Парагромадянське селянське суспільство на початку XX ст. в Україні: аграрно-політичний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Парагромадянське селянське суспільство на початку XX ст. в Україні: аграрно-політичний дискурс

С. В. Маркова

У статті розглянуто механізми функціонування сільських самоврядних інституцій в умовах активізації суспільно-політичного життя на початку ХХст., проаналізовано формування елементів парагромадянського селянського суспільства.

Ключові слова: селянство, парагромадянське суспільство, громада, сход.

селянський суспільний самоврядний парагромадянський

Революція Гідності, поява Майдану як вияву високого рівня суспільно-політичної самоорганізації засвідчили, що сучасна Україна переживає складний процес суспільної трансформації, формування демократичної держави і громадянського суспільства. Відбуваються істотні зміни в суспільних відносинах, спрямовані на творення української політичної (громадянської) нації. Актуальність теми можна пояснити недостатнім відображенням окремих проблем, пов'язаних зі знищенням елементів громадянського суспільства на селі або парагромадянського селянського суспільства, яке побутувало до колективізації та Голодомору.

Для адекватнішого висвітлення змін в українському селянському соціумі на початку ХХ ст. нами введено такий термін, як «парагромадянське селянське суспільство» (пара(грец. рага) префікс, що означає суміжність, близькість), що дозволило адаптувати базові політичні, демографічні та соціально-економічні характеристики змін структури українського села до європейських тенденцій розвитку громадянського суспільства. Мета статті полягає в аналізі конкретно-історичного матеріалу окремих етапів формування парагромадянського селянського суспільства на початку ХХ ст.

Так, на думку В. Нолла, в доколгоспній Україні існувало сільське громадянське суспільство, репрезентоване через комерційні практики, громадські інституції, «ритуальні інституції» [1, 23-25]. Вчений вживає поняття «громадянське суспільство» як означення великого комплексу соціальних інституцій, що існують упродовж тривалого періоду, успадковуються та використовуються місцевим населенням, перебуваючи поза безпосереднім контролем держави. Особливо важливими компонентами громадянського суспільства, на його думку, є історичність (тривалість) об'єднання людей на основі рівності, добровільність.

На нашу думку, характеризуючи українське доколгоспне село, виникає потреба у введені нового терміну парагромадянське селянське суспільство, що активно формувалося від початку ХХ ст. до 1920 р., існувало за непу та було знищене в роки колективізації та Голодомору. Парагромадянське селянське суспільство можна ідентифікувати як систему соціально-територіальних зв'язків і відносин між селянами, що склалася в процесі історичного розвитку, підтримувалася за допомогою звичаїв, традицій, норм звичаєвого права, законів, спільних інтересів, була інституціоналізована, перш за все, через громаду, сход, віче, толоку, «сімейну спілку» і характеризувалася громадським самоврядуванням, взаємодопомогою, діяльністю громадських добровільних організацій (кооперативи, спілки, земельні товариства тощо) та виступала дієвим засобом соціалізації молоді.

Українські селяни поступово виробили власну специфічну модель побудови раціонально організованого міжособистісного життя, що базувалася на «індивідуалізмі сімейної спілки» (відносини чоловіка та дружини у господарській сфері українці традиційно маркували саме як «спілка»). Вічовий демократизм, Литовські статути, козацьке свободолюбство, сеймові ухвали щодо недоторканності приватної власності вплинули на ментальне сприйняття українцями органів місцевого самоврядування, зокрема громад та сходів.

Важливим осередком суспільного життя українського селянства була «громада», що пройшла еволюцію від господарської, адміністративно-територіальної одиниці до соціального інституту (від громад князівських сіл і посадів давньоруських міст, громад-волостей, дворищних громад, дольових та подворищних громад багатодвірних сіл до сільських громад початку ХХ ст.). У першій половині ХІХ ст. сільська громада виконувала управлінсько-виконавські, організаційно-господарські, юридичні, державно-фіскальні, соціальні та інші функції [2, 313]. Після реформи 1861 р. громада була юридично затверджена законодавством і мала виконувати функцію поміщика у відносинах держави зі звільненими селянами [3, 379]. На думку С. Борисевича, через визнання громад, було легітимізовано доволі демократичні селянські структури [4, 379]. Українські громади, що створювалися на перетині різних правових культур, були більш демократичними селянськими структурами, порівняно з російськими общинами. На думку В. Антоновича, громадівський (вічовий) демократизм був характерною рисою соціального життя українців, «де члени мали волю і рівноправність» [5, 99--101]. В Україні общинна форма землеволодіння переродилася в громаду, що давала господарям повну свободу, бо «громада вважала себе не правомочною посягати на величину особистої власності кожного господаря» [6, 652-653]. Українські селяни боялися втручання в їхні особисті справи, а також зовнішнього примусу, погано мирилися з общинним землеволодінням та тяжіли до одноосібних форм володіння.

Громади Правобережної України формувалися в юридичному просторі правової культури Речі Посполитої, в основі якої лежав концепт недоторканності приватної власності. Ідеї російської абсолютної монархії про необов'язковість гарантування державою приватних прав власності формували інше ставлення до неї. Тому часто українська громада могла приймати рішення, що суперечили законам імперії, могла не визнати надісланого старости, священика та обрати своїх [7, 420]. На думку О. Приймака, термін «община» на півдні України використовувався переважно в офіційній документації, а натомість селяни застосовували поняття «громада», общинний же наділ називали «душовим» або «дворовим». Науковець вважає, що община (громада) у цьому регіоні була одночасно економічним об'єднанням і нижчою адміністративною одиницею, що дозволяє характеризувати її як державний інститут [8, 59,61]. Як соціальна інституція українська громада не була тотожна російській общині, вона більше нагадувала добровільне товариство, в якому обов'язки людини щодо громади переважно обмежувалися спільними рішеннями [9, 87-95].

Між іншим, в українських селах і дрібних містечках традиційно існували молодіжні громади (дівочі та парубочі) [10, 226]. Дієвим засобом соціалізації парубків і дівчат, формування у них громадської активності і колективістських навичок було активне контактування парубоцького товариства із сільським сходом (миром). Досить часто у парубків також було право голосу на сході [11, 311]. Отаман та отаманша залагоджували сварки, влаштовували забави, мали вирішальний голос у прийнятті нових членів, контролювали продовольчі каси та вели усі справи [12, 226]. У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 1930-х рр. [13, 38-39].

Після 1861 р. основним органом самоврядування на селі був селянський сход, що був першою школою суспільної і навіть політичної діяльності для селян. Саме сходи найчастіше чинили опір всебічному підпорядкуванню адміністративним органам. Сход обирав посадових осіб села (старосту, збирача податків, наглядача хлібних запасів та ін.). Кожний знав і визнавав неписані правила виборів. Активізація діяльності сходів на початку ХХ ст. корелювалася з приростом населення, збільшенням дворів та частки молоді на селі. У 1902-1907 рр. на сходах ухвалювали вимоги до землевласників, обирали представників для переговорів із поміщиками, управителями, брали розписки від землевласників, що ті будуть дотримуватися вимог, вночі призначали обходи і стежили, щоб селяни крадькома не ходили в економії працювати, а за відмову страйкувати разом могли односельцям бити вікна, нищити хліб на полі, витоптувати городи. Щоб протриматися до кінця страйку на сходах приймали рішення про взаємодопомогу грішми та хлібом. Н. Мірза-Авакянц пише, що в революційний період часто кожне село «провадило справу цілком самостійно», від інших сусідніх сіл. Селяни-тубільці ворогували з чужосільцями, якщо ті не визнавали їх прав, панів селяни також поділяли на «своїх» і «чужих» [14, 46-48]. Високий рівень народжуваності на початку ХХ ст., за значного зростання смертності, зафіксованому під час Першої світової та громадянської війн, призвів до «омолодження» населення сіл.

Впродовж 1919-1920 рр. Директорією було створено комісію при Міністерстві внутрішніх справ «по виробленню Статуту про організацію губерніальної, повітової і волосної влади» та прийнято закон «Про верховне тимчасове управління», відповідно до яких, скасовувалися стани, основою державності проголошувалися громади. Громаду ідентифікували як одиницю самоврядування, а віче-сход як розпорядчий орган громади (сход громади складався з усіх мешканців, які були громадянами УНР, віком не менше 20 років). Кожна місцевість, що мала 30 дворів або 150 душ населення, складала громаду і мала встановити громадське управління, яке утримувалося коштом громади; місцевості з меншою кількістю долучатися до суміжних громад. Громади мали виконувати такі функції, як обслуговування загальнодержавних потреб, допомога у ведені власного громадського господарства, можливість відстоювання власних інтересів через громаду. Вони також опікувалися справами благоустрою, господарськими, культурно-просвітніми, продовольчими, облаштуванням громадських садків, ставів, колодязів, допомогою місцевому хліборобству тощо. Громадське управління складалося зі старости громади, його заступника, скарбника-збирача, писаря, десятників (мали призначатися на кожні 25 дворів і виконувати натуральні повинності). Посадовців обирали на сході громади таємним голосуванням, терміном на 1 рік. Прийнятими вважалися лише ті постанови, що дістали не менше половини голосів. Голову сходу теж обирали на один рік [15, 2-29;32-34;43-47].

Важливою громадською інституцією у селян була толока (як різновид повинності була ліквідована в першій половині ХІХ ст.), ставлення до якої в українських селян завжди було позитивним («Без толоки, як без руки, ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш»). Толокою допомагали потерпілим від стихійного лиха, будували хати, удобрювали землю, копали ставки, криниці, мостили дороги. Б. Грінченко визначав толоку як «роботу компанією не за плату, а за угощеніє» [16, 272-273].

У 1917 р. М. Ковалевський одним із перших задекларував необхідність створення селянських спілок в Україні. До речі, у 1905 р. почала функціонувати Українська соціал-демократична спілка, а також утворюватися організації Українського селянського союзу. Однак спроба скликання селянського з'їзду й утворення української селянської спілки на початку ХХ ст. закінчилися поразкою. У 1905-1907 рр. сільські громади вели переговори з власниками великих маєтків щодо поліпшення умов оренди, зменшення відробітків за пасовища, дрова та ін. [17, 13]. Громади також контролювали дотримання звичаєво-правових норм, пов'язаних із найманням працівників.

Створена 1917 р. Українська селянська спілка, мала функціонувати як масова професійно-класова селянська організація, що об'єднувала незаможне селянство України й виступала за ліквідацію приватної власності на землю. У березні 1917 р. в Полтаві відбулися організаційні збори першої такої Спілки. Всеукраїнську селянську спілку було утворено у квітні 1917 р., в Києві, на з'їзді діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок [3, 528]. На І Всеукраїнському селянському з'їзді було обрано Центральний комітет Селянської спілки, головою якої обрали М. Ковалевського, а до складу увійшли також М. Стасюк, П. Христюк, І. Пугач та ін. [18, 187,370].

Селяни об'єднувалися у селянські спілки з метою захисту своїх інтересів, можливості придбання сільськогосподарського реманенту, закупівлі насіння, щоб можна було «прожити з малого шматка». Спілки також мали вирішити проблему підвищення продуктивності праці в умовах малоземелля. Селоспілки створювалися на сільському сході, а їхня активна діяльність також дозволяє інтерпретувати їх як важливі елементи парагромадянського селянського суспільства. Відтак, зафіксовані в перші десятиліття ХХ ст. форми громадсько-політичної та економічної активності українських селян, утворення громадських спілок, розширення інститутів самоврядування на селі дозволяють констатувати функціонування парагромадянського селянського суспільства в тогочасній Україні.

Література

Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-- 30-х рр. -- К., 1999.

Філінюк А.Г Правобережна Україна наприкінці ХУЛІ

на початку ХІХ ст. : тенденції розвитку і соціальні трансформації. -- Кам 'янець-Подільський, 2010.

Історія українського селянства: Нариси в 2 т. / Відп. ред. В. Смолій. -- Т. 1. -- К., 2006.

Борисевич С.О. Законодавче регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні (1793--1886рр.). -- К., 2007.

Антонович В. Три національні типи народні//Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. -- К., 1995.

Ефименко Т. Обычное право украинского народа // Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф. Волкова и др. -- Т. 2. -- Пг., 1916.

Попович М.В. Нарис історії культури України. -- К., 2001.

Приймак О.М. Соціальна трансформація південноукраїнської селянської общини наприкінці ХІХ -- початку ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету ЗНУ.

Запоріжжя, 2009. -- Вип. ХХУІІ.

Лозовий В. Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917р. -- квітень 1918 р.). -- Кам 'янець-Подільський, 2008.

Українська родина: родинний і громадський побут / Упор. Л. Орел. -- К., 2000.

Струманський В.П. Звичаєве право українців в контексті підготовки молоді до громадсько-товариського життя в структурах народного повсякдення // Наукові праці Кам 'янець-Подільського ДПУ: історичні науки. -- Кам'янець-Подільський, 1998. -- Т. 2.

Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. -- Прага, б. р.

Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. -- Т. 2. -- Мюнхен, 1966.

Мірза-Авакянц Н. Селянські розрухи на Україні 1905-- 1907рр. --Х., 1925.

Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф. 760, спр. 23.

Словник української мови / Упор. Б. Грінченко. -- Т. 4. -- К., 1959.

Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917--1920. -- Мюнхен; Чікаго, 1968.

Грушевський М.С. Українська Центральна Рада й її Універсали: перший і другий // Твори: у 50 т. -- Т. 4. -- Л., 2007.

Размещено на Allbest.ru