 12. Спр. 53 7.

Размещено на Allbest.ru